Розділ 4
Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!
Ні, дякую.
Янгол з лічильником Грейгера! Лічильники Грейгера, татуювання на всьому тілі та перламутровий гранатомет. Еге ж.
Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!
У Місті, в якому радіація стала повітрям, дощем і травою?
А втім, ні. Трави не було. Лише випалено-жовтий пил та піраміди руїн, та кістяки споруд, що стирчать на їхніх верхівках.
Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера! Лічильники Грейгера!
Не змушуй мене діставати пістолет.
Розділ 5
Еге-ге-ге-гей!!!
Ані душі. Але чому?
Адже мусить бути хтось.
Еге-ге-ге-гей!!!
Відлуння:
Е! Е! Е!
У руїнах. У кістяках будинків:
Ге! Ге! Ге!
Через прольоти, через бантини, через посипану цеглу та велетенські сланці блоків.
Ге! Ге! Ге!
Під червоно-чорним небом. Через перехрестя, під випаленими вічницями світлофорів. Через великі не засаджені грядки, атракціони жахів, через усе те, що тут називається день.
Я не хотіла б побачити ніч. Її червонясте світіння. Без зірок, Знати, що жоден ліхтар уже ніколи не засвітиться.
Ге-е-еййй!!!
Небо червоне. Шарлато-вогненні та вугільно-чорні хмари. Випалено-жовтий колір Міста.
Клаптик асфальту. Ніби згадка. З уривком розмежувальної смуги, з літерою «П», єдиною, що залишилася від розплавленого «СТОП».
Знак «Нерегульований перехід» і скелет, що продирається крізь руйновище.
Якщо не оживлені мертвяки, то хто?
Кафедральна площа. Руїни собору, розвалені будинки довкола. Закляклі в повітрі рисові зерна. Закляклий у повітрі попіл горілих пташок. Обпалена шкіра камяної статуї.
Еге-гей!!!
Канал між двома рядами будинків. Спалена вода. Сухе дно. Обривність поїздів, що виходять до нього. Ступиш крокупадеш на каміння. На чорне безформне сміття. На закамянілий мул.
Ніби залите пемзою дно.
Завалений міст. Стрибок від нерівного краю на сухі плити надбережжя. Що не крокпохрускування перепаленого каміння. Немов сухе печиво. Що не крокто хрускіт, курява та глибокий слід.
Хіба хтось залишився?
Курява, що пудрою зависла у повітрі, завислі краплинки лаку для волосся, червоні блискітки подрібнених вибухом нігтів.
Хоч хтось?
Скляні скалки в повітрі. Вітрина, а в нійколись яскраві літери «А», «Є», «К», «Ф». Так само, як першої миті в час вибуху. Згорілі обруси, згоріла кавоварка, застиглий камяною хмарою сигаретний дим.
Ну, бодай хтось.
Тільки б не побачити порожнього візка. Тільки б не побачити того, що залишилось від іграшкових будиночків малят, котрі народилися напередодні Вибуху.
Ще один памятник.
Хто ти?
Хіба це має значення?
Я шукаю
Тут нікого нема.
Памятник у Місті, від якого нічого не лишилося. Тільки гори випалено-жовтого каміння. Куди не глянь. На всіх дванадцяти вулицях, що розходяться від нього.
Я йшла цими вулицями. Йшла й тими, до яких вони повертали. І тими, де вони кінчалися. Я не знала назви жодної з них. Аж поки вийшла до пагорба.
Невже це
Поки спустилась на долину.
Тут колись був
Аж поки побачила
Це ж був мій дім!
Квартирко! кинулась я до неї.
Наверх! Наверх! Наверх!
Квартирко!
Крізь порожнечі зниклих поверхів.
Квартирко!
«Здрастуй, Крихітко»
килимок на підлозі.
Слід кулі в стінініби вхід у покинуте гніздо диких бджіл.
Двері.
Почепимо табличку «Маленький Янгол»?
Відчинити її та побачити, що там
Квартирко
Я стояла на краю найвищого руйновища. Я стояла біля дверей, за якими нічого не було. Я бачила все Місто. Нескінченний сад мертвого каміння. Три величезні прірви. Небо червоно-чорне. І темрява, що тужавіє на сході.
Тисячокілометровий труп Мого Міста. Тисячі кілометріва за ними починається ніч.
Розділ 6
Ніч у мертвому місті.
Малесеньке багаття, таке маленьке, що ледь освітлює носки моїх черевиків. Дрібненькі гілочки, такі ж дрібні жмутки сухого моху. Щоб не бачити каменів, які почали ворушитися.
А може, хтось уцілів під землею?
Зараз подивимося.
Я оглянула десятки безколісних машин, шукаючи інструменти.
Як персонаж компютерної гри:
«ви нічого не бачите»
«ви не можете цього відчинити»
«ви одержуєте 89 очок ДОСВІДУ за вдало відчинений багажник».
Що це?
Майже навпомацки іржавий метал. Як ворухнути мишкою:
Клак-клак, і натиснути на F1:
Оце:
«металевий брухт»
А я можу?
«Ви Можете Використати Це»
Якщо, звісно, вистачить «пунктів сили».
Аго-о-ов!
Там нікого нема.
Огледітися й пошкодувати, що багаття таке маленьке.
А де вони?
Хто?
Підземні мешканці.
Ще коли був перший підземний вибух
Вийди до мене.
Гарний брухт.
Вийди.
І великий пістолет.
Та вийди ж бо.
І посміхнувшись, він увімкне фари своєї машини та вийде на світло.
Мешканець Міста, яке Не Витримало Вибуху. Представник пятого покоління людей, що не відали нічого, крім червоно-чорного неба.
Машина. Ну, майже Майже машинадім, танк, фрагмент фортечного муру, «штурмовик-19», «дробар каменів та стін».
Довгі поли плаща, намотаний на ліву руку ремінь поламаної гвинтівки.
Ядерний Чоловік.
Та ні.
Мешканець руйновищ.
Це моє Місто.
Той, що Вижив.
Один із Тих, Що Вижили.
У час Великого Вибуху?
У час цієї війни.
І не попередивши:
Обережно! схопив мене за плече, пригнув і стрельнув над моєю головою.
Гах! тричі. З трьох стволів:Гах-Гах-Гах!!!
І двоє високих чоловіків у довгих чорних плащах упали на каміння.
Дякую, що врятував мене.
То їдемо?
Їдемо, в його майже машині. В його оселі, танкові, «штурмовику-19». Тримаючись за якийсь нерівний гак, що дзеленчав ланцюгами.
Розділ 7
Два прожектори освітлювали нам дорогу.
Машина-штурмовик-дім летіла крізь місто. Торох! Прохромлюючи стіни. Торох! Здіймаючи в повітря каміння. Гусеничним гуркотом розганяючи чудовиськ.
Поворот, скреготіння та брязкіті очі, що спалахнули серед руїн.
Хто це?
Чудовиська стрибають на руйновищі. Гарчать. Розмахують довгими руками. Люто деруть на собі майже зогниле рамя.
Вони безпечні.
Постріл у повітря:
Бах!
І вони щезли. Руїни знову безгомінні.
Поворотскреготіння та брязкіт. Вивіска «Ми зробимо для вас».
Торох! рухнули на нас цеглини. Через головний вхід зруйнованої крамниці.
Повз штурмовик, що мигнув з віддаленого перехрестя прожектором.
Загальмуйте!
Підняти люки.
Вони не завдадуть нам жодної шкоди. Якщо ми не впиратимемося.
По очах бє сліпуче світло миготливого прожектора:
Можете їхати далі.
Закляклий на роздоріжжі поліційний штурмовик. Скелети на обгорілих сидіннях. Уже без снарядів та кулеметних стрічок. Витрачаючи останні батареї на роботу єдиного вцілілого прожектора:
Загальмуйте!
Він завжди стояв тут, частина його світу, нові легенди натомість знищених Вибухом. Не можна проїхати й не зупинитися. Не можна підійти до нього, щоб не померти. Не можна вимовити вголос напис на ньому, бо інакше він прийде до тебе глупої ночі.
Не можна проїхати й не зупинитися.
Ті, котрі мчали нам навздогін, теж загальмували й дозволили штурмовику з написом «поліція» на борту засліпити їх.
Можете їхати.
Гуркотіння трьох машин-фортець.
Гробарі.
Вони їдуть услід за нами.
Спустошувачі могил.
Тут будь-яка купа каміння була чиєюсь могилою. Підняти каміньпорушити чийсь спокій.
Але ж усі померли.
Я ще живий.
А допоки він живий, не дозволить їм оскверняти своє Місто, яке стало могилами.
Один із тих, що вижили. Скільки їх у цьому місті? Троє? Пятеро? Семеро тих, котрі оберігають святий супокій мертвих?
Цвинтарний сторож, кошлата борода, усмішка без передніх зубів.
Охоронець Могил, здоровенні кулаки, рівна спина, широкі плечі.
Нічна Сторожа, усміхнені близнюки.
Ромул і Рем?
Йоскех і Теймауїт.
Пташка, малесенька дівчина в довгому плащі.
Безмовний Воїн, ніс починається від середини лоба, чуб на потилиці заплетений у довгу косу.
І останній з Тих, Що Вижили:
Тепер ти знаєш нас.
Машини стоять кружка. Сім сторожових башт.
Автономне чергування семи величезних «штурмовиків».
Прошу ввести команду в дію.
Знищення.
Прошу обрати, список на цілий екран:Спустошувачі могил, Нічні чудовиська, Збирачі черепів, Осквернителі, Мисливці Вісім, Ті, Що Волають у Темряві, Обпалені Виб
Мисливці Вісім?
Можливо, що їх нема. Я лишень чув, ніби вони є.
Опуститись навпочіпки біля двох застрелених чоловіків.
Гробарі. Але не Мисливці Вісім.
Багаття й ті, що сидять довкола нього. Їх охороняють машинисім сторожових башт, удають, ніби сплять. Пронизливий крик Волаючої в Темряві, безгучно-повільний поворот гармати в її бік.
І цвинтарний Сторож:
Я памятаю світло з неба. Воно, здається, було тепле й жовте. Я памятаю, як сріблився в ньому пил.
І я памятаю братів своїх та сестер, Охоронець Могил. Ми бачилися на мякому килимі, а наш батько сидів за столом та посміхався до нас.
А я нічого не памятаю, зітхнула Пташка. Лиш кольорові кульки.
А потім усе зникло. Загуркотіло й стихло.
Не стало ні стола, ні сестер, ні братів. Лише килим серед цегляних пагорбів.
Розкажи ліпше, як ти мене знайшов.
Потім, сказав Цвинтарний Сторож.
А Охоронець Могил вів далі:
Але вони не померли. Вони все ще жили. Хоч правда, я не бачив їх. Одначе я знав, що їхня старша сестра приносить мені хліб, а її мати вечорами співає для мене. Батько всміхавсь, а брати бавилися зі мною.
Зграя Гробарів. Затуливши очі світлонепроникними окулярами, чоловіки в довгополих плащах.
Вони прийшли з реготом. Вони сказали мені: «Ходімо з нами». Вони спаплюжили могилу моєї родини. Вони забрали все, що там було, убили моїх братів, мою матір, мого батька та моїх сестер.
Ти вирішив помститися?
У Нашому Місті багато могил. І я можу захистити бодай дещицю з них.
А я памятаю лишень кольорові кульки. Дівчинку знайшов у колисці тоді ще безбородий Сторож. І я знаю, як Сторож знайшов мене.
Пташка.
Пташка знищила більше Гробарів, ніж яДиких Псів.
На мене дивиться «дробар каміння й стін»:
Імя після ініціації?
Крихітка.
І, не обертаючись, до Охоронця Могил:
Занести її в память?
Ти спустошувала могили?
Я шукала інструменти в багажниках безколісних машин.
Занести її в память?
Поки що зачекаємо.
Розділ 8
Але до цьоготри бойові машини Гробарів.
Гуп!
Постріл, ривок ліворуч і вибух.
Три машинитри вибухи:
Гах! Гах! Гах!
Останній із Тих, Що Вижили, розвернув «штурмовик», смикнув важіль і, не зупиняючись, вистрелив у відповідь:
Гах!
Рознесло башту першої машини Гробарів.
Снаряд.
Є снаряд! озвався його Штурмовик і викотив снаряд на рейки, що підступали до жерла.
Гах!
Спалахнула машина Гробарів. Різке гальмування. І знову задній хід через вирву після вибуху, який щойно торохнув.
Снаряд
Ми бігли вулицею, а вони простували вслід за нами. Часом шикувалися в ряд і стріляли по нас. Ми натрапили на їхній табір, на черепи, почеплені на колючий дріт огорожі. На стіну вогню між зруйнованою баштою та поліційним «штурмовиком-10», що ледь виднівся з-під завалених стін.
Гробарі! покотившись від багаття та стріляючи в той бік, звідки прилетіла перша куля.
Снаряд!
Гах!
І смикнути важіль, зупиняючи свій «штурмовик».
Кінець.
І Крихітка, вона щойно навела свій пістолет. І Крихітка, вона щойно спостерігала за цією війною.
Розділ 9
Як завжди в таких війнах, Гробарів було більше. Чому? О, це довго пояснювати. Та й хто погодиться, що саме вінГробар?
Наше Селище.
Наш Зруйнований Світ.
Так, на огорожах нашихчерепи мертвих. Але як повчання живим.
Гробарі? Ми?
МиОсквернителі могил?!
Де ти чула ці дурниці, дитинко?
Від Божевільних Мешканців Руйновищ?
Найпевніше, від них.
МиВцілілий Уламок Світу.
МиОстанні.
І не тобі нас повчати, як слід виживати
Або повалити на землю та зірвати з мене весь одяг:
Віспа? Чума? Променева хвороба?
Вона чиста.
Гаразд, кинувши одежу назад.
Бах! із протилежного боку дротяної огорожі.
Бах! і впав.
Божевільні Стрільці!
Полеж, якщо хочеш жити!
Вони стріляли по руїнах довкола їхнього табору; їм було байдуже, хто там: Пташка, Близнюки Йоскех та Теймауїт чи Останній із Тих, Що Вижили.
Але річ не в тім. Я сиділа долі та завязувала шнурок, не дивилася на їхній табір, на прострелені знічевя черепи, на безліч непотрібних речей, принесених з руйновищ.
Навіть якби вони були Останніми з Тих, Що Вижили, я не воювала б на їхньому боці. Чому? Та просто вони ніколи не були б на моєму боці.
Тож пхнувши їхні обмотані колючим дротом ворота, я рушила до Захисників Могил.
Пригнися, попросила Пташка.
А тільки-но я це зробила, вона вистрелила в Гробарів, котрі намагалися наздогнати мене.
Вітчим і Мачуха.
Це вони знищили той світ, і кожний одержав те, чого так прагнув: Вітчимубивць-Гробарів та Захисників Повалених Будинків, котрі не надто відрізнялися від Гробарів. А Мачухамертвяків.
Ціле царство. І вонакоролева на троні.
Я знала, що ти кохаєш мене, цілуючи чоловіка.
Його рукина її оголеній спині:
Залишися.
Не можу, але не пручаючись. Я мушу встигнути насолодитися всім цим.
Одинадцять рядків вище: «не надто відрізнялися» А ще чудовиська: всілякі, різні, на будь-який смак.
Хтось таки знищить Крихітку.
Я так не думаю.
Але то був їхній час. Час, коли Злу дозволялося правувати будь-яким із світів. Недовго, але неподільно.
Час, коли всілякі Крихітки безсилі.
Побачимо.
Копнути ворота, щоб піти від них.
Ой не думаю, Таточку, сказала я Вітчимові, котрий ще не присягнувся вбити мене.
Побачимо.
Побачимо.
Ти це серйозно?
Іноді навіть Янголові хочеться
Так, я серйозно.
Побачимо.
Але я мовчала. Бо ж:
Побачимо.
Побачимо.
Побачимо.
Побачимо, ми могли обіцяти одне одному до наступного ранку.
Розділ 10
«не надто відрізняються»
Я зціпила зуби.
«не надто відрізняються»
Пригнися, і тільки-но Крихітка присіла, Пташка вистелила в Гробарів, котрі намагалися мене наздогнати.
Бах!
Побачимо.
Поба
Я зціпила зуби, а Вітчим зареготав:
Це мій Кінець Світу?!
Твій.
Розділ 11
Ні,мовив Останній із Тих, Що Вижили, й не пустив мене нахилитися до тріски.
Аби не думати потім, що це було.
Ліпше візьми гілку.
Звичайне дерево. Звичайна гілка.
Хто й коли звертав на них увагу?
Ти памятаєш кожне дерево свого Міста?
Ні.
Ми розпалили багаття, і його «штурмовик» захищав нас.
Нас і тих примар, що до нас підійшли та сіли біля вогню. Вони посміхалися прозорими вустами.
Істоти з серпанку, що прийшли до нас.
Гробарі знов убивали.
Вони знову приходили до нас.
І до нас.
А на нашій вулиці вони знищили три родини
Пташка, повернувшись до себе додому. До нерівного уламка стіни, що біля неї невідомо яким побитом збереглася колиска.
Доню.
Мамо.
Як ти?
Усе гаразд. Памятаєш Безмовного Воїна? Він колись приходив до нас. Він наткнувся на пятьох Збирачів Черепів
Пташко, ти лякаєш мене.
Не бійся, мамо, адже він убив їх!
У Місті сила-силенна примар. Видимих тому, хто хоче їх побачити.