Згаслий мозок, пітьма й спотворені обличчя.
Пригадуючи свої дитячі мрії, поспитала:
Чи не зустрічали ви каравану тих, що торгують травами? Вони йшли на північний захід.
Але ніхто не озвався до мене.
Ми не покинемо тебе тут, сказав Жебрак.
Авжеж. Я не залишусь тут.
Я спущуся ще нижче.
Пласт за пластом прорізатиму Землю наскрізь.
Розділ 6
Я спустилась. Я зістрибнула вниз. Пройшла тунелем. Сліпучий потяг мало не забрав мене, коли промчав поряд світлом і гуркотом.
Я дісталася до тунелю метро! На які завгодно чудеса натрапиш під землею Міста!
І я рушила на станцію.
Стриб. Загасити в стрибку ліхтарик та й опуститися на платформу, як ота Крихітка, що знайшла світло.
Вітаю.
Безокий черговий по станції повернеться до мене й кивне:
Здорова будь.
Мені треба їхати.
Він здійме руку до згаслого годинника.
Але ж мені треба.
Одна з тисячі станцій, де ніколи не зупиняються потяги. Одна з безлічі тих, що їх не помічають люди, які щодня їдуть у метро.
Людям тут нічого робити. Люди мають жити там, де є сонячне світло
А ви?
А мені воно навіщо?
І тутледве чутне:
Ти, воно урвало його мову. І все зясувалося враз.
Ти, і дві тонкі, наче воскові, руки лагідно оповили його шию. Обережно, аби не завдати шкоди висхлій багато віків тому шкірі, Черговий По Станції вивільнився від обіймів, посміхнувся у відповідь на безгубий усміх обличчя, яке перетворилось на череп.
Ти.
Жмутки безбарвного волосся та рамя майже прозорої одежі.
Я зараз, мовив він. Не забарюся. Зачекай.
Так, він міг поспішати до тієї, котру я побачила, коли заплющила очі й стала такою незрячою, як він. Це була юнка, її усмішка сяяла радістю від передчуття зустрічі з ним.
Ходімо, сказав Черговий По Неіснуючій Станції до мене. Треба он у той бік. І, повернувшись до тієї, що кохала його:Дочекайся мене.
Гаразд, прошепотіла вона диханням висхлих легень. Я чекатиму.
Він провів мене через рейки метро, по хисткому мосту над повільним смердючим потоком зібраного під землею бруду, крізь горілі вагони та неіснуюче депо, аж до дверей ліфта, що підіймався нагору.
Вибирайся звідси, тобі нічого тут робити.
Ні.
Чому?
Кожен робить свій вибір. Адже ти зробив.
Вона чарівно красива, мовив Незрячий Черговий.
Красива, підтакнула я.
Адже він помер заради того, щоб лишитись із нею навіки.
Ліфт ішов до присипаного, пророслого папороттю підвалу. Від нього можна було вийти нагору виткими, з уламками цегли сходами
Перехняблені віконниці та зруйновані стіни покинутої оселі. Скло, що хрускає під ногами. Подертий картатий плед чийогось житла
Але я цього не побачила.
Я туди не пішла.
Я попливла підземною рікою. Ріка відштовхнулася від камінної пристані й понесла мене, а я викинула весла й дослухалась, як хлюпоче вода, як шумить вона, падаючи на багато кілометрів униз.
Розділ 7
Там, під землею, бачила я військові бази. Вони проводжали мене жерлами своїх кулеметів. Я бачила стародавні храми й монастирі. Бачила, як бредуть ченці, й лічила вогники запалених свічок.
А ще бачила я порожнечу. Вона йшла від самої землі, і в ній були мільйони гробів.
Провалля печери, яка вела до вічності, освітлене свічками, що мерегтіли десь над нею, запалені на надгробках.
Мільйони гробів погойдувалися в повітрі. Вони, мов сходи, каскади чи грони заповнювали його. Ті, про котрих поки що пам'ятали живі, розташувалися майже під самим земляним склепінням, аби забуваючи, втрачаючи лаковий блиск, із потертим обшиттям та іржавими цвяхами на віках опускатися дедалі нижче і, зрештою, розсипатися, мов трухляве дерево, та впасти пилом і сміттям на брудно-сірі гори кісток. До ніг Збирачів Тліні, що бродять поміж них.
Ріка несла й несла мене
Багатокілометрові печери повсякчас міняють свої обриси. Вони тягнуться настільки далеко, що коли спустишся до них бодай на дещицю, можеш опинитися на протилежному боці землі. А вони, ті печери, незважаючи на те, що земля кругла й доконечна, ідуть та йдуть униз.
Госпóда народу Мо.
Любий Лавкрафте, звідки Ви про це довідалися, що знаєте так багато?
Прислухайся. Чуєш? Це всепід землею
Повз Сціллину пащу прямісінько в пащу Харібди. Укупі з падінням води. Ще безліч кілометрів униз. Та ось, нарешті, озеро і сходи при самій воді.
Округла зала. Вода і сходи.
Я піднялася ними й лише тоді побачила Людино-Пацюків.
Їхній древній, покинутий світ.
Частина третя«Всесвітня історія Крихітки»
Із чого починати?
Пожовклі карти? Уламок барельєфа з мильного каменя? Бронзовий тулуб двохвостого звіра у водоростях узбережжя? Знайдений череп?
Що за нісенітниця? дивлячись на рогатий череп, у якому колись був мозок, більший, ніж у будь-кого з людей, що жили на землі.
Череп із мигдалеподібними вічницями, із пласкою, висунутою далеко вперед нижньою щелепою, з роговими наростями, що скидалися на графську корону.
Не може такого бути!
Нашкребти на пробу, сипнути її в спектрометр і зауважити, як він зашкалює на:
Сто вісімдесят мільйонів років.
Що-о?!
Сто вісімдесят мільйонів років.
Сто вісімдесят мільйонів
Сто вісімдесят мільйонів
Прилад показав би, мабуть, більше, але його творці читали людські книги, а в ниху кожній: «Історія Землісто вісімдесят мільйонів». То навіщо трудитися ще?
Не може такого бути, дійдуть рішення люди в білих халатах.
Не може, отжене було.
Тому, взявши молоток, вони розібють череп на друзки. Аби не доводити того, чого самі збагнути не здатні. Аби їх не вигнали, як їхню божевільну колегу, коли та зізналася, що знайшла череп людини, котра жила півтора мільйона років тому.
Або, скажімо, Крихітка в школі.
Розкажи нам за кроманьйонців.
Це за тих, кого люди-алігатори привчали працювати в полі?
Сідай.
А хочете, я розповім про війну Дріопітеків з Істотами з Олдуваю, котрі знищили пяту планету системилазуровий Фаетон? Або про девятий сплеск боїв у близькому космосі? Адже, це теж стосується вашої історії
Сядь!
Або Крихітка та добрий З.Ч.
А янголи завжди були?
Ні.
Хіба?
Ми не завжди приходили з блискавками. Був час, коли нас породжував жертовний дим.
А решту?
Ні нас, ні Великих, ні Ницих
Звісно, простіше назвати все «уявною будовою» і зовсім не знати, ким усе-таки були кішки Єгипту, ким були люди, що мали голову Птаха чи голову Добермана. Не помічати того, що Сфінкс значно древніший, аніж Ра, який сидить неподалік від нього біля піраміди, збудованої для воїнів із головою Птаха, котрі загинули під час війни з людьми-леопардами з протилежного боку Землі.
Всесвітня історія. Класно знати її, прочитавши три останні сторінки!
Розділ 1
Тридцять великих рас володіли Землею, коли починати з останнього тому.
Триста Великих Рас народжувала Земля, якщо прочитати уривки з пятитомника «Вибраного».
Велике Воззєднання Гігантських Рептилій, що сполучило материки в єдиний континент.
Великий розподіл Арахнідів та Прямоходячих, котрі поділили планету на пять частин.
Перше Сотворіння Льодупоява південного материка на пєдесталі глобуса, спорудженого мешканцями океану потому, як вони одержали свою долю Землі,однак це навіть не половина всього.
Розділ 2
Люди?
А що люди?
Ще дванадцять століть тому кошлаті перевертні царювали на чорних пагорбах випаленої чумою, війнами та десятьма роками недороду Європи, кинувши свій одяг біля пеньків із застромленими в них ножами. Упирі випорпували з могил похованих без каяття мерців, глитали мясо та билися за серця священниківнащадки Великої Раси Тих, Що Прокидалися Тільки Вночі.
А люди?
А люди були приречені. Ті декілька, що вціліли, у смердючому рамї навколішки просувалися до святих місць і дякували кожному, хто лупцював їх патерицею, чи кидав на них грязюку. За підставку для Біблії слугував череп забитого грішника, а стіни церков не захищали ні від привидів, ні від бісівських сил.
Диби, шибениці, безлюдні та зруйновані міста. Янголи плакали кривавими сльозами. Пятий похід по Плащаницю скінчився поразкою Хрестового Воїнства. Останки святих тліють у скриньках, шкатулках та запаяних келихах. Вони були приречені, бо ж Расі, названій нечистю, вдалося заволодіти Світом. Час непрозірної тьми.
Що було б, якби не палали ватри на майданах?
Божі Псидомініканці з лютими вовкодавами на знаменах. Звинувачені в тому, що одержимість вважали за гріх, а одержимогоза грішника, не вартого співчуття.
Палити, шмагати, розпанахати та видерти демона вкупі з нутрощами?
Тіло смертне, душа вічна, тож заради неї нищили плоть, аби вона вже ніколи не слугувала за пристановисько демонові?
Дурниці.
Лише вони зробили світ таким, який він є тепер, оголосивши війну всім, хто не належав до раси людей.
Дванадцять століть війни, які очистили землю від інших рас.
Великий похід за Океан, під час якого було знищено людей-леопардів та людей-ящерів.
Великий Сибірський похід, що став роковим для Людей-Ведмедів, Людей-Оленів та Снігових Людей.
Три Сторічні Війни, які знищили Перевертнів та жахливий Нічний Народ.
І лише Людино-Пацюки, чиї армії побив Мавпячий Цар, утекли під землю, щоб урятуватися від літаючих вогнедишних машин ще за Ери Зеленого Місяця, вижили в цій війні, впродовж тисячоліть просто не виходячи на поверхню.
Розділ З
Що?
Вам це треба насправді?
Гаразд, я можу зачитати. Розгортаю навмання:
«Кити, які вийшли на суходіл та спорудили Прекрасний Острів, довго мстились за його загибель морякам та рибалкам».
«Люди-пантери та їхні чарівні воївниці-жінки».
«Пастухи динозаврів. Обїждчики мамонтів. Велетні, котрі відвоювали прекрасний острів у Людей-Китів».
«Крилаті Змії, що прилетіли з ненавистю до людей-птахів та знищили їх».
«Люди-ящери, котрі прийшли на погибель Володарів Лісу, що мали листяну шкіру та одежу з мякої кори».
«Велика Ядерна Зима».
«Людино-Пацюки».
«Люди-алігатори, які стали богами Великої Чорної Раси».
«Напівконі-напівчоловіки, що витіснили з виноградних рівнин Людино-зебр».
«Чотирнадцять Атомних Війн».
«Перші крихітні племена раси Широкогрудих Людей, котрі оселилися на очищених від дубів галявах та вигадали своїх перших лихих богів. А ще назвали своєю матірю ту, котра пожирала їх, бо живилася їхніми мертвими тілами».
«Раса моєї любої Мачухи, що була знищена Людьми й ненавиділа Людей. Раса, до якої належу і я»
Ні?
Вам потрібні достеменні назви?
«Леппідиплоппи; Канцункго; Лерії»?
Та годі вам, я не хочу бути вчителькою. Я не бачу себе зі жмутком ріденьких кіс на потилиці та в товстих окулярах на носі. Навіть із видертою зі сцени жердиною замість указки
Крихітко
А що «Крихітко»? Я просто кажу: «Досить».
Крихітко, Крихітко
Та годі вам.
Розділ 4
Я піднялася сходами й побачила покинуте Місто Людино-Пацюків.
Велике й прекрасне Місто.
Частина четверта «Крихітка та безликі почвари»
Прекрасне Місто з жовтого каменю.
Перейти через міст над прірвою, між двох померлих перед ним та закляклих, мов скелі, багатоголових Пацючих Царів. Через повалені ворота. Обережно, аби не ступити ногою на вирізьблених охоронців міста. Попід вежами. Щоб побачити будинки, завмерлі на естакадах потяги, незбагненні знаки на вивісках кондитерських та згаслі рекламні щити.
Розділ 1
Вони пішли з Міста, і я вирішила не шукати їх.
Я стояла край тротуару, піднісши руку, але жодне таксі не зупинялося біля мене.
Я зайшла до безлюдної крамниціпорожні закамянілі полиці, розколини камяних стін, касовий апарат, що перетворився на камінь, лампи з жовтого каменю під стелеюі спитала:
Я шукаю людей, схожих на пацюків. Ви не знаєте, де вони?
До мене ніхто не озвався.
Я сіла в залишений кимось із них автомобіль, але ключ запалювання переламався, мов камяна пластинка, а з приймача на панелі посипався пісок.
Місто було по-справжньому безлюдне.
Кинуте-кинуте Місто.
Я простувала його вулицями, обминаючи нори якихось тварин, що оселилися тут, велетенські скелети й сліди на жовтому камінні дороги.
А згодом я почула голоси.
Голоси лунали тихо. Їм не треба було кричати, адже вони сиділи поруч, одне біля одного.
Та ні,мовив один. 3 боку синтаксичногоцілковита нісенітниця.
«Царював три тисячі літ», причитав другий мовець. «Цар пішов. Але цар прийде знову».
Я обійшла будинок і побачила двох археологів, що сиділи навпочіпки біля закамянілого трамвая. Обережно здуваючи піщинки, вони намагалися прочитати вирізьблені на ньому літери.
Вітаю, сказала я.
Вони озирнулися.
Я шукаю Людино-Пацюків.
Здрастуй, сказав один. Ми теж їх шукаємо.
І теж не можемо знайти.
Табірце пять поставлених колом наметів.
Супутникова тарілка передавача.
Поламався, сказав про нього один археолог.
Я крутила ручкою.
Почула тихе:
Шшшшшшшшшшшш
Вітаю, сказала я.
Обидва археологи озирнулися.
Один поправив окуляри й усміхнувся, упізнавши мене.
Милий, симпатичний і добрий.
Він згадає, про що мріяла: про наш дім, наше життя, про сон у нього на плечі. Про його безсоння. «Доброго ранку». Мене, котра не засинала, бо не спав він. Нас, які прожили разом
Крихітка
Ні,кажу я. Ви помилилися.
Я подорослішала? Я стала іншою?
Мені потрібний чоловік, чий футляр для запонок перетворився б на моє ліжко?
Ні.
Просто це йому слід прийти до мене, коли я здувала пил, щоб розібрати вирізьблені на камені письмена.
Або хоч озирнутися до того, як я сказала:
Вітаю, я шукаю Людино-Пацюків.
Гаразд, він згідливо кивнув.
А через пять хвилин:
Це наш табір.
Ми поставимо тобі намет.
Ми сиділи довкола багаття, й вони розповіли мені про Людино-Пацюків:
Мавпячий Цар
Великий Цар Пацюків
вони виграли четверту битву
але потім успіх од них одвернувся
вони пішли під землю
але руді мавпи й далі переслідували їх
Ось книга
Ось запис
Ось загадка про це
Вони частували мене консервованим хлібом та гірким чаєм.
знищили охорону біля Воріт
устигли оголосити тривогу, але багатьох
потяв цілий загін ворогів
устигли зачинити Ворота
А Чоловік в окулярах дивився мені у вічі й шепотів, немов освідчувався:
Ось, що пишуть про це самі воїни Мавпячого Царя: «Відступати нам нікуди. Нікуди! Вони викликали з Глибинних ярусів Смерть! Вони наближаються!».
Після цього їм дали спокій.
Непогано, сказала я. Але куди вони поділися потім?
Вони замовкли.
Нарешті один із них мовив:
Гаразд. Ходімо спати.
Я ще не заснула, коли Чоловік в Окулярах виліз зі свого намету і промовив:
А все ж таки, куди вони пішли?
Археологи, котрі думали про те саме, заворушилися.
Нарешті один із них розстебнув блискавку на дверях намету й сказав:
Нумо дізнаємося.
Спробуємо дізнатися.
Коли вранці я прокинулася, вони стояли, виквецяні глиною, та посміхалися до мене:
Ходімо.
Вони привели мене на околицю міста.
Ось.
Ми стояли перед камяним монолітом із безліччю знаків.
Оцей знак читається «ми».
А цей «змушенівідсутність вибору; нас примусили; поставили перед необхідністю».
А оце«але».
А цей знак означає «ніколи».
«Нас примушують піти. Але ми ніколи на здамося. Нас ніхто не переможе. І хай не тішить вас те, що ми відступили».
А трішки нижче:
«Так, наш Великий Цар, який володарював три тисячі літ, пішов. Але він прийде знову. І ми повернемося разом із ним».
Дякую, мовила я і вийшла на дорогу.
Бувай.
Розділ 2
Цей знак читається «ненависть».
Цей«невідомість».
А цей «так визначено».
Цілком достатньо, щоб, перейшовши третину всесвіту, самотужки прочитати наступний напис: