Мене звати Ніх, відповів Овенс.
Скорочено від Ніхто, продовжила вона. Дурне ім'я. А Ніхце якась кличка для домашньої тварини. Я не схвалюю. Називатиму тебе «хлопчик». А ти кликатимеш мене «панна Лупеску».
Ніх прохально позирав на Сайласа, але на обличчі опікуна не було й сліду співчуття. Він підібрав саквояж і сказав:
З панною Лупеску, Ніх, ти будеш у надійних руках. Я впевнений, що ви потоваришуєте.
Ні! вигукнув Ніх. Вона жахлива!
Це дуже неввічливо з твого боку, зауважив опікун. Я думаю, ти маєш вибачитися. Згоден?
Ніх був незгоден, але на нього дивився Сайлас, і Сайлас тримав саквояж, і збирався піти бозна-наскільки, тож хлопчик вимовив:
Я перепрошую, панно Лупеску.
Спочатку вона нічого не відповіла. Просто хмикнула. А потім додала:
Я приїхала дуже здалеку, щоб глядіти тебе. Сподіваюся, ти цього вартий.
Обійматися з Сайласом було якось незручно, тож Ніх простягнув йому руку, а опікун нахилився і легенько потис її, сховавши маленьку немиту долоньку у своїй, великій і блідій. Відтак Сайлас підняв свого чорного шкіряного саквояжа, наче той був пір'їнкою, і попростував доріжкою, яка вела за межі кладовища.
Ніх розповів про це батькам.
Сайлас пішов, пожалівся він.
Повернеться, бадьоро відповів пан Овенс. Не бери в голову, Ніх. Повернеться, як пташечки з вирію.
Пані Овенс додала:
Коли ти народився, він пообіцяв, що як матиме кудись піти, то знайде когось, хто буде приносити їжу й глядіти тебе замість нього. Сайлас дуже надійний.
Сайлас і справді приносив їжу хлопчику та лишав її у склепі, але, як вважав Ніх, це було найнезначніше, що опікун для нього робив. Адже він давав Овенсу поради, спокійні, розсудливі й завжди правильні. Він знав більше за мешканців кладовища, адже його нічні прогулянки назовні дозволяли йому розповідати про світ сьогоднішній, а не сторічної давнини. Незворушний і надійний, він щоночі був поруч усе хлопцеве життя, і уявити маленьку каплицю без її єдиного мешканця здавалося неможливим. А найголовнішез ним Ніх почувався у безпеці.
Панна Лупеску теж вважала, що її обов'язок не обмежується постачанням їжі. Щоправда, харчі вона теж приносила.
Що це таке? спитав настрашений Ніх.
Правильна їжа, відповіла панна Лупеску. Все це відбувалося у склепі. Вона поставила на стільницю два пластикові контейнери і зняла з одного кришку.
Це буряково-ячмінний суп, вказала вона на перший контейнер. Потім на другий:Це салат. А тепер їж. Я приготувала їх для тебе.
Ніх втупився очима в панну Лупеску, в надії, що та пожартувала. Їжа, яку приносив Сайлас, була переважно пакетована, куплена в місцях, що працюють допізна й де не ставлять зайвих питань. Ніхто й ніколи не приносив йому їжу в пластикових слоїках з кришками. Хлопчик мовив:
На запахжахливо.
Якщо не з'їси суп зараз, буде ще гірше, бо він вистигне. Їж давай.
Ніх був голодний. Він взяв пластикову ложку, занурив її в пурпурово-червону рідину і став їсти. Страва була густою, неприємною і незвичною, але він не зупинявся.
А тепер салат! сповістила панна Лупеску й відкрила другий слоїк. Там лежали накраяні великими шматками сира цибуля, буряк і помідори, политі густою кислою заправкою.
Ніх поклав до рота шматочок буряка і став жувати. Відчуваючи, як збирається слина, хлопчик зрозумів, що як ковтне, то виблює.
Я не можу це їсти.
Це корисно.
Мене знудить.
Вони свердлили одне одного поглядамималенький хлопчик з розкуйовдженою сірою чуприною і худа бліда жінка з ретельно зачесаним сивим волоссям.
Ти з'їси ще один шматочок.
Не можу.
З'їси один, або не встанеш, поки не доїси всього.
Ніх взяв шматочок кислого помідора, пережував і спромігся ковтнути. Панна Лупеску закрила контейнери кришками і склала їх у пакет. А далі заявила:
А теперуроки.
Була середина літа. Повністю не темніло майже до півночі. І о такій порі не було жодних уроків, бо коли Ніх не спав, то бавився у нескінченних теплих сутінках, досліджував кладовище чи видирався кудись.
Уроки? перепитав він.
Твій опікун сказав, що було б непогано, якби я тебе чомусь навчала.
У мене є вчителі. Летиція Борроуз вчить мене писати і читати, а пан Пенніворс викладає мені свій «Повний освітній курс для юних джентльменів з додатковими матеріалами для потойбіччя». Я вчу географію і все, що треба. Мені не потрібні додаткові уроки.
Тоді ти на всьому знаєшся, еге ж, хлопче? Тобі шість, і ти вже в усьому обізнаний.
Я такого не казав.
Панна Лупеску схрестила руки на грудях і сказала:
Розкажи мені про гулів.
Ніх намагався згадати, що йому за ці роки розказував про гулів Сайлас.
Триматися від них якнайдалі.
І це все, що ти знаєш? Да? Чому від них треба триматися якнайдалі? Звідки вони беруться? Куди потім ідуть? Чому не можна стояти коло брами гулів? Га, хлопче?
Ніх знизав плечима і похитав головою.
Які ти знаєш види істот? запитала панна Лупеску. Ну?
Хлопчик задумався на мить.
Живі,вимовив він. Е-е. Мертві.
Знову пауза, а потім невпевнено додав:
Коти?
Хлопче, тинеук, підбила підсумок панна Лупеску. Це погано. І ти цим цілком задоволений, що ще гірше. Повторюй за мною: є живі й мертві, народ денний і народ нічний, є гулі й туманні ходоки, є вищі мисливці й Божі пси. Ще є одинаки.
А хто ви? запитав Ніх.
Я, була сувора відповідьпанна Лупеску.
А Сайлас?
Повагавшись, панна Лупеску відповіла:
Він з одинаків.
Ніх якось пережив урок. Коли його вчив Сайлас, це було цікаво. Переважну більшість часу хлопчик навіть не усвідомлював, що це уроки. Панна Лупеску видавала інформацію в конспектах, і він не бачив у тому сенсу. Овенс сидів у склепі, а йому аж муляло бути деінде, у літніх сутінках під примарним місяцем.
Коли урок нарешті скінчився, Ніх утік у зіпсутому настрої. Він шукав компанії для забав, але не зустрів нікого, крім великого сірого собаки, який скрадався між надгробків, завжди на відстані, сновигаючи між могил і тіней.
Тиждень минав, і ставало все гірше.
Панна Лупеску й далі приносила хлопчику власноруч приготовані страви: галушки, що плавали у топленому салі, густий червоно-пурпуровий суп зі сметаною, дрібну варену картоплю, холодну до того ж, холодні ковбаси, напхані часником, круто зварені яйця в сірій неапетитній рідині. Він припиняв їсти одразу ж, як йому дозволяли це зробити. Уроки тривали, два дні поспіль панна Лупеску навчала його лише кликати на допомогу всіма мовами світу, а якщо Ніх помилявся чи забував, била його ручкою по кісточках пальців.
На третій день це нагадувало кулеметну чергу:
Французькою?
Au secours.
Азбука Морзе?
C-O-C, три крапки, три тире і ще три крапки.
Мовою нічних кощавців?
Ну що за дурня, я навіть не знаю, хто такі ці нічні кощавці.
Істоти зі шкірястими крилами, літають швидко й низько. У цьому світі таких немає, але їх повно в червоному небі над дорогою на Гульхайм.
Мені це ніколи не стане в пригоді.
Панна Лупеску стисла губи ще міцніше й повторила:
Мовою нічних кощавців?
Ніх видав глибокий горловий лемент, як вона і вчила його, схожий на крик орла. Вчителька хмикнула:
Зійде.
Хлопець вже не міг дочекатися повернення Сайласа.
Кладовищем подеколи гуляє великий сірий собака. З'явився одночасно з вашим приїздом. То ваш? запитав Ніх.
Панна Лупеску поправила краватку.
Не мій.
Ми закінчили?
На сьогодні так. На завтра вивчиш конспект, який я тобі дала.
Конспекти панни Лупеску були писані фіолетовими чорнилами на білому папері й дивно пахли. Ніх узяв черговий конспект з собою на схил пагорба й намагався розібрати текст, але ніяк не міг на ньому зосередитися. Врешті-решт, він склав аркуш і сховав його під каменем.
Тої ночі з ним знову ніхто не грався. Під велетенським літнім місяцем ніхто не хотів ні бавитися, ні розмовляти, ні бігати, ні видиратися кудись.
Він пішов до могили Овенсів, щоб пожалітися батькам, але пані Овенс категорично відмовилася вислухати бодай слово проти панни Лупеску, оскільки її вибрав Сайлас (і це було несправедливо, як на хлопчиків погляд), а пан Овенс узагалі лише знизав плечима і заходився розповідати про своє буття молодим підмайстром червонодеревця і про те, як би він хотів навчатися всього того цікавого, що опановує зараз Ніх (і це Овенсу-молодшому здалося іще більш несправедливим).
Хіба ти в будь-якому разі не повинен учитися? запитав пан Овенс, на що Ніх стис кулаки і промовчав. Він важко почалапав кладовищем, упевнений, що його ніхто не любить і не розуміє.
Ніх страждав від світової несправедливості й тинявся кладовищем, копаючи ногами надгробки. Помітивши сірого собаку, хлопчик покликав його, в надії, що той підійде і пограється з ним, але пес не наближався, і в розпачі Ніх кинув у того грудку землі, що розбилася об найближчу кам'яну брилу й засипала все навколо. Пес осудливо подивився на Овенса, відступив у тінь і зник.
Хлопчик пішов назад на південно-західну частину цвинтаря, оминаючи каплицю: він не хотів бачити місце, яке полишив Сайлас. Зупинився поряд із надгробком, який своїм виглядом унаочнював внутрішній стан Овенса: захований за дубом, у який колись вдарила блискавка і перетворила його на чорний стовбур, схожий на гострий кіготь, що стирчав з землі, сама могила була поплямована й розтріскана, а над нею нависав безголовий кам'яний янгол, що скидався на великий і потворний деревний наріст.
Ніх усівся на кущик трави, сповнений жалю до себе й ненависті до всіх інших. Він ненавидів навіть Сайласа, за те, що той пішов і покинув його. Хлопчик заплющив очі, скоцюрбився і поринув у сон без сновидінь.
А вулицею нижче на пагорб сунули Герцог Вестмінстерський, Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю та Єпископ Бата й Уельсу, ковзаючи й перебігаючи від тіні до тіні, худі й шкірясті, кощаві й жилясті, у строях, що нагадували радше лахміття й ганчірки, ця трійця бігла, стрибала, скрадалася, перескакувала через смітники, тримаючись тіні огорож.
Вони були маленькі, наче люди, висушені сонцем і від того зіщулені, а говорили одне до одного впівголоса такими фразами: «Якщо ваша високість має краще уявлення щодо того, де ми зараз перебуваємо, я був би красно вдячний, якби ти нею поділився» і «Я мав на увазі, ваша милосте, що знаю, що десь поруч є кладовище, я його чую», і «Якщо ти чуєш, то і я мав би чути, ніс у мене кращий за твій, ваша високосте».
І все це на ходу, поки вони кралися і плели свій путь садами. Один вони оминули («Цить! просичав Високоповажний Арчибальд Фіцгю. Собаки!») і пробігли муром, що цей сад оточував, прошмигнувши, наче щури завбільшки з дитину. Зістрибнули й помчали вгору вуличкою, що вела на верхівку пагорба. Уже там вони зупинилися біля цвинтарної огорожі, видряпалися на неї, наче білки на дерево, і принюхалися.
Сторожовий пес, зауважив Герцог Вестмінстерський.
Де? Не чую. Може, десь неподалік. У будь-якому разі, серйозним собакою не пахне, відказав Єпископ Бата й Уельсу.
Хтось і кладовище унюхати не спромігся, уїдливо промовив Високоповажний Арчибальд Фіцгю. Не забув? Це просто собака.
Трійця зіскочила з муру на землю і на всіх чотирьох побігла кладовищем у бік брами гулів під обпаленим блискавкою деревом.
І вже коло брами, залитої місячним світлом, вони зупинилися.
І хто б це міг бути? поцікавився Єпископ Бата й Уельсу.
Ти диви, зачудувався Герцог Вестмінстерський.
Тоді-то Ніх і прокинувся.
Три обличчя, які він побачив, були схожі на мумій, кощаві й сухі, але водночас живі й зацікавлені: посмішки виставляли напоказ гострі попсуті зуби, намистини-очі виблискували, а рухливі руки перебирали повітря пазуристими пальцями.
Ви хто? запитав хлопчик.
Ми, відповіло одне зі створінь, що, як зрозумів Ніх, були лише трошки більшими за нього, найважливіший народ, от хто. Оце ось Герцог Вестмінстерський.
Найвищий з прибульців вклонився, промовляючи:
Надзвичайно приємно.
А це Єпископ Бата й Уельсу.
На думку хлопця, створіння, що вищирилося рядом гострих зубів, між яких теліпався язик неймовірної довжини, аж ніяк не було схоже на єпископамало рябу шкіру, і одна пляма припадала якраз на око і робила дивака схожим на пірата.
А я маю честь бути Високоповажним Арчибальдом Фіцг'ю. До ваших послуг.
Усі троє вклонилися одночасно.
А тоді Єпископ Бата й Уельсу мовив:
А тепер, юначе, розкажи-но про себе. І саму лише правду, пам'ятай, що розмовляєш з єпископом.
Розкажи йому, ваша милосте, піддакнули інші двоє.
I Hix розказав. Розказав, що ніхто його не любить, не хоче бавитися, не цінує, всім на нього начхати, і навіть опікун покинув бідолашного.
Щоб я луснув, сказав Герцог Вестмінстерський, чухаючи носа (крихітного і зморщеного, практично самі ніздрі). Тобі треба піти від них туди, де тебе цінуватимуть.
Нема куди, відповів Ніх. Мені не можна виходити з кладовища.
Тобі потрібен новий світ друзів і компанія для ігор, підтвердив Єпископ Бата й Уельсу, вихляючи своїм довгим язиком. Місто див, забав і чарів, де тебе любитимуть, а не зневажатимуть.
Ніх додав:
А панна, яка мене доглядає, жахливо куховарить. Годує мене звареними на круто яйцями і ще гіршими стравами.
А їжа! вигукнув Високоповажний Арчибальд Фіцгю. Там, куди ми вирушаємо, їжа найкраща у світі. У мене в животі бурчить, і я слинюся від самої лише думки про неї!
Можна мені з вами? спитав Ніх.
З нами? шоковано повторив Герцог Вестмінстерський.
Ну ж бо, ваша високосте, сказав Єпископ Бата й Уельсу. Виявіть співчуття. Ви тільки погляньте на бідолашного, та в нього ж на лобі написано, що він уже сто років нормально не їв.
Я за те, щоб взяти його з собою, підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю. У нас там є що попоїсти. І поплескав по пузу, демонструючи, якою доброю буде їжа.
Отже. Чи ризикнеш ти вирушити у подорож? запитав Герцог Вестмінстерський, зацікавлений цією новою ідеєю. Або ти хочеш змарнувати тут усе своє життя? і тицьнув кощавим пальцем в оповите ніччю кладовище.
Ніх подумав про панну Лупеску, її жахливе частування, конспекти і тонкі губи, і відповів:
Ризикну.
Трійко його нових друзів, може, й були завбільшки з дитину, але сили мали значно більше, тож Ніх і кліпнути не встиг, як Єпископ Бата й Уельсу підхопив його і підняв над головою, а Герцог Вестмінстерський взявся за кущик миршавої трави, вигукнув щось схоже на: «Ска! Те! Хаваґа!» і потягнув. Кам'яна брила, що лежала на могилі, розчахнулася, наче люк, відчиняючи вхід у темряву.
А тепер хутко, сказав Герцог, і Єпископ Бата й Уельсу кинув у темне провалля хлопчика та сам скочив униз, за нимВисокоповажний Арчибальд Фіцгю, і останнім прудко стрибнув Герцог Вестмінстерський з криком «Ве карадос!», що замикає браму гулів, і надгробок захлопнувся за ними.
Ніх падав крізь морок, перевертаючись, наче кулька, надто здивований, щоби боятися, і думав, якою ж глибокою може бути діра під могилою, аж ось дві сильні руки підхопили його під пахви, і хлопчик полетів крізь суцільну темряву.
Уже багато років Ніх не потрапляв у таку темінь. На кладовищі він міг бачити, як бачать мертві, і жодне поховання, могила чи склеп не були для нього по-справжньому позбавленими світла. Але зараз він опинився в абсолютній темряві, його смикали й тягли вперед, аж вітер у вухах свистів. Це було лячно, але й страшенно захопливо.
А потім з'явилося світло, і все змінилося.
Небо було червоним, але не теплим багрянцем заходу сонця. То було агресивне червоне сяйво кольору запаленої рани. Саме сонце було маленьким і здавалося відгорілим та далеким. Четвірка спускалася крізь холодне повітря до якоїсь стіни. Надгробки і статуї, що стриміли з неї, створювали враження кладовища, перевернутого догори дриґом, і Герцог Вестмінстерський, Єпископ Бата й Уельсу та Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, наче три зморшкуваті шимпанзе, стрибали надгробками й статуями, на ходу перекидаючи Овенса один одному, жодного разу не проґавивши, завжди підхоплюючи його, навіть не дивлячись.
Ніх намагався розгледіти могилу, крізь яку вони потрапили в цей дивний світ, але бачив лише суцільну стіну надгробків. Цікаво, чи всі вони були дверима для тих, хто ніс хлопчика
А куди ми біжимо? запитав він, але його слова відніс вітер.
Вони мчали швидше і швидше. Ніх побачив, як попереду перевернулася статуя, і в кармазинове небо вилетіли ще два створіння, такі самі, як ті, що несли Овенса. Одне було вдягнене у поношену шовкову сорочку, яка, схоже, колись була білою, а другеу поплямований сірий костюм, явно завеликий, з рукавами, порваними на лахміття. Ці двоє помітили хлопця та його нових друзів і рвонули до них, легко подолавши шість метрів.