Вереснувши, Герцог Вестмінстерський удав із себе наляканого, і разом зі своєю ношею створіння пострибали стіною могил униз, а двоє новачків кинулися навздогін. Вигоріле сонце витріщалося на них, наче мертве око, і не було схоже, щоб хтось із них стомився чи захекався, і врешті-решт їх наздогнали біля велетенської статуї, усе обличчя якої перетворилося на один здоровий наріст. Овенса представили Тридцять третьому Президенту Сполучених Штатів і Китайському Імператору.
Це пан Ніх, мовив Єпископ Бата й Уельсу. Він стане одним із нас.
І він шукає доброї їжі,додав Високоповажний Арчибальд Фіцгю.
О, з нами вишукані страви тобі забезпечені, юначе, відповів Китайський Імператор.
Ще б пак, підхопив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.
Стану одним з вас? Тобто перетворюся на такого, як ви? уточнив Ніх.
Розумний, як біс, кмітливий, як лис, нічого від тебе не приховаєш, відгукнувся Єпископ Бата й Уельсу. Саме так. Одним з нас. Таким само сильним, швидким і непереможним.
Матимеш міцні зуби, що розкришать будь-які кістки, довгий і гострий язик, що дістане кістковий мозок з найглибшої кісточки, здере плоть зі щокатого обличчя, додав Китайський Імператор.
Здатним ковзати з тіні в тінь, небаченим, непідозрюваним. Вільним, як вітер, швидким, як думка, холодним, як крига, міцним, як криця, небезпечним, як ми. Як ми, долучився Герцог Вестмінстерський.
Ніх глянув на них і мовив:
А що, як я не хочу ставати таким?
Не хочеш? Звісно, що хочеш! Що може бути кращим? Навряд чи в усьому всесвіті знайдеться бодай хтось, хто не хоче бути таким, як ми.
Ми живемо в найкращому місті
У Гульхаймі,встряг Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.
Їмо найкращу їжу, живемо найкращим життям
Тільки уяви, перебив Єпископ Бата й Уельсу, як смачно пити чорний іхор, що збирається у свинцевих трунах! Як цепочуватися важливішим за королів і королев, і президентів, і прем'єрів, і героїв, знати це напевне, бути важливішим за них так само, як люди важливіші за брюссельську капусту.
То хто ж ви? запитав Ніх.
Гулі,відповів Єпископ Бата й Уельсу, хтось тут неуважний, еге ж? Мигулі.
Дивіться!
Під ними біг, стрибав і скакав цілий натовп маленьких створінь, які прямували до дороги, й не встиг Ніх і слова вимовити, як пара кощавих рук підхопила його, і він полетів, смиканий і штовханий, разом зі створіннями, що просувалися назустріч своїм побратимам.
Стіна з могил закінчувалася, і тепер попереду була дорога, і нічого, крім неї, уторований шлях крізь пустельну рівнину, повну каміння й кісток, шлях, що вів до міста на височезній червоній скелі далеко попереду.
Ніх подивився на це місто і вжахнувся, його охопили почуття змішаної відрази і страху, огиди й ненависті, забарвлені шоком.
Гулі нічого не будують. Вони паразитують, копирсаються у смітті й пожирають падло. Місто, яке вони звуть Гульхаймом, вони не побудували, а знайшли колись дуже давно. Ніхто не знає, які створіння (відомі людям чи ні) звели ці будівлі, хто поцяткував скелю тунелями й вежами, але було очевидно, що ніхто, крім гулів, не захотів би не те, що жити, а навіть наближатися до них.
Навіть з дороги на Гульхайм, навіть за багато миль до нього, Ніх бачив, що все там було викривлене, стіни вигиналися під шаленими кутами, це місто втілювало всі його нічні жахіття, зібрані в одному місці, схожому на велетенську пащеку з вищиреними іклами. Це було місто, зведене лише для того, щоби бути покинутим, з усіма страхами, божевіллям і огидою будівельників, вирізьбленими у камені. Гулі його знайшли, зачарувалися й назвали домом.
Гулі швидкі. Вони мчали юрбою і долали пустельну дорогу швидше за стерв'ятників, і несли за собою Овенса, тримали його високо над натовпом і перекидали з одних міцних гулячих рук в інші. Хлопця нудило, йому було страшно і тривожно, а ще він почувався дурнем.
А в сумному червоному небі над ними хтось кружляв на великих чорних крилах.
Пильнуйте, сказав Герцог Вестмінстерський, і приберіть хлопця. Не хочу, щоб його поцупили нічні кощавці. Чортові злодії.
Так! Ненавидимо злодіїв! вигукнув Китайський Імператор.
Нічні кощавці в червоному небі над Гульхаймом Ніх набрав повні груди повітря і закричав, як його вчила панна Лупеску. Видав горловий лемент, як кричать орли.
Одне з крилатих створінь спустилося, стало кружляти нижче, і Ніх заволав знову, аж поки кощава долоня не затулила йому рота.
Хороша ідеяприкликати їх униз, сказав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, але повір мені, їх неможливо їсти, поки вони не погниють тиждень-другий, і від них сам клопіт. Ми з ними не надто товаришуємо.
Нічний кощавець знову піднявся вище в сухе пустельне небо і приєднався до своїх родичів, а з тим усі надії Овенса згасли.
Гулі поспішали дістатися міста на скелі й несли з собою хлопця, тепер безцеремонно перекинутого через смердюче плече Герцога Вестмінстерського.
Мертве сонце зайшло, натомість з'явилися два місяці: один величезний, білий і поплямований, що спочатку, здавалося, заступав півнеба, але що вище сходив, то дрібнішим ставав, і менший місяць, синьо-зеленого кольору плісняви в сирі, сходженню якого гулі зраділи. Вони зупинилися і розбили табір на узбіччі.
Один з новоприбулихздається той, що його представили «відомий письменник Віктор Гюґо»дістав мішок, напханий дровами. Деякі з них ще мали петлі чи бронзові ручки. Там само знайшлася і металева запальничка. Невдовзі багаття вже палало, а гулі розсілися навколо й відпочивали. Вони витріщалися на зелено-синій місяць і боролися за найкращі місця біля вогнища; інколи в хід ішли кігті й зуби.
Невдовзі ми поснемо, а коли зайде місяць, рушимо далі на Гульхайм, повідомив Герцог Вестмінстерський. Лишилося дев'ять чи десять годин бігти. Доберемося до наступного сходження місяця. А потім влаштуємо святкування, еге ж? Щоб відзначити твоє перетворення на гуля.
Це не боляче, додав Високоповажний Арчибальд Фіцг'ю, ти навіть не помітиш. І тільки подумай, яким щасливим ти станеш потому.
І всі вони заходилися розповідати про те, як чудово і прекрасно бути гулем, про всі ті смакоти, які можна пережувати їхніми потужними зубами і проковтнути. Хтось додав, що хвороби й недуги їм не страшні. А що їхній обід уже давно мертвийтю! Ним же можна похрумкати, це головне. Гулі розповідали про місця, в яких їм довелося побувати, переважно катакомби і чумні ями. («Чумні ямице просто бенкет», сказав Китайський Імператор, і всі з ним погодилися). Вони розповіли, як отримали свої імена і як він, коли настане пора, дістане ймення, вже трохи побувши безіменним гулем.
Але я не хочу ставати одним з вас, відповів Ніх.
Так чи інакше, радісно зауважив Єпископ Бата й Уельсу, а ти станеш гулем. Другий спосіб неприємніший і включає в себе перетравлювання, тобі це не вельми сподобається.
Це не дуже добра тема для розмови, встряг Китайський Імператор. А гулем бути прегарно. Ми нічогісінько не боїмося.
У відповідь на цю заяву всі гулі навколо вогнища, розпаленого з трунних дощок, завили, і заспівали, і заволали, які вони мудрі, і могутні, і як чудово нічого не боятися.
І тоді з пустелі долинув звук, далеке виття, від якого гулі забурмотіли і присунулися ближче до багаття.
Що це було? запитав Ніх.
Гулі захитали головами.
Просто щось у пустелі,прошепотів один з них. Тихенько, щоб воно нас не почуло.
На якийсь час гулі принишкли, поки не забули про те щось у пустелі, і заходилися співати гульських пісень, пересипаних брудною лайкою і з ще бруднішими темами: найпопулярнішими були переліки, в яких повідомлялося, які частини мерців і в якому порядку краще споживати.
Я хочу додому, сказав Ніх, коли у піснях «дожували» останні шматки. Я не хочу тут бути.
Та облиш, відказав Герцог Вестмінстерський. Ну ж бо, дурнику, я обіцяю, коли ти станеш одним з нас, ти навіть не пам'ятатимеш, що в тебе колись був дім.
Я взагалі не пам'ятаю нічого зі свого негульского буття, підтвердив відомий письменник Віктор Гюґо.
Я теж, гордо підтримав Китайський Імператор.
І я, підтвердив Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.
Ти станеш одним із вибраних, найрозумніших, найсильніших, найхоробріших створінь, вихвалявся Єпископ Бата й Уельсу.
Гулі не здавалися Овенсу ні хоробрими, ні мудрими. Менше з тим, вони були сильні й нелюдськи прудкі, і було їх дуже багато. Прорватися крізь натовп просто неможливо. Хлопчик не подолав би й дюжини ярдів, коли б його наздогнали.
Далеко в нічній пітьмі хтось знову завив, і гулі посунулися ближче до багаття. Ніх чув, як вони сопуть і лаються. Хлопчик лежав із заплющеними очима, нещасний, переповнений тугою за домівкою і небажанням ставати гулем. Він сумнівався, що зможе заснути в такому безнадійному і схвильованому стані, але, на диво, поспав дві-три годинки.
Його розбудив шум поблизу, голосний і знервований. Хтось сказав:
Ну, і де вони поділися, га?
Ніх розплющив очі й побачив, як Єпископ Бата й Уельсу волає на Китайського Імператора. Скидалося на те, що кілька гулів зникли, і ніхто не міг пояснити, що з ними сталося. Решта були як на голках. Вони хутко згорнули табір, а Тридцять третій Президент Сполучених Штатів підняв хлопця і перекинув через плече.
Гулі спустилися скелястим схилом назад до шляху на Гульхайм і, під небом кольору поганої крові, попрямували до міста. Раніше вони були не такими жвавими. Тепер гулі наче тікали від чогось, принаймні так здавалося Овенсу, яким мотиляли з боку в бік.
Десь опівдні, коли мертве сонце стояло просто над головою, гулі зупинилися і збилися в юрбу. Попереду, високо в розпеченому повітрі, кружляли нічні кощавці, десятки кощавців, що осідлали висхідні потоки.
Думки гулів розділилися: одні вважали, що їхні товариші самі кудись повіялися, а іншіщо хтось (можливо, нічні кощавці) був причиною їхнього зникнення. До спільної думки вони так і не дійшли, окрім як до висновку жбурляти в кощавців камінням, якщо ті спустяться нижче, і понабивали кишені своїх убрань і балахонів галькою, назбираною на узбіччі.
Ліворуч від товариства хтось знову завив, і гулі перезирнулися. Цей хтось вив голосніше, ніж уночі, значно ближче, і то було тужливе вовче виття.
Ти це чув? спитав Лорд мер Лондона.
Ні,відповів Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.
І я нічого не чув, підтримав Високоповажний Арчибальд Фіцгю.
Виття почулося знову.
Нам треба швидше дістатися додому, мовив Герцог Вестмінстерський, піднімаючи ваговиту каменюку.
Гульхайм, місто з нічних жахіть, височіло попереду на оголених скелях, і юрба пострибала дорогою в його бік.
Нічні кощавці спускаються! заволав Єпископ Бата й Уельсу. Закидайте паразитів камінням!
Тридцять третій Президент Сполучених Штатів перекинув Ніха через плече, тож хлопець тільки й бачив, що піщану куряву дороги, яка летіла йому в обличчя. Але він почув клекіт, схожий на орлиний, і знову закричав «Рятуйте!» мовою нічних кощавців. Цього разу ніхто не затуляв йому рота, але хлопчик не був упевнений, чи почув його хтось крізь крики кощавців і лайку гулів, які жбурляли каміння в повітря.
Знову долинуло виття, але цього разу з правого узбіччя.
Цим чортовим паршивцям кінця-краю немає,похмуро зауважив Герцог Вестмінстерський.
Тридцять третій Президент Сполучених Штатів передав хлопця відомому письменнику Віктору Гюґо, який запхав Овенса в мішок і закинув на плече. Ніх страшенно зрадів, що мішок пахне лише запилюженими дошками.
Хтось із гулів закричав:
Вони відступають! Дивіться, як вшиваються!
Не хвилюйся, хлопче, почувся біля мішка голос, такий як у Єпископа Бата й Уельсу. Коли ми доправимо тебе в Гульхайм, нам уже ніхто не заважатиме, бо Гульхайм неприступний.
Ніх не знав, чи когось із гулів поранили або вбили в сутичці з нічними кощавцями. Але з того, як лаявся Єпископ Бата й Уельсу, виснував, що кілька їхніх товаришів накивали п'ятами.
Швидше! вигукнув хтось, можливо, Герцог Вестмінстерський, і гулі дали чосу.
У мішку Овенсу було незручно й болячейого вдаряло коли об спину відомого письменника Віктора Гюґо, а коли і об землю. А ще більше незручності додавали залишки від зотлілої труни: кілька уламків дощок, не кажучи вже про гострі гвинти і цвяхи. Один з них опинився прямо під хлопцевою рукою, вгвинчуючись йому в долоню.
І хоча малого підкидало і штовхало, трясло й смикало з кожним кроком його поневолювача, Ніх примудрився схопити той гвинт. Хлопець намацав гострий кінчик, і надія знову зажевріла. Овенс пробив у мішку дірку, а потім ще одну, трохи нижче.
Ззаду знову почулося виття, і Ніх подумав, що коли хтось спромігся налякати гулів, то цей хтось має бути таким страшним, що й уявити годі. На якусь мить хлопець припинив дірявити мішок, бо що як він вивалиться просто в пащеку невідомому лихому чудовиську? Але тоді він принаймні помре собою, не позбавлений спогадів, знаючи, хто його батьки, хто такий Сайлас і навіть хто така панна Лупеску.
То був хороший варіант.
Ніх знову заходився колупати і розтягувати гвинтом тканину, аж поки не зробив ще одну дірку.
Ну, хлопче! вигукнув Єпископ Бата й Уельсу. Лишилося піднятися сходами, і ми вдома, захищені стінами Гульхайма!
Слава, ваша милосте! підхопив хтось, мабуть, Високоповажний Арчибальд Фіцгю.
Рухи гуля, який ніс хлопця, змінилися. Тепер мішок смикався не вперед, а вгору.
Ніх спробував розширити дірку руками, аби хоча б одним оком побачити, що там, зовні. І побачив. Згорипохмуре червоне небо, а знизу Знизувсе та ж пустеля, але вона була за десятки метрів під ним. Позаду простягалися сходи, але сходи для велетнів, праворучруда скеля. Ліворучурвище. Падати треба вниз, на сходи, і сподіватися, що у відчайдушному прагненні опинитися вдома, в безпеці, гулі не помітять його втечі. Ніх бачив, як кружляють у червоному небі нічні кощавці. Його потішило, що позаду не було видно жодних гулів, відомий письменник Віктор Гюґо ліз останнім, і ніхто не міг вказати йому на діру в мішку, яка все більшала. Або на хлопця, якби той вивалився. Проте було видно декого іншого
Овенса кинуло вбік, він відлетів од дірки, але встиг помітити на сходах когось величезного й сірого, і цей хтось їх наздоганяв. Ніх чув сердите гарчання.
Коли пану Овенсу були неприємні якісь дві речі водночас, він казав: «Я між молотом і ковадлом». Ніх ніколи не міг зрозуміти, що це означає, бо на кладовищі ні молотів, ні ковадл не було. Але тепер він подумав: «Я між гулями і чудовиськом».
І саме цієї миті гострі зуби вчепилися в мішок, потягли й розірвали тканину вздовж дірок, які надлубав Ніх, і хлопчик випав на кам'яні сходи, а над ним нависла велетенська сіра тварюка, схожа на собаку, але значно більша, з палаючими очима і білими іклами. Вона гарчала і крапала слиною, важко хекала і витріщалася на Овенса.
Попереду гулі зупинилися.
Щоб я луснув! крикнув Герцог Вестмінстерський. Пекельний пес злапав дурного хлопця!
Облиш його, відгукнувся Китайський Імператор. Тікай!
Йой! зойкнув Тридцять третій Президент Сполучених Штатів.
Гулі побігли сходами вгору. Тепер Ніх був упевнений, що ті сходи вирубали велетні, бо кожна сходинка була вища за нього. Гулі тікали, але на мить зупинилися, щоб показати непристойний жест чудовиську, а може, заразом і Овенсу.
Чудовисько не рухалося.
«Зараз воно мене з'їсть, гірко зітхнув Ніх. Ото я розумник».
Хлопець подумав про домівку на кладовищі, і вже не міг пригадати, навіщо взагалі полишив її. Чудовиська, не чудовиська, але він мав повернутися додому. Там на нього чекали.
Ніх кинувся повз тварюку, зістрибнув на сходинку за метр нижче, невдало приземлився, підвернувши щиколотку, і важко упав на скелясту поверхню. Хлопчик чув, як чудовисько кинулося навздогін, стрибнуло в його бік, і спробував вивернутися, підвестися, але нога не слухалася, боліла й німіла, і не встиг він опанувати себе, як знову упав. Він падав зі сходів, убік від скелястої стіни, у прірву жахливої глибини, якої він навіть уявити не міг.
І падаючи, Ніх зрозумів, що з боку сірого чудовиська долинає крик. Кричали голосом панни Лупеску.
Ніх!
Це було схоже водночас на всі жахіття про падіння, які йому снилися, страшний і нестямний політ крізь порожнечу, коли земля невпинно наближається. Здавалося, в голові могла поміститися лише одна думка, і за те місце боролися: «Цей великий собака насправдіпанна Лупеску» і «Я упаду на скелі й розіб'юся на гамуз».