Його уроки стають менш формальними. Якщо раніше тато займався з нею, хоча й не регулярно, але в точно визначені години, тепер він екзаменує Селію постійно, проте жодного разу не вдається до цього на публіці.
Чарівник Просперо суворо забороняє дитині виконувати руками навіть такі прості завдання, як завязування черевиків. Вона втуплюється у свої ступні, зусиллям волі мовчки змушуючи шнурки завязуватися безладними бантиками, а потім розвязуватися, і супиться, коли вони затягуються у вузли.
На запитання татко відповідає не надто радо, але Селія довідується, що чоловік у сірому костюмі, котрого Гектор називав Александром, теж має учня і на них чекає щось на кшталт гри.
Схожої на шахи?питає дівчинка якось.
Ні,відповідає тато,не схожої на шахи.
* * *
Хлопчик зростає в одному з лондонських особняків. Він нікого не бачить, навіть коли біля дверей його кімнати зявляється їжа на тацях із кришками. Порожні таці зникають так само загадково. Раз на місяць навідується чоловік, котрий стриже хлопя, не промовляючи ані слова. Раз на рік цей самий чоловік знімає з нього мірки для нового одягу.
Увесь час хлопчик читає. І, звісно ж, пише. Він переписує цілі розділи книжок, виписує слова й перемальовує символи, котрих спочатку не розуміє. Але згодом ці карлючки перетворюються під його пальцями, укритими чорнильними плямами, на добрих знайомих і щораз вишиковуються у стрункіші низки. Він читає історичні пєси, міфи й романи. Потрохи вивчає нові мови, хоча в розмовах зазнає труднощів.
Час від часу він навідується на екскурсії до музеїв. Але завжди чомусь у неробочі години, коли інших відвідувачів дуже мало, а то й зовсім немає. Хлопчик обожнює такі подорожіі скарби, що причаїлися в будинках, і нагоду втекти від рутини. Утім, вони трапляються рідко, а без супроводу залишати будинок йому заборонено.
Чоловік у сірому костюмі щодня навідується до кімнати малого. Зазвичай він приносить із собою новий стос книжок і залишається рівно одну годину, читаючи лекції про речі, котрих, як здається хлопчикові, він по-справжньому ніколи не зрозуміє.
Лише одного разу дитина наважується запитати, коли ж йому нарешті дозволять зробити щось самому, щось із того, що чоловік у сірому костюмі зрідка демонструє під час уроків, котрі відбуваються суворо за розкладом.
Коли будеш готовий,ось і всі слова, що хлопчик чує у відповідь.
Готовим його вважатимуть ще не скоро.
* * *
Голубів, котрі під час вистав Просперо зявляються на сцені, а іноді й серед публіки, тримають у хитромудрих клітках, які прибувають до театру разом із багажем та іншим приладдям.
Якось двері гупають, вежа зі скринь та валіз нахиляєтьсяі клітка з голубами летить униз.
Багаж тієї ж миті сам собою виструнчується, але Гектор підіймає клітку, щоб оцінити шкоду.
Падіння лише налякало більшість голубів, але один із них зламав крильце. Гектор обережно виймає пташку, і, коли він ставить клітку на землю, поламані ґратки стають на місце.
Ти можеш його вилікувати?питає Селія.
Тато дивиться на пораненого голуба, а потім знову на дочку, очікуючи наступного запитання.
А я можу його вилікувати?цікавиться дитинка за мить.
Ну ж бо, спробуй,дозволяє чоловік і простягає дівчинці голуба.
Селія обережно погладжує тремтячу пташку й уважно оглядає зламане крильце.
Голуб видає придушений, сповнений болю звук, геть не схожий на звичний туркіт.
Я не можу,каже дівчинка, ковтаючи сльози, і підіймає пташку вгору, щоб віддати батькові.
Гектор бере голуба й мяко скручує йому шию, не зважаючи на доньчині крики протесту.
Усе живе працює за іншими законами,пояснює він.Тобі потрібно попрактикуватися з чимось простішим.Чоловік бере із сусіднього крісла єдину ляльку Селії та кидає її на підлогу. Порцелянова голова вкривається тріщинами.
Коли наступного дня дівчинка приносить татові досконало відновлену ляльку, він лише коротко схвально киває та одразу ж відмахується від дитини, щоб повернутися до приготувань до вечірньої вистави.
Ти міг би вилікувати пташку,каже Селія.
Тоді б ти нічого не навчилася,заперечує Гектор.Ти мусиш осягнути свої власні межі, щоб вийти за них. Ти ж хочеш виграти, чи не так?
Селія киває, не відводячи очей від ляльки. Личко бездумно всміхається, і жодна тріщинка не свідчить про те, що колись воно було розбите.
Дитина жбурляє ляльку під стілець і не забирає її з собою, коли вони покидають театр.
* * *
Чоловіку сірому костюмі бере хлопчика із собою на тиждень до Франції, але це важко назвати канікулами. Про подорож ніхто не казав заздалегідь, і хлопчик навіть не знав, що його маленьку валізу вже спаковано.
Малий вирішив, що тут на нього чекає якийсь урок, але ніхто не каже, що саме він буде вивчати. Минає перший день, і хлопчик розмірковує, чи не приїхали вони сюди просто заради їжійого приводять у захват солодкаві аромати свіжоспеченого хліба з boulangeries і всі ці різноманітні сири.
На нього знову чекають відвідини мовчазних музеїв у неробочі години, де хлопчик безуспішно намагається минати галереї так само нечутно, як і його вчитель, і зіщулюється щоразу, коли луна розносить довкола звук його кроків. Хоча він попросив альбом для малювання, учитель вважає, що буде краще, якщо він зберігатиме картинки в памяті.
Одного вечора хлопчика відправляють до театру.
Він гадає, що побачить пєсу чи, може, балет, але виявляється, що на нього чекає зовсім незвичне видовище.
На сцену виходить зализаний чоловік із борідкою, і його білі рукавички пурхають на тлі чорного костюма, наче пташки, виконуючи прості трюки й відволікаючи увагу від спритності рук. Голуби зникають із кліток із подвійним дном, а хустинки вислизають із кишені, щоб знову зникнути за манжетами.
Хлопчик зацікавлено розглядає не лише фокусника, але й публіку. Здається, глядачам подобається шахрайство, принаймні вони весь час вітають мага ввічливими оплесками.
Коли після вистави малий ставить учителеві запитання, той каже, що нічого не обговорюватиме, аж поки вони не повернуться до Лондона наприкінці тижня.
Наступного вечора чоловік у сірому костюмі приводить хлопчика до більшого театру й знову залишає насолоджуватися видовищем на самоті. Надзвичайна кількість людей змушує дитину нервувати: він ніколи не бував у такому людному місці.
Чоловік на сцені видається старшим, ніж учорашній фокусник. Він убраний у гарний костюм і має точніші рухи. Кожен його номер незвичний і чарівний.
Сьогодні оплески справді гучні, а не просто ввічливі.
Цей чарівник не ховає хустинки в манжетах своєї мереживної сорочки. Пташки, що зявляються звідусіль, і гадки не мають про клітки. Таку майстерність хлопчик бачив лише на своїх заняттях. Це справжня магія й омана, котра, як йому щоразу нагадували, мусить зберігатися в таємниці.
Коли Чарівник Просперо виходить, щоб востаннє вклонитися, хлопчик теж аплодує разом з усіма.
Але його вчитель знову відмовляється відповідати на будь-які запитання до повернення в Лондон.
У лондонському особнячку після повернення до рутини, яка наче ніколи й не переривалася, чоловік у сірому костюмі просить хлопчика спочатку пояснити різницю між двома виставами.
Перший чоловік користувався механічними штуковинами й дзеркалами, змушував публіку дивитися в інший бік, коли не хотів, щоб вона щось побачила. Справляв оманливе враження. А другий, той, якого звуть на честь графа з «Бурі», удавав, що робить те саме, але насправді не вдавався до дзеркал чи хитрощів. Він робив усе так, як ви.
Дуже добре.
Ви знаєте того чоловіка?цікавиться хлопчик.
Ми знайомі вже дуже давно,відповідає вчитель.
А він теж навчає своєї майстерності, як ви навчаєте мене?
Учитель киває, але нічого не пояснює.
Як глядачі можуть не помічати різниці?запитує малий. Для нього це було очевидно, хоча він не може детально пояснити, у чому ж різниця. Він швидше відчуває це якимось додатковим чуттям, ніж бачить очима.
Люди бачать те, що хочуть бачити. А найчастіше те, що їм кажуть, наче вони бачать.
Більше вони це не обговорюють.
Зрідка подорожі, не схожі на канікули, продовжуються, але інших фокусників хлопчик більше не бачить.
* * *
Чарівник Просперо розрізає пучки на пальцях власної доньки складаним ножем, а потім мовчки чекає, поки сльози вщухнуть і вона заспокоїться достатньо, щоб зцілити себе.
Краплі крові повільно повзуть у протилежному напрямку. Шкіра зростається, вихори на поморщених відбитках пальців знаходять одне одного й знову, міцно обійнявшись, застигають.
Плечі Селії хиляться, напруга, від якої вони закоцюбли, минає. Коли дівчинці вдається благополучно впоратися із самою собою, її полегшення відбивається на обличчі.
Татко дає їй відпочити лише хвилинку й знову один за одним розрізає щойно загоєні пальці.
* * *
Чоловік у сірому костюмі витягує з кишені хустинку й кидає на стіл, куди вона падає з приглушеним гупанням. Щось важче за шовк ховається між її зморщок. Він підіймає шовковий квадрат, дозволяючи вмістусамотньому золотому перснювикотитися на стіл. Прикраса дещо потьмянішала й має гравіювання, на котрому, як гадає хлопчик, можуть бути латинські слова, але напис такий витіюватий і петлястий, що розібрати їх не вдається.
Чоловік у сірому костюмі кладе вже порожнього носовичка на місце, до кишені.
Сьогодні ми вивчатимемо пута,каже він.
Коли вони дістаються практичної частини уроку, чоловік радить хлопчикові одягнути перстень на руку. Сам він ніколи не торкається малого, незалежно від обставин.
Коли перстень починає впиватися в шкіру, хлопчик намагається зірвати його, але марно.
Ці пута непорушні, хлопчику мій,каже чоловік у сірому костюмі.
І до чого вони мене привязують?питає хлопчик, занепокоєно розглядаючи рубець на тому місці, де щойно був перстень.
До обіцянки, яку вже давно покладено на тебе, і до людини, з котрою ти ще нескоро зустрінешся. Деталі поки що несуттєві. Технічно це не більш ніж формальності.
Хлопчик лише киває та припиняє ставити запитання, але тієї ночі, залишившись на самоті й неспроможний заснути, він довго роздивляється свою руку під місячним сяйвом і розмірковує, ким може бути та людина, до якої його привязали.
* * *
За тисячі миль звідти, у переповненому театрі, який, вітаючи чоловіка на сцені, щоразу вибухає оплесками, заховавшись посеред затінку занедбаних декорацій, Селія згортається клубочком і плаче.
Le Bateleur
Лондон, травеньчервень 1884
Незадовго до того, як хлопчикові виповнюється девятнадцять, чоловік у сірому костюмі без попередження переселяє його з особняка до невеличкої квартирки з виглядом на Британський музей.
Спочатку юнак гадає, що це тимчасово. Вони стали вирушати в несподівано довгі подорожі, що тривають тижнями, а часом навіть місяцями, до Франції, Німеччини та Греції, витрачаючи більшість часу на заняття, а не на знайомство з памятками. Проте цього разу все видається інакшим, ніж під час не схожих на канікули подорожей із ночівлями в розкішних готелях.
Це невеличка квартирка з простими меблями, вона настільки схожа на його колишнє помешкання, що йому не вдається відчути щось бодай трохи схоже на тугу за домівкою. Він сумує лише за бібліотекою, хоча й тут має чималу кількість книжок.
У шафі висить безліч гарно пошитих, але безлицих чорних костюмів. Накрохмалені білі сорочки. Кілька капелюхів-котелків, що пасують до костюмів.
Хлопець намагається дізнатися, коли ж розпочнеться те, що завжди називають його викликом. Чоловік у сірому костюмі нічого не казатиме, але переїзд свідчить про завершення офіційних занять.
Натомість хлопець і далі займається самостійно. Він зберігає зошити, наповнені символами й знаками, перечитує старі записи, знаходячи нові елементи для роздумів. Увесь час носить за собою маленькі блокноти, а коли вони закінчуються, переписує все в грубіші.
Кожен записник він починає однаково: з детального зображення дерева чорними чорнилами на внутрішньому боці палітурки. Гілки тягнуться звідти до наступних сторінок, переплітають свої лінії, утворюючи літери й символи, так що кожна сторінка майже цілком укрита чорнилом. Усе, що там є: руни, слова й знаки,сплітається докупи та приростає до первинного дерева.
На книжкових полицях виструнчився цілий ліс таких дерев.
Він практикується в тому, чого навчився, хоча самому непросто оцінити майстерність власної ілюзії. Хлопець витрачає чимало часу, вивчаючи віддзеркалення в люстрах.
Тепер у нього немає розкладу, немає замка й ключа, тож він довго гуляє містом. Усі ці юрми людей діють на нерви, але радість від того, що він має змогу вийти з власної квартири будь-коли, якщо забажає, затьмарює страх випадково зіткнутися з перехожим, перетинаючи вулицю.
Хлопець сидить у парках і кавярнях, розглядає людей, які не помічають юнака, що зливається з натовпом молоді в однакових костюмах і котелках.
Одного дня він повертається до свого старого будинку, сподіваючись, що, якщо він запросить учителя випити горнятко чаю, це, імовірно, не видасться грубістю. Проте в будинку безлюдно, а вікна забито дошками.
На зворотному шляху до своєї квартири хлопець торкається рукою кишені й розуміє, що його записник зник.
Він так голосно лається, що якась жінка кидає на нього здивований погляд і ступає вбік, коли хлопець несподівано зупиняється серед людного хідника.
Він вирушає назад, іде власними слідами й за кожним поворотом хвилюється щораз сильніше.
Починає накрапати дощик чи просто мжичка, але над юрбою одразу розквітає кілька парасолей. Хлопець загинає криси свого капелюха, щоб захистити від крапель очі, і далі шукає хоча б слід свого записника на вологому асфальті.
Він зупиняється на розі під тентом якоїсь кавярні і, розглядаючи мерехтіння ліхтарів, роздумує, чи не варто зачекати, поки на вулиці поменшає перехожих або хоча б ущухне дощ. Раптом він помічає, що за кілька кроків стоїть дівчина, вона також ховається від дощу під тентом і зацікавлено гортає записник, не інакше як його власний. Їй, мабуть, вісімнадцять, а може, навіть трохи менше. У неї світлі очі й волосся незбагненного кольорунеможливо навіть сказати, білявка вона чи шатенка. Убрана дівчина в сукню, котра ще два роки тому була досить модною,зараз вона вщент мокра від дощу.
Хлопець підходить ближче, та дівчина не помічає. Здається, записник цілком поглинув її. Вона навіть зняла одну рукавичку, аби зручніше було гортати тонкі сторінки. Тепер хлопець бачить, що це точно його щоденник, розгорнутий на сторінці зі вклеєною картою з крилатими потворами довкола колеса зі спицями. Його почерк укриває карту й увесь папір довкола, зливається в суцільний текст.
Поки дівчина гортає сторінки, він розглядає вираз її обличчясуміш збентеження й цікавості.
Гадаю, у вас мій записник,каже хлопець за якусь мить. Дівчина здригається від несподіванки й мало не випускає блокнот, але їй удається впіймати його, хоча замість нього на хідник падає її рукавичка. Юнак нахиляється, щоб підняти її, а коли підводиться й простягає рукавичку дівчині, та, здається, дивується його усмішці.
Перепрошую,каже вона, забираючи рукавичку й хутко заштовхуючи йому в руки записник.Він випав у вас у парку, і я хотіла віддати його, але загубила вас у натовпі, а тоді... мені дуже шкода.Вона схвильовано змовкає.
Усе гаразд,заспокоює хлопець, відчуваючи полегшення від того, що річ повернулася до господаря.Я злякався, що загубив його назавжди, а це було б неприємно. Моя глибока вдячність вам, місс?..
Мартін,відгукується вона, і це звучить нещиро.Ізобель Мартін.Запитальний погляд прагне дізнатися хлопцеве імя.
Марко,каже він.Марко Алісдер.На язику зявляється дивний присмак іменінагода промовити його вголос випадає не так уже й часто. Він так багато підписувався іменем, даним йому від народження, і прізвищемперекрученим псевдонімом наставника, що таке поєднання вже здавалося йому майже рідним, але коли до літер додався ще й звук, усе набуває зовсім іншого сенсу.
Ізобель сприймає імя з легкістю, і це додає йому ще більшої справжності.
Приємно познайомитися, містере Алісдер,каже вона.
Він мав би подякувати дівчині, узяти свій записник і піти гетьце було б розсудливе рішення, але Маркові не надто кортить повертатися до порожньої оселі.