Нічний цирк - Эрин Моргенштерн 6 стр.

Бейлі вже вигадує, як можна принести щось як доказ, не заводячи досередини, коли раптом опиняється перед огорожею.

Ворота вищі за нього щонайменше втричі, у денному світлі літери LE CIRQUE DES RÊVES майже неможливо розрізнити, хоча кожна з них завбільшки, мабуть, із добрячий гарбуз. Та й металеві вензелі довкола літер нагадують Бейлі гарбузове гудиння. Ворота зачиняються страшенно складним на вигляд замком, а невеличкий кучерявий напис над ними повідомляє:

і ще нижче звичайними маленькими літерами:

Бейлі не знає, що означає «зійдуть кровю», але йому не дуже подобається, як це звучить. Удень цирк видається дивним і занадто тихим. Не чути ані музики, ані галасу. Лише пташки співають неподалік і шепочеться листя на деревах. Схоже, що навколо ні душі, наче все тут збезлюдніло. Тільки пахне так само, як уночі, хоча трішки слабше: карамеллю, попкорном і димом багать.

Бейлі озирається на поле. Усі інші досі сидять на дереві та звідси здаються крихітними. Безсумнівно, вони спостерігають за ним, тож хлопчик вирішує обійти паркан з іншого боку. Він уже не впевнений, що справді збирається це втнути, але якщо таки наважиться, краще обійтися без свідків.

Більша частина огорожі, що простягається від воріт, упритул наближається до наметів, тож пролізти тут не вдасться. Бейлі йде далі.

За кілька хвилин по тому, як дуб зникає з очей, хлопчик знаходить частину огорожі, котра не притуляється до намету, а відмежовує невеличку доріжку, схожу на алею між шатрами. Доріжка закручується довкола одного з наметів і зникає за рогом. Ідеальне місце, щоб спробувати потрапити всередину.

Бейлі розуміє, що по-справжньому хоче туди увійти. Не лише через гру-забаганку, а й через власну цікавість. Жахливу, невиправну цікавість. А десь глибоко, під прагненням довести щось Керолайн та її зграї, під цікавістю, тліє бажання повернутися до цирку.

Металеві ґратки грубі й гладенькі. Бейлі навіть не потрібно пробувати, аби зрозуміти, що він не зможе через них перелізти. Окрім того що внизу немає куди поставити ногу, так ще й нагорі паркан прикрашено масивними залізними завитками, котрі чимось нагадують списи. Не надто загрозливі, але й не дуже гостинні.

Але паркан було збудовано зовсім не для того, щоб зупиняти десятирічних хлопчиків. Хоча ґратки й міцні, розташовані вони десь на відстані фута одна від одної. А Бейлі такий худорлявий, що досить легко зможе між ними протиснутися.

Якусь хвилинку він вагається, але розуміє: якщо хоча б не спробує, згодом буде себе ненавидіти, і не має значення, що трапиться потому.

Хлопчик гадав, що відчуття будуть схожими на нічні, але коли він прослизає крізь ґрати й опиняється на доріжці між наметами, почувається так само, як за парканом. Якщо вдень тут також панує магія, він її не відчуває.

Цирк здається абсолютно покинутимніде ані робітників, ані артистів.

Усередині ще тихіше. Пташиного співу більше не чути. Листя, що шаруділо під ногами з іншого боку паркану, не перелізло разом із Бейлі за ґратки, хоча між ними достатньо місця, щоб вітерець міг занести кілька листочків.

Хлопчик розмірковує, куди має йти та що можна вважати Доказом того, що він виконав забаганку. Схоже, тут немає нічого, що можна взяти із собою, лише гола земля й смугасті боки наметів. У денному світлі шатра мають несподівано старий і поношений вигляд, і Бейлі замислюється, як давно подорожує цей цирк і куди він прямує, коли відїжджає звідси. Він гадає, що десь мусить бути цирковий поїзд, хоча на найближчій станції його немає й ніхто ніколи не бачив, щоб він колись приїжджав чи їхав геть.

Коли доріжка уривається, Бейлі повертає праворуч і опиняється в новому ряду наметів, кожен із яких має двері й табличку з рекламою. «Політ уяви»,повідомляє одна; «Загадки етеру»,інтригує інша. Хлопчикові аж дух перехоплює, коли він минає наступну«Страхітливі тварюки й незвичні потвори»,але зсередини не чутно ані звуку. Він так і не знаходить, що можна взяти із собою, оскільки цупити вивіску йому не хочеться, а крім них тут трапляються лише клаптики паперу та шматочки попкорну.

Намети відкидають у пообідньому сонці довгі тіні, що тягнуться висхлою землею. Подекуди її пофарбували чи вкрили білою пудрою, подекудичорною. Бейлі бачить під фарбою коричневу багнюку, яку вже перемісили сотні ніг. Він замислюється, чи щоночі тут поновлюють фарбу на землі, і завертає за ріг, а оскільки дивиться під ноги, то мало не наштовхується на дівчинку.

Вона стоїть посеред доріжки між наметами. Просто стоїть, наче чекає на нього. На вигляд їй приблизно стільки ж років, скільки йому. Убрана вона в щось, що можна назвати хіба що сценічним костюмом, бо звичайним одягом це точно не назвеш. Білі черевики з безліччю ґудзиків, білі панчохи й біла сукеночка, пошита з клаптиків усіх можливих тканин: шматочки мережива, шовку й бавовни, зшиті докупи,а поверх цього ще й короткий білий військовий піджак і білі рукавички. Кожен сантиметр від шиї до пальчиків ніг укритий чимось білим, і серед цієї білизни руде волосся здається ще більш шокуючим.

Ти не мав би бути тут,тихенько каже руда дівчинка.

У її голосі не чути ані хвилювання, ані навіть здивованості. Бейлі кілька разів кліпає на неї, перш ніж спромогтися відповісти.

Я... ну, я знаю,каже він, і йому самому ці слова здаються найдурнішими у світі, але дівчинка просто дивиться на нього.Перепрошую,додає він, і це звучить іще безглуздіше.

Тобі, мабуть, краще піти, поки тебе не побачив хтось інший,каже дівчинка, озираючись через плече, але Бейлі не знає, що вона очікує там побачити.Звідки ти прийшов?

Ззаду, ну...Бейлі крутиться навсібіч, але не може сказати, яким шляхом він ішов: доріжка вигинається, і він не бачить жодної вивіски, щоб упізнати ті, котрі минав.Я точно не знаю,каже він.

Гаразд, ходи зі мною.Дівчинка бере його руку у свою, обтягнуту білою рукавичкою, і тягне хлопчика до одного з проходів. Поки вони минають намети, вона більше нічого не каже, але на розі змушує його зупинитися, і вони нерухомо стоять майже хвилину. Коли Бейлі розтуляє рот, аби запитати, на що вони чекають, вона просто притискає пальці до його губ, аби хлопчик замовк, і за кілька секунд рушає далі.

Ти можеш протиснутися крізь ґратки?питає дівчинка, і Бейлі ствердно киває. За одним із наметів вона рвучко повертає до проходу, котрий хлопчик навіть не помітив, і ось знову зявляється паркан, а за ним поле.

Вилазь тут,каже руда.Усе буде гаразд.

Вона допомагає Бейлі протиснутися крізь ґрати, котрі в цій частині паркану розташовані дещо щільніше. Опинившись з іншого боку, Бейлі повертається обличчям до дівчинки.

Дякую,каже він, бо не може придумати нічого кращого.

Будь ласка,відповідає дівчинка.Але тобі варто бути обережнішим. Ти не повинен залазити сюди протягом дня, Це порушення.

Я знаю, вибач,каже Бейлі.Що означає «сходити кровю»?

Дівчинка сміється.

Це означає, що вони випустять із тебе всю кров,пояснює вона.Хоча не думаю, що вони й справді так чинять.

Вона повертається й рушає назад до проходу.

Почекай,каже Бейлі, хоча не знає, навіщо просить її почекати. Руда повертається до огорожі. Вона не відповідає, лише чекає, щоб почути, що він збирається сказати.Я... я мушу принести щось назад,каже він і одразу ж шкодує про свої слова. Дівчинка морщить лоба, уважно роздивляючись його крізь ґрати.

Принести щось назад?перепитує вона.

Угу,погоджується з іншого боку огорожі Бейлі, утупивши погляд у свої потерті коричневі черевики.Це була забаганка,додає він, сподіваючись, що вона зрозуміє.

Дівчинка всміхається. Якусь мить вона кусає губу й здається замисленою, а тоді стягує з руки одну з білих рукавичок і передає йому крізь ґратки. Бейлі вагається.

Усе гаразд, бери,запевняє руда.У мене є цілий ящик таких.

Бейлі бере з її рук білу рукавичку та кладе до кишені.

Дякую,каже він знову.

Будь ласка, Бейлі,відповідає дівчинка, і, коли вона знову повертається, щоб піти, він більше нічого не каже, тож руда зникає за рогом смугастого намету.

Бейлі довго стоїть там, перш ніж знову перетнути поле. Коли він приходить до дуба, там уже нікого немає, лише на землі лежить купа жолудів і сонце починає сідати.

На півдорозі додому він розуміє, що не казав дівчинці, як його звуть.

Змовники й спільники

Лондон, лютий 1885

Опівнічні Прийомитрадиція la maison Лефеврів. Спочатку це була Чандрешева примха, спричинена хронічним безсонням, нічним способом життя, повязаним із театральним розкладом, і природженою неприязню до етикету поважних вечірок. Звичайно, існують заклади, де можна повечеряти навіть після зачинення театру, але жоден із них не задовольняє вибагливих Чандрешевих смаків.

Саме тому він почав улаштовувати ретельно продумані вечері з кількома змінами страв, першу з яких подають опівночі. Завжди точнісінько опівночі, тієї миті, коли дідусевий годинник у фойє починає вибивати нову годину, перші тарілки зявляються на столі. Чандрешеві здається, що це додає церемонії урочистості. Перші Опівнічні Прийоми були негучнимилише кілька друзів і колег. Але з плином часу вони почастішали та стали екстравагантнішими, завжди перетворювалися на якусь підпільну сенсацію. У певних колах люди палко мріяли отримати запрошення на Опівнічний Прийом.

Утім, ці вечері лише для обраних. Хоча час від часу на них збирається близько тридцяти людей, часом їх лише пятеро. Зазвичай гостей від дванадцяти до пятнадцяти. Але, незалежно від кількості запрошених, страви завжди подають вишукані.

Чандреш ніколи не готує меню для таких вечер. На схожих прийомах (якщо котрісь із них можна вважати схожими) гості, трапляється, отримують каліграфічне меню на цупкому папері, де кожну страву описано з усіма подробицями або лише подано перелік назв, що інтригують.

Але Опівнічні Прийоми й без того сповнені нічних таємниць, і Чандрешеві здається, що відсутність меню, такої собі мапи для кулінарної подорожі, лише додає нових вражень. На стіл подають страву за стравоющось можна легко впізнати, наприклад куріпку, кролика чи ягня, яких подають на банановому листі, запеченими з яблуками чи прикрашеними вимоченими в бренді вишеньками. Інші смаки, загадковіші, причаїлися в солодких соусах чи пряних супах; мясо, яке непросто впізнати, ховається в здобі або глазурі.

Якщо заінтригована вечерею гостя поцікавиться природою конкретної страви, запитає про походження закуски чи приправу, про смак, який вона не може упізнати (навіть ті, у кого найчутливіші рецептори, ніколи не можуть упізнати всіх смаків), вона не отримає задовільної відповіді.

Чандреш лише зауважить: «Рецепти належать шеф-кухарям, і я не наважуюся втручатися в їхні таємниці». Зацікавлена гостя повернеться до своєї таємничої тарілки, можливо, гадаючи, що, попри всі секрети, страва дійсно справляє враження, і далі міркуватиме про те, що саме так надзвичайно смакує, упадаючи з кожним новим шматочком у глибоку задумливість.

Розмовляють на Прийомах здебільшого під час зміни страв.

Насправді Чандрешеві подобається не знати всіх інгредієнтів, не заглиблюватися в техніку приготування страв. Він стверджує, що така непоінформованість вдихає в кожну тарілку життя, перетворює їжу на щось більше, аніж просто сукупність продуктів.

(«Ах,зауважує гостя, коли про це знову заходить мова,ви з тих, хто воліє просто сказати час, а не поратися з коліщатками годинника».)

Десерти завжди вражають. Приголомшливі солодощі в шоколаді чи карамелі, ягоди, политі вершками й вимочені в лікерах. Торти, що численними поверхами здіймаються до небачених висот, і випічка, легша за повітря. З інжиру стікає мед, палений цукор закручується вигадливими завитками та квітами. Гості часто зауважують, що десерти занадто гарні, щоб їх їсти. А проте, завжди знаходять спосіб легко впоратися із цією перешкодою.

Чандреш ніколи не повідомляє імен своїх кухарів. Ширяться чутки, що він викрадає кулінарних геніїв із цілого світу й увязнює їх на кухнях, де ті змушені найсумнівнішими методами задовольняти кожну його примху. Інші кажуть, що їжу не готують у маєтку, а привозять із найкращих лондонських ресторанів, котрим щедро доплачують за роботу в таку пізню годину. Плітки перетікають у суперечки про те, як удається зберігати гарячі страви гарячими, а закуски холодними, але ще ніхто не дійшов якогось задовільного висновку, натомість сперечальники лише відчувають голод.

Незалежно від походження, їжа завжди варта уваги. Їдальню (чи їдальнізалежно від розмаху вечірки), як і решту будинку, обовязково розкішно прикрашено пишними червоними й золотими кольорами, на всіх можливих поверхнях виставлено витвори мистецтва, зібрані по всьому світу. Усе довкола опромінюється сяючими люстрами й надзвичайною кількістю свічок, а світло від них ллється не яскраве, а глибоке, тепле й мінливе.

Часто тут відбуваються найрізноманітніші розваги: виступають танцюристи, чарівники, екзотичні музики. Коли збираються лише найближчі, для них грає Чандрешева персональна піаністкачарівна юна панянка, яка весь вечір проводить за інструментом і ніколи ні до кого не промовляє жодного слова.

Ці вечірки чимось схожі на будь-які інші, хоча атмосфера й пізня година роблять їх трохи інакшими, незвичними й цікавими. Чандреш має природжений нюх на все незвичайне й привабливе; він добре розуміється на могутності такої атмосфери.

Цієї ночі на Опівнічний Прийом запрошено лише найближчих, лише пятьох гостей. Сьогоднішня вечеряне просто громадський захід.

Першою (після піаністки, яка вже грає) приїжджає мадам Анна Падва, румунська прима-балерина на пенсії, найближча подруга Чандрешевої матері. У дитинстві він звав її Тітонька Падва й називає так до сьогодні. Це велична пані з гарним відчуттям стилю, і поважний вік не позбавив її рухів танцювальної грації. До речі, саме її відчуття стилю стало причиною сьогоднішнього запрошення на вечерю. Вона справжній диявол у питаннях естетики й добре розуміється на моді. Ці рідкісні й такі бажані якості забезпечують колишню балерину після виходу на пенсію непоганим прибутком.

Газети називають її чарівницею у сфері одягу. Творцем див. Мадам Падва відкидає ці лестощі, хоча й жартує, що, якби мала достатньо шовку й достатньо міцний корсет, могла б перетворити Чандреша на найвишуканішу леді.

Цього вечора мадам Падва вбрана в чорну шовкову сукню з вишитим уручну вигадливим візерунком із вишневого цвіту. Здається, наче це кімоно, що переродилося на сукню. Її сиве волосся підібране догори й притримується на маківці невеличкою, прикрашеною дорогоцінним камінням сіточкою. Кольє з ідеально огранованих багряних рубінів обіймає шию балерини, створюючи чітке враження, що в жінки перерізане горло. Загалом Анна видається дещо хворобливою та неймовірно елегантною.

Містер Ітан У. Баррісінженер і архітектор, уже відомий у деяких колах,другий гість на вечірці. Він має такий вигляд, наче заблукав і потрапив не до того будинку, і зі своїми соромязливими манерами й окулярами в срібній оправі був би значно доречнішим в офісі чи банку. Він ретельно зачесав волосся, намагаючись приховати той факт, що воно почало рідішати. Із Чандрешем чоловік бачився лише одного разу, на симпозіумі з давньогрецької архітектури. Запрошення на вечерю стало справжнім сюрпризоммістер Барріс не з тих чоловіків, котрих запрошують на незвичні опівнічні посиденьки, ба навіть на звичні посиденьки, якщо вже бути чесними, але він гадає, що відмовитися було б неввічливо. Крім того, містер Барріс давно мріяв потрапити до міського Лефеврового будинку, про який серед його колег, що займаються дизайном інтерєрів, ходять легенди.

За кілька хвилин по своїй появі він помічає, що вже веде жартівливу бесіду з колишньою примою-балериною, тримаючи в руках келих іскристого вина. Архітектор доходить висновку, що йому навіть подобаються ці незвичні опівнічні посиденьки й варто було б навідуватися сюди частіше.

Сестри Берджес приїжджають разом. Тара й Лейні займаються всім потроху. Трохи танцюють, трохи грають на сцені. Колись вони були бібліотекарками, але цієї теми можна торкатися, лише коли вони пяні в дим. Вони мають чи принаймні створюють власну справущось повязане із консультуванням. З будь-яких питань. Вони дадуть вам пораду про що завгодно: від стосунків і фінансів до мандрів і черевиків. Секрет їхнього успіху (котрий вони теж обговорюють, тільки добряче налигавшись)у надзвичайній спостережливості. Вони бачать кожну дрібницю, помічають кожен нюанс. І якщо навіть Тара проґавить щось, Лейні це надолужить (і навпаки).