Які костюми ви маєте на увазі?питає Селія.
У нас є кольорова гама, якої ми мусимо дотримуватися, люба,пояснює мадам Падва.Чи, радше, це гама без кольорів. Лише чорний і білий. Але в абсолютно чорній сукні ви матимете вигляд, наче на погребі.
Розумію,каже дівчина.
Мадам Падва підводиться й рушає вздовж рядів, туди, де тупцює Чандреш. Вона шепотить йому щось на вухо, і чоловік на мить відводить погляд від дівчини, щоб порадитися з балериною.
Ніхто, крім Марко, не дивиться на Селію, поки та терпляче й нерухомо стоїть на сцені. Раптом її сукня починає дуже повільно змінюватися.
Починаючи від декольте й розтікаючись, наче чорнило, донизу, зелений шовк змінює колір на похмурий, чорний як ніч.
Марко вражено хапає ротом повітря. Чандреш і мадам Падва обертаються на звук і помічають лише, як чорний, мов галка, пруг сукні раптом стає білосніжним, і більше немає жодного натяку на те, що шовк колись був зеленим.
Що ж, це спрощує моє завдання,каже мадам Падва, не приховуючи захоплення в погляді.Хоча я зробила б колір волосся на один відтінок темнішим.
Селія струшує головою й каштанові кучері темнішають, стаючи смоляно-чорними, як воронове крило.
Надзвичайно!бурмоче собі під ніс Чандреш.
Селія лише всміхається.
Чандреш рвучко рушає до сцени, злітаючи східцями за два кроки, і оглядає сукню з усіх можливих кутів.
Дозвольте?каже він, перш ніж обережно торкнутися тканини спідниці.
Селія киває. Це безсумнівно чорний і білий шовк із мяким переходом сірого кольору. Видно навіть, як сплітаються волокна.
Чи пробачите ви мою допитливість, якщо я поцікавлюся, що сталося з вашим батьком?питає Чандреш, не відводячи очей від сукні.
Не варто вибачатися,каже Селія.Одна з його витівок пішла не так, як він планував.
Яка втрата, яка втрата,бурмоче Лефевр, задкуючи на крок.Міс Вовн, чи може вас зацікавити пропозиція працевлаштування в цілком унікальному проекті?
Чоловік клацає пальцями, і знову зявляється Марко з блокнотом. Хлопець зупиняється за кілька кроків від дівчини й уважно вивчає її сукню й волосся, а потім у зворотному напрямку, надовго затримавши погляд на обличчі.
Перш ніж вона відповідає, над залою лунає каркання ворона, котрий досі сидить на балконі й допитливо розглядає все, що відбувається внизу.
Хвилиночку,каже Селія.Рукою вона робить ледь помітний жест у бік ворона. У відповідь птах знову каркає і схоплюється з місця. Він летить, розправивши широкі крила, і з кожним змахом набирає швидкість. Потім рвучко падає вниз, летить просто на Селію, наближається до сцени, не збавляючи швидкості. Коли він врізається в дівчину шквалом чорного піря, Чандреш відстрибує вбік, мало не збивши з ніг Марко.
Потім птах зникає. Від нього не залишається жодної пірїнки, а Селія стоїть на сцені, знову вбрана в чорно-білу сукню й застібнутий на всі ґудзики чорний жакет.
Навпроти сцени починає аплодувати мадам Падва.
Селія вклоняється і, скориставшись нагодою, підіймає зі сцени свої рукавички.
Вона досконала,зауважує Чандреш, витягаючи з кишені сигару.Абсолютно досконала.
Так, сер,погоджується за його спиною Марко. Записник у нього в руках дещо тремтить.
* * *
Чарівники, що чекають на свою чергу у фойє, незадоволено буркотять, коли їм дякують за витрачений час і ввічливо відмовляються від їхніх послуг.
Військова хитрість
Лондон, квітень 1886
Вона занадто хороша, аби виступати перед натовпом,каже Чандреш.Дівчина просто мусить мати власне шатро. Ми можемо, скажімо, розставити стільці по колу, і глядач залишатиметься в самому центрі подій.
Так, сер,погоджується Марко, граючись записником і пробігаючи пальцями по сторінках, котрі ще кілька хвилин тому були крилами.
Що з тобою не так?цікавиться Чандреш.Ти білий як смерть.Вони залишилися на сцені вдвох, і його голос відлунює в порожньому театрі. Мадам Падва відтягла Селію вбік і тепер засипає її запитаннями щодо суконь і модних зачісок.
Зі мною все гаразд, сер,каже Марко.
Ти маєш жахливий вигляд,веде далі Чандреш, димлячи сигарою.Іди-но додому.
Марко зводить на нього здивований погляд.
Сер, залишилося багато паперової роботи, що її необхідно виконати,заперечує він.
Якщо ви наполягаєте, сер.
Наполягаю! І позбудься цього натовпу за дверима. Немає потреби гаяти час на споглядання костюмів і мантій, якщо ми вже й так знайшли когось набагато цікавішого. До того ж я б сказав, що вона дуже приваблива, якщо когось більше цікавлять такі речі.
Поза сумнівами, сер,зголошується Марко, і на його обличчі зацвітає румянець.Тоді до завтра.На прощання він киває, мало не кланяється, крутиться на підборах і рушає до фойє.
Не знав, що ти так легко знічуєшся, Марко,кричить йому вслід Чандреш, але хлопець не обертається.
Марко ввічливо відмовляє ілюзіоністам у фойє, пояснюючи, що посаду вже зайнято, і дякуючи їм за витрачений час. Жоден із них не помічає, що в хлопця тремтять руки й що він так міцно стискає ручку, що аж кісточки побіліли. Не помічають вони й того, як ручка в його кулаці розламується на дві частини й чорне чорнило тече запястям.
Коли фокусники розійшлися, Марко збирає свої речі й витирає об чорне пальто брудну від чорнила руку. Надіває капелюх-котелок і виходить із театру.
З кожним кроком на його обличчі чіткішає занепокоєність. Коли хлопець іде хідником, люди дають йому дорогу.
Прийшовши додому, Марко кидає сумку на підлогу і, важко зітхнувши, спирається на двері.
Що сталося?питає Ізобель. Дівчина сидить у кріслі біля загаслого каміна. Вона ховає в кишеню довгі нитки, котрі намагалася сплести, і супить чоло, розуміючи, що через те, що відволіклася, доведеться переплітати цілий шматок. Ця частина для неї досі найважчасфокусуватися й зосередитися.
Але зараз вона відкладає плетіння й дивиться на Марко, який перетинає кімнату й прямує до книжкових полиць.
Я знаю, хто мій суперник,повідомляє Марко, дістаючи з полиць цілі оберемки книжок і наосліп кидаючи їх на стіл, а кілька переплутаних стосівпросто на підлогу. Ті книжки, що залишилися на полицях, падають, кілька з них опиняється на долівці, але Марко, схоже, навіть не помічає цього.
Це та японка, що так тебе зацікавила?питає Ізобель, спостерігаючи за тим, як струнка система змінюється на хаос. У квартирі Марко завжди панував бездоганний порядок, тож несподіваний переворот змушує дівчину хвилюватися.
Ні,каже хлопець, гортаючи сторінки.Це донька Просперо.
Ізобель підіймає горщик із фіалкою, який не витримав натиску книжок, що попадали, і повертає його на полицю.
Просперо?перепитує вона.Того чарівника, котрого ти якось бачив у Парижі?
Марко киває.
Не знала, що він має доньку,каже дівчина.
Для мене це теж виявилося несподіванкою,бурмоче Марко, відкидаючи одну книжку й беручись за іншу.Чандреш щойно найняв її ілюзіоністом у цирк.
Правда?запитує Ізобель. Марко не відповідає.Тож вона робитиме те, що, як ти кажеш, робив він: видаватиме справжню магію за сценічні ілюзії. Вона вдавалася до цього під час відбору?
Так, вдавалася,відповідає хлопець, не відводячи погляду від полиць.
Вона, мабуть, дуже вправна.
Вона занадто вправна,каже Марко, звільняючи чергову полицю від книжок і кидаючи їх на стіл. Фіалка знову стає невинною жертвою.Це може виявитися проблематичнішим, ніж я гадав,бурмоче він собі під ніс. Стос записників ковзає зі столу й падає на підлогу, прошурхотівши сторінками, наче крилами.
Ізобель знову підіймає фіалку та несе її в інший бік кімнати.
Вона знає, хто ти такий?питає дівчина.
Не думаю,відгукується Марко.
Це означає, що циркчастина змагання?не може заспокоїтися Ізобель.
Марко припиняє гортати сторінки й підводить на неї погляд.
Напевно,каже він, перш ніж знову зосередитися на книжках.Мабуть, саме тому мене влаштували на роботу до Чандреша. Щоб я теж був у справі. Цирк стане ареною наших змагань.
Це добре?питає Ізобель, але Марко не відповідає. Паперово-чорнильний океан знову поглинув його.
Однією рукою він торкається тканини на рукаві другої руки. Білу манжету вкривають чорнильні плями.
Вона змінила тканину,бурмоче він.Як вона змінила тканину?
Ізобель переносить частину кинутих книжок на стіл, де лежить її марсельська колода. Дівчина переводить погляд на Марко, але той занурився в детальне вивчення одного з томів. Вона починає тихо розкладати на столі карти в одну довгу лінію.
Не відводячи погляду від хлопця, Ізобель витягає карту. Перегортає її на столі й опускає очі, щоб побачити, що та скаже з цього приводу.
Чоловік між двома жінками. Над їхніми головами цілиться з лука херувим. LAmoureux. Коханці.
Вона гарненька?питає Ізобель.
Марко не відповідає.
Дівчина витягає наступну карту та кладе її поверх першої. La maison Dieu.
Ізобель дивиться на картинку, де постать падає з крихкої вежі, і супиться. Повертає обидві карти до колоди та забирає все зі столу.
Вона могутніша за тебе?питає в хлопця.
Марко знову не відповідає, гортаючи сторінки записника.
Упродовж років він почувався добре підготованим до змагання. Він удосконалював майстерність на Ізобель і сам повірив у свою перевагу, відшліфовуючи деталі ілюзій настільки, що навіть дівчина, котра знала про його хитрощі, не завжди могла зрозуміти, що було справжнім, а щоні.
Але коли він зустрівся зі своїм суперником, очікування змагання раптом змінилося нервуванням і збентеженням.
Якоюсь мірою йому здавалося, що, коли настане час, він просто знатиме, що робити.
Він навіть тішив себе думкою, що, можливо, час ніколи не настане, що обіцянка гри мала лише мотивувати його до навчанняі нічого більше.
Тож змагання розпочнеться, коли відкриється цирк?питає Ізобель.
Він майже забув, що вона й досі тут.
Гадаю, це було б логічно,відповідає Марко.Не розумію, як ми маємо змагатися, якщо цирк буде подорожувати, а я мушу залишатися в Лондоні. Отже, я буду змушений діяти на віддалі.
Я можу поїхати з ними,каже Ізобель.
Що?перепитує Марко, знову глипаючи на неї.
Ти казав, що цирк шукає віщунку, чи не так? Я вмію ворожити на картах. Щоправда, не ворожила нікому, крім себе самої, але я весь час удосконалююся. Я можу писати тобі листи, коли цирк гастролюватиме. І якщо ти не хочеш, щоб я була тут під час гри, матиму місце, куди податися.
Не впевнений, що це слушна ідея,каже Марко, хоча й не може пояснити чому. Він ніколи не розглядав можливості залучити Ізобель до свого життя десь поза межами квартири. Він залишав її осторонь від Чандреша й цирку, тому що хотів мати щось своє, і це видавалося правильним, особливо після тонкого натяку вчителя.
Прошу,наполягає Ізобель.Так я могла б допомогти тобі.
Марко вагається й знову переводить погляд на книжку. Дівчина з театру й досі займає його думки.
Можливість бути ближчим до цирку допоможе тобі,веде далі Ізобель,та й я матиму заняття, поки ти змагатимешся. А коли все завершиться, я повернуся до Лондона.
Я навіть точно не знаю, як відбуватиметься змагання,заперечує Марко.
Але ти точно знаєш, що під час нього мені не можна залишатися тут?
Марко зітхає. Вони вже обговорювали це раніше, не дуже детально, але достатньо, щоб домовитися: вона піде геть, коли розпочнеться гра.
Я й так дуже зайнятий роботою в Чандреша, а потрібно буде зосередитися на змаганні й не... відволікатися,каже він, послуговуючись словами свого наставника й перетворюючи наказ на прохання. Він сам не знає, що непокоїть його більше: можливість задіяти Ізобель у грі чи необхідність порвати стосунки з єдиною людиною, яку він обрав із власної волі.
Якщо ми вчинимо так, як я кажу, я тебе не відволікатиму, а навпакидопоможу,пропонує Ізобель.А якщо не можна допомагати, що ж, тоді я просто писатиму тобі листи, хіба в цьому є щось погане? Мені це здається ідеальним рішенням.
Я міг би влаштувати тобі зустріч із Чандрешем,припускає Марко.
А ти міг би... переконати його найняти мене?цікавиться Ізобель.Якщо потрібно буде його переконувати?
Марко киває, він досі не певний щодо цієї ідеї, але відчайдушно потребує розробити хоч якусь стратегію. Тактику, за допомогою якої можна буде протистояти супернику, котрий щойно зявився.
Він знову й знову подумки повторює її імя.
Як звуть доньку Просперо?питає Ізобель, наче може читати його думки.
Вовн,відповідає Марко.Селія Вовн.
Гарне імя,зауважує дівчина.Щось не так із твоєю рукою?
Марко переводить погляд на руку й здивовано помічає, що тримає праву долоню в лівій, несвідомо потираючи порожнє місце, де колись йому в шкіру вріс перстень.
Ні,каже він, беручи записник, щоб чимось зайняти руки.Нічого такого.
Схоже, відповідь задовольняє Ізобель, і вона підіймає з підлоги наступний стос розкиданих книжок і складає їх на столі.
Марко відчуває полегшенняїї навичок замало, щоб видобути з його памяті згадку про перстень.
Вогонь і світло
Ти ступаєш до яскраво освітленого подвіря, оточеного смугастими шатрами.
Від подвіря в різні боки ведуть зміїсті доріжки й перетворюються на небачені таємниці, помережані мерехтливим світлом.
У натовпі сновигають крамарі, пропонують напої та різні дива, смаколики з ваніллю, медом, шоколадом і корицею.
Неподалік на платформі вигинається дівчина-змія в іскристому чорному вбранні. Її тіло складається в неймовірні пози.
Жонглер підкидає чорні, білі та сріблясті кулі в повітря. Здається, що, перш ніж упасти йому просто до рук, вони на мить зависають у повітрі. Уважні глядачі аплодують.
Усе довкола купається в сяйному світлі велетенського багаття, улаштованого просто посеред двору.
Ти підходиш ближче й бачиш, що вогонь розклали в широкому чорному металевому казанку з безліччю пазуристих ніжок. Там, де має бути край казанка, метал розпадається на довгі закручені пасма, наче хтось розплавив його й розтягнув у різні боки, мов іриску. Залізні вихори тягнуться вгору, переплітаються між собою, вигинаються навсібіч і створюють щось схоже на клітку. У просвітках видно, як звивається й повільно підіймається вогонь. Лише його нижня частина ховається від поглядів, тож неможливо сказати, що саме горить: дрова, вугілля чи щось геть інше.
Танцюючі язики полумя не жовті й не помаранчеві. Вони білі як сніг.
Схованка
Конкорд, Массачусетс, жовтень 1902
Суперечки щодо майбутнього Бейлі почалися давно й трапляються часто, хоча тепер вони здебільшого перетворилися на без кінця повторювані фрази й напружену тишу.
Він уважає, що їх розпочала Керолайн, хоча вперше торкнулася цієї теми його бабця по материній лінії. Але оскільки бабцю він любить значно більше, ніж сестру, то вирішив винуватити в усьому Керолайн. Якби вона так просто не здалася, йому б не довелося так відчайдушно боротися.
Це була одна з бабциних вимог, котру вона замаскувала в достатньо невинне побажання: нехай Керолайн вступає до Редкліффського коледжу.
Здавалося, Керолайн сподобалася ця ідея, виголошена за чаєм у затишному спокої бабциної вітальні в Кембриджі, у якій шпалери на стінах були прикрашені квіточками. Проте всі її наміри дослухатися бабциної поради безслідно зникли, щойно вони повернулися до Конкорда й почули батькову думку:
Ні, навіть і мови бути не може.
Керолайн спершу недовго позакопилювала губи, а потім змирилася, вирішивши, що доведеться, мабуть, багато працювати, до того ж її не надто цікавило місто. Та ще й Міллі заручилася, і потрібно було планувати весілля, а це здавалося Керолайн цікавішим за власну освіту.
Саме тоді все й почалося.
З Кембриджа надійшов лист, у якому бабця визнавала, що може пристати на таке рішення, але Бейлі неодмінно піде До Гарварду.
І цю вимогу ні під що не було замасковано. Це був справжнісінький наказ. І навіть заперечення, що його ґрунтували на фінансовій точці зору, було спростовано ще до того, як його озвучили,бабця чітко давала зрозуміти, що платити за навчання буде сама.
Суперечки вже почалися, а думку Бейлі ніхто навіть не збирався питати.