Нехай.
Ця кімната буде моєю. Тепер моєю буде вся ця квартира.
Здоров, Котику.
Будь і ти здорова.
Запиши мою адресу
Здрастуй, Маленька Медсестричко, ось мій новий телефон. Передай його Псові
Здоров, Вовче
Я викликала майстрів, і вони замінили шпалери. Вони посадили за вікнами ліс і відрізали зайві шматки сусідніх квартир, перетворивши моє нове житло на маленький будиночок під червоним дахом. Я посадила кілька квіток, але була осінь і вони почали обсипатися. Я посумувала біля свого саду і повернулася до свого будинку.
Кількома дошками навхрест я забила двері до кімнати сонного Макса. Нехай спить, нехай ніщо не тривожить його.
А ще я поставила компютер на своєму новому столі. У моєму будиночку всі меблі взагалі були новими. Я сама підбирала їх, і мені подобалися неосяжні кріселка, мякі килими і те, що пух від перин злітає до стелі, коли лягаєш у ліжечко, а потім повільно опускається додолу, ніби вкриває тебе снігом.
Усе було готове до війни, і, ввімкнувши свій новий компютер, я написала:
«Мисливці».
Він запитав мене:
«Раз» чи «вісім»?
Я відповіла:
Раз.
Про що ти хочеш дізнатися?
Чи можу я їх знищити?
Він довго думав, пригадуючи все, що знає про Мисливців Раз, і, нарешті, написав:
Тобі ніхто не заважає.
І він написав мені:
«Крихітці час на війну».
А ти?
«Компютер чекає на Крихітку».
Не чекай, я прийду пізно.
«Гаразд, написав він. Поцілуєш мене?»
Ні,відказала я.
І вийшла, захопивши пістолет.
Частина четвертаКрихітка та дитячий будинок
Хочете ще сирітства? Я була в дитячому будинку, і мені подобалося там.
Ким був мій Справжній Тато? Ким була моя Справжня Мати?
Спочатку я вважала, що вони були зачаровані лицар та королева, потім мала гадку, що вони загубили мене, коли прямували на Північний Захід із караваном трав та отрут. А як мені виповнилося вісім, я вирішила більше ніколи не згадувати про них.
Вивчати життя починаєш з тичинок і маточок? Тож я з тих дітей, яких знаходять у квіткових пупянках.
А дитячий будинокмногокутник, обкладений бежевою плиткою, був оточений гойдалками, альтанками, парканом та безліччю багатоповерхових будинків.
Там усі ходили в однакових сукнях.
Що ти малюєш? запитала вчителька.
Не знаю, сказала я, тоді маленька, у невиразній суконці, з розпущеною кіскою і ногами, що не торкалися підлоги.
Це неподобство! Порви негайно!
А я затуляла руками усмішку демона, ще невмілу, але таку, що могла налякати вчительку.
Тебе покарають
Та навіть перед страхом покарання я не могла сказати вчительці, що побачила це чудовисько у неї за плечима, коли вона кричала на мене, а гном з попереднього малюнка перестрибує з ліжка на ліжко і спиває подих у сплячих. Уночі, коли зачиняють спальні.
До дитячого будинку, де я жила, приїхали двоє: чоловік та жінка.
Три години поспіль вони розмовляли зі мною в наглухо зачиненому кабінеті. Вони показували мені страховиськ, і я розповідала їм про світи, в яких ті живуть, і про те, де й коли бачила їх.
А потім я розповіла їм про притулок і про те, що мені тут добре. І коли ми вийшли з кімнати, чоловік підійшов до вихователя і, взявши його за підборіддя:
Якщо ти ще раз займеш її Якщо хтось із вас ще займе її, я особисто буду рвати горлянки. Зрозумів?
Так.
І перекажи іншим.
Чоловік зявлявся кожної першої неділі, іноді зустрічався зі мною, іноді розпитував про мене вчителів.
Коли ж хтось намагався довідатися про нього у завідувачки інтернату, вона відповідала одне й те саме:
Вам нічого робити? Вам бракує неприємностей?
Вони готували мене в янголи. Вони хотіли, щоб я виросла і почала боротися зі Злом.
Але чоловік загинув, і наступної неділі замість нього приїхали мій Вітчим і Мачуха.
Тебе звати Крихітка?
Так.
Ти впевнена?
Так, сказала я. А де дядько Павло?
Його більше не буде, сказала Мачуха.
І я не стану янголом?
Звичайно, ні,сказав Вітчим. Кому потрібні янголи?
Татусю, татусю, тату. Ти знову помилився. Я стала янголом. Ось так. Я тепер янголянгол помсти у твоєму пеклі. Мене послано для того, щоб зробити твоє життя пеклом.
Частина пятаКрихітка і мисливці раз
Майстри були дивними, тож, приїхавши на вулицю багатоповерхових будинків, я побачила тиху вуличку з дерев, ліхтарів на гілках і пофарбованих у мої улюблені кольори будиночків. Вулиця повільно повертала, залишаючи позад мене крамничку з солодощами, і простувала далі, до молитовного будинку з маленьким білим хрестом на даху.
У вікнах горіло світло і лунала музика. Прожити тут усе життя на маленьких родинних святах. Ніколи не знати назви міста, в якому ніколи не буваєш, не читати газет, а якщо їх навіть принесуть, то лише останню сторінку і гороскопи. Виїзд до центральних вулиць вважати святом і повертатися назад, немовби у теплі та ніжні обійми.
Ліхтарів було так багато, що я не могла порахувати свої тіні.
Привіт, Крихітко, казали мені з відчинених вікон.
Куди так пізно? запитували з крісел, винесених на ґанки.
Може, провести? крізь цигарковий дим єдиної за день цигарки.
Дякую, махала я рукою.
Чудовий вечір! сміялась я.
Не куріть так багато!
Тихше, бо почує дружина.
Я прожила тут усе життя. Я знала кожного із сусідів, ми всі любили одне одного, і ніхто ніколи не питав мене: «Чому ти сама?». Адже я була їхня крихітка.
Повз розфарбовані в улюблені мною кольори будиночки, крізь лагідне світло ліхтарів серед гілок.
І якби ця вулиця була нескінченною, я погодилася б іти нею все своє життя.
Розділ 1
Повз дворик, встелений жовтим килимом кульбаб, повз дворик, що поріс блакитними квітами, назву яких ніхто не знав.
Здоров, Крихітко.
Здоров.
Навпростець до трьох машин, що повільно викотилися мені назустріч.
Ось і все. Вони виграли. Мисливці Раз, як легко їм було знайти мене тут.
Де вона?
Десь у передмісті.
Довідник на сторінці, позначеній «П». В адресній книзі імен з маленькою «а» на кінці.
Направ когось, щоб вистежив.
І телефонний дзвінок:
Вона вийшла з будинку.
Що ж, вирішили Мисливці Раз. Поїдемо та візьмемо її.
Три машини заблокували мені шлях. Дванадцять мисливців у розстебнутих піджаках і мяких пальтах, що не заважають ані стрибати, ані розгойдуватися на стільцях.
Дівчинко.
Підніми руки догори.
І дуже повільно.
Я була слухняною, адже Вітчим дозволив їм стріляти в мене.
Це було так просто, сказала я.
Так, погодилися мисливці.Дуже легко.
А хочете, все буде не так? запитала я, і всі до єдиного ліхтарі вибухнули.
Стій!
Я ніде не ділася, сказала я.
Де ти?
Я тут.
Суцільна темрява, така, що комусь із них довелося дістати запальничку і клацнути накривкою із шматком перлини.
Де т
Я тішилась, що їм сподобався мій новий світ. Я назвала його Місто Терору, в ньому було повно обгорілих, перетворених на фортеці будинків.
Довкола нас розташувалося шість таких, які ніколи не знали ремонтів, із бронежилетами, взятими у мертвих ворогів, замість шибок. З машиною, що застрягла у стіні, яка витримала таран з нею. З домогосподарками, що смалять цигарки з травою, ніколи не скидають бігуді й дають раду двоствольним рушницям так само легко, як і ножам для обробки мяса.
Тут навіть діти, граючись у дворах за глухими, замкнутими стінами будинків, споруджували шибениці для своїх ляльок та навчалися говорити: «Ей» тільки після того, як навчалися стріляти.
Вам подобається? запитала я.
Гидота, відповів мисливець.
А мені подобається, сказала я і, обережно дмухнувши, загасила його запальничку.
Де ти?!!!
Один із них вистрілив:
БАХ!!!
І одразу Місто відповіло йому далеким відлунням стрілянини, яка ніколи не вщухала тут.
Стрілянина підповзала до нас, і від іскор куль, що вдарялися об стіни, спалахували купи сміття, бензин із розбитих машин і скинуті в продірявлені діжки поролонові нутрощі сидінь.
І лише тепер фари мисливських машин змогли освітити мене, бо я стояла на тому самому місці, де й почула їхнє перше:
Підніми руки догори.
Я можу опустити руки? запитала я.
Ми їдемо!
Поїхали з нами!
Тут залишатися не можна!
Але було запізно. Слідом за стріляниною на вулиці зявилися дві банди, що не зважали на нас, оскільки бачили вони лише одна одну.
І якийсь безпалий старий з пожухлим від часу татуюванням на оголених руках закричав з-поза дверей над залишками балкона:
Забирайтеся! Це моя вулиця!
Дурні мисливці в мяких пальтах, дві банди, що радіють зі свята смерті.
Тут чужі.
Нехай ідуть.
Мисливці поїхали, a я відійшла до стіни й сіла на телевізор, вмальований у непристойне графіті, що прикрашало будинок по цей бік підїзду.
Що далі?
Почнемо.
Маємо честь атакувати вас.
Жінки нарівні з чоловіками. Дівчата, що не знають нічого іншого і не вміють кохати, якщо на спині у нього немає потрібного герба. А гербів тут дваЗахідне Місто в тих, хто атакує зі сходу, та Вершники з Далеких Пагорбів у тих, хто вдерся від нічийного Пустища.
Західне Місто. Це ті, хто виріс на вулиці. Чиїми вчителями були найкращі з місцевих убивць, чиї квартири були переповнені знесиленими старими, які завжди переймалися лише одним питанням:
Ти приніс?
Байдуже що: їжу, цигарки, випивку. Аби чимось розважитися. Старий, зотлілий до паперового пилу реклам журнал. Аби чимось зайняти себе.
Убивай, поки молодий, помри, щоб не стати старим і не чекати вечора з отим єдиним запитанням:
Ти приніс?
Щосереди вони малювали календарі, планували гуртом святкувати Новий ріквони збиралися в кіно, де показували, що слід робити з тими, хто потрапив під постріл вогнемета, як прикидатися мертвим та як готуватися до старості, якщо ти приречений дожити до неї. У пятницю вони їздили на пункти переписутам ведуть підрахунок живих, а в неділю вирушали на базар, аби продати здобуте в бою та придбати те, що підібрали торговці покинутих чи заселених самотніми старцями будинків.
Вони перегородили вулицю десятком машин і стріляли з-за них у Вершників на залізних конях.
Їх було багато, і Вершники з Далеких Пагорбів мусили відступити.
Ми повернемося!
Аякже!
Ми поквитаємося з вами!
Після того, як постріл вибивав супротивника з сідла, і той завмирав на асфальті. Після того, як вершник перестрибував через капот авта, розвертав свій залізний Байк і стріляв у тих, що таки зуміли вбити його, а потім підпалити мотоцикл.
Останні патрони, нечутно натиснутий курок та байдужий погляд на спрямовану в обличчя цівку. Випадковий постріл та безпалий старий, що завис на шматках арматури свого зруйнованого балкона.
Дзвінкий вигук підлітка:
Я вбив його!
Вітаю.
То візьмете мене до себе?
Мотузка з гаком, закинута за барикаду. Висмикнутий звідти воїн. Постріл у голову, поцілунок у мертві губи і закинутий назад мрець.
Браво! я плескала в долоні.
Мені подобалося, як вони билися, було однаково, хто переміг.
Поранені, що підводилися з землі. Остання агонія Байка, припинена пострілом милосердя. Дві дівчини:
Не розмазалося?
Ні, все клас.
Я плескала:
Молодці!
Хто з нас молодець? запитав, зупинившись біля мене, вершник.
Ви, відразу сказала я.
Я не бачу в тебе герба.
Я повернулася спиною, показала вибите на цупкій шкірі куртки«Крихітка» над черепом квітки, що народила мене.
Хочеш зі мною?
Хочу.
Я сіла позад нього й засунула пальці поміж шипів його камзола.
Розділ 2
Вершник.
Крихітка.
А це мій Байк.
Я можу попестити його?
Ми їхали через пустище крізь щільне фіалкове світло.
Рівна лінія дороги повз примари пагорбів. Величезний птах супроводжував нас байдужим поглядом. Перекошений вказівник, чиї написи зникли вже після зникнення міст, про які він знав.
А потім я почула бубоннизьке, ритмічне ухкання котилося над пагорбами у передчутті пісні. Ще до того, як чиясь рука провела згори донизу по золотих дзвінких струнах. І стомлений чоловічий голос:
Гей, гей, гей.
Вершник віз мене повз них і ніби не чув, ніби намагався відгородитися від слів:
Навіщо? Чого це ти? Куди?
А бубон:
Гах! Гах! Гах-гах! Гах!
Хто?
Золото струн перетворилося на удари мого серця.
Гах! Гах-гах!
Я побачила їх, що сиділи обличчями одне до одного на сходинах величезних тронів колишніх королів, біля підніжжя пагорбів довкола.
Добре з тобою! Та погано без тебе!
Гах!
Гах-гах!
Отак!
Один із них озирнувся, та не побачивши мене, видихнув у флейту.
Поганий знак, сказав Вершник.
І знову бубон загупав кроками тієї, котра простувала через пагорби
Я знаю цю пісню, сказала я.
Ні,сказав Вершник.
Вона про
Я не хочу знати.
Мене звуть Вершник.
А менеКрихіткою.
Я знаю, сказав він. А це мій Байк.
Хто прудкіший?! мчали поруч із нами.
До межі Пагорбів?!
Так!
Вервечка Байків радіє дорозі. Із зачохленими бунчуками, стомившись плакати за покійниками, знаючи, що полеглі воїни вже пригубили вино в Чертогах Богів.
Селище Далеких Пагорбів. Два ряди будинків уздовж траси в нікуди, безліч неонових ламп, два блискучих манливих щити.
«ВИ ЗАЛИШИЛИ МІСТО ТЕРОРУ!
РАДІЙТЕ І ЗУПИНІТЬСЯ!
ДАЛІ ВЖЕ НІЧОГО НЕМАЄ!»
А з іншого боку:
«ПОПЕРЕДУ МІСТО ТЕРОРУ!!!
ЩЕ НЕ ПІЗНО ЗУПИНИТИСЯ!
ХОЧА Б ВОСТАННЄ!»
Селище Далеких Пагорбів«Бар», «Готель», «Готель», «Бар»вивіски, знайдені на тисячах кілометрів доріг, звезені сюди та зібрані в одну.
Піднятися сходинами до тераси, відчинити двері й побачити за ними пустище. Ступити за стіну, єдину, що залишилася від усього будинку. Місто будинків, позбавлених майже всіх стін.
Який він великий, сказала я, опинившись у його будинку.
Так, сказав Вершник і став поруч зі мною. Звідси й до кінця землі.
Здоров, кивнув він сусідці за стіною з написом: «Усе, що ви забули купити».
Здоров, сказала вона. Ти до ранку?
До ранку, сказав він.
А це?
Крихітка, сказала я, повернулася до неї спиною та показала свій герб.
Ми розпалили багаття, й полумя висвітило на стінах вітальні шовк. Ми обклали полумя камінням, і в нас вийшла ватра. Вершник розгорнув ковдру, я вмостилась у величезному кріслі з ногами.
Вино з вітру і трав, його губи пахнуть вином.
Тільки один поцілунок, щоб відсунутись і сказати:
Ні.
А вночі, коли я спала, зникли стіни, і я чула, як Вершник розповідав Сусідці, що сиділа з ним біля жевріючого приску:
Сьогодні я чув їхню пісню.
Коли?
Коли вертався.
Виходить, завтра?
Чи було їй шкода його? Не більше, ніж йому самому, він зовсім не жалкував, що завтра його не стане.
У неї була сотня чоловіків. Різних: добрих і лютих. Воїни, воїни, воїни. А іноді той, хто плаче уві сні.
Вони йшли від неї, а вона думала, що сама в усьому винна. Вони йшли, і з кожним новим вона була ще тихішою чи ж навпаки починала кричати, тільки-но брав її.
Воїни всіх армій, чоловіки ста міст. Вони йшли, і вона думала, що в усьому винні навколишні будинки, і міняла їх, і поспішала дорогою в нікуди.
Залишся, благала вона, але він ішов.
Я не зможу без тебе!
А він одказував:
Я теж.
Я поїду з тобою, вирішувала вона.
Сідай, казав він. Тримаєшся? і гнав свій байк назустріч смерті. І вмирав у неї на руках.
Вона втратила їх усіх, адже чоловікице ті, кого ти втрачаєш.
Я чув пісню
Завтра
А чи не все одно, як саме вони підуть від тебе?
Розділ З
Стомлені дорогами мандрівники побудували це поселення, щоб збиратися на кілька довгих зимових тижнів та розповідати про те, що було і що зробив кожен із них:
І в лісі, якщо, звісно, зважився прийти туди вночі, сосни сплітають вершини, і коли станеш серед них, уже не побачиш зірок. Але метал на тобі починає світитися, а самому тобі чути, про що говорять духи.