Книга кладовища - Нил Гейман 4 стр.


 Мені світло не потрібне,  запевнив Ніх.  Принаймні поки я на кладовищі.

 А мені потрібне. Там темно.

Ніх подумав, що міг би сказати щось підбадьорливе на кшталт «нічого страшного там немає», але оповідки про посивіле волосся і неповернення людей не дозволяли йому робити такі заяви з чистим сумлінням, тому він просто мовив:

 Я піду вниз, а ти зачекай мене тут.

Скарлет насупилася:

 Не лишай мене.

 Я піду вниз,  продовжив Ніх,  подивлюся, хто там, а потім прийду і все тобі розкажу.

Він нахилився до діри й навколішки проліз крізь неї. За стіною виявилося доста місця, щоб підвестися, і було видно вирубані в камені сходи, що вели вниз.

 Я спускаюся сходами,  сказав Ніх.

 А вони довгі?

 Мабуть.

 Якщо ти триматимеш мене за руку й казатимеш, куди ступати,  вирішила дівчинка,  я могла б піти з тобою. Якщо ти допомагатимеш мені.

 Ну звісно ж,  запевнив її Ніх, і ще до того, як він закінчив фразу, Скарлет уже пролазила навколішки крізь отвір.  Тут можна встати,  він узяв її за руку.  Сходи починаються майже перед тобою. Як ступиш крок, то намацаєш їх. Отак. Я піду першим.

 Ти справді щось бачиш?

 Тут темно,  відповів Ніх,  але мені все видно.

Він повів Скарлет униз сходами, углиб пагорба і, поки вони спускалися, розповідав, що бачить.

 Сходи кам'яні. І стіни, і стеля навколо теж із каменю. А отут на стіні малюнок.

 Який малюнок?

 Схоже на велику волохату літеру «С», як в абетці «свиня». І літера з рогами. І ще щось схоже на візерунок, на великий вузол. І він не просто намальований, він ще й вирізьблений, відчуваєш?  і він провів пальцями Скарлет по вузлу на стіні.

 Справді!

 А тепер сходи стають крутіші. Зараз ми виходимо в якесь велике приміщення типу кімнати, але сходи ще не закінчилися. Стій. Так, тепер я між тобою і кімнатою. Торкайся стіни лівою рукою.

Вони спускалися далі.

 Ще один крок і ми стоятимемо на підлозі,коментував Ніх.  Вона не дуже рівна.

Кімната насправді була невелика. На підлозі лежала кам'яна брила, а один з кутів займав невисокий виступ з якимись дрібними речами на ньому. Крім того, на підлозі лежали кістки, дуже старі кістки, а поруч зі сходами Ніх побачив скоцюрблений труп у зотлілих рештках довгого коричневого пальта і подумав: «Юнак, що мріяв про скарби. Мабуть, оступився і впав у темряві».

Навколо здійнявся шурхіт, шелест руху, наче змія повзе серед сухого листя. Скарлет стиснула руку хлопчика ще міцніше.

 Що це? Ти щось бачиш?

 Ні, нічого.

Скарлет чи то ахнула, чи то вискнула, і Ніх розгледів те, що вочевидь побачила й дівчинка.

У кінці кімнати зайнялося світло, що осяяло чоловіка, який наближався до них крізь камінь; Ніх чув, що Скарлет ледь стримує крик.

Чоловік явно добре зберігся, але на вигляд був давно померлим. Його шкіру вкривали намальовані (так подумав Ніх) чи татуйовані (так подумала Скарлет) пурпурові зображення і візерунки. На шиї висіло намисто з гострих довгих зубів.

 Я володар цього місця!  виголосив невідомий словами такими давніми й горловими, що словами вони майже не були.  Я охороняю його від усіх, хто прийде з лихим наміром!

Очі вартовий мав велетенські. Але Ніх зрозумів, що такими вони видавалися через нанесені на обличчя пурпурові кола, які робили чоловіка схожим на сову.

 Хто ти?  запитав Ніх і стиснув руку Скарлет.

Та чоловік кольору індиго, схоже, навіть не почув запитання. Він лише сердито зиркав на дітей.

 Геть звідси!  гаркнув він словами, які пролунали у хлопчика в голові, словами, які теж були горловим риком.

 Він на нас нападе?  спитала Скарлет.

 Навряд,  відповів Ніх і, як його і вчили, мовив чоловіку кольору індиго:Я маю Свободу кладовища і можу ходити, де заманеться.

На це вартовий і оком не зморгнув, що спантеличило хлопчика, адже зазвичай ці слова вгамовували навіть найдратівливіших мешканців цвинтаря. І тоді він спитав:

 Скарлет, а ти бачиш його?

 Звісно, що бачу. Величезного страшного татуйованого чоловіка, який збирається нас убити. Ніх, прожени його!

Ніх глянув на рештки тіла в коричневому пальті. Поруч лежав розбитий об кам'яну підлогу ліхтар.

 Він тікав,  мовив уголос Ніх.  Тікав, бо злякався, перечепився на сходах і впав.

 Хто?

 Чоловік, що лежить на підлозі.

До подиву й переляку в голосі Скарлет тепер домішувалися нотки роздратування.

 Який ще чоловік на підлозі? Тут надто темно. Я не бачу нікого, крім отого, з татуюваннями.

І тоді, немов бажаючи пересвідчитися, що його помітили, чоловік кольору індиго захилив голову і зайшовся переливчастим лементом, горловим улюлюканням, від якого Скарлет так стисла руку хлопця, що нігті вп'ялися йому в шкіру.

 Вибач, що я називала їх уявними,  промовила дівчинка.  Тепер я вірю, вони справжні.

Чоловік кольору індиго здійняв над головою щось подібне до гострого кам'яного ножа.

 Усіх, хто порушить спокій цього місця, чекає смерть!  виголосив він своєю горловою мовою.

Ніх згадав чоловіка, що посивів після побаченого тут, більше ніколи не повертався на кладовище і не розповідав про це.

 Ні, думаю твоя правда. Цейточно.

 Точно що?

 Уявний.

 Не будь дурним. Я ж його бачу.

 Саме так. А трупа не бачиш.

Роззирнувшись, хлопчик мовив:

 Припиняй. Ми знаємо, що ти несправжній.

 Я зжеру вашу печінку!  заволав чоловік кольору індиго.

 Не зжереш,  підтримала Скарлет з глибоким зітханням.  Твоя правда, мабуть, це опудало.

 А що таке опудало?  запитав Ніх.

 Така штука, яку ставлять фермери на полях, щоб відлякувала ворон.

 А навіщо?  не зрозумів хлопчик, бо любив ворон. Він вважав їх кумедними й шанував за те, що вони допомагали підтримувати чистоту на кладовищі.

 Точно не в курсі, дізнаюсь у мами. Якось я побачила опудало з вікна поїзда і запитала, що воно таке. Ворони думають, що то жива людина. А насправді це лише схожа на людину штука, яка має відлякувати ворон.

Ніх знову роззирнувся і сказав:

 Хто б ти не був, твої хитрощі не діють. Ми не боїмося. Ми знаємо, що вартовий несправжній, припиняй.

Чоловік кольору індиго зупинився. Потім підійшов до кам'яної брили, ліг на неї і зник.

Скарлет вже не бачила нічого, крім суцільної темряви. Але в цій темряві знову залунали шурхотливі звуки; вони ставали все голосніші, немов щось кружляло по кімнаті.

Щось мовило: «МИВИНИЩУВАЧ».

Ніх відчув, як підіймається дибки волосся на шиї. Цей голос, який він чув у думках, належав комусь дуже давньому і був подібний до шкрябання сухої гілки об шибку каплиці; крім того, здавалося, що голос не один, а кілька їх звучать в унісон.

 Ти чуєш?  спитав він Скарлет.

 Я нічого не чую, крім якогось шурхоту. І він дивний. Мені все в животі від нього клубочиться. Наче має статися щось жахливе.

 Нічого жахливого не станеться,  відказав Ніх. І спитав потім:Хто ти?

«МИВИНИЩУВАЧ. МИ ЧАТУЄМО І ЗАХИЩАЄМО».

 Що ти захищаєш?

«МІСЦЕ ХАЗЯЇНОВОГО СПОЧИНКУ. ЦЕНАЙСВЯТІШЕ З УСІХ СВЯТИХ МІСЦЬ, І ВИНИЩУВАЧ ЙОГО ОХОРОНЯЄ».

 Ти не можеш нам нічого зробити,  мовив Ніх.  Ти лише лякаєш.

У шурхотливому голосі почулося роздратування. «СТРАХОСЬ ЗБРОЯ ВИНИЩУВАЧА».

Ніх подивився на камяне узвишшя.

 Оце і є скарби твого хазяїна? Стара брошка, чашка й маленький кам'яний ножик? Не дуже схоже на коштовності.

«ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЄ СКАРБИ. БРОШКУ, КУБОК І НІЖ. МИ БЕРЕЖЕМО ЇХ ДО ПОВЕРНЕННЯ ХАЗЯЇНА. ВОНИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ. ВОНИ ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЮТЬСЯ».

 Скільки вас тут?

Але Винищувач нічого не відповів. Хлопчику здалося, наче всю голову йому заполонило павутиння, і він похитав нею, щоб прочистити думки. Потім стис руку Скарлет і мовив:

 Нам треба йти.

Ніх повів дівчинку повз мерця в коричневому пальті, думаючи, що якби охочий до скарбів не злякався і не упав, то був би розчарований знахідками. Те, що було коштовностями тисячі років тому, тепер жодної цінності не мало. Хлопчик обережно вів Скарлет угору сходами, крізь пагорб в опуклу темряву кам'яного мавзолею Фробішера.

Крізь щілини в кладці й замкнені двері пробивалися промені весняного сонця, такі сліпучі, що Скарлет від неочікувано яскравого світла кліпнула й затулила очі рукою. З кущів лунав спів пташок, неподалік дзижчав джміль, усе було напрочуд звичайним.

Ніх розчахнув двері мавзолею, а потім замкнув їх за Скарлет. Її яскравий одяг густо вкривали бруд і павутиння, а смагляве обличчя і руки посіріли від пилу.

А нижче пагорбом хтосьі цей хтось був не одинволав. Волав голосно. Волав несамовито.

Хтось покликав: «Скарлет! Скарлет Перкінс!» Скарлет відповіла: «Так?!», і ще до того, як вони з Ніхом змогли поговорити про побачене, про чоловіка кольору індиго, нізвідки з'явилася жінка у яскраво-жовтій куртці з написом «ПОЛІЦІЯ», яка хотіла знати, чи зі Скарлет усе гаразд, де вона була, чи не намагалися її викрасти, а потім повідомляла когось по рації, що дитину знайдено.

Поки вони спускалися вниз пагорбом, Ніх нечутно йшов поруч. Двері в капличку було прочинено, а всередині чекали батьки Скарлет, мама плакала, схвильований тато одночасно говорив з поліціянткою і ще з кимось по телефону. Ніхто не помічав хлопчика, який стояв у куточку.

Усі розпитували Скарлет, що сталося, а вона чесно відповідаларозказала про друга на ім'я Ніхто, який повів її вглиб пагорба, де з темряви вийшов чоловік з пурпуровим татуюванням, що насправді виявився лише опудалом. Їй дали шоколадку, витерли обличчя і спитали, чи чоловік з татуюванням був на мотоциклі, а батьки Скарлет, втішені й більше не настрашені за доньку, розсердилися на себе та на неї, і почали звинувачувати одне одного в тому, що дозволяли своїй маленькій дівчинці бавитися на кладовищі, навіть якщо це кладовищеприродний заповідник, і що сучасний світ украй небезпечний, і якщо хоча б на мить випустити дитину з поля зору, на неї чекають такі жахи, що й уявити страшно. Особливо таку дитину, як Скарлет.

Мама знову почала схлипувати, через що розридалася Скарлет, а тато завів суперечку з однією з поліціянток, намагаючись пояснити, що він, як платник податків, робить внесок у її зарплатню, на що вона зауважила, що теж платить податки, які, цілком можливо, йдуть на його зарплатню, а Ніх сидів у притіненому кутку, ніким, навіть Скарлет, не помічений, дивився і слухав, поки стало снаги.

Коли посутеніло, Сайлас знайшов хлопчика біля амфітеатру, той дивився на місто. Опікун просто стояв поруч і, за звичаєм, мовчав.

 Вона не винна,  сказав Ніх.  Це все через мене. А тепер вона має клопіт.

 Куди ти її водив?  спитав Сайлас.

 Углиб пагорба, подивитися на найстарішу могилу. А там нікого немає. Тільки якась зміє-істота, що зветься Винищувач і лякає людей.

 Прекрасно.

Вони спускалися пагорбом і дивилися, як стару капличку знову замкнули, і поліція, Скарлет та її батьки розчинилися в нічній пітьмі.

 Панна Борроуз навчить тебе писати прописом,  сказав Сайлас.  Ти вже читав «Кота в капелюсі»?

 Так,  відповів Ніх.  Уже давно. Ти принесеш мені ще книжок?

 Маю такий намір.

 Як думаєш, ми з нею ще побачимося?

 З дівчинкою? Дуже сумніваюся.

Але Сайлас помилився. Три тижні потому, сірої пообідньої пори, Скарлет прийшла на кладовище в товаристві обох батьків. Вони наполягали, щоб вона не зникала з очей, хоча самі йшли трохи на відстані. Мама Скарлет знай твердила, яке все навколо гнітюче і як добре, що невдовзі все це лишиться в минулому. Коли батьки поринули в розмову між собою, Ніх сказав:

 Привіт.

 Привіт,  дуже тихо відповіла Скарлет.

 Я навіть не сподівався тебе знов побачити.

 Я відмовлялася їхати, допоки вони не приведуть мене сюди востаннє.

 Куди їхати?

 До Шотландії. Там є університет, де тато викладатиме фізику елементарних частинок.

Вони йшли стежкою поручмаленька дівчинка в яскравому помаранчевому анораку й маленький хлопчик у сірому савані.

 А Шотландія далеко?

 Так.

 Ясно.

 Я сподівалася, що знайду тебе тут. Щоб попрощатися.

 Я завжди тут.

 Але ж ти не мертвий, Ніхто Овенс, правда ж?

 Звісно, що ні.

 Ти ж не можеш лишатися тут усе життя? Колись ти виростеш, і тобі доведеться вийти з кладовища й жити у зовнішньому світі.

Ніх похитав головою:

 Там я буду в небезпеці.

 Хто це сказав?

 Сайлас. Моя родина. Усі.

Скарлет замовкла.

Тато покликав:

 Скарлет! Ходімо, доню! Час повертатися. Ти погуляла тут востаннє, а тепердодому.

Дівчинка мовила:

 Ти хоробрий. Найхоробріший з усіх, кого я знаю, і тимій друг. І неважливо, що ти уявний.

І вона побігла назад стежкою, якою прийшла, до батьків і до свого світу.

Розділ третійБожі пси

На кожному цвинтарі є могила, що належить гулям. Якщо довго вештатися кладовищем, ви її обов'язково знайдете, поплямовану і криву, з тріснутим, а то й розбитим надгробком, порослу неохайною травою чи густим бур'яном, і від цієї могили аж віятиме занедбаністю. Надгробок її може бути холоднішим за інші, а ім'я похованого майже годі розібрати. Якщо на такій могилі колись поставили пам'ятник, то він або буде безголовим, або таким густо вкритим наростами і лишайниками, що сам скидатиметься на великий наріст. Якщо якась могила видається просто створеною для забав вандалівце точно брама гулів. Якщо якась могила наводить бажання опинитися деіндеце брама гулів.

Була така й на кладовищі, де жив Ніх.

Така є на кожному цвинтарі.

Сайлас полишав кладовище.

Коли Ніх дізнався про це, то попервах дуже засмутився. Одначе згодом смуток минув, а хлопець розізлився.

 Чому?  допитувався Ніх.

 Я вже пояснював. Мені треба перевірити деяку інформацію. Для цього потрібно поїхати. І щоб поїхати, я мушу полишити кладовище. Ми ж уже говорили про це.

 Але що може бути таким важливим, щоб ти мусив іти?  уява шестирічного хлопчика відмовлялася змалювати щось аж таке важливе, що могло би змусити Сайласа покинути його.  Так нечесно.

Втім, опікун лишався незворушним.

 Це ані чесно, ані нечесно, Ніхто Овенс. Це просто факт.

Така відповідь не справила враження на хлопчика.

 Ти маєш піклуватися про мене. Ти сам казав.

 Як твій опікун я відповідальний за тебе, не заперечую. На щастя, я не єдина особа на світі, яка воліє взяти на себе цю відповідальність.

 А куди ти взагалі зібрався?

 За межі кладовища. У зовнішній світ. Є речі, які я маю з'ясувати, але неспроможний з'ясувати їх тут.

Ніх пирхнув і пішов, буцаючи дорогою уявний камінець. Північно-західна частина кладовища поросла такими хащами, що ні доглядачі, ні «Друзі кладовища» не були здатні їх приборкати. Отуди неквапливо вирушив Овенс, розбудив дітей з вікторіанської родини (їм усім було не більше десяти), і вони побавилися в хованки серед залитих місячним світлом джунглів з ліан плюща. Ніх намагався переконати себе, що Сайлас нікуди не йде, все буде, як раніше, але коли забава скінчилася і він побіг до старої каплиці, то побачив те, що звело всі його надії нанівець.

Спочатку він побачив сумку. З першого ж погляду Ніх зрозумів, що це Сайласова сумка. Їй, прегарній, було щонайменше років сто пятдесят: чорна шкіра, мідна фурнітура, чорна ручка, такий саквояж міг носити лікар чи працівник похоронного бюро вікторіанської доби, й у цьому саквояжі знайшовся б будь-який потрібний інструмент. Доти Овенс не бачив Сайласової сумки, навіть не знав, що в того вона є, але така річ могла належати винятково Сайласу. Ніх спробував зазирнути всередину, але сумка замикалася величезним мідним замком. Хлопець його й підняти не здужав би.

А потім він помітив жінку, що сиділа на лавці коло каплиці.

 Ніх,  мовив Сайлас,  це панна Лупеску.

Панна Лупеску вродою не вирізнялася. На змученому обличчі застиг осудливий вираз. Жінка була сивою, хоч і явно замолодою для сивини. Передні зубикривуваті. Довершували образ мішкуватий макінтош і чоловіча краватка на шиї.

 Як ся маєте, панно Лупеску?  привітався Ніх.

Панна Лупеску не відповіла. Вона втягла носом повітря. Потім подивилася на Сайласа і спитала:

 Отже, це і є хлопчик?

Вона підвелася з лавки й обійшла Овенса; її ніздрі роздувалися, наче вона обнюхувала його. Зробивши повне коло, жінка мовила:

 Як прокидатимешся і перед тим, як лягатимеш спати, звітуватимеш мені. Я винаймаю кімнату в тому будинку,  і вказала на дах, ледь-ледь помітний з того місця, де вони стояли.  Однак я майже завжди буду на кладовищі. Тут я в ролі науковця, дослідника історії давніх могил. Ти розумієш, хлопчику? Да?

Назад Дальше