Вони годують мертвих голубів на площах, слухають зниклу музику в зруйнованих кавярнях. Вони вітаються одне з одним, усміхаються, коли ти йдеш, не бачачи їх, та показуються лише тоді, якщо
Гробарі. Вони приходять і вдень, і вночі.
Примара.
Де?
Гуп!
Уже нема?
Цей світ належить вам.
Дякуємо тобі, о Володарю, припавши навколішки перед Вітчимом, який сидить у старому кріслі, принесеному з розвалених будинків.
Йдіть та беріть, усе, що заманеться.
І нишпорять вони по руйновищу, вбивають привидів за котушку кольорових ниток, за поштівку, що припала до смаку, за блискучий уламок пластику.
Поглянь, яка штучка!
Чудово! А що ти хочеш навзамін?
А що в тебе є?
У мене? Та багато чого, і до купи уламків:Ось, дивись: якщо оцим провести по руці, залишається коричневий слід. А коли ним потрясти, то всередині в ньому щось торохтить.
Чудово. А ще оце, показуючи намисто з ручок фаянсових цукорниць.
Хто найбагатший у Місті?
Вітчим. Адже йому віддають третину з усього, що знаходять на руїнах.
Навіщо Вітчимові ці речі?
Бо за кожну з них Гробарі вбили примару.
Байдуже, чий біль. Навіть того, хто вже помер.
Аби лишень біль та муки.
Надзвичайний світ.
Або юрба загнаних до його трону примар.
Трон? Старе крісло. Але й воно може стати центром світу. Того світу, котрий опанувало Зло.
Хто хоче служити мені? Не бійтеся. Хто залишиться зі мною, то житиме тисячі років. А якщо ні, то він кивне, і Гробар поцілить струмінь вогнемета уже на перших трьох і перетворить їх на дим. То хто ж?
Я!
Я!
І я!
Чудово. Легкий доторк рукиі примарна людина обертається на чорну ікласту почвару.
На тварюку-привида. Яка проходить крізь стіни, проникає у сни, нападає в пітьмі.
Рештузнищить.
Ти що? спитав мене Останній із Тих, Що Вижили.
Хоч би що відбувалося, сказала я. Хоч би що скоїлося повернувшись до руйновища та дістаючи пістолета:Хоч би що відбулося
Чотири новонавернені почвари чорними крайками просочуються крізь стіни. Переплітаються, набувають форми та повільно рухаються до нас.
Бах!
Хто сказав «тисячу років»?
Бах!
Хто сказав «Йдіть по неї»?
Бах!
По тій, котра потяглася лапами до мого горла та так і впала, не опустивши лап.
Бах! Збиваю з ніг і стаю ногою на груди. Бах!.
І знову трон у центрі світу.
Хто хоче слугувати мені.
Цвинтарний сторож усміхається беззубим ротом. І його жінка тепер уже вічно молода.
Здрастуй, моя люба.
Здрастуй.
Її округлий живіт. Їхнє дитя, якого вже ніколи не буде.
Їхній примарний садпрозорі духи дерев. Привид-яблуко на її долоні.
Дякую.
Ти дуже стомився, вважаючи його старість за втому.
Пусте, з відчуттям невідворотної тисячолітньої війни.
Поцілуй мене.
Померла закоханою, вона тепер кохатиме його вічно.
Дістатися до табору Гробарів. Тільки-но дійти до нього та потрапити під кулю.
Лови! Чудова куля! Ми виливали її зі столового срібла!
А на одній напишіть «Крихітка», попросив Вітчим.
Ваше бажаннядля нас закон, о
Лови! кулю з карбованим на ній «Крихітка».
Грох!
Табір, огорожа з колючого дроту. Прірви, накриті збитими з дверей щитами. Замість стіндеревяні віконниці.
Що я тут не бачила? Зібрані ними речі? Мільйон поламаних речей, не потрібних навіть тим примарам, котрі через них загинули?
Грох!
Адже я прийшла сюди не для того, щоб із ними воювати.
Заночувати серед руйновищ. Запалити багаття та виказати себе.
Це Місто подароване нам, тож усі, хто не пішов із нашого табору, вороги.
Гробарі.
Збирачі черепів
Вони оздобили Вітчимове крісло сигаретною фольгою. Не розуміють, чому він регоче, коли на нього сідає.
Кожний третій череп для вас, о Володарю!
Хто зібрав найбільше черепів?
Жовті кістки серед багатьох куп каміння.
Незлецько-незлецько, скаже Вітчим, завваживши їх. А це вже й зовсім добре, про малесенький череп, мякий, ніби пергамент. А тепер подивіться, і він виймає з-під одягу ще замащений кровю череп. Хто має такий?
Священна реліквія, найбільший здобутокчереп Мисливця на Збирачів Черепів.
Хто мисливці? Цвинтарний Сторож, Охоронець Могил, Безмовний Воїн, Пташка та близнюки
Але найбільша цінність, звівши догори палець, неголосно, як знавець:Череп Крихітки
Дозвольте мені!
Я принесу його!
Він буде мій!
Бах!
Не слід було їм давати такі обіцянки.
Безмовний Воїн закинув на спину сплетений у косу чуб. Він прийшов до себе додому.
Сісти за стіл, дістати з шухляди папір та олівець і написати:
«Я сьогодні знову приходив до вас. Одначе знову не застав. Шкода, проте я все ще сподіваюся, що наступного разу ви знайдете можливість відкласти всі ваші справи та дочекатися мене.
Ми не бачилися вже девять днів. За цей час мало чого сталося. Гробарі, Збирачі Черепів, Волаючі в Темряві
Тож вам не варто непокоїтися через мене. Значно більше мене турбує те, що ви не цінуєте себе. Памятайте, що без вас я»
Так, начебто його дім не зруйнували Гробарі. Так, ніби це не він прийшов у їхній табір та приніс із собою смерть і вогонь, щоб повернути собі забраний ними портретик тієї, котру він кохав. До кого й досі звертався на «ви». І якій писав:
«Мене тішить думка, що скоро»
Безмовний Воїн із довгою-довгою косою.
Брати-близнюки за гамірним сімейним столом. Їхня покійна мати така ж повновида й весела. Їхній близькозорий батько. Їхні сестри-реготунки.
Вам слід більше їсти.
Атож!
Та берегти себе.
Якось я читала в газеті
Мамо.
Ви мої діти.
Ти навчатимеш нас, як воювати? він хотів сказати «убивати».
А чому ні? Я ваша мати і маю право навчати вас.
Весела дружна родина, двоє сягнистих близнюків за одним столом із примарами.
Волаючі Серед каміння. Довгокосі, тонкорукі, з очима пожирачів.
І тут цей усмішливий Вітчим:
Людський попіл, це до веселих торгівців свого барвистого шатра, найліпший у світі наркотик! Скуштуйте! Скуштуйте! Скуштуйте, щоб знати! Скуштуйте, аби розповісти іншим! Скуштуйте, щоб уже ніколи не забути!
Прадавні Ацтеки! Пелехаті Вікінги! Жебраки Вічного Міста! Всі вони знали смак попелу! Всі вони знали, як зробити для себе найбільшу з усіх насолод! Куштуйте! Куштуйте! Куштуйте!
Іще один раз?
Г-г-г-г-г.
Дати вдихнути лише один раз, аби сказати до Волаючого в Темряві:
Посеред каміння, любязний, серед руїн. Піди та знайди.
Г-г-г-г-г.
У цьому Місті було так багато попелу
Авжеж. Авжеж, ідіть. Цей світ ваш!
Вітчимові почвари, що полюють уночі. Безликі, безгучні, вони полюють на примар і на Гробарів, і на Збирачів Черепів.
Послухай, мовив Вітчим до Мачухи, яка сиділа й полірувала нігті.Ти чуєш?
Ох, із пянливим зітханням. Дослухаючись до передсмертного крику.
Ааааааааааааа!
І коли б не Семеро Протиборців Злу
Семеро знову зібралися разом. І виставили «штурмовики» довкола.
То в скількох ти поцілила сьогодні?
У трьох, відкаже весела Пташка.
Пятьох, скаже Цвинтарний Сторож. «Восьмеро», покаже Безмовний Воїн.
Семеро, скаже Охоронець Могил.
І я вбив сімох.
Поставлені кружка машини. Сім сторожових башт. Автономне чергування семи величезних «штурмовиків».
А ми сидимо довкола багаття.
Ти розоряла могили?
Ні.
Ти кидала у вогонь щось таке, що навіювало б примарам спогади?
Лишень віття дерев.
Ти відкривала багажники спалених машин?
Тільки тоді. Один раз. Я вам уже розповідала.
Ти вбивала Гробарів?
Ні.
То занести її в память? спитав Штурмовик, що стояв біля нас.
Поки що заждіть.
Розділ 12
Цікаво, а якби Пташка вийшла заміж за одного з близнюків, що тоді робив би інший?
А якби Штурмовикові придумати імя, він на нього відгукувався б?
А якби Крихітка знайшла свої примари, чи вбивала б вона тоді, аби їх урятувати?
А якби ти пішов, коли Гробарі сказали тобі «ходімо з нами», то чи сидів би ти зараз отут?
Цікаво, якби мене знайшов Гробар, чи взялася б я розбивати гроби?
Якби пішов дощ
Дощ?
Так, вода з неба, сказала я.
Не може бути.
Може.
Я розповідала доти, доки вони повірили мені.
Якби Пташка
Якби Безмовний Воїн
Якби в інших Містах
Тисяча міст?
Як це?
Хіба ще є щось?
Вони чули їхні назви. І кожен намагався уявити їх.
Місто На Дні Долини! Місто Довкола Пагорбів! Місто На Березі Океану!
Не йняли віри, що вдома в нихсамі купи битої цегли.
А якби прилетів Янгол?
Янгол?
Я могла б розповідати цілісіньку ніч.
Але тепер я не була їм потрібна. І коли вони всі поснули, я лагідно попросила Штурмовика:
Не гурчи, дай мені піти геть.
Я заніс тебе в память, сказав він. Тож ти завжди зможеш повернутися.
Навіщо?
Хтось має розповісти їм, що такеянгол.
Їм?
Навіщо? адже вони самі стали янголами цього світу.
Розділ ІЗ
Ти задоволений? спитала Мачуха.
Ну хіба може бути задоволений художник?
Нічим?
Чому ж? Про дещо з цього я навіть сказав би «може бути».
Розділ 14
«Та побачила я чимало різних світів. Зустрічала різних істот. Але шукала я тільки одних. Тих, про кого нагадав мені Кіт, коли невдоволено сказав:
Крихітко»
Я простувала від вогню до вогню, я навідувала людей, що залишились у своїх колишніх квартирах. Ішла через усі нечисленні вцілілі квартири.
Драстуйте вам, підіймаючись завислими у повітрі сходами.
Драстуйте вам, де уламки квартири на восьмому поверсі.
Побачити доброго дідуся, що запропонував мені чай зі свинцевого термосу. І сказав:
Обережно, він вирішив, що я не бачу дірки в підлозі.
Від вогнища до вогнища.
Драстуйте вам, до сумної родини з дверима-норою від належного їм підвалу.
Прокинутися. Розсунути штори, а за вікном Гм. Отож.
Я бачила острів у Центрі Міста. Три зруйновані мости, сотні закляклих там автомашин. І линви для тих, хто все-таки відважиться прийти на Острів.
Я бачила домогосподарок, що взялися за гвинтівки. Колишніх торгівців «корисними в побуті речами» вони захищали свій Острів зі зброєю в немитих руках.
Воїни Епохи Після Великого Вибуху. Вони не вміли злитися, через що просто істерично кричали, їм несила було примусити когось боятися себе, а тому вони розмовляли лише тоном команди. Вони знали, що не широкоплечі, а в стегнах Тим-то начіплювали на себе зброю та розмальовували обличчя кольорами трави, якої вже не було, землі та води
Я бачила справжніх воїнів. Останній Взвод. Одяг випалено-жовтого кольору. Випалено-жовта іржа на гарматі. Втертий у шкіру випалено-жовтий пил
Розставити охорону.
Слухаю!
Роздати пайки.
Слухаю!
І далі викликайте базу. Вони мають дізнатися, що ми живі
Я бачила тих, котрі вирішили, що цевсього лише сон. Вони позносили ліжка на перехрестя, змайстрували над ними хто тент, а хто навіс і лежали на них, лише зрідка підводячись, частіше підіймаючи лише голову, аби сказати:
Який дивний сон.
Цікаво, коли ми прокинемося, чи памятатимемо одне одного?
Іноді шкодуєш, що будильник не дзеленчить та не будить тебе.
Я побачила у проламаному вікні світло та пішла на нього крізь досвіткову імлу. В час, коли небо з чорно-червоного стає червоно-чорним.
Я побачила людину. Чоловіка. Він саме прокинувся, посміхнувсь і підвівся та прибрав постіль.
Зайшов до ванної, щоб вичавити з порожнього тюбика пасту, а з другогокрем, що давно закінчився. Він поголився, відкрив кран, мов з нього тече вода.
На кухніна уламкові блискучої кахляної підлоги, уламкові двох стін, що зійшлися ріжечком, він увімкнув мікрохвильову піч, вважаючи, ніби розігріває в ній сніданок. Він удав, що насипає в кухлик цукор та каву, а потім довго пив його, одержуючи насолоду від кожного ковтка.
Перед пустою рамою від дзеркала він завязав краватку, поправив комір рваного піджака. Вийшов. На сходах кивнув своєму сусідові, котрий загинув ще під час Вибуху:
Доброго ранку.
Зупинитися перед оплавленою брилою газетної ятки, спитати скелета, який сидить на стільці:
Що новенького? та взяти газету. Із грубої пожовклої паки «Сьогоднішній День», номер сто двадцять девять (дев'ять тисяч чотириста сімдесят шість).
До цього додати ще й «Інформаційний Вісник». А коли закінчиться пака «Дня», він братиме по газеті з кіпи «Справжні Новини». І читатиме їх одну за одною, аж ніяк не дивуючись з того, що тисячу разів читає одне й те ж саме.
Він прийде на роботув руїни багатоповерхового будинку. Натисне запалу кнопку ліфта, але, не діждавшись його, піде пішки. До свого кабінету, до кімнати на шестеро столів.
І ті, що сидять за ними, скажуть йому:
Доброго ранку.
Достоту такі ж, як і він: у старій одежі, сяк-так поголені чи з немов зробленими зачісками. Чоловіки та жінки, що наполегливо роблять усе ТАК. НІБИ НІЧОГО НЕ ТРАПИЛОСЯ.
Читали? спитає жінка ліворуч. Що пишуть?
У рундуці неподалік від її будинку зосталися лише «Новини Бізнесу» номер чотириста тридцять пять, а тому, щоб упродовж півроку дивувати їх однією й тією ж статтею з «Сьогоднішнього Дня», їй доводилося робити гак до газетних яток при вокзалі
закляклі потяги. Завалені Скляні дахи
Так, я читав, скаже чоловік.
То що, почнемо?
Цілий робочий день: документи, кошториси, обідня перерва, деренчання телефонів на столах, не зважаючи на те, що вони не діють. Що в них немає навіть коротких гудків.
Що сьогодні по телевізору?
Не знаю. Здається, якийсь непоганий фільм.
Вечір перед розбитим екраном. Трохи почитати перед сном. І спати
Гарних снів.
Нічого не сталось. І завтра все буде так само, як завжди.
Нічого не сталося.
Нічого.
Нічого.
Нічого.
Розділ 15
Я бачила сторожу біля Країни Оживлених Мачухою мертвяків.
Можна мені пройти?
А хто ти така?
Крихітка.
Бетонований паркан зусібіч Країни Мертвих. Величезні куріючі труби Мачухиного замку. Конвеєри з мертвяками. Цех Обробки та мертвяки, що працюють за конвеєрами. Купи тіл і Мачуха:
Які гарні руки.
Еге ж, і змах тесаком.
Гарні коси
Повздовжній зріз.
А оті вузькі стегна пасуватимуть оцьому, вона створює Ідеального Мертвяка, свого Найкращого Коханця.
Здрастуй, Крихітко.
Здрастуйте, Матінко, скажу я, коли опинюся в її тронній залі.
Ну, як тобі? спитає вона й кивне на Ідеальних Коханців біля свого трону.
З-поміж них я впізнаю
Хочеш, подарую одного?
Вона знала, що я прийду, тож приготувала для мене Вовка.
Він буде слухняний, буде вірний тобі. Одне твоє словоі він зробить усе. Хочеш? Бери.
Може, махнути на все рукою та зостатись при ній?
Чи забрати від неї Вовка-2? Побудувати свій дім і забути про все на світі.
Може, тобі кращий Чоловік в Окулярах? Лис? Алекс? Пес? Із котрим із них ти хочеш бути щасливою?
Ні.
Мертві в Країні Мертвих. Тисячі мертвяків. Вони подають обід, стоять біля ліжка, чекають розпоряджень.
На величезному заводі, що став її Замком.
Вітчим регоче:
Фабрика чиїхось мрій.
І сторожа біля металевих воріт, вона стріляє в кожного, хто підійде. Маленький презент для Мачухикілька щойно застрелених мерців.
Тра-та-та-та!
Щоранку оглядати нові трупи, зазирати їм в обличчя. Зажмурюючи очі, вдихати запах.
Тільки б не посваритися з Повелителем Мух
Розділ 16
І я знову бачила Мертве Місто. І знову ступала вулицями в нікуди.
І знову розпалювала багаття.
Самі гілки. Більше нічого такого, що могло б примусити згадати
І знову знаходила людей. Різних. Таких, що пережили Великий Вибух. Майже тих, кого хотіла знайти.