Почнемо.
І вони помчали до мене, перестрибуючи через огорожі, повалені стовпи ліхтарів, через вимерлі від чуми двори, здираючись стрімкими стінами на дахи та зістрибуючи з них долі.
А поночі Вершники з Далеких Пагорбів удерлися до Міста, і відтоді в місті більше вже не було Свистунів.
Розділ 7
Але в ньому були Народжені Вночі, а ще Ті, Що Стоять за Спиною У, а в Тих, Що Стоять за Спиною У, була Крихітка, яка покинула Машинку та цілила тепер у куртки з гербом «Р.Р.Ніч».
Пах, покликала я. Я вбила тебе.
Він не повірив.
Він відстрибнув до стіни і вистрелив, але не влучив і відправив кулю в небо.
Куля летить, місто під нею, вогні та багаття міста. Куля пішла в хмари. Куля летить до зірок.
Два темно-сині Прибульці зі світлими очима, з палаючими цигарками в покритих зморшкуватим панциром губах.
Куля?
Куля.
І вони понесуть її до сховища, до тисячі полиць із кулями, які прилетіли від Землі.
Оце так! мовила я. Ну то й нехай, і вбила його.
Коротке:
Ху, у цівку пістолета.
Тихе вдоволення:
Ммм, вдихнувши дим, і далі вулицею.
Що там на календарі? Місто Терору. Вівторок.
Війна вуличних банд.
Ми воювали за право мати за свою територію вісімнадцять порослих травою каменів бруківки. За автомобільну вісь, що теж лежить тут, і весь пил та пісок між ними.
У моїх нових друзів важкі пістолети. Зручно тримати в руці, зручно вдарити ногою, вистрелити, побігти, звалити на спину та затулити собою свого пістолета, коли на тебе накинуться відразу троє.
Ми боролися між згорілим танком (славні часи початку війни) і автомобілем, що стояв ліворучмашинкою Крихітки. Випадковий постріл у неї, і вона відразу відповість вогнем кулемета. Їй байдуже, в кого стріляти.
Кружляючи та падаючи на коліно, перекинути, вдарити плечем, пожбурити гранату й перестрибнути через того, хто впав під ноги, вдарити ліктем у перенісся чи вистрелити й покотитися до зірваних ґрат каналізації.
Мені подобалося, і я воювала четверту годину поспіль.
Іноді підбігти до машини або поглянути в уламок скла, щоб побачити злипле від поту пасмо чи зітерти бруд з обличчя.
Мої нові друзіНароджені Вночі та Ті, Що Стоять за Спиною У. Нам подобалося воювати одне з одним.
Поки хтось казав:
Стривай, і, присівши прикріпив, дріт розвязаного шнурка.
Усе?
Так.
Поїхали.
Доки нас не занесло на вулиці Патрульних Висотних Будинків.
Вони зустріли нас холодним мовчанням.
Ми йдемо.
Тепер уже ні.
Ми стали Порушниками Закону, і вони мали право на помсту.
Перший постріл з їхнього боку. Я впала за бак зі сміттям і поміняла обойму.
Бах!
Бах-бах-бах-бах!
Як складно розповісти про все. Як складно розповісти про справжню війну. Про ритуали Патрульних, про їхні висотні будинки та їхні традиції.
Вони живуть у пяти вежах, сполучених підвісними мостами. Найжорстокіші мешканці Міста. Тихий шепіт Вітчима, що створив їх:
Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене
Вони ненавиділи все Місто. І, випалюючи на своїй спині висотну вежу, нищили всіх, хто намагався до неї підійти.
Вітчим не посилав їх убити мене, та вони самі збиралися це зробити.
Вона ж загине, сказала Мачуха.
Я бачу, сказав Мій Названий Батько.
То зроби щось.
Навіщо? посміхнувся він.
Ти хочеш, щоб я допомогла їй?
Так.
Це буде весело.
І посеред усього цього, коли було вбито сестру, коли вбили народжених у пятницю близнюків, коли загинув Вождь Тих, Що Стоять за Спиною У, та коли нам довелося відступити до Нічийної Землі, затискаючи вени зубами та спльовуючи кров, от тоді з гулом Ракети до нас виїхав відкритий автомобіль Мачухи, а за нимдесять автомобілів з мерцями, що їх оживила вона.
Вони мчали до нас, і Мачуха сиділа на задньому сидінні, всміхалася повним білих кісток ротом і стріляла у всіх, хто намагався вбити мене, стріляла з двох рук, не цілячись, але знаходила жертву для кожної кулі.
Я доклав багато зусиль, щоб створити їх, сказав Вітчим.
Ну то й що, сказала вона. Створиш нових.
Так-так.
У червоному автомобілі зі зрізаним дахом, із двома патрачами в руках.
Агов, Крихітко, відгадай, хто до тебе прийшов.
І похмурі мерці дивилися на те, як вона нищила Патрульних Висотних Веж.
А коли вони всі були мертві, я підвелася та сказала своїм друзям:
Знайомтеся. Цемоя Названа мати.
Крихітко, з докором вимовила Мачуха. Навіщо все так уточнювати?
Привітна посмішка до трьох останніх з Народжених Уночі та двох уцілілих із Тих, що Стоять за Спиною У:
Дуже приємно. Любляча Матінко, із тією ж посмішкою кивок до своїх мерців. Убийте їх
Я йду.
Бувай, сказав Вітчим, не виходячи зі свого кабінету.
Бувай, повторила вона.
У цьому місті завжди було поночі, й Мачусі це так подобалося.
У своєму довгому чорному плащі, в рукавичках, що обтягували руки.
Егей, дівчинко!
Так, озирнулася вона.
Це був Самотній Стрілецьдовгі коси, каблучки, Байк підставляв колесо під стомлену спину.
Хочеш кохання?
Хочу, відповіла Мачуха.
Справді? перепитав Стрілець.
Справді,сказала вона.
Вона віддалася йому просто на землі: лягла на спину, підняла ноги, не заплющила очей.
Тільки-но він опинився на ній, вона обхопила й пригорнула його до себе так, що йому забило дух.
Мовчки дивлячись одне одному у вічі, вони дедалі швидше мчали назустріч одне одному.
А наприкінці, коли він увігнав пазурі в асфальт і випнувся, вона ощерилася сотнею шипів і з судомним гарчанням впилася йому в горлянку, захлинаючись кровю, і ковтала її жадібно, доки наситилася.
Скинувши з себе мертве тіло, Мачуха підвелася і ступила в пітьму зруйнованих стін, і вони сховали її. Вона чекала, і ті, на кого черкала моя Мачуха, незабаром зявилися. Запряжений у візок сліпий Байк, пятеро патлатих, зодягнених у світле чоловіків. Вони ніколи не тримали в руках зброї і знали тільки одне слово «любов», вони були надто вже незлобливими, аби щось змінити в цьому Місті. Вони не могли дати Містові мир, коли шукали розраду у зціленні поранених та ховали в землю мерців.
Вони підійшли до вбитого Стрільця, перевернули обличчям догори й закрили йому очі. Зняли з Байка сідло та відпустили його. А тоді, поклавши мертве тіло у переповнений такими самими тілами візок, повезли геть.
Мачуха пішла слідом. До найближчого цвинтаря, влаштованого серед нікому тепер не потрібних Асфальтових Полів.
Ви вдова?
Ні,сказала вона. Але я знала одного з убитих.
А коли вони закопали могилу і сказали їй:
Прощавайте. Нехай з вами буде любов, вона постояла ще трохи, поки візок зник серед віддалених будинків, а тоді нахилилася до могили і, погладивши її, сказала:
Йди до мене, любий, йди.
Пятеро відгукнулися на цей заклик. Але їй було добре з ними. З усіма пятьма.
Убийте їх.
І я залишилася зовсім без друзів.
А тепер візьміть її,і до того, як мерці ступнули до мене. Поїдемо до татуся. У нього до тебе є справа.
Чудово, сказала я.
У мене залишилося півобойми, через що тільки дві машини материного ескорту заклякли на Нічийній Землі назавжди.
Не дурій.
Не дурію, відповіла я і побігла.
Мерці рвонули за мною.
Вони бігли мовчки і несли на собі герби всіх існуючих у Місті банд та всі види смертельних ран.
Нікому зробити розтин, нікому обмити, майже нікому оплакати.
У цьому Місті йшла війна, і всі мерці були молоді. Всі вони були воїнами і наздогнали мене на стоянці поблизу лікарні, коли я перестрибувала через авто. Не встигла підвестися, як вони обступили мене.
Мимо бігцем прокотили ноші:
Ще один!
Реанімаційна група!
Ми втрачаємо його! лікарі на ходу робили свою справу. Вони були занадто заклопотані, щоб помітити оточену мерцями Крихітку.
Ще один!
Ще!
Ще!
Усі, кого пощастило підібрати на Нічийній Землі, поранені Патрульні, Народжені Вночі і Ті, що Стоять за Спиною У.
Є іще хтось?
Немає.
Стоянка знову збезлюдніла.
Підводься, сказав мені мрець.
Ні-і,сказала я, сіла і притислася до машини.
Підводься!
А щоб мені було зрозуміліше, він видобув пістолет.
Гаразд, я сперлася на авто й посміхнулася, впізнавши кожен зі ста слідів куль на ній. Я вже підвелася.
Помахавши тим, що сиділи в машині, я зробила крок убік, даючи їм вибратися з неї.
Імям закону, сказала я, коли з машини вибрався Пес.
Дозвольте відрекомендувати, посміхнулася я, коли з машини виліз Залізний Чоловік. Це і є закон.
Я хочу бачити твій герб, сказав мрець.
Герб? перепитав Пес, повертаючись до Залізного Чоловіка. У мене?
Жартую, відповів той, і вони вистрелили, перетворюючи мерців на мерців.
Здрастуй, Крихітко.
Цуцик, сказала я.
Розділ 8
Будинок був такий самий: величезний і сірий. Тільки тепер його вікна затуляли мішки з піском, а в коридорах лежали матраци, на яких спали колеги Залізного Чоловіка та Пса.
Як ти можеш поїхати додому, коли проти тебе воює все місто?
Як ти можеш мати родину, коли ти борешся проти всіх?
Будинок Кримінальної Міліції.
Де Закон?
Там.
То знищимо його.
І банда йшла в атаку на Будинок Закону, щоб, втративши кілька людей, відступити до своїх вулиць.
Хто це був? відкидаючи димлячу гільзу, запитає міліціонер.
Хтось зі Стрибунів.
Вони порушили закон.
І вони прийдуть до Стрибунів у касках із забралами під прикриттям товстих щитів. На тросах з даху у вікна квартир, вулицями, витягнувшись від стіни до стіни. Під гуркіт гелікоптерів з сліпучими прожекторами. Під ревіння:
Це міліцейська операція!!! Будь-який опірсмерть!!!
Знищити всіх, хто нашив на свою куртку «Стрибун». Очистити всі вулиці та повернутися до себе, щоб перемалювати карти Міста, затерти на них «Стрибуни» і вже за два дні по тому вписати «Наречені»назву банди, що прийшла замість «Стрибунів».
«Наречені»найстаршій серед них було чотирнадцять. А їхня отаманша важила півтори тонни, носила бузковий вельон, любила високих рабів і підводила очі зеленим.
«Наречені».
Що на них є?
Вони порушують закон: убивства, грабіж, захоплення чужих територій.
Покарайте їх.
У будинку Кримінальної Міліції був тільки один закон:
Кожного, хто вбив, має бути покарано.
Кожного, хто носить зброю, має бути покарано.
Кожного, хто порушив закон, має бути покарано.
Покарання однесмерть.
Кожен, хто народився в Місті, і кожен, хто в ньому живе, має вмерти.
Той, хто прийшов у Місто і провів тут бодай одну ніч, ставав його громадянином.
Ми захищаємо закон, сказав Пес.
Хтось мусить давати лад, я розуміла їх.
У їхньому кабінеті. Сидячи на столі Пса.
А ще Чужі Міліціонери могли привести мене сюди без пістолета, у роздертій після нічної гонитви куртці й завести до кабінету:
Хто це?
Я вперше бачу такий герб.
Були інші?
Ні. Вона була сама.
Що в кишенях?
Куля, серденько, крильце янгола, кілька мятних цукерок.
Що з руками?
Вони притисли б мої руки до столу, замазавши їх фарбою, і лишили б відбитки долонь на сотні аркушів.
Їхній компютер сказав би:
Крихітка. Вбивця. Винна. Смерть.
І роздрукували б список з моїми відбитками на кожній сторінці.
Подорожні у селищі біля Далеких Пагорбів. Народжені Вночі. Грабіжники. Три Свистуни. Патрульні Висотних Будинків. Мерці і Мисливець Раз.
Так. Я вбила його. Четвертого з тих, котрі прокинулись й повернулись до свого будинку.
Четвертий із тих, котрі прокинулися, сказав до своїх дверей:
Відчиніть мені.
Мисливець Раз вимовив:
Мені,зайшов у темряву квартири, кинув сірника у бензинову кулю та в її спалахові побачив мене.
Я гадала, в тебе є кіт, сказала я. Ти прийдеш, покличеш його, а замість нього вийду я.
У мене немає кота, посміхнувся Мисливець.
Обидві руки в кишенях: вгадай, у якій пістолет.
Я приготувала тобі вечерю.
Невже? сказав він.
Може, поїси?
Адже він міг стати мені
Алеба-ба-бах!!! наші три постріли злилися в один.
Він.
Я.
Він. Мертвий. За мить до того, як упав.
Так, скажу я. Я вбила його.
Мисливець Раз, скаже Пес. Щось знайоме
А Залізний Чоловік скаже:
Тижнів два-три тому
Та ні, це було набагато раніше.
То ти зізнаєшся? сказали мені чужі карні міліціонери.
Авжеж, сказала я.
Виходить, ми мусимо покарати тебе, і вони повели мене коридорами через підвали у двір, щоб, не завязуючи мені очей, застосувати закон.
Ти вбивця.
Вбивця.
Тебе треба покарати.
Від тих, хто охороняє закон, скільки завгодно разів.
І в коридорі я побачила ще одного мисливця.
Мої руки, закладені за потилицю, його руки, скуті за спиною.
Здоров, Крихітко.
Здоров, мисливцю.
І ти?
Зустрінемося на небесах.
Без розмов, карний міліціонер штовхнув мене в спину.
Без розмов, нагадав мисливцеві карний міліціонер.
Нас виведуть на сходи перед Палацом Закону і вистрілять услід, щоб могли скотитися до патлатих людей, які знають тільки слово «любов». Вони закопають нас
Але вони можуть і не впізнати мене, і тоді, сидячи на столі в кабінеті Залізного Чоловіка, я посміхнуся, коли він скаже:
Мисливець? Щось таке було тижнів два-три тому
Я почую постріл за вікном. Вирок виконано і втілено, ділянки полювання на Крихітку, мертвий Мисливець Раз скотиться до ніг патлатих гробарів, що носять амулети з голубиних лап.
Тепер їх залишилося девять.
Що? перепитає Залізний Чоловік.
Тепер їх залишилося девять, скажу я. Девять мисливців Раз.
Може тобі допомогти?
Не треба, відповім я.
Будь обережна, скаже мені Пес.
Будь обережна, сказав мені Пес.
Я махнула рукою у відповідь і вийшла на вулицю.
Я вийшла на вулицю.
Сірий будинок Палацу Закону дивився на мене важкими від мішків із піском вікнами.
Йдеш?
Та ні. Я вже пішла.
Я наздожену тебе.
Наздоганяй.
І він увімкнув сигнал тривоги:
Ми шукаємо вбивцю Крихітку! У наказі немає слова «живою»! Тому, хто знайде
Я не дослухала. Мені знову довелося тікати.
Хто хутчіш: Крихітка, Девять Мисливців чи Сто Кримінальних Міліціонерів?
І раптом десь там під землею пяний старець засунув руку в електричний щит і просто переді мною спалахнув ліхтар й освітив чорний провал метро.
Хо, я зійшла вниз зітертими сходами ескалатора єдиної станції.
Ти куди?
Додому.
Останній потяг був сто чотирнадцять років тому.
Розділ 9
Народжені Вночі та Патрульні Висотних Будинків грали у футбол.
Мяч набитий травою та камінням. Зручно влучити в голову, зручно підкинути і вдарити ногою. Схопити, побігти, завалити на спину і закрити мяч собою, коли на тебе накинуться відразу троє.
На радість тим, хто дивиться з вікон.
Замість воріт днище танка праворуч і відкритий автомобіль ліворуч.
Звідти сюди перекинути, вдарити плечем, перекинути мяч і перестрибнути через того, хто упав під ноги. Сюди звідтіля. Ударити ліктем у перенісся, буцнути, загородитися мячем від удару, дати пас і покотитися до зірваних ґрат каналізації.
Я сиділа на поштовій скриньці, і мені було нудно дивитися на них. Занадто вже багато туди і занадто вже багато звідти.
Я загасила цигарку та хотіла вже підвестися, коли побачила листи. Повна поштова скринька.
Я взяла одного:
«Шановній»
Іншого:
«Щиро шкодую»
Третього:
«Де ти, Крихітко? Повернися. Не змушуй мене Вітчим».
Зворотна адресаМисливці:
«Ми йдемо, читала я. Крихітко, чекай на нас».
До моїх ніг підкотився мяч і, підхопивши носком черевика, я закинула його під днище танка.
Гол!
А ти хіба граєш?
Звичайно. Команда Крихітки. Хто буде проти мене?