Дорослі чесно намагалися дати найповніші відповіді, які часто виявлялися незрозумілими, заплутаними чи суперечливими, і тоді Ніх ішов до старої каплиці й розмовляв із Сайласом. Хлопчик чекав на нього ще до заходу сонця, коли той прокидався.
На опікуна завжди можна було розраховувати, його пояснення були ясні, зрозумілі й прості настільки, наскільки потрібно було для усвідомлення.
Тобі не можна виходити, «не можна», до речі, а не «не мона»тому що тільки на кладовищі ми можемо тебе захистити. Ти тут живеш, і тут мешкають ті, хто тебе любить. За огорожею поки що небезпечно. Поки що.
Але ж ти виходиш за неї. Ти йдеш за огорожу щоночі.
Хлопче, я незрівнянно старший за тебе. І я в безпеці всюди.
Я теж буду в безпеці.
Якби ж то так. Але ти в безпеці лише на кладовищі.
Або таке.
Як тобі зробити так само? Деяких умінь можна набути, навчаючись, деякиху постійних спробах, а деякі просто приходять з часом. Цього ти можеш навчитися. Невдовзі ти опануєш і зникання, і ковзання, і сноходу. Але дечого живі навчитися не можуть, і на ці вміння доведеться зачекати. Але я не маю сумніву, що згодом ти вмітимеш усе. Врешті-решт, тобі ж дали Свободу кладовища, так казав Сайлас. Тому кладовище про тебе дбає. І поки ти тут, ти зможеш бачити в темряві. Ти зможеш ходити путівцями, на які живим немає ходу. Погляди живих людей на тобі не затримуватимуться. Мені теж надали Свободу кладовища, хоча в моєму випадку це дає мені лише право тут мешкати.
Я хочу бути таким, як ти, сказав Ніх і випнув нижню губу.
Ні,твердо заперечив Сайлас, не хочеш.
Чи така розмова.
Кого тут поховано? Ну, знаєш, Ніх, у багатьох випадках імена написано на надгробках. Ти вже вмієш читати? Вивчив абетку?
Вивчив що?
Сайлас похитав головою, але нічого не сказав. Пан і пані Овенс і за життя не були великими читцями, а на кладовищі абеток не водилося.
Наступної ночі Сайлас з'явився перед затишною могилкою Овенсів з трьома великими книжками: двома яскравими абетками («Аапельсин, Ббарабан») і примірником «Кота в капелюсі». Крім того, він мав із собою папір і набір воскових олівців. Сайлас повів хлопчика кладовищем і допоміг маленьким пальчикам відшукати літери на найновіших та найвиразніших надгробках і табличках, починаючи з гострого шпиля великої літери «А».
Сайлас дав завдання відшукати на кладовищі всі літери абетки, з чим Ніх успішно впорався, останнім знайшовши надгробок Езекіеля Умслі, вбудований у бічну стіну старої каплиці. Опікун лишився задоволеним.
Щодня Ніх брав папір і олівці та якомога старанніше переписував з могильних плит імена, слова й цифри, а щоночі, перед тим, як Сайлас вирушав у світ за межі кладовища, хлопчик змушував опікуна пояснювати ці написи й перекладати уривки латини, яка майже завжди збивала Овенсів з пантелику.
Сонячного дня джмелі кружляли над дикими квітами, що росли в куточку кладовища, перелітали від дроку до дзвіночків, гуділи своїм басовитим лінивим дзижчанням, а Ніх валявся у весняних променях сонця і розглядав жука з бронзовим панциром, який саме переповзав надгробок Джо Рідера, його дружини Доркас і сина Себастіана (Fidelis ad Mortem). Ніх уже скопіював усі написи, і всі його думки були про жука, аж раптом хтось промовив:
Хлопчику, що ти робиш?
Ніх підвів очі. За кущем дроку хтось сидів, і цей хтось дивився на Овенса.
Нічо, відказав Ніх і висолопив язика.
Обличчя з-за куща зібгалося в потвору з висолопленим язиком і вибалушеними очима, а потім перетворилося на дівоче личко.
Нічого собі,вражено прокоментував Ніх.
Я добре пики кручу, відповіла дівчинка. Ти от на це подивися.
Одним пальцем вона приплюснула носа, розтягла рота у величезну задоволену усмішку, примружила очі й надула щоки.
Знаєш, хто це?
Ні.
Це ж свиня, дурненький.
А, як в абетці «Ссвиня»?
Ага. Чекай.
Вона обійшла кущ і підійшла до хлопчика, який саме підводився. З вигляду дівчинка була трошки старша за нього, трошки вища і вбрана в яскравий одяг жовто-рожево-помаранчевих кольорів. Поруч із нею Ніх у сірій одежині почувався задрипаним нечупарою.
Скільки тобі років? запитала дівчинка. Що ти тут робиш? Ти живеш поблизу? Як тебе звати?
Я не знаю, відповів Ніх.
Імені свого не знаєш? здивувалася вона. Та ну, всі знають, як їх звати, от уже вигадник.
Я знаю своє ім'я, сказав хлопчик. І знаю, що тут роблю. Але про решту й гадки не маю.
Не знаєш, скільки тобі років?
Ніх кивнув.
Ну, допитувалася мала, коли в тебе був день народження?
Ніколи, відказав Ніх. У мене ніколи не було дня народження.
У всіх бувають дні народження. У тебе що, ніколи не було торта, свічок і всього іншого?
Ніх похитав головою.
От бідолашний, співчутливо мовила дівчинка. Мені п'ять років, і я майже впевнена, що й тобі стільки ж.
Хлопчик радо закивав. Він не збирався сперечатися з новою подружкою, бо тішився з її появи.
Дівчинка повідомила, що її звати Скарлет Ембер Перкінс, і живе вона у квартирі, а не в будинку. Мати, яка чекала на неї на лавці біля каплиці й читала журнал, наказала Скарлет повернутися за півгодини, погуляти, не наражатися на халепи та не розмовляти з незнайомцями.
Я ж незнайомець, зауважив Ніх.
Який же ти незнайомець, упевнено заперечила дівчинка. Ти просто маленький хлопчик.
А потім додала:
І ти мій друг. Тому ти не можеш бути незнайомцем.
Ніх нечасто всміхався, але після цих слів його обличчя осяяла широка й радісна усмішка.
Я твій друг, підтвердив він.
Як тебе звати?
Ніх. Це скорочення від «Ніхто».
Скарлет розсміялася.
Яке кумедне ім'я, заявила вона. А що ти робиш?
Вчу абетку, відповів Ніх. Переписую літери з надгробків.
А можна мені теж?
Спершу Ніх хотів відмовити, адже всі надгробки належали йому, а потім зрозумів, як це по-дурному, бо є речі, які набагато цікавіше робити вдень із кимось. І він відповів:
Так.
Вони копіювали з плит написи, Скарлет допомагала хлопчику вимовляти незнайомі імена і слова, а він пояснював їй значення відомих йому латинських фраз, і здавалося, промайнула тільки мить, як з підніжжя пагорба хтось погукав:
Скарлет!
Дівчинка пхнула олівці й папір до рук Овенсу і сказала:
Мені вже час.
Бувай, відповів Ніх. Ти ж іще прийдеш?
Де ти живеш?
Тут, відповів хлопчик і дивився їй услід, поки вона бігла вниз пагорбом.
Дорогою додому Скарлет розказала мамі, що гралася з хлопчиком на ім'я Ніхто, який живе на кладовищі, і того ж вечора мама переповіла це татові, а той зауважив, що уявні друзі в такому віціпоширене явище, нема чого хвилюватися, і взагалі їм пощастило жити неподалік природного заповідника.
Після тої першої зустрічі Скарлет більш ніколи не знаходила свого друга першою. За підходящої погоди батьки приводили її на кладовище, хтось із них лишався чекати на лавці й читати, а донькаплямка яскраво-зеленого, помаранчевого чи рожевогоблукала найвіддаленішими куточками цвинтаря. І завжди, рано чи пізно, зустрічалася поглядом з сірими очима на блідому обличчі, які дивилися з-під копиці волосся мишачого кольору, а тоді вже діти то бавилися у хованки, то видиралися кудись, то нишком спостерігали за кролями поза старою каплицею.
Ніх познайомив Скарлет з кількома своїми друзями. Те, що вона їх не могла бачити, погоди не робило. Її батьки всіляко наполягали, що Ніхуявний, і це цілком нормально, мати навіть ставила на стіл додаткові прибори й посуд кілька днів поспіль, тому дівчинку не дивувало те, що Ніх теж має уявних друзів. Він переказував їй усе, що говорили вони.
Бартлбі каже, що панянка на лик мов роздушена сливка, повідомляв хлопчик.
Скажи йомусам такий. А чому він так дивно говорить? Може, він мав на увазі розчавлений помідор?
Навряд чи в них тоді були помідори, зауважив Ніх. І так вони тоді розмовляли.
Скарлет страшенно тішилася. Вона була розумною, але самотньою дівчинкою. Її мама викладала в університеті дистанційного навчання людям, яких ніколи в очі не бачила, перевіряла надіслані електронною поштою завдання з англійської й відправляла назад поради та підбадьорливі листи. Тато навчав фізики елементарних частинок, але, як Ніх дізнався від Скарлет, охочих до цієї науки було небагато, тому родині доводилося переїздити з одного міста з університетом до іншого, де тато сподівався отримати постійну роботу, але щоразу даремно.
А що таке фізика елементарних частинок? запитав Ніх.
Скарлет знизала плечима.
Ну, почала вона, ми всі складаємося з атомів, таких маленьких штучок, що їх навіть неможливо побачити. А вони складаються з іще менших штук, от їх і вивчає фізика елементарних частинок.
Ніх кивнув, але подумав, що тато Скарлет, либонь, цікавиться уявними речами.
Щодня по обіді вони зі Скарлет блукали кладовищем, намацували пальцями імена на надгробках і переписували їх. Ніх розповідав усе, що знав, про мешканців могил, мавзолеїв, гробниць, а дівчинка переказувала історії, які читала чи десь почула, інколипро зовнішній світ, про машини й автобуси, про телебачення і літаки (Ніх бачив, як вони пролітали високо у небі, і вважав їх великими сріблястими птахами, але дотепер вони його не цікавили). Своєю чергою він переказував оповідки про часи, коли жили ті, хто нині спочивав у могилах, як-от історію Себастіана Рідера, коли той приїздив до Лондона, тоді ще невеликого, і бачив королеву, гладку тітку в головному уборі з хутра, яка на всіх витріщалася й ні слова не говорила англійською. Себастіан не пригадував, що то була за королева, але навряд чи вона затрималася на троні надовго.
А коли це було? запитала Скарлет.
На надгробку написано, що він помер тисяча п'ятсот вісімдесят третього року, значить, ще до того.
А хто найстарший? На всьому кладовищі?
Ніх насупив брови.
Мабуть, Кай Помпей. Він спочив через сто років, як сюди вперше прибули римляни, принаймні сам так казав. Він любив набіги.
То він найстарший?
Мабуть.
А можна погратися в «хатинку» в одній із цих кам'яних будівель?
Ти не зможеш туди зайти, вони всі замкнуті.
А ти зможеш?
Звісно.
А чому я тоді не зможу?
Це ж кладовище, пояснив Ніх. Мені надали Свободу кладовища, тому я можу перебувати будь-де.
Я хочу бавитися в «хатинку».
Не можна.
Ти все найцікавіше лишаєш собі.
Зовсім ні.
Жаднюга!
Ні.
Скарлет сховала руки в кишені анорака й, не прощаючись, пішла вниз пагорбом, упевнена, що Ніх щось від неї приховує. Водночас вона підозрювала, що чинить неправильно, а це дратувало її ще більше.
Того ж дня за вечерею дівчинка спитала батьків, хто тут жив до появи римлян.
Звідки ти знаєш про римлян? здивувався тато.
Та всі про них знають, уїдливо відмовила Скарлет. То хто?
Кельти, відповіла мама. Вони жили на цій землі ще до римлян, які їх завоювали.
На лавці коло каплички Ніх ставив подібні запитання.
Найстарший? повторив Сайлас. Ніх, чесно, я не знаю. Найстарший мій знайомецьКай Помпей. Але тут люди жили й до римлян. Набагато раніше й у великих кількостях. Як просувається твоє знайомство з абеткою?
Непогано. А коли я вчитиму слова?
Сайлас на хвилинку замислився, а після того відповів:
Я не маю сумнівів, що серед тутешніх мешканців, не обділених талантами, знайдеться хоча б кілька вчителів. Я проведу відповідні пошуки.
Ніх був у захваті. Він уявив, як умітиме читати, як матиме змогу відкривати для себе найрізноманітніші історії і занурюватися в них.
Коли Сайлас полишив кладовище в особистих справах, Ніх подався до верби, що росла неподалік каплиці, й покликав Кая Помпея.
Позіхаючи, старий римлянин виліз із могили.
А, так. Живий хлопчик, пробурмотів він. Як справи, живий хлопчику?
Дуже добре, пане, відповів Ніх.
Чудово, радий це чути, волосся Кая у світлі місячного сяйва здавалося попелястим, а вбраний він був у тогу, в якій його поховали, товстий вовняний жилет і гетри, адже то була холодна країна на краю світу, і позмагатися з нею за звання ще холоднішого місця могла хіба що Каледонія на півночі, жителі якої, вкриті рудим хутром, більше скидалися на звірів, ніж на людей, і були такими дикими, що навіть римляни не збиралися їх завойовувати, а хотіли лишити за стіною вічної зими.
А це ви тут найстарший? запитав Ніх.
На кладовищі? Так, я.
Тобто вас першим поховали?
Римлянин завагався.
Одним з найперших, мовив Кай Помпей. До кельтів на цьому острові жили й інші. Одного з них теж тут поховано.
Он воно як, Ніх на хвилину задумався. А де його могила?
Кай вказав на пагорб.
На самому вершечку? уточнив хлопчик.
Помпей похитав головою.
А де тоді?
Нахилившись, старий скуйовдив малому Овенсу волосся.
Усередині пагорба, відказав він. Мене сюди принесли друзі, за якими йшли місцеві голови, а за нимиактори у воскових масках моєї дружини, яка померла від лихоманки в Камелодуні, і батька, що загинув у прикордонній сутичці в Голі. Триста років потому чабан, що шукав нових пасовищ для своєї отари, знайшов валун, який закривав вхід у поховання, подумав, що там можуть знайтися скарби, відкотив камінь і пішов униз. Невдовзі він вийшов, а його чорне до того волосся стало геть сивим, як моє.
Що він там побачив?
Трохи помовчавши, Кай повів далі:
Він не казав. І ніколи більш не повертався. Валун поклали на місце і з часом забули про нього. Аж поки знову не знайшли під час побудови склепу Фробішера двісті років тому. Юнакові, що натрапив на вхід, ввижалися незліченні багатства, тож він нікому нічого не сказав, прикрив отвір труною Єфраїма Петтіфера і вночі, ніким не баченийпринаймні так йому здавалося, пішов униз.
Він теж вийшов сивим?
Він узагалі не вийшов.
А. Он воно як. То кого ж там поховано?
Кай похитав головою:
Я не знаю, юний Овенсе. Але я відчував його, ще коли тут не було нічого. Ще тоді, глибоко під пагорбом, щось чекало, я чув це.
А на що воно чекало?
Усе, що я міг відчути, відказав Кай Помпей, саме чекання.
Скарлет сиділа на зеленій лавці біля воріт і читала принесену велику книжку з картинками, а її мама розглядала навчальні матеріали. Дівчинка ніжилася на весняному сонечку й щосили намагалася не звертати уваги на хлопчика, який махав їй з-за оплетеної плющем статуї, а коли вирішила взагалі не дивитися в той бік, хлопчик вистрибнувдостоту як чортик з табакеркиз-за надгробка (Дзьодзі Ґ. Сьодзі, помер 1921 р., «Я був чужинцем, а ви мене прийняли»). Ніх відчайдушно розмахував руками. Скарлет не зважала на його заклики. Врешті-решт вона підвелася з лавки.
Матусю? Я піду погуляю.
Так, зайчику, тільки не сходь із путівця.
Вона й не сходила, поки той не зробив поворот, а там уже було видко, як Ніх зазиває її вище пагорбом. Вона скорчила йому міну.
Я про все дізналася, заявила Скарлет.
І я, відповів Ніх.
До римлян були інші люди, розповідала вона, значно раніше. Ну, тобто жили, я маю на увазі, а коли помирали, їх ховали під пагорбами, разом зі скарбами й іншими штуками. І тоді це ставало курганом.
Зрозуміло, підхопив Ніх. Це все пояснює. А хочеш побачити курган?
Зараз? Скарлет усе ще точили сумніви. Ти ж насправді не знаєш, де він, хіба ні? І тим паче я не завжди можу пройти там, де можеш ти.
Вона бачила, як Ніх, наче тінь, проходить крізь стіни. Замість відповіді він показав великий заіржавілий ключ.
Знайшов у каплиці. Він підійде до більшості замків. Раніше всі двері замикали одним ключем, щоб мати менше клопоту.
Скарлет вибралася на пагорб поближче.
Правда?
Він ствердно кивнув, і з задоволеною усмішкою, що танцювала в кутиках вуст, мовив:
Ходім.
То був чудовий весняний день, повітря бриніло співом пташок і гудінням бджіл. Нарциси колихалися під легким вітерцем, і їм кивали ранні тюльпани, що подекуди повитикалися на схилі. Зелене тло пагорба пересипали дрібні блакитні цяточки незабудок і жирні крапки жовтих першоцвітів, а двійко дітей чалапали вгору до невеличкого мавзолею Фробішера.
Мавзолеєм виявився старий і невибагливий, маленький, усіма забутий кам'яний будиночок з металевими воротами замість дверей. Ніх відчинив їх ключем, і малі зайшли всередину.
Там отвір, сказав хлопчик. Чи двері. За однією з трун.
Вони знайшли вхід за труною на нижній полицізвичайну діру в стіні.
Нам униз. Спускаймося.
Раптом пригода почала видаватися Скарлет не такою вже й захопливою.
Ми ж нічого не побачимо, там темно.