Він віддав навушники солдатові, сів, обіпершись спиною об прилавок, дістав із кишені шкіряний портсигар й закурив. Незважаючи на те, що рота зазнала втрат, він був веселий, пустив кільця диму та підморгнув до солдата, що дивився на нього:
Сподобалося?
Дуже, відказав той.
Отож-бо. А тепер усі до підвалу.
Сорок вісім найважчих бомб
А потім Лейтенант спитав:
Хто найближче до дверей?
Я, Йохан.
Вийди подивися, що там.
Ми ще не піднялися сходами, коли побачили небо. Будинку не було. Не було також пяти близьких вулиць. Лише уламки стін та де-не-де стирчаки понівечених ліхтарних стовбів.
Усміхнися, сказала я. Ви перемогли.
Він усміхнувся, тоді я сказала:
Бувай.
Стривай, мовив до мене маленький Йохан. Скажи мені бодай щось.
Ти житимеш дуже довго, сказала я. Ніколи не загинеш від кулі трьох снайперів, ніколи не помреш на переправі через міст до Острова Розваг, ти не знатимеш чотирьох поранень і не повернешся додому інвалідом. Твій Лейтенант не напише твоїй мамі: «Шановна пані Свансон, Ваш син загинув як герой».
Дякую, сказав він.
Каска повна вина.
Випий за мене.
Я розгорнула книгу. Обличчя все ще невиразні.
Клацання запальнички. Лясь-лясь-лясьу кишенях пусто Сигарет у мене ніт
Розділ 13
Я зайшла до маленької крамнички й сказала:
Сигарети.
Що? спитав мене Грабіжник і поклав гвинтівку на прилавок.
Я побачила прострілені яблука. На підлозі лежав власник крамнички.
Я не заважатиму? спитала я і поклала свою книгу на прилавок поряд із Грабіжниковою гвинтівкою.
Що ти, сказав він, а двоє його приятелів посміхнулися. Якраз навпаки. Ось покінчимо з ним, і ти нас порозважаєш.
Само собою, сказала я, стріляючи в Грабіжника.
І далі, ставши на коліно, в його друзяк.
Дякую, сказав мені Переляканий Дідусь, коли я допомогла йому підвестися.
Дайте мені сигарет, попросила я.
Я відкрила пачку, закурила й поглянула на малюнок: «Крихітка, почвари та чотири особи. Їхні обличчя ніяк не вдавалося розгледіти».
Озвався телефон, і Переляканий Дідусь сказав:
Вас.
Телефонувала Квартирка.
Крихітко, сказала вона. У місті заворушення. Ліпше тобі повернутися додому. Я непокоюся.
Моя бідолашна, злякана телевізійними новинами, Квартирка.
Я вбила всіх трьох снайперів, одразу після того, як вони забили незрячого, котрий не зумів розшукати свій спалений будинок.
Я пішла в атаку з потішними хлопчиками, одягненими у викрадені з військових складів куртки. В гурті людей, на чиїх поношених піджаках були нашиті шестикутні зірки, я розганяла демонстрацію нації, примушуючи голомозих ридати, ковтати свою кров та повзати на колінах.
Я принесла цукерки та іграшки двом малюкам, які плакали в темряві.
Я навіть рушила в одній шерезі поліціянтів, вистукуючи дубцем свій рахунок:
Бум!
Бум!
Бум!
Укупі зі знетямленими після цілого тижня заворушень поліцейськими.
Але коли вони увірвалися в юрбу Дітей Квітів, коли заходилися топтатись по плакатах із рожевими та блакитними серцями, коли вони перестали бачити, кого бють, я викинула і щит, і дубець.
Я пішла від них, пожбуривши свій шолом на багажник палаючої машини.
Сті-ій! волав до мене їхній командир. Ти дизертирка! Я накажу заарештувати тебе!
Але я не озирнулася, лише показала йому свій найдовший палець.
Кивнула:
Авжеж-авжеж.
Ось тобі.
Що?!
Вечір завершився тим, що я стрибнула на приступець тролейбуса, його захопила компанія недолітків-убивць.
Це крадіжка! Усіна підлогу! Ми їдемо пити молоко!
Молоко з ножами!
Дике молочко!
Під звуки Девятої великої Людвіга Вана, нехай гримить так, щоб її міг почути хтось аж на місяці.
Я сіла на підвіконня й дивилася, як палає Місто. На затишне світло у вікнах тих, хто не знав, що в ньому коїться. На крокуючі загони. На юрмисько в чорному вбранні біля театру з афішею: «Премєра». На сотні телевізорів у розбитих вітринах.
Пятий канал:
У місті заворушення!
Канал «Л!Л!Л!»:
Бунт розростається!
Канал «Т,Т,Т!»:
Наші кореспонденти повідомляють:
Канал на додаткових кнопках:
Пряме ввімкнення!
Я роздивлялася на кольорові спіралі води музичних водограїв, вуличного декламатора віршів, який розповідав про давно минуле кохання, дрібязок, що падав у його капелюх. Я дивилася на вивіски, на манекенів за опущеними жалюзі зачинених після тривалого дня магазинів, на столики вуличної кавярні.
Вовк!
Я побачила його, він сидів за одним зі столиків.
Вовк, а навпроти нього сидів Патлатий Диявол.
Та годі,сказав Диявол.
Я серйозно, мовив Вовк.
Але ж тоді, тієї ночіхіба не я був дужчий?
У тебе нове тіло, сказав Вовк.
Нове тіло й жодного старого шрама, посміхнувся Диявол.
Отже, ніяких доказів того, що ти колись був переможений?
Кимось і колись. весело шкірився Диявол. Чи переможений, чи просто спіткнувся та впав.
Дівчино, він підніс два пальці.
Офіціантка кивнула і взяла замовлення.
Упав чи був кинутий, посміхався до нього Вовк.
Чотириста разів гадюкою, реготав Диявол. Хіба все затямиш?
Я радий бачити тебе, сказав Вовк.
Я радий бачити тебе, повторив Диявол.
Я взяла в офіціантки тацю й поставила перед ними замовлені страви.
Крихітка. сказав Вовк.
Вітаю.
Знайомся, той, що сидів навпроти Вовка, підвівся.
Крихітка, сказала я.
Я знаю.
А вас як звати?
А моє імя вам іще знати не час.
Мене це зачепило. Я віддала офіціантці тацю й пішла геть із тераси.
Крихітко, покликав Вовк.
Крихітко, покликав і Демон. Він з мене глузував.
Не хочу.
Та годі тобі.
Вовк стояв, поклавши руки на камінні перила. Диявол зійшов камяними сходами й перетнув мені шлях:
Ну годі.
Ні.
Ходімо, сказав він.
Навіщо?
Він відкрив багажник своєї машини й показав мені мертву Вітчимову почвару.
І що з того? мовила я.
Хочеш, я покажу тобі свою книгу? спитав мене Диявол.
Хочу.
Дияволова книга була важка й така ж товста, як і Вовкова. В ній було на сто тисяч сторінок більше, ніж у моїй.
Лиш одну картинку, попередив Диявол.
Гаразд, погодилася я.
Я побачила Крихітку. Вона ковзала заледенілим нічним дахом, тим часом як по його гребеню двоє чоловіків гналися за демоном, котрий од них утікав.
Але їх усього двоє.
Та це ж тільки одна картинка.
Я могла повністю роздивитись їхні обличчя, ті обличчя були мені добре знайомімисливці на демонів: чорнявий Алекс та білявий майор Конт.
Ходімо, Крихітко, сказав Диявол.
Ми перетнули вулицю, зупинилися в глухому закутку між двома будинками.
Я побачила всіх чотирьох мисливців.
Вони трудилися три дні поспіль. Три шалені дні та три такі ж шалені ночі.
Навіть майор хитався від утоми.
І коли вони нарешті добили останнього з викликаних Божевільним Магом демонів, то зійшлися в кінці закутка під засвіченим ліхтарем, і Алекс, упершись руками в коліна та перевівши подих, мовив:
Усе.
Я помру, сказала Інга. Будьте готові.
Ми всі помремо, озвався Алекс. Але не сьогодні.
Дякую.
А теперпо домівкам. Відпочивати. Митися, він ледь не сказав «кохатися з манекенниками», й Інга відповіла йому ударом думки: «з копійчаними шльондрами» Митися і спати. Все рештана завтра.
Хай буде так, виголосив отець Є.
Вони були такі натомлені, що Інга навіть поїхала додому на таксі, аби не сідати за кермо своєї машини.
Святий отець Є набрав код: «пять, чотири, чотири, сім»та відчинив двері підїзду.
Світло не горіло. Лише оранжева кнопка виклику ліфта, а ще білий полиск віддаленого дверного вічка.
Ліфт загув, і кабіна поїхала вниз.
Додому.
Він оперся спиною об стіну. Цілих три шалених дні
Йому навіть не хотілося їсти. Тільки б лягти в ліжко та ввімкнути телевізор, максимально прибравши звук, нехай би рухливі тіні на екрані навіювали сни. Будь-які. Аби ніч тривала якомога довше.
Ну, де ти там? спитав отець Є та ще раз натис на кнопку.
Наче відповідь, до нього вискочив товстий, покритий струпом демон, грюкнувши плечима об двері ліфта з такою силою, що вони здригнулися.
Схоже, починається четверта доба?
Отець Є відкинув демона ударом.
Чи ні? майор зітнув йому голову.
Огледівся. Більше нікого не було.
Прибув ліфт, і отець Є піднявся на свій поверх.
Ніде ані душі. Просто випадковий безсилий і тупий демон, який не зміг повернутись у пекло, чомусь обрав саме його
Ходімо, сказав Вовк і підвів мене до своєї машини.
І куди ми? спитала я.
До них, відповів Вовк.
Дякую.
Через Місто, яке лащилося в темряві останнього безсніжного вечора. Через Місто, яке ніколи не знало війни, терору та вуличних заворушень.
Прожектори при вході висвічують хмарини нічного неба. Безліч лискучих машин та вогні біля входу в галерею «Виставка сучасного мистецтва».
Найвагоміший на всю цю вулицю, яскравий-яскравий напис:
«ВИСТАВКА СУЧАСНОГО МИСТЕЦТВА»
Прошу, сказав Вовк і відчинив переді мною двері.
Я поглянула на нього й сказала:
Дякую.
Він цього навіть не помітив
Я зітхнула й переступила через латунний поріг.
Розділ 14
Виставка сучасного мистецтва
Це мистецтво? спитав Алекс в молоденької дівчини, яка, хоч і стенула плечима, але не зупинилася поруч із ним.
Зали поділені на відгалуження нескладних лабіринтів. Пронизані алюмінієвими конструкціями стелі. Сила-силенна спрямованих у різні боки ламп.
Поодинокі відвідувачі, журнал відгуків, що його зацікавлено погортала дівчина, яка прийшла зі святим Отцем Є. Кава у манюсіньких філіжанках на один ковток, картини й статуї, нерідко простіші, аніж конструкції під стелею.
Що привернуло увагу одного мисливця, котрий випадково побачив сюжет про цю виставку в нічному випуску новин і сказав:
Треба поїхати
Поїдемо, сказав Алекс. Він запропонував почати цей вечір саме з відвідування виставки.
Але там мисливці незабаром загубили один одного.
Інга, а вона приїхала удвох зі своїм новим другом, зникла перша.
Дівчина, яка прийшла зі святим Отцем, пропала тоді, коли відійшла за буклетом із репродукціями картин та фотозйомками художників. Отець Є залишився чекати її. Алекс, ковзаючи поглядом і ні на чому його не зупиняючи, давно пішов уперед.
Подобається? спитав мене Вовк.
Пляма, патьоки, лінії. Забиті в полотно цвяхи, натягнуті поміж ними ниточки. Із десятеро залитих фарбою мішечків. Обличчя, очі, стріли.
Ні,відказала я.
Я оглянула кілька секцій, аж тут зіткнулася зі Святим Отцем та дівчиною, котра просто прийшла з ним.
Розумієте, казала вона. Тут багато важить настрій
Але я вже такого наслухалася.
Дивись, яка незвичайність.
Та дурниці.
Ти вдома почепила б таке?
Поглянь, якщо прибрати оте й отевиходить, жінка!
Правда Зі спини?
Так.
Чудово, це ті, що роздивляються виставку.
Тому я не зупиняюся біля них і йду до Інги та до манекенника, який приїхав із нею.
Нудьга, каже він.
Ну то й що? Їй теж усе це не подобалося, але вона не квапилася йти геть. Бодай задля того, щоб подражнити його.
Ходімо.
Ні,наполягала вона, виклично-гарна. Залишімося.
Але мені нудно.
Майор Конт пив каву. Їжачком пострижений чуб. Шрам через усю потилицю Я стала коло нього, посміхнулася.
Він подав мені одноразову філіжанку, спитав:
Подобається?
Дуже, відповіла я.
Молоденька журналісточка з диктофоном:
А ще на виставці представлено роботи в стилі супрематизму
Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.
А Вовк пішов до Алекса. Той стояв у центрі зали
Алекс і Вовк біля двох скульптур, піднятих на невеликі пєдестали. Скульптури майже не різнились одна від одної. Але перша була просто бронза, дріт та фарба, наполовину зсунута маска, глибоко запалі очі з синього скла, чи то крила, чи то роги, ні рота, ні носа, закинута набік голова, шийні хребці, немов шпичаки, що продирають драпірування тоги, і кінчик хвоста з-під нижньої бганки. А друга скульптурачорне втілення пекла.
Вона стояла, повернувшись до мене спиною, та вичікувала, що робитимуть Алекс та Вовк, і чорнота снувалася довкола неї.
Бузковий саван, одполірований щит, стиснута в кулак тонка воскова рука. Дві маски: сльози і сміх, а під нимиледь помітні кабалістичні знаки, безглуздо скупчені, проте кожний прирікав на прокляття. Синя пластикова троянда з могильного вікна, хрест у колі, а ще справжній людський череп із двома крутими рогами дивився на нас дірами порожніх вічниць.
Коли надихає не янголколи надихає тварюка.
Вона стояла посеред зали й випромінювала зло.
Майстер Шшшшш, прочитав Алекс на табличці внизу. Сансара Сан. «Я думаю про тебе».
Гарні в нього думки, промовив Вовк.
Дуже, кивнув Алекс.
І, незважаючи на чорні мацаки прокльонів, що потяглися до нього, він випростав руку та штовхнув смерть, яка на нього дивилася. Та гойднулася. Зирнула в стелю, тоді знову на Алекса і впала, при цьому розлетілася клаптями савану, штучними квітками та пофарбованим у тілесне воском.
Алекс нахилився і підхопив ріг, що відколовся, посміхнувся до Вовка, той схвально йому кивнув та сховав ріг до кишені пальта. Цього було доволі: забери один елемент, і смерть стане просто розкиданим по підлозі сміттям.
Скульптуру оцінили в шістнадцять тисяч, але після того, як Інга попросила квитанцію, ту ціну зменшили впятеро.
Ну, то як вони тобі? спитав Вовк.
Дуже, сказала я.
Тоді тримай, і він подав мені аркушик із їхньою адресою.
Складений навпіл аркуш.
Аркуш із рівним Вовчиковим почерком.
Узятись за криптографію?
Атракціон: «Крихітка, що ворожить по руці!» Як сказала та маленька журналісточка? «Супрематизм»?
Розділ 15
А наступного дня було сонце та неозоре синє небо над паруючими дахами.
Частина пята«Крихітка й мисливці за демонами»
Невеликий сірий будиночок. Схоже на літеру «П» дворище. Трамвайна зупинка. Мерзла білизна на балконах усіх чотирьох поверхів.
Дістаю аркушик з адресою. Я не помилилася.
Другий підїзд пахне тістечками. Грімкотливим ліфтом на третій поверх.
Я натисла на кнопку дзвоника, але мені не відчинили.
Проте вони залишили ключ під килимком. Підібравши його, я відімкнула двері.
Агов, перш, ніж переступити через поріг та через прокреслену за ним крейдяну лінію. Майоре Конт, Інго, Отець Є. Чи тут ви?
Розділ 1
Величезна вішалка у вітальні та шкура пекельного звіра на підлозі.
Мисливці за Демонами. Їхня квартира подобалася мені.
Мякі крісла, ваза, в якій ніколи не було квітів, поламаний годинник, написи на шпалерах, причеплені шпильками та кнопками оголошення з газет про виставлені на продаж триповерхові приватні будинки, три блоки сигарет, почата бляшанка з кавою та обереги-амулети над дверима кімнат і над вікнами.
Але не лише це.
Кілька пар чорних, хоч і прозорих на світло крил, підвязаних до люстри. Магічне жезло в кутку. Карта міста із позначеними на ній храмами Любові, обведені колами довкруг кожногомежі спасенної землі. Тріснута скринька у вітальні, стрілка до неї та напис: «Сюди влучила громовиця». Кошлата лапа, прибита товстими цвяхами. Темно-лілові роги, прикрашені бісером та стрічками. І наче навмисножодної особистої речі, жодного фотознімка. Навіть недокурки зібрано та спалено, а попіл викинуто у відро для сміття.
Мякі крісла. Величезний зручний диван.
Я чекала годину. Потім підвелася. Знічевя. Постояла біля вікна. Біля полиць із книжками. Пішла до кухні й заварила собі чаю. Узимкулише чайвін парує, в ньому плаває кружальце лимона, великий кухоль зігріває долоні.