Наші байки боялися води. Ледь пощастило загнати їх на корабель. Але й потім вони намагалися пробити борт і попливти.
А величезний Змій, це з-під його луски народився світ, дивився на нас, і здавалося, назавжди залишишся в його пазурах.
Я була серед них, я слухала, я пила з ними пиво. Кілька перших довгих тижнів. Доки вони не почали стомлюватися, доки не розтанув сніг, і в них не скінчилися спогади. І тоді пятеро з них осідлали байки і, завмерши на мить пятьма променями зірки, поїхали в пять різних частин світу.
Перший повернувся за три дні:
Я їхав через пагорби. За ними нічого немає. Тільки руїни.
Другий повернувся за пять днів:
Я їхав через пустище. Воно тягнеться в болота. Надто вже глибоке трясовиння, занадто багато палаючих очей.
Третій повернувся за тиждень:
Я знайшов пастухів. Вони пасуть старі вантажівки.
Четвертий повернувся до повного місяця:
Я проїхав через ніщо. За ним нічого немає.
А пятий не повернувся. Він потрапив у Місто Терору, і місто вбило його.
Ось ми й знайшли майбутні спогади.
Це чудове місто. У ньому так багато людей.
І нам ніколи не закінчити війну з ним. Файно. Нарешті буде війна на тисячу років.
Поїдеш з нами?
Авжеж, сказала я.
Або палаючий у темряві щит:
«ПОПЕРЕДУ МІСТО ТЕРОРУ!!!
ЩЕ НЕ ПІЗНО ЗУПИНИТИСЯ!
ХОЧА Б ВОСТАННЄ!»
Скільки подорожніх заманив він у їхнє Селище біля Далеких Пагорбів.
Ще не пізно зупинитися, читали вони. Зупинимося?
Тут файно.
Надто багато вогнів
Прочитати напис:
«Готель», зупинитися біля нього, вийти з авта і побачити за відчиненими дверима конторку портьє, а далібезмежне пустище.
Чи десяток готових стріляти стволів.
Здалеку?
Ми
Стій. Підніми руки. А тепер кажи.
Ми їдемо в Місто Терору.
Не варто. Свою смерть ви знайдете й тут.
Відігнавши порожню машину до величезної аж під саме болото стоянки, вони повернулися до стіни з написом «Бар».
Отож, ми підїхали до краю землі
Мене розбудила сусідка.
А Вершник?
Поїхав, сказала вона.
Коли він повернеться, то
Він не повернеться. Поквапся. На вулиці той, хто відвезе тебе до міста.
Величезний туристичний автобус із чорним склом зберіг відбитки світлофорів Мирних Міст. Туристи, чиї пригоди вже розпочалися. Чотири вершники, що взялися супроводити їх до Міста, спираються на кермо байків.
Я сяду?
Сідай.
І махнувши рукою водієві автобуса, щоб рушав:
Тримаєшся?
Так.
Тримайся, щоб змусити байк стати дибки.
Потім з караваном торгівців, із ченцями, з веселими дівчатками в пікапі, з дітьми, що повертаються з прогулянки.
«ВИ ВЇЖДЖАЄТЕ ДО МІСТА».
Я знаю, сказала я.
«ДО МІСТА ТЕРОРУ».
Я знаю, обидва черепи під дороговказом я сама колись принесла сюди. Адже я тут живу.
Я живу на вулиці обгорілих будинків. Осьде, у цьому будинку на сорок квартир, Брудні сходи й нескінченний коридор залізних дверей, У мене теж залізні двері, й вони теж відчиняються лише на мій голос.
Я прийшла.
Двері відчинили замки.
Тихо, сказав грабіжник, приставивши пістолет до моєї голови.
Зайдемо всередину, сказав другий, штовхаючи мої двері.
Не треба, сказала я.
Вперед.
Прошу вас!
Давай!
Їм варто було лише переступити поріг, як у темряві мого передпокою спалахнув вогонь відразу чотирьох кулеметних стволів.
Ту-ту-ту-ту.
Їх викинуло через двері, пронесло коридором до сходів і залишило там. Адже я не сказала:
У мене гості.
Адже я не сказала кулеметам:
Свої.
І я зачинила двері, почувши, як зі своїх квартир вибирають: я старі, щоб роздерти на шматки грабіжників, що впали біля стіни.
Бідна стіна. Мене грабували таку силу-силенну разів, і мої кулемети стріляли в неї так часто, що станься іще два пограбування, і кулі пролітатимуть уже крізь неї.
Увімкнути світло.
Ванну.
Рушник.
Дзеркало.
Відчинити двері.
Приспаний моїми отрутами, він спав.
Макс? запитав мене Кіт.
Макс, відповіла я.
Зачинити двері. Цигарку. Світло на кухні. Кава.
А потім виспатися, щоб швидше настав день.
Розділ 4
А мисливці?! Я зовсім забула про них!
Так не можна. Я не можу кинути їх у цьому місті, таких беззахисно-безглуздих у своїх мяких пальтах. Як ми там з ними попрощалися?
Ми їдемо!
Залишатися тут просто не можна!
Забирайтеся геть! Це моя вулиця!
Тут чужі.
Нехай ідуть.
Так. Здається так.
Вони мчали крізь місто, наче крізь страшний сон, вилітали то на площі, заставлені шибеницями, то на площі з величезним багаттям у центрі, з п'яними людьми, котрі танцювали довкола вогню та озиралися при їхній появі і гарчали, як демони. Вони мчали містом, у якому ніколи не були, але в якому відтепер мали жити.
Це був сон, і, втративши одне одного, вони вже не шукали. Сон, у якому не працювали телефони, а з кутків чулося невимовно страшне:
Йди до мене. Іди ж. Іди.
Вони мчали вздовж вибитого скла пограбованих магазинів, уздовж помальованих скверною стін, покинувши застряглу у проваллі бруківки машину, і ту, що лишилась у вузькому проході між стін, і ту, що розпливлася по асфальту ртуттю, фарбою та шкірою, бо вже бралася гнилизною.
Дванадцять мисливців. Один, два, три Вони втратили один одного, і тепер їх не можна було полічити.
Малесенькі фігурки під непроникним агатовим небом. Ні зірок, ні місяця, тільки багаття та спалахи пострілів на сусідніх вулицях. Через вулиці, що належали Північним Людям, через район Тих, котpi Стоять за Спиною У, через будинки набережної Одержимих Стрільців, через Занепалих, через Воскреслих, повз Свистунів, які регочуть.
Отвір тонким свердлом, і куля летить зі свистом.
Ссссссс
Знову впасти, вбігти до підїзду та побачити пусті зіниці наркомана:
Хто ти?
Мовчи.
Навіщо ти прийшов?
Один, два, три А ось іще один. Той, Що Прокинувся Першим і зупинився:
Хто ти?
А ти?
Я просто тут живу.
Кожен по-своєму. Опритомніти у мрячному світанку, який був спалахнув за вежами костьолу і знову перейшов у ніч.
Той, Що Прокинувся Першим. Справжній Мисливець Раз, із затиснутою в усміхненому роті цигаркою. Він змінив пальто на куртку з гербом «Мисливець» і змією, вона звивається цифрою «раз».
Крізь дірку паркової огорожі, через парк, повний покинутих і вже здичавілих собак, мостом, через застиглу, мов подряпане дзеркало воду, під навісом, мимо зчорнілих рекламних щитів, до свого будинкуна вулиці Охоронців Тиші, що гріються біля розкладеного посеред дороги багаття.
Як полювання?
Ніяк.
Хочеш мяса?
Я поїм удома.
Вдома нема їжі,сказала його дружина, що сиділа на бордюрічорні повіки, чорні нігті, чорний кокон ненародженого павука на виголеній голові, з тисячею кілець у гострих вухах. Хочеш трохи ласки?
Він простяг руку, і вона подала йому пляшку звареного з Диких Ягід вина.
То як полювання?
Ніяк.
Хочеш м'яса?
Той, що прокинувся другим, знайшов себе перед погаслими очима світлофора. Він засунув руку до кишені куртки, вколовся гострими шипами кастета і, не виймаючи пачки, витяг зімяту цигарку. Тицьнув у рот і припалив від запальнички з уламком перлини на накривцієдине, що нагадувало йому про ті сни, які іноді бачив.
У тих снах він жив у невеликому будинку за тридцять кілометрів од міста, у будинку з єдиною кімнатою на другому поверсі. Йому часто снилося, як він сидить у мякому кріслі, а довкола динаміки. І музика з того життя, що він його бачив уві сні, музика молодості:
Усе, чого ти потребуєш
Він припалив і скулився на вітрі, що віяв димом, він потрусив пришитими до рукавів його куртки скальпами. Над правим ліктем ще залишалося місце для одного скальпа. Для скальпа Крихітки.
То що, сказала я, дивлячись, як він простує в темряву безлюдної вулиці.Якщо це все, чого ти потребуєш
Той, що прокинувся третім, прокинувся від удару в обличчя.
Егей, туристе, приїхав подивитися на наше місто?
Його обступили четвероНічні Убивці в залізних рукавичках.
Гарне пальтечко.
Файна краватка. Подаруєш?
Він мотнув головою, струшуючи з повік кров, і сказав:
Ні.
Що? не зрозумів Нічний Убивця.
Краватка сама виповзла з його окутих залізом рук і перетворилася на ланцюг, намотаний на шию.
Пальто розпалося, показалися заклепки на куртці зі змією, що звивається на спині Раз.
Чудова ніч.
Мисливець?!
Я, сказав він.
І вистрелив, зваливши тіло одного з Убивць, мов ляльку з м'якої глини.
Розділ 5
Прокинувшись, я дозволила собі полежати і тільки потім сказала:
Я прокинулася.
«Доброго ранку», озвалася до мене квартира.
Живучи за влаштованим у її компютер годинником, вона завжди точно знала, що означає ніч за вікномранок, вечір чи власне ніч.
Каву, душ, цигарку.
«Курити вранцішкідливо».
Каву, цигарку і душ.
Вона наповнила чашку кавовою піною, вона пустила пару в душовій і запалила для мене цигарку, таку коротку, що я ледь відчула смак.
Я йду!
У курточці з моїм гербом на спині.
Згасло світло, кулемети у передпокої клацнули запобіжникамистали на чати.
Зачинити двері.
Бувай.
Мені потрібна була машина, а в цьому місті гроші були ніщо.
І я спустилася до підвалу, до багатоярусної занедбаної підземної стоянки, чиї нескінченні поверхи тяглися до самого Пекла.
Я запалила сірника, але морок залив його чорного смолою темряви.
Я відчинила зниклі в темряві стелі ворота і почула, як там унизу чорні тварюки впіймали мій перший крок. Вони мчали дорогою, що обвиває поверхи, і в бетонних плитах залишалися сліди від їхніх лап. Їхній подих перетворився на один нескінченний вдихувібрати аромат парфумів, увібрати запах тієї єдиної крупинки туші, єдиної цяточки помади в мене на губах.
Крихітко-о-о-о
Вони мчали до мене, і коли перша з тварин опинилася на тому кінці поверху, важкі, складені зі сталевих плит ворота стали позаду, щоб мені було до чого притиснутися з криком:
Ні!
Тварини бігли до мене.
Кр-р-р-р-ри-ри-ри-хітко-о-о-о-о-о
Х-х-х-х-хо-о-о-о
Я вистрілила, і освячена куля залишила блакитний слід у темряві.
Я смикнула за рубильник на щитку, обплетеному павутинням павуків, що полюють на нічних метеликів, і запалила світло, освітивши поверх стоянки, переповнений уже нікому не потрібними машинами.
Нікому, окрім мене.
Безлюддя. На всіх сорока рівнях я була зовсім сама.
Я торкалася капота, і машина здригалася, лякаючи мене. Я присідала перед вискалом передніх ґрат і бачила, що машина занадто стара для того, щоб розгризти бодай три кілометри дороги. Я робила крок назад, коли машина припадала на передні колеса й починала гарчати.
Тут було багато машин.
Ця мала довге тіло акули.
Егей, покликала я.
Але вона не відповіла.
Величезний «джип», схожий на кабіну розполовиненої вантажівки. Я була занадто малою для нього.
І нарешті знайшла.
Я сіла за кермо, й воно відразу ж повторило тепло моїх рук. Я втиснула педаль у підлогу, і машинка зробила крок уперед.
Я чекатиму, коли хтось любитиме тебе?
Ти рятуватимеш мене.
Та я ж не вмію.
Я навчу.
Ми проїхали з нею через три поверхи й опинилися на невеликій естакаді, пофарбованій у чорне та жовте.
Мені буде боляче?
Я лагідно приласкала по її перламутрових дверцятах.
Не бійся, сказала я.
І, відчинивши накривку капота, вийняла дротик:
Спи.
Я підкотила балони з газом і, сховавши обличчя за величезними окулярами, запалила вогненний струмінь різака. Музичний автомат біля стіни співав:
Bay! і блимав своїми лампами всякчас, коли розплавлений метал вибухав вогненним фейєрверком.
Сім разів я обходила стоянку, спускаючись дедалі нижче, аж поки знайшла все, що могло мені стати в пригоді.
Я захистила Машинку вигнутими квітами грат. Я оповила колеса ланцюгами і встановила два перламутрові кожухи для запасних коліс. Величезний кулеметмені знадобилася корба, аби підняти його, я приладнала на сидінні біля правих дверцят. Тепер я відчуватиму, що хтось їде Поруч зі мною.
Стомилася? запитав автомат із солодощами.
Трохи, сказала я і взяла в нього бисквіт із суницями та скляночку какао, розмальовану яскравими пляжними парасольками.
Якщо зелених парасольок буде три, подумала я, то все буде нормально.
Їх було вісім.
Непогано, ми сиділи поруч із ним і дивилися на сплячу на естакаді Машинку.
Непогано, кивнула я.
Я повісила на дзеркальце кулю, серденько і порцелянове крильце янгола. Додавши кілька шипів, я поклала на заднє сидіння кулеметні стрічки. Прикрасивши верхівку антени малюсінькою трояндочкою, я перебрала двигун і перетворила його коней на первісних бізонів.
Мені закортіло, і я обтягла мякою шкірою всі прилади біля керма, щоб не знати, з якою швидкістю їдеш, скільки проїхала і чи є ще бензин. Викинувши ключ у вікно, я навчила Машинку впізнавати мене без нього.
Ти створила страховисько, сказав Автомат.
Як на мене, вона мила.
Вона живиться мясом.
І він мав рацію, адже коли я написала на борті «Крихітка», то витончені вензельки літер переплелися із глибоким слідом від пазурів.
Готово.
Буди.
Вона прокинулась і поглянула на мене байдужими до почуттів фарами.
Нормально, сказала Машинка й попросила мене:Покажи.
Я піднесла блискучий ковпак.
Вона зазирнула всередину й сказала ще раз:
Нормально.
А я збагнула, що тепер її імя пишеться через чотирнадцять «ш».
Моя машина живиться плоттю. Агов, мисливці, я починаю. Ловіть мене.
І покрутивши ручкою приймача, знайшла ту саму пісню, якої співав Музичний Автомат, тоді піднялася до рівня землі та виїхала на вулицю.
Розділ 6
Але був серед мисливців той, хто так і не зміг прокинутися.
Він благав його:
Нехай цей сон скінчиться, і я розповім тобі все. Усе, що
Але Вітчим не дозволив йому договорити:
Мовчи!
І повернувшись до нього, Мисливець просив:
Нехай скінчиться цей сон. Прошу вас. Нехай скінчиться.
Я заплатив гроші,сказав йому Вітчим.
Я знаю, сказав він. Я віддам їх.
Ти підписав угоду.
Я припустився помилки. Я відмовляюся від угоди. І я поверну вам усі гроші. Усе, що в мене є.
Ти сам назвав ціну, сказав Вітчим. Плати.
Він прокинувся в порожній машині, що стояла на тихій вуличці біля дворика, де буяли жовті квіти.
Годинник на панелі показував дванадцяту ночі. Вікна в будиночку Крихітки, за якою його послали стежити, були темні, і він зрозумів, що настав час їхати додому.
Ти сам назвав ціну.
Сам, сказав Мисливець і завів двигуна, що спалахнув світлом фар.
Додому, через те саме місто, до якого він звик. До схожого на спіраль будинку, з підїздами, що виходять у прорізаний арками двір.
Стоянка, стежка навколо газону, поштові скриньки, ліфт, цифра «вісім» і двері.
Він переступив поріг своєї квартири, і його дружина вийшла до нього.
Щось сталося? запитала вона.
Я відмовився від угоди, відказав він.
Пусте, сказала вона. Навіть якщо ти втратиш роботу, ми впораємося з цим. Адже в тебе є я, а в нас є наш
Їх знайшлимертву жінку, дитину і чоловіка, що застрелив їх, а тоді застрелився сам. Плями крові. Кров була скрізь і на всьому. Шкода тільки, що ніхто з тих, котрі їх знайшли, не вміли читати руна, які склалися за простреленою потилицею чоловіка в слова:
Я заплатив.
Четвертий із тих, що прокинулися, сказав до своїх дверей:
Відчиніться, він зайшов у темряву квартири, кинув сірника у бензинову кулю, та спалахнула яскравим полумям.
Пятий
Шостий
Тепер їх було одинадцять. І ще до того, як на коротких сімнадцять секунд зайнявся новий світанок, вони всі зустрілися.
Убємо її.
Вона наша.