Напевно, у мене невідповідний настрій, аби повірити,зізнається Ізобель, розвязуючи вузли й відкладаючи стрічки вбік, дозволяючи їм зісковзувати бильцями крісла.Завтра спробую ще раз.
Тоді допоможи мені,просить Марко, підводячи голову від книжок.Подумай про щось. Про якийсь предмет. Про важливий для тебе предмет, про який я, імовірно, нічого не знаю.
Ізобель зітхає, але слухняно заплющує очі, зосереджуючись.
Це каблучка,каже Марко за мить, розглядаючи образ у її уяві так само легко, ніби дівчина намалювала його на папері.Золота каблучка із сапфіром, оточеним двома діамантами.
Ізобель широко розплющує очі.
Як ти дізнався?питає вона.
Це обручка?усміхається хлопець.
Вона затуляє рота рукою та киває.
Ти продала її,веде далі Марко, витягаючи клаптики спогадів, що причепилися до прикраси.У Барселоні. Тебе хотіли видати заміж, але ти втекла й тому тепер тут. Чому ти не казала мені?
Не зовсім доречна тема для пристойної розмови,каже Ізобель.Тати й сам майже нічого не розповів про себе; може, ти теж утік від силуваного шлюбу.
Хвилинку вони стоять одне проти одного, і Марко намагається знайти влучну відповідь, але раптом Ізобель засміялася.
Він, мабуть, довше шукав каблучку, ніж мене,каже вона, кидаючи погляд на свою руку без прикрас.Це була така чарівна дрібничка, я не хотіла з нею розлучатися. Але мені потрібні були гроші, а більше нічого для продажу я не мала.
Марко вже розтулив рота, щоб сказати: він знає, що вона отримала за каблучку гарні гроші,але раптом хтось стукає У двері.
Це власник квартири?шепоче Ізобель, але Марко притискає палець до вуст і заперечно хитає головою.
Лише одна людина стукає в ці двері без попередження.
Перш ніж відповісти, Марко знаком показує дівчині, щоб сховалася в прилеглому кабінеті.
Чоловік у сірому костюмі не заходить до квартири. Він жодного разу не заходив досередини відтоді, як спланував переїзд і кинув свого учня в холодну воду самостійного життя.
Ти подаси документи, щоб посісти вакансію в цього чоловіка,каже він, не вітаючись, і дістає збляклу візитну картку.Імовірно, тобі знадобиться імя.
У мене є імя,повідомляє Марко.
Чоловік у сірому костюмі не питає, що за імя.
Співбесіду призначено на завтра по обіді,повідомляє він.Я останнім часом вів із монсеньйором Лефевром чимало справ і дав тобі чудові рекомендації, але ти мусиш зробити все можливе, щоб отримати цю роботу.
Це вже початок змагання?цікавиться Марко.
Це попередній маневр, щоб ти зміг зайняти виграшну позицію.
А коли ж розпочнеться змагання?запитує Марко, хоча й ставив це запитання вже десятки разів і жодного з них не отримав відповіді.
Час покаже,обіцяє чоловік у сірому костюмі.Коли воно розпочнеться, буде розумним зосередитися на самому змаганні.Його погляд посувається до зачинених дверей кабінету.Щоб ніщо не відволікало тебе.
Він повертається та йде до вестибюля, а Марко закляк на місці та раз по раз перечитує імя й адресу на побляклій візитці.
* * *
Гектор Вовн урешті-решт пристає на доньчині прохання залишитися в Нью-Йорку, але в нього є на те власні причини.
Він не забуває час від часу нагадувати Селії, що їй варто більше практикуватися, але здебільшого ігнорує її та постійно усамітнюється в горішній вітальні.
Селія задоволена його місцезнаходженням і більшість часу проводить за читанням. Вона крадькома забігає в книгарні, дивуючись, що батько не цікавиться, звідки зявилися нові стоси щойно переплетених томів.
А ще вона часто практикується, ламаючи всі можливі речі в будинку, аби потім їх полагодити. Змушує книжки літати кімнатою, наче пташок, вираховуючи, як далеко вони долетять, перш ніж їй потрібно буде докласти нових зусиль.
Дівчина стала майже експертом із роботи з тканинами: вона перешиває свої сукні з майстерністю досвідченої кравчині, пристосовує їх до набраної ваги. Селія знову насолоджується відчуттям свого тіла.
Їй доводиться нагадувати татові, щоб вийшов до вітальні й поїв, але останнім часом Гектор щораз частіше відмовляється та майже взагалі не виходить із кімнати.
Сьогодні він навіть не відповів на її наполегливий стук. Селія знає, що батько зачаклував замки і їх неможливо відімкнути без його власного ключа. Вона розгублено штовхає двері ногою і, на її подив, вони відчиняються.
Тато стоїть біля вікна, напружено розглядаючи щось, що тримає в простягнутій руці. Крізь укрите памороззю скло до кімнати зазирають сонячні промені та падають йому на рукав.
Його рука цілком зникає, а потім знову зявляється. Чародійник витягує пальці й кривиться, почувши хрускіт кісточок.
Що ти робиш, татку?запитує Селія. Цікавість переважує роздратування. Вона ніколи не бачила, щоб він чинив щось подібне ранішеані на сцені, ані з нею наодинці.
Нічого такого, що тебе стосується,буркає батько й розкочує закасаний манжет своєї сорочки.
Двері гупають у Селії перед носом.
Тренування з мішенню
Лондон, грудень 1884
Дошка для дартсу ненадійно висить на стіні кабінету в оточенні високих книжкових шаф і виконаних олійними фарбами картин у пишних рамах. Попри яскраве забарвлення, вона майже злилася із затінком, але ніж щоразу влучає в мішень. Знову й знову майже в яблучко, що заховалося за пришпиленою до дошки газетною вирізкою.
На паперітеатральний огляд, охайно вирізаний із «Лондон Таймс». Цей відгук схвальний; дехто б навіть сказав палкий. Проте його пришпилили до дошки, щоб знищити, і ножу зі срібним руківям це непогано вдається. Він розтинає папір і застрягає в корковій дошці. Його висмикують з однією метоюзнову почати все спочатку.
У польоті ніж, вправно запущений Чандрешем Крістофом Лефевром, кілька разів досконало обертається й улучає вістрям точно в ціль. Імя цього пана надруковано чіткими літерами в останньому рядку вже згадуваної газетної вирізки.
Його імя згадано лише в одній фразі, котра й змусила пана Лефевра кидати ніж. Одне-єдине речення звучить так: «Пан Чандреш Крістоф Лефевр досі виходить за межі можливого на сучасній сцені, засліплюючи своїх глядачів таким видовищем, яке можна вважати майже надприродним».
Більшість театральних режисерів потішив би такий відгук. Вони приклеїли б цю статтю в альбом для газетних вирізок поряд з іншими оглядами й цитували б її в рекомендаціях.
Тільки не цей театральний режисер. Ні, пан Чандреш Крістоф Лефевр зосереджується натомість на одному з останніх слів. «Майже». Майже.
Ніж знову розтинає кімнату, минає обтягнуті оксамитом меблі з вигадливим різьбленням, пролітає небезпечно близько від кришталевої карафки, повної бренді. Він швидко обертаєтьсяруківя, потім лезоі врешті знову влучає в дошку. Цього разу ніж устромляється в майже почекрижений папір між словами «глядачів» і «видовищем», цілком затуляючи слово «таким».
Чандреш іде по ніж і, обережно докладаючи необхідної сили, витягає лезо з дошки. Він перетинає кімнату у зворотному напрямку, тримаючи в одній руці ніж, а в другійкелих із бренді, потім швидко крутиться на підборах і знову кидає ніж у ціль. У жахливе слово. «Майже».
Очевидно, щось він робить не так. Якщо його виставу називають майже надприродною, то десь неподалік існує щось по-справжньому фантастичне й чекає, поки хтось простягне руку й торкнеться його. Отже, необхідно вдатися до чогось іще.
Чоловік розмірковує про це з тієї самої миті, відколи асистент поклав йому на стіл цей акуратно обведений і позначений відгук. Інші копії повіддавали куди-інде, аби зберегти для нащадків, а на екземпляр зі столу чекала жахлива доля у вигляді Чандреша, який агонізував над кожним словом.
Чандреш насолоджується реакціями людей. Щирими реакціями, а не просто ввічливими оплесками. Часто він оцінює їх просто під час вистави. Зрештою, видовище нічого не варте без глядачів. Сила вистави живе в глядацькому відгуку.
Він виріс у театрі, бував у ложах під час балету. Непосидючій дитині швидко набридли одні й ті самі танці, і замість сцени хлопчик став розглядати залу. Помічати, коли глядачі всміхаються чи затамовують дух, коли жінки зітхають, а чоловіки помалу куняють.
Тож, мабуть, не стало великою несподіванкою те, що тепер, коли вже минуло чимало років, його досі більше цікавить публіка, аніж сама вистава. З іншого боку, аби викликати найкращу реакцію, видовище мусить бути надзвичайним.
І оскільки чоловікові не вдається роздивитися обличчя кожного глядача на кожній виставі чи під час кожного дійства (від переконливих драм до екзотичних танців, а подекуди навіть поєднань і того й іншого), він покладається на огляди критиків.
Проте раніше не було таких відгуків, котрі б розлютили його так, як цей. І за багато років жоден із них точно не призвів до жбурляння ножами.
Ніж знову летить і цього разу протинає слово «сцені».
Чандреш іде до дошки, аби витягти його, дорогою сьорбаючи бренді. Якусь мить він зацікавлено дивиться на понівечену статтю, намагаючись розібрати нечіткі слова. А потім гукає Марко.
Темрява і зірки
Із затиснутим у руці квитком ти рухаєшся до цирку в довгій вервечці відвідувачів і спостерігаєш за ритмічним рухом стрілок чорно-білого годинника.
Із квиткових кас є лише один вихідкрізь важку смугасту завісу. Один за одним люди проходять крізь неї та зникають із поля зору.
Коли нарешті настає твоя черга, ти відсуваєш тканину та ступаєш уперед. Завіса знову повертається на місце, і тебе поглинає темрява.
Твоїм очам знадобилося кілька секунд, аби призвичаїтися, і раптом ти помічаєш, як на чорних стінах навпроти зявляються схожі на зірки крихітні цяточки світла.
І хоча ще кілька миттєвостей тому ти був так близько до своїх побратимів-глядачів, що міг навіть торкнутися когось із них, тепер залишився сам-один і навпомацки рухаєшся схожим на лабіринт тунелем.
Тунель закручується й повертає, тут немає освітлення, крім дрібних вогників. Годі й здогадатися, як задалеко ти зайшов і взагалі в якому напрямку рухаєшся.
Нарешті ти дістаєшся до іншої завіси. Мяка, наче оксамитова, тканина легко розсувається під пальцями, варто тобі лише доторкнутися.
З іншого боку завіси сяє сліпуче світло.
«Правда чи забаганка»
Конкорд, Массачусетс, вересень 1897
Їх пятеро, і вони сидять під пекучим полуденним сонцем на дубових гілках. На найвищій гілційого сестра Керолайн, бо вона завжди видряпується вище за інших. Її найкраща подружка Міллі сидить, мов на жердинці, трохи нижче. Брати Маккензі, котрі кидаються жолудями у вивірок, розташувалися ще нижче, але все одно досить високо. А він сам завжди сидить на нижніх гілках. Не тому, що боїться висоти, а через свій статус у цій компанії, якщо його взагалі можна вважати її частиною. Бути молодшим братом Керолайнце водночас і благословення, і прокляття. Бейлі часом дозволяють приєднатися до інших, але він усе одно мусить знати своє місце.
Правда чи забаганка?кричить із горішніх гілок Керолайн. Ніхто їй не відповідає, тож дівчинка кидає жолудь і потрапляє братові просто в маківку.Правда. Чи. Забаганка. Бейлі?перепитує вона.
Бейлі потирає голову крізь капелюха. Мабуть, це жолудь допоміг йому вибрати. «Правда»це сумирна відповідь, усе одно що віддатися на поталу жорстокій, як і жбурляння жолудями, версії гри, вигаданій Керолайн. «Забаганка» анітрохи не краще. Але все ж ліпше потурати сестрі, аніж поводитися як боягуз.
Схоже, він правильно вибрав і навіть трішки пишається собою, коли Керолайн мовчить якусь мить, перш ніж відповісти. Вона сидить на гілках на пятнадцять футів вище за нього, звісивши ноги й вигадуючи забаганку, оглядає навколишнє поле. Брати Маккензі й надалі знущаються з білок. Потім Керолайн посміхається, прокашлюється й виголошує:
Забаганка для Бейлі,починає вона, примушуючи до цього саме брата, а не когось іншого, звязуючи його обіцянкою. Відтак хлопчик почувається неспокійно ще до того, як сестра озвучує, у чому ж її забаганка. Вона робить драматичну паузу й декламує:Забаганка для Бейлізалізти до Нічного Цирку.
Міллі від несподіванки задихається. Брати Маккензі забувають жбурнути жолуді й зводять погляди на неїніхто вже й не памятає про білок. Широка посмішка розквітає на обличчі в Керолайн, коли вона дивиться вниз, на Бейлі.
І принеси нам щось звідти як доказ,додає вона, неспроможна стримати нотки тріумфу в голосі.
Цю забаганку неможливо виконати, і кожен із них це знає.
Бейлі оглядає поле, на якому, наче гори посеред долини, стримлять циркові шатра. У денні години там геть тихо, ніхто не сміється, не грає музика та не юрмляться люди. Просто купка смугастих наметів, що в променях пообіднього сонця видаються не чорно-білими, а жовтувато-сірими. Усе це має дивний вигляд, можливо, трохи загадковий, але не надзвичайний. Принаймні не опівдні. «І не так уже це й страшно»,думає Бейлі.
Я зроблю це,каже він. Зістрибує зі своєї низької гілляки й рушає навпростець через поле, не чекаючи на відповідь інших і не бажаючи, щоб Керолайн змінила свою забаганку. Він точно знає, що вона сподівалася почути від нього «ні». Повз його вухо свистить жолудь, але більше нічого не відбувається.
Бейлі й сам не може пояснити чому, але крокує до цирку досить рішуче.
Усе видається таким самим, як тоді, коли він уперше побачив цирк. Йому ще не було й шести років.
Тоді цирк зявився на цьому ж місці і, здається, ніколи не полишав його. Наче усі ці пять років, коли поле стояло голе, він просто був невидимий.
Коли Бейлі ще не було навіть шести, йому не дозволили піти до цирку. Батьки вважали, що він занадто маленький, і йому лишалося тільки зачудовано роздивлятися звіддаля намети й вогні.
Хлопчик сподівався, що цирк пробуде там достатньо довго, поки він не виросте, але за два тижні той без попередження зник, зоставивши замалого Бейлі з розбитим серцем.
І ось тепер він повернувся.
Цирк приїхав лише кілька днів тому й досі править за новину. Якби він був тут довше, Керолайн найімовірніше вигадала б іншу забаганку, але в містечку всі теревенять лише про нього. А дівчинці подобається, щоб її забаганки були саме на часі.
Попередньої ночі Бейлі вперше по-справжньому познайомився із цирком.
Це було геть не схоже на все, що він коли-небудь бачив. Вогні, костюмиусе було інакшим. Наче хлопчик утік зі свого повсякденного життя й потрапив до іншого світу.
Він чекав на виставу. На щось таке, що дивляться, сидячи на стільці.
Але швидко зрозумів, як сильно він помилявся.
Цирк треба було досліджувати.
І Бейлі доклав до цього всіх зусиль, хоча й почувався абсолютно неготовим. Він не знав, який обрати намет із десятків можливих, кожна вивіска вабила його, натякаючи на те, що чекало всередині. А за кожним вигином смугастої доріжки зявлялося більше наметів, більше знаків, більше таємниць.
Бейлі знайшов шатро з акробатами і, закинувши голову, аж поки не заболіла шия, довго дивився, як вони крутяться й падають штопором. Він поблукав наповненим дзеркалами наметом, де на нього витріщалися широко розплющеними очима сотні й тисячі Бейлі в однакових сірих кашкетах.
Там навіть їжа була чудовою. Яблука в такій темній карамелі, що здавалися аж чорними, але залишалися свіжими, хрусткими й солодкими. Шоколадні кажани з неймовірно тонкими крильцями. Найсмачніший сидр із тих, які Бейлі доводилося куштувати.
Усе було магічним. І здавалося, що так триватиме завжди. Жодна доріжка не уривалася, вони лише звивалися або закручувалися назад, до внутрішнього двору.
Опісля він не міг знайти слів, щоб усе описати. І лише кивнув, коли мама запитала, чи сподобалося йому.
Вони пішли раніше, ніж йому хотілося. Якби батьки дозволили, Бейлі залишився б там на всю нічтак багато було цікавинок для дослідження. Але вже за кілька годин його відвели додому й відправили в ліжко, підкупивши обіцянками повернутися наступними вихідними, хоча Бейлі з острахом згадував, як несподівано цирк зник минулого разу. Щойно вони вийшли за огорожу, хлопчикове серце защеміло.
Бейлі замислюється, чи не погодився на забаганку почасти тому, що хотів швидше повернутися до цирку.
Щоб перейти поле, хлопчик витрачає майже десять хвилин, і з кожним кроком намети стають більшими й страхітливішими, а рішучість кудись зникає.