людино-пацюки;
оживлені мерці;
добрий лікар».
Я вписала новий рядок:
Безликі Вітчимові почвари, і затяглася сигаретою ще раз.
Чудово.
Я заховала список і дістала книжку.
Оту саму, що її читаєш упродовж усього свого життя.
В ній немає літер. Лише назва та малюнки. У мене: «Крихітка в чарівному саду», «Крихітка та люди в бузкових каптурах», «Крихітка біжить», «Крихітка падає», «Крихітка забила колінце», «Крихітка регоче», «Крихітка закопилила манюнього носика», яскраві й гарні, але лише ті, що вже минулися. «Крихітка позаду Вершника Нічних Трас», «Крихітка на підлозі будиночка в Снігових Горах усміхається до вогню», «Крихітка, що заснула на мякому дивані десь у надрах Замку Ігор».
А ті, що в майбутньомучисті аркуші, на яких ледь-ледь проступає фарба. Що це? «Слинявий рот, а в руці ніж і відображення мого обличчя»? Ні. Я погортала сторінки. Я не хочу знати, що буде аж ген-ген. Мені треба знати, як діяти далі.
«Крихітка та Великий Жебрак», «Прожектори підземних військових баз», «Голова Сцілли, яка чекає здобичі», «Крихітка та одержимий воїн», Вітчим, який увігнав кігті в стільницю. Кружальце білої фарби витікає з його рота. «Ммммм», «Нічне Місто». «Крихітка скраєчку камяної чаші на тлі застиглого струменя води з розгорнутою книжкою в руках».
Аж ось безликі почвари.
Картинка тьмяна. Але це моя спина. А зі мною четверо тих, кого я не зможу подолати.
Одначе не вдається розгледіти їхніх облич.
Я добуваю телефон і набираю номер Залізного чоловіка.
Слухаю, каже він.
Ви і Пес допоможете мені?
Він помовчав, потім сказав:
Навряд.
І не сподівайся, сказав Вовк.
Вибач, сказав Пес.
Сама, сказав Кіт.
Усе так. Адже це були не мої янголи. Адже одна з істот, зображених поряд зі мною, жінка. Дуже молода і, мабуть, дуже вродлива.
Можна? спитала я.
Можна
Я перегорнула сторінку, побачила себе завмерлою і опинилася віч-на-віч із названим батьком.
Усе зрозуміло.
Я знала, де їх шукати.
Розділ 10
Першого я побачила на недобудованій трасі.
Я впізнала на купі щебеню бульдозер.
Вітаю, кинув він мені.
А компанія молодиків та дівчат, котрі їх любили, стояла біля двох машин, і ті урчали моторами та мали ось-ось вибухнути. Один стояв посередині й говорив, показуючи запаленою сигаретою:
Три кілометри. Зупиняєтесь метрів за десять до асфальтоукладальника. Хто приїздить першийтой переміг. Зрозуміло?
Так.
Так.
Так, сказав молодик і затис кермо поцяцькованими татуюванням руками.
Так, сказала тварюка, що сиділа в сусідній машині. Татуювання обвивало її жилаву шию.
Рушаймо.
Давай, загукали хлопці.
А хтось із них кинув услід за машиною, в якій сиділа тварюка, пляшку.
А через пятсот метрів машина з молодиком, пробивши огорожу, вилетіла з підвісного моста величезним бензиновим смолоскипом.
Він був першим із тих, кого я одібрала у Вітчимових почвар.
Убитий тварюкою, тепер він мусить допомогти мені побороти
На малюнку було чотири обличчя. Я пішла шукати ще трьох.
Другою була дівчина.
Вона плакала, а тварюка, що вдавала з себе її коханого, глузувала з неї.
Я вагітна, сказала дівчина.
Від кого? спитала тварюка.
Не будь таким
Яким?
У нас буде дитина.
То й що?
Як ти можеш так казати?!
Тобі потрібні гроші?
Які гроші?
Сама знаєш.
Дівчина повернулася й пішла геть. Але тварюка наздогнала її, повернула обличчям до себе й спитала:
Скільки ти хочеш, га?
Удома вона зайшла до кухні, увімкнула всі конфорки газової плити.
Хай буде так. мовила вона. Отак буде найліпше
Вона стала другою
Третій.
У коридорі на сто квартир смерділо дешевими харчами, котами, цигарками та ще казна-чим.
Тьмяна лампа залишилася позаду, і що далі він ступав, то робилося темніше. Одні двері прочинилися, тож він мало не стрельнув. Глянувши на пістолет, що смикнувся в його руці, на те, як він трохи присів на широко розставлених ногах, старенька виставила тонкий сухий палець із круглими вузликами суглобів і показала на двері позад нього:
Це там. Вам туди.
Він кивнув головою та повернув до дверей, на які йому показали.
«306»
Йому треба було саме сюди.
Він натис на клямкудвері подалися.
Він подивився туди, звідки прийшов, і побачив ще двохзі своїх. Якщо на них зачекати, можеш згаяти час, тим-то він ударом плеча розчахнув двері й залетів до крихітної, цілком темної квартири. Він присів, зачекав мить, тоді підніс руку до вимикача і
БАХ!
Тварюка, що сиділа в кімнаті, щосили натисла на курок, і його пожбурило з дверей уже мертвого.
Ходімо, я подала йому руку.
Ти янгол?
Так, сказала я.
Ми йдемо до раю?
Ми йдемо нищити почвар.
Четвертого
А четвертого я так і не встигла знайти, бо зіткнулася віч-на-віч із Вітчимом.
Вітаю, маленька.
Мене звуть Крихіткою, татусю.
Я памятаю, одказав він. А як звуть твоїх нових друзів?
Яких друзів?
Але він лише усміхався, й це вивело мене з рівноваги.
Не треба! зарепетувала я.
Знайдений мною чоловік випередив тварюку, розвернув свою машину в кінці траси й радісно загорлав:
Йо! Йо! Йо!
Не роби цього!
Знайдена мною жінка увімкнула газ і, плачучи, сіла біля плити, коли пролунав телефонний дзвоник.
Пробач мені,сказала тварюка, яку вона кохала.
Вона всміхнулася і схлипнула.
Можна мені прийти? спитала тварюка.
Звісно, сказала вона.
Ну, будь ласка! сказала я.
Третій з відшуканих мною розчахнув двері ударом плеча й залетів до крихітної, зовсім темної квартири. Він присів, зачекав мить, а тоді підніс руку та увімкнув світло. У квартирі не було ані душі.
Шукатимемо далі? спитав Вітчим.
Напевно, ні,відказала я.
Здрастуй, квартирко.
Здрастуй, Крихітко, сказала вона й додала тихіше:А в нас гість.
Гість?
Ти зрадієш, вона ввімкнула світло, і я побачила Вовка. Він усміхався до мене.
Вовк
Важка ніч? спитав він.
Дуже, відповідала я.
Розділ 11
Вовче!
Я була рада.
Крихітко
Вовк крутонувся на підборах. Вовк розкинув руки. Вовк блимнув зеленим вогнем своїх смарагдових зіниць.
Ну що, Крихітко? низький спокійний голос.
Голос, від якого проймає дрож. Дрож нетерпіння.
Що?
Дрож від передчуття кохання.
Вовче
Що?
І ось він уже поруч. Наді мною схиляється його обличчя. Очі в очі. В його подиховізапах свіжої крові.
Вовче
Усмішка за мить до поцілунку
Скільки я мріяла
Як давно я хотіла
Відчуваю запах
Випадковий доторк
Скільки разів я мріяла побачити його очі. А в його очахнічну дорогу. Відбиток повновидого місяця. Як давно мені хотілося помітити своє відображення серед застиглих у його зіницях могильних хрестів. Відчути його запах. Пригорнутися до його грудей і знати, що це Вовк.
Вовче
Звести погляд і побачити в його очах себе.
Вовче
Я підвела голову й побачила, що на мене дивляться очі тварюки
Тварюка?!!!
Б-АААА-Х!!!
Мене вхопили за горло пальці безликої почвари, що обернулася на Вовка. Мій пістолет уперся в її плоть.
Ненавиджу тебе, гарчання пекельного перевертня.
Ненавиджу тебе, моє позбавлене повітря хрипіння.
Кігті, ладні впятися в мене.
Мій пістолет, що стрельнув:
Б-АААА-Х!
Розважаєтеся, запитав Пес.
Ненавиджу, сказала я.
Розумію, посміхнувся він.
Прихилився до одвірка та склав руки на грудях.
Це Пес.
Я дивилася на мертву почвару. Мене трясло: опоганити мою найліпшу лише Вітчим лише його тварюки я ненавиджу його та
Заспокойся, сказав Пес, підійшов і поклав мені на плече руку.
Вони не варті того, сказав найдобріший у світі Пес.
Жодної твоєї сльозини, повільно вивільняючи кігті з руки Пса, що луснула, мов сухий кокон.
Ччччч-вааах!!!
Ударом мені пропороло пятьма кривавими смугами одяг та шкіру й відкинуло під стіну.
Жодного твого зазіхання, почвара, що вдавала з себе Пса, стояла наді мною. Адже так, Крихітко?
Мені страшенно боліло, але я сказала тварюці:
Авжеж, і натисла на курок.
Квартирко, покликала я.
Я тут, сказала вона.
Прибереш тут?
Звісно, сказала вона. А ти куди?
До Залізного Чоловіка, сказала я і відвернулася від дзеркала.
Пять довгих смужок пластиру. Дві довелося поміняти, бо вони враз просочилися моєю червоною кровю.
На мить напружитись і смикнути:
Щщщах!
Перечекатиі ще раз:
Щщщщах!
Ох, прикусивши губоньку. Ще до того, як квартирка пожаліла мене, я сказала їй:Пусте. Загоїться.
До весілля? спитала вона й кинулася на мене безликою почварою.
Ж-ААА-ХХХХХХХ
Таксі!
У вас кров, сказав мені таксист.
Пусте. Скоро минеться.
До карної поліції.
Авжеж, сказав він.
До Залізного Чоловіка, сказала я черговому на прохідній.
А коли заходила до кабінету:
З.Ч., ти
Авжеж, сказала мені почвара, що сиділа за столом.
Мені, котра все ще тримала в руці пістолет.
Вітчиме.
Він не озвався.
Вітчиме!
Бах! постріл у його тварюку.
Він мовчав.
Вітчиме!!!
Бах! Бах! Бах! аж допоки закінчилися патрони.
О
Тварюка померла, і Споруда Карної Поліції перетворилася на руїни. На «будинок до знесення».
Зірваний дах і три криві стіни в клаптях шпалер, що сіріють безмісячної ночі.
Крихітка і мертва почвара.
Клац, ударив бойок у порожнечу.
Клац, клац, клац.
Я зійшла вниз.
Я поглянула на підсвітлене запальничкою Котове обличчя.
Ти теж тварюка? спитала я.
Можливо, він подав мені сигарету.
То тебе вбити?
Як хочеш, сказав він.
Я глибоко вдихнула.
Легше?
Трохи, сказала я.
Крихітко.
Я розплющила очі.
Ранок, сказала Квартирка. Треба вставати.
Ранок, я посміхнулася. Ранок, сказала я. Ранок!
Моє ліжечко! Моя Квартирка! Мій бік, він майже не болить! Моє Місто, зі своїм вуличним гар мидером!
Каву, сигаретку, душ? спитала Квартирка.
І мою книжку.
Я розгорнула її, проте обличчя, як і вперше, були темні.
Хто ви? спитала я та доторкнулася до них пальцями. Де мені вас шукати?
У місті заворушень, сказала Квартирка.
Чудово, сказала я.
Розділ 12
Місто бунтувало. Місто грімкотіло рок-н-ролом вуличних заворушень. Ревуть сирени, горлають ворохобники, через поліцейські шеренги летить пляшка. Удар. Дзенькіт. Палаючий бензин.
Підсилене мегафонами:
КОЖЕН, ХТО ПЕРЕБУВАТИМЕ НА ВУЛИЦЯХ
Уууууууууу!!! ревуть важкі штурмові машини з написами «Поліція».
Бу-бу-бу! гуркочуть станкові кулемети.
КОЖЕН, ХТО ВІЗЬМЕ УЧАСТЬ
КОЖЕН, ХТО
Закляклий під стіною труп.
Рятуйте! біжить жінка.
Її сумочку шматують нічні воїни, чуби їхні сяють райдужними гребенями.
Дзень-дзелень! у вікно полетів камінь.
Я вийшла на вулицю:
Чудово!
Мені тут сподобалося.
Будь обережна.
Авжеж-авжеж!
Кваплюсь опинитися серед усього цього.
Ревуть сирени, зі скреготом летять шкереберть автомобілі, ритмічний стукіт по щитах. Хіба має значення, через що сталося отаке? Уряд нас ошукав! Наші програли у футбол! «Громадяни, всіна барикади!» Або просто: «Остогидло!!!» Чому? Байдуже. «Не позбавляйте нас права схилятися перед тим, перед ким нам хочеться. І жертвувати собою!»
Хай навіть задля того, щоб сказати:
А пам'ятаєш, як ми тоді?
Горить асфальт, чорний дим, чорні стяги. Хто всидить удома? Кому не закортить подивитись, як світять у нічному небі летючі кулі?
Вийти всією родиною. А повернувшись додому, зашторити вікна й сказати:
Вони молодці!
Саме такі хлопці рятували й врятують нас!
Вони рятують світ? Я теж хочу бути з ними!
За поворотом наражаються на штурмову машину.
ПІД СТІНУ!!! крізь мегафон на вежі.
Звісно.
Я стала під стіну. Доки їхній компютер, затямивши моє обличчя, вишукував його по нескінченних поліцейських архівах.
Є,сказав офіцер, котрий сидів у штурмовій машині.Звуть «Крихітка». Утекла з дому. Батько шукає.
Щось іще?
Більше нічого.
Тоді нехай іде геть.
МОЖЕТЕ ОПУСТИТИ РУКИ! ВИ ВІЛЬНІ! А трохи тихіше:Ліпше повертайся додому!
Я спромоглася лише кивнути у відповідь.
Та хіба я могла пройти повз тих, що гукали до мене:
Гей, а ходи-но випий з нами!
Вони сиділи за спорудженою з магазинних меблів барикадою.
Їх було восьмеро, озброєні ланцюгами й саморобними луками. Я взяла в них пляшку та сказала:
Хай вам щастить, і зробила кілька ковтків їхньої веселої втіхи.
Лягай! гукнув мені чоловік із сережкою у вусі, і ми впали.
БА-БАХХХ!!! вибухнула та посипалася камінням стіна.
Мимо! загорлали вони й підвелися.
Весело? спитав мене Чоловік із Сережкою.
Дуже, сказала я. Бувай.
Я перелізла через їхню барикаду.
Тікаймо! мене схопили за руку.
Я озирнулася і побачила, як гуркоче гусеницями «Штурмовик-2».
Сюди! юнак у пропаленій армійській куртці затяг мене у підїзд.
Нам довелося відступити, сказав він одхекуючись.
На рукаві сержантські нашивки, а пістолет стріляє повітрям.
Вулицю заснувало димом, штурмовик завмер і зачадив розбитою баштою.
Класно! вигукнув юнак.
Я сказала:
Трохи згодом. Це до трьох снайперів, які засіли на даху, маючи одну гвинтівку на всіх трьох.
Поки я знайшла справжніх воїнів. Четверту роту та маленького Йохана, що впав поруч зі мною та спитав мене:
Ти жива? коли курява від вибуху вляглася.
Маленький Йохан прибув сюди на деренчливому ваговику, тримаючись за брезентовий дах, а за вечір до всього цього він іще вивчав розмовник:
Руки вгору!
Вперед!
Стій!
Чинити опір безглуздо, уперше за всі дні заворушень.
Четверта рота, командував офіцер, за мною рушай!
Маленький Йохан підхопився й побіг, а я побігла слідом за ним.
Ми простували крізь дим і вже за колоною з Плакучою Дівою потрапили під кулеметний вогонь та одразу втратили шестеро чоловік.
Рацію в укриття! гукнув офіцер. Ти і тияк супровід! Марш!
Радист пригнувся, розбив каскою вітрину аптеки, затягнув рацію в приміщення.
Маленький Йохан та ще один солдат вбігли за ним.
На стінахполиці з фаянсовими слоїками, на прилавкувідкрита каса, всюди розкидані етикетки без написів, відчинені двері до середніх кімнат.
Радист поставив батареї на прилавок і стягнув зі спини рацію, а Йохан попрямував до відчинених дверей за прилавком, при цьому він почепив гвинтівку на шию та витяг із-за ременя гранату.
Скинув ковпачок, вивільнив шнурок запалу.
Не бійся, там нікого нема, сказала я.
А що за дверима?
Аптекарева квартира, сказала я. Їдальня, он миска для юшки на сервірованому столі. Висунуті шухляди серванту. Дитяча кімната. Спальня батьків. Фотознімки на стіні. Здертий з ліжка матрац. Розбиті шибки.
Кулеметники повстанців знову почали стріляти. Для початку вони прошили перехресною чергою миттєво вчавленого в бруківку солдата, тоді відразу дістали ще трьох, які ховалися за афішною тумбою.
Я перевірю, сказав він.
Не треба.
Варто йому вийти нагору, до якоїсь кімнати у квартирі над аптекою, як кулеметна черга з вулиціпросто крізь вікно.
Кулі дзижчатимуть об стіну, зриватимуть тиньк та кришитимуть ліпнину на рамах від картин
Стривай.
У цю мить до аптеки зайшли солдати та їхній лейтенант.
Рацію, наказав Лейтенант, узяв навушники й прокричав:Квадрати двадцять шість, двадцять сім, тридцять девять! Повторіть! Правильно! Ні! Жодної змоги! Гаразд! Чекаємо!