Чи можу я запропонувати вам на знак подяки випити чогось, міс Мартін?питає він, поклавши записник до кишені.
Ізобель вагається, мабуть, маючи на думці щось краще, аніж приймати запрошення випити від незнайомця на темному розі вулиці, але, на його подив, зрештою киває.
Це було б чудово, дякую,каже дівчина.
Дуже добре,погоджується Марко.Тут неподалік є кращі кавярні, аніж ця.Він жестом показує на вікно позаду них.Вони зовсім близько, якщо ви не проти прогулятися під дощем. Боюся, у мене немає парасолі.
Не заперечую,відповідає Ізобель. Марко пропонує взяти його під руку, дівчина погоджується, і вони виходять на вулицю під дощ, який накрапав.
Вони минають квартал або два й виходять на вузьку вуличку. Марко відчуває, як дівчина напружується в темряві, але вона одразу ж заспокоюється, варто їм зупинитися біля добре освітлених дверей поряд із вітражним вікном. Хлопець притримує для Ізобель двері, і вони заходять до невеличкої кавярні, котра за останні кілька місяців стала його улюбленою, одним із небагатьох місць у Лондоні, де він почувається по-справжньому спокійно.
Усюди, де лише можна, мерехтять свічки в скляних свічниках. Стіни пофарбовано в розкішний і зухвалий червоний колір. На усамітнених місцях сидять кілька відвідувачів, а більшість столиків у залі залишаються порожніми. Вони сідають за невеличкий стіл біля вікна. Марко махає жінці за барною стійкою, та підносить два келихи бордо й залишає пляшку біля тендітної вази з жовтою трояндою.
Дощ лагідно стукотить у шибку, і хлопець із дівчиною ведуть чемну бесіду про несуттєве. Хлопець повідомляє про себе дуже мало, і Ізобель відповідає тим самим.
Коли він цікавиться, чи не голодна вона, дівчина ввічливо відмовляється, але така відповідь підказує, що вона страшенно зголодніла. Марко знову привертає увагу жінки за барною стійкою, і за кілька хвилин та повертається із тарелем зі скибочками сиру, фруктами й порізаним багетом.
Як вам удалося відшукати таке чудове місце?цікавиться Ізобель.
Методом проб і помилок,зізнається хлопець.І не забудьте про море гидкого вина.
Ізобель сміється.
Співчуваю,каже вона.Хоча врешті-решт усе склалося якнайкраще. Дуже приємне місце. Наче оаза посеред пустелі.
Оаза з чудовим вином,погоджується Марко, піднімаючи келих.
Нагадує Францію,додає Ізобель.
То ви з Франції?запитує хлопець.
Ні,відповідає дівчина.Але жила там деякий час.
І я теж,каже Марко.Хоча відтоді вже минуло чимало часу. І ваша правда: це місце дуже французьке, і, гадаю, у цьому частина його шарму. Багато інших місць не переймаються тим, щоб зачаровувати.
Ви зачаровуєте,зізнається Ізобель і одразу ж шаріється й набуває такого вигляду, наче проковтнула б власні слова, якби могла.
Дякую,відгукується Марко, не певний, що можна було б іще сказати.
Перепрошую,каже Ізобель, вочевидь знітившись.Я не мала на увазі...Вона затинається, але, імовірно підбадьорена тим, що випила півтора келиха вина, говорить далі.У вашій книжці йдеться про чари,каже вона й дивиться на хлопця, очікуючи від нього якоїсь реакції. Проте Марко мовчить, і дівчина веде далі, руйнуючи тишу:Талісмани, символи... Не знаю, що це все означає, але це якесь чаклунство, чи не так?Ізобель нервово сьорбає вино й не наважується підвести очі.
Марко ретельно зважує слова, занепокоєний напрямом, у котрому розвивається бесіда.
І що відомо юній панянці, яка колись жила у Франції, про чари й талісмани?запитує він.
Лише те, що я читала в книжках,каже дівчина.Не памятаю, що всі вони означають. Я знаю лише астрологічні знаки та кілька алхімічних, та й ті не дуже добре.Ізобель змовкає, наче вагаючись, варто пояснювати далі чи ні, але за мить додає:La Roue de Fortune, Колесо Фортунита карта У вашій книжці. Я знаю цю карту. І маю власну колоду.
Якщо раніше Марко вважав дівчину лише трохи цікавою й казково чарівною, то це зізнання викрило ще дещо. Він посунувся вперед, роздивляючись її зі значно більшим зацікавленням, ніж мить тому.
Ви ворожите на картах таро, міс Мартін?питає він.
Ізобель киває.
Ворожу, принаймні намагаюся,зізнається вона.Тільки собі, тож це навряд чи можна вважати ворожбою. Я... я навчилася цього лише кілька років тому.
А ви маєте із собою колоду?цікавиться Марко. Ізобель знову киває.Мені б дуже хотілося подивитися, якщо ви не заперечуєте,додає він, зауваживши, що дівчина не рухається, аби дістати колоду з ташечки. Ізобель уважно оглядає кавярню й решту відвідувачів. Марко недбало змахує рукою.Не переймайтеся через них,каже він.Щоб налякати цей народ, знадобиться щось більше за колоду карт. Але якщо ви не хочете, я зрозумію.
Ні, ні, я не заперечую,запевняє Ізобель, беручи ташечку й обережно дістаючи колоду карт, акуратно загорнуту в клаптик чорного шовку. Вона знімає обгортку й розкладає колоду на столі.
Дозволите?просить Марко й тягнеться, щоб узяти карти.
Чому ні,здивовано відповідає Ізобель.
Деякі ворожки не люблять, щоб інші торкалися їхніх карт,пояснює Марко, беручи карти та пригадуючи подробиці своїх занять ворожбою.Тож я не хотів здатися нахабним.Він перегортає горішню карту: Le Bateleur. Чарівник. Марко не може стримати усмішки у бік зображення, перш ніж повернути карту до колоди.
Ви теж ворожите?запитує його Ізобель.
О ні,заперечує юнак.Я знайомий із картами, але вони не озиваються до мене, принаймні не так чітко, щоб я міг щось зрозуміти.Він переводить погляд із карт на Ізобель, досі вагаючись, якої він про неї думки.А до вас вони озиваються, чи не так?
Ніколи не думала про це таким чином, але, гадаю, вони таки озиваються,каже дівчина. Вона тихенько сидить і спостерігає, як хлопець гортає колоду. Він робить це так само обережно, як вона перегортала сторінки його щоденника: делікатно притримуючи карти за кутик. Переглянувши всю колоду, Марко повертає її на стіл.
Вони дуже старі,зауважує він.Значно старші за вас, дозволю собі припустити. Чи можу я поцікавитися, як вони до вас потрапили?
Я знайшла їх у скриньці з прикрасами в антикварній крамничці в Парижі багато років тому,каже Ізобель.Господиня навіть не продала мені їх, а наказала просто взяти, забрати подалі від крамниці. Вона називала їх диявольськими картами. Cartes du Diable.
Люди легковірні в таких речах,зауважує Марко. Цю фразу його вчитель виголошував чимало разів, одночасно застерігаючи й наставляючи хлопця.Їм легше зачислити щось до категорії зла, аніж спробувати зрозуміти. Неприємна правда, а втім, так і є.
Для чого служить ваш записник?питає Ізобель.Я не хочу випитувати, просто мені це здалося цікавим. Сподіваюся, ви пробачите мені те, що я його погортала.
Ви щойно дозволили мені порозглядати ваші карти, тож ми квити,пропонує рішення хлопець.Але, боюся, той записникзначно складніша річ, і не так просто пояснити Щось про нього чи повірити в це.
Я можу повірити багато в що,запевняє Ізобель. Марко не відповідає, але роздивляється дівчину так само пильно, як щойно дивився на її карти. Ізобель витримує цей погляд і не відвертає очей.
Це занадто спокусливо. Знайти когось, хто хоча б трохи розуміє світ, у якому він живе мало не все своє життя. Юнак знає, що мав би втриматися від цієї забаганки, але він не в змозі.
Я можу вам показати, якщо забажаєте,пропонує він за мить.
Залюбки,радо погоджується Ізобель.
Вони допивають вино, і Марко розраховується з жінкою за барною стійкою. Він надіває на голову котелок і бере Ізобель під руку. Пара виходить із затишку кавярні, щоб знову потрапити під дощ.
Марко рвучко зупиняється посеред наступного кварталу, навпроти великого, захованого за ґратами внутрішнього дворика. Від вулиці його відділяє арка між вимощеними сірим каменем стінами.
Це згодиться,вирішує Марко. Він відводить Ізобель із хідника вглиб арки й ставить дівчину так, що вона притуляється спиною до холодного вогкого каміння. Сам юнак стає навпроти неї, так близько, що дівчина бачить кожну краплю дощу на крисах його капелюха.
Згодиться для чого?запитує дівчина, і її голос тремтить від хвилювання. Навколо них досі стугонить дощ, і їм немає куди податися. Марко лише зводить убрану в рукавичку долоню, зосередившись на дощі та стіні за дівочою головою.
Він ніколи не мав на кому попрактикуватися, тож не певний, чи впорається.
Ви довіряєте мені, міс Мартін?питає хлопець, вдивляючись у неї тим самим уважним поглядом, що й у кавярні. Лише цього разу його очі знаходяться за кілька дюймів від її.
Так,відповідає Ізобель, не вагаючись.
Гаразд,задоволено каже Марко і, квапливо підвівши руки, прикриває ними дівчині очі.
* * *
Здригнувшись, Ізобель завмирає. Його долоні затуляють їй очі, вона нічого не бачить і лише відчуває на обличчі вологу шкіру рукавичок. Дівчина тремтить, сама не певна, від холоду чи дощу. Якийсь голос шепоче їй просто у вухо слова, котрі не вдається розібрати чи зрозуміти. Раптом вона більше не чує, як порощить дощ, а камяна стіна за спиною здається шорсткою, хоча ще мить тому була гладенькою. Темрява потрохи розсіюється, і Марко опускає руки.
Кліпаючи від яскравого світла, Ізобель спочатку помічає навпроти себе Марко, але щось у ньому змінилося. На капелюсі більше немає крапель. Дощових крапель узагалі більше немає; натомість усе навколо хлопця залите мяким сонячним сяйвом. Та не це змушує Ізобель роззявити від здивування рота.
Вона дивується від того, що вони стоять посеред лісу, і її спина притискається до велетенського стовбура предковічного дерева. Навколо ростуть інші голі чорні дерева, а їхні гілки тягнуться до яскравої небесної блакиті вгорі. Землю вкриває легкий шар снігу, що іскриться та сяє в сонячних променях. Чудовий зимовий день, і за кілометри довкола не видно жодного будинку, лише вкритий снігом і деревами простір. На сусідньому дереві заспівала пташка, і десь звіддалік їй відповіла інша.
Ізобель спантеличена. Усе це по-справжньому. Вона шкірою відчуває тепло сонця, а пальцямикору дерев. Можна торкнутися холодного снігу, до того ж дівчина помічає, що сукня вже висхла. І навіть повітря, котрим вона дихає на повні груди, нічим не нагадує лондонський смогце, безсумнівно, свіже сільське повітря. Цього не може бути, але все відбувається насправді.
Це неможливо,каже вона, повертаючись до Марко. Він Усміхається, і очі його мерехтять у променях зимового сонця.
Немає нічого неможливого,відповідає юнак, і Ізобель заливається дзвінким і радісним дитячим сміхом.
Мільйон запитань юрмиться в її голові, але дівчина не може сформулювати жодного. І раптом у памяті постає чітке зображення карти Le Bateleur.
Ти чарівник,каже вона.
Гадаю, так мене ще ніхто не називав,відгукується Марко. Ізобель знову сміється й не припиняє, навіть коли він нахиляється та цілує її.
У небі кружляє кілька пташок, а вітерець грається гілками дерев.
Перехожим на лондонській вулиці, де стрімко темнішає, нічого не видається дивним. Це лише юні закохані цілуються під дощем.
Шахрайство
Липеньлистопад 1884
Чарівник Просперо не має жодних офіційних причин, щоб залишити сцену. Протягом кількох останніх років гастролі стали такою рідкістю, що ніхто й не помітить, якщо він припинить давати вистави.
Хай навіть Чарівник Просперо більше не гастролює, але Гектор Бовн і далі працює.
Він мандрує від міста до міста, рекомендуючи свою шістнадцятилітню доньку як медіума-спіритиста.
Я ненавиджу це, татку,часто протестує Селія.
Якщо можеш вигадати краще заняття, аби провести час до моменту, коли розпочнеться твоє змагання, і навіть словом не похопись про читання,будь ласка, за умови, якщо воно приноситиме стільки ж грошей, скільки це. Крім того, для тебе це гарна можливість попрактикуватися у виступах на публіці.
Ці люди нестерпні,зауважує Селія, хоча насправді має на увазі дещо інше. Вони змушують її почуватися незручно. Хай як вони відводять від неї благальні погляди, хай як дивляться очима, повними сліз. Вони сприймають її як річ, як місток до тих, кого вони любили, до тих, за кого так відчайдушно чіпляються.
Вони розмовляють про неї, наче її немає в кімнаті, наче вона така ж безтілесна, як їхні любі примари. Селії доводиться докладати зусиль, щоб не зіщулюватися в їхніх вдячних обіймах, що супроводжуються схлипуваннями.
Ці люди нічого не варті,повчає тато.Їм бракує клепки, аби принаймні оцінити те, що вони бачать і чують,простіше думати, що це надприродні трансляції з потойбіччя. Чому б не скористатися цим, особливо якщо вони так прагнуть віддати свої грошики в обмін на якусь дурницю?
Селія вважає, що жодні гроші не варті цих болісних переживань, але Гектор непохитний, тож вони й надалі подорожують, здіймають у повітря столи та загадково постукують по стінах, укритих усіма можливими різновидами шпалер.
Дівчина й далі дивується тому, як палко клієнти прагнуть спілкування й розради. Їй, наприклад, ніколи не хотілося контактувати з померлою матірю. До того ж Селія взагалі сумнівається, що мама захотіла б потеревенити, навіть якби могла, тим паче, удаючись до таких хитромудрих методів.
«Усе це брехня,хочеться сказати цим людям.Мерці не сновигають довкола, щоби ввічливо дзенькнути чайним горнятком чи гупнути по стільниці й прошепотіти щось за портьєрами, що хитаються».
Подекуди вона розбиває якусь цінну дрібничку й звинувачує в усьому духів.
Щоразу, коли вони вирушають до іншого міста, батько вигадує їй новий псевдонім, але часто обирає імя Міранда, найімовірніше тому, що знає, як воно її дратує.
Минають місяці, дівчина виснажена від подорожей, навантаження й голодубатько нечасто дозволяє їй їсти. Він стверджує: якщо вона скидатиметься на волоцюгу, люди швидше повірять у її звязок із потойбічним світом.
Лише після того, як на одному із сеансів Селія по-справжньому зомліла, а не просто досконало драматично й завчено знепритомніла, Гектор зглянувся та вирішив повернутися додому, у Нью-Йорк.
Якось по обіді за чаєм, осудливо поглядаючи на варення й вершки, котрі дівчина мастить на булочку, батько повідомляє, що домовився про сеанс у наступні вихідні. Заплакана вдова з протилежної частини міста погодилася заплатити суму, вдвічі більшу від звичної.
Я казав, що ти можеш відпочити,відповідає він на заперечення Селії, навіть не відводячи очей від стосу газет, розкиданих на столі.У тебе було три дні, цього достатньо. Ти маєш добрий вигляд і одного дня станеш навіть гарнішою, ніж була твоя мати.
Я здивована, що ти взагалі памятаєш, якою була моя мати,уїдливо каже Селія.
А ти памятаєш?перепитує батько, нарешті підвівши погляд. Вона лише супиться у відповідь, тож він веде далі:Можливо, я й провів у її товаристві лише кілька тижнів, але памятаю її чіткіше, ніж ти, хоча ти жила з нею пять років. Часдивна штука. Колись ти теж це зрозумієш.
Він знову повертається до газет.
А як щодо того змагання, до якого ти мав би мене готувати?цікавиться Селія.Чи це для тебе просто іще один спосіб заробітку грошей?
Селіє, люба,каже Гектор.Попереду на тебе чекає багато дивовижного, але від нас не залежить, коли це буде. Перший хід не за нами. Нам просто повідомлять, коли настане час розпочати партію.
Тоді яке має значення, чим я займаюся, допоки час не настав?
Тобі потрібно практикуватися.
Селія схиляє голову й дивиться на батька, поклавши руки на стіл. Газетні шпальти скручуються в химерні фігури: піраміди, конусиі паперових пташок із шурхотливими крильцями.
Батько роздратовано підводить очі, підіймає важке прес-папє та кидає їй на руку. Запястя ламається з різким клацанням.
Газети розгортаються й повертаються на свої місця на столі.
Тобі потрібно практикуватися,повторює Гектор.Із самовладанням у тебе досі проблеми.
Селія виходить із кімнати, не кажучи жодного слова, тримаючись за запястя та ковтаючи сльози.
І заради Бога, припини рюмсати!кричить услід батько. На те, щоб вправити й зцілити уламки кісток, вона витрачає майже годину.
* * *
Ізобель сидить у кутку Маркової квартири, у кріслі, яке рідко хтось займає. Вона марно намагається сплести у вигадливу косу райдугу різнокольорових стрічок, що струменить у неї між пальцями.
Дурня якась,зауважує дівчина, похмуро дивлячись на плутанину стрічок.
Це простенькі чари,відзивається від стола Марко, де він сидить, обклавшись книжками.Кожна стрічка позначає якийсь елемент, кожен вузлик має значення. Так само, як у твоїх картах, але вони просто вгадують значення, а тут ідеться про вплив на предмет. Нічого не вийде, якщо ти не віритимеш у це,сама знаєш.