Щось, що падало так само швидко, як і Ніх, огорнулося навколо нього, хлопчик почув гучне лопотіння шкірястих крил, і все навколо вповільнилося. Земля наближалася вже з іншою швидкістю.
Крила залопотіли частіше. Ніх піднявся трохи вище в повітрі, і тепер єдиною думкою, що поміщалася в голові, було: «Я лечу!» І він таки летів. Хлопчик обернувся. Над ним нависала темно-брунатна, цілковито лиса голова з глибоко посадженими очима, що скидалися на два чорні блискучі скельця.
Ніх знову проскреготів «Рятуйте!» мовою нічних кощавців, на що кощавець усміхнувся і відповів голосним уханням. Вигляд він мав задоволений.
Після неквапливого спуску вони гупнулися на пустельну землю. Ніх спробував підвестися, але щиколотка знову підвела, і хлопчик упав у пісок. Сильний вітер жалив шкіру Овенса гострими піщинками.
Нічний кощавець склав шкірясті крила за спиною і скоцюрбився поруч. Ніх виріс на кладовищі, тому зображення людей з крилами його не дивували, однак янголи на надгробках і кощавці були геть не подібні між собою.
А тим часом пустелею, вкритою тінню Гульхайма, до них мчало велетенське сіре чудовисько, схоже на здоровезного собаку. І цей собака говорив голосом панни Лупеску.
Ніх, це вже втретє нічні кощавці рятують тобі життя. Вперше це сталося, коли ти покликав на допомогу і вони почули. Вони дали мені знати, де ти є. Вдруге вони врятували тебе під час вчорашньої ночівлі, поки ти спав. Кощавці кружляли в темряві й почули, як дехто з гулів казав, що ти псуєш їм удачу й тебе слід прибити каменем, заховати десь і повернутися, коли ти добряче зогниєш, щоб уже тоді тебе з'їсти. Кощавці тихенько про них подбали. А тепер ось.
Панна Лупеску?
Велетенська, схожа на собачу, голова нахилилася, і на якусь навіжену мить Овенсу здалося, що його зараз вкусять, але малого лише обережно лизнули в щоку.
Ти поранив щиколотку?
Так, я не можу стояти на цій нозі.
Давай посадимо тебе мені на спину, сказало величезне сіре чудовисько, яке було панною Лупеску.
Вона проскреготіла щось іще нічному кощавцю, і той підійшов та підтримав хлопця, поки той хапався за шию панни Лупеску.
Тримайся за хутро, мовила вона. І тримайся міцно. А перед тим, як ми рушимо додому, скажи оце, і видала пронизливий скрегіт.
Що це означає?
«Дякую». Чи «бувай». І те, й інше.
Ніх старанно повторив скрегіт, і нічний кощавець задоволено хмикнув, а тоді відповів подібним звуком, випростав свої великі шкірясті крила і, лопочучи ними, побіг назустріч пустельному вітру, який підхопив його і поніс, як повітряного змія.
А зараз, сказало чудовисько, яке було панною Лупеску, міцно тримайся.
І помчало.
Ми прямуємо до стіни з могил?
До брам гулів? Ні. Вони лише для них. ЯБожий пес, у мене свої дороги до пекла і з нього.
І вона побігла ще швидше, принаймні так здалося Овенсу.
Зійшов велетенський місяць, а за нимменший, пліснявого кольору, а відтак до них долучився ще одинчервоний, як рубін, і в їхньому сяйві розміреними стрибками перетинаючи кістяну пустелю, мчала сіра вовчиця. Вона зупинилася біля тріснутої, схожої на величезний вулик глиняної будівлі, що стояла коло маленького джерела, яке вихлюпувалося з кам'яного розламу, розливалося маленькою калюжкою і зникало знову. Вовчиця напилася, нахиливши голову, а Ніх набрав води у долоні і пив маленькими ковточками.
Ми на межі,сказала сіра вовчиця, що була панною Лупеску, і Ніх підвів очі. Три місяці зникли. Тепер було видко Чумацький шлях, яким він його ще ніколи не бачив, мерехтливу стрічку, що дугою вигиналася у небі.
Які вони красиві,прошепотів Ніх.
Коли повернемося додому, сказала панна Лупеску, я розповім тобі, як називаються зірки й сузір'я.
Залюбки послухаю, відказав Ніх.
Він знову видерся на її величезну сіру спину, притиснувся до хутра і міцно вхопився за нього, і, здавалося, минула всього мить, а його вже неслинезграбно, як може нести шестирічного хлопчика доросла жінка, кладовищем до могили Овенсів.
Він пошкодив щиколотку, повідомила панна Лупеску.
Бідолашне малятко, пані Овенс узяла хлопчика й заколисала у своїх надійних, хоч і напівпрозорих руках. Не казатиму, що я не хвилювалася, бо таки хвилювалася. Але він удома, а це головне.
І нарешті він був у затишку підземелля, у рідному місці, на власній подушці, і його обійняла м'яка темрява виснаження.
Щиколотка таки набрякла й посиніла. Лікар Трефузіс (18701936 рр., «Хай повстане у славі») оглянув ушкодження і оголосив, що це звичайнісіньке розтягнення. Панна Лупеску принесла з аптеки еластичний бинт, а баронет Джосая Вортінґтон, якого поховали з ціпком із чорного дерева, наполіг, щоби Ніх узяв його в тимчасове користування, і малий розважався досхочу, спираючись на ціпок і вдаючи столітнього дідугана.
Хлопчик пошкандибав на пагорб і дістав з-під каменя складений аркуш паперу.
«Божі пси», прочитав Ніх. Це було перше речення конспекту, написаного пурпуровим чорнилом.
«Ті, кого люди кличуть вовкулаками чи лікантропами, себе називають Божими псами, оскільки вважають свою здатність перевертатися даром від Творця, платять за нього відданістю і переслідують лиходіїв аж до самих воріт пекла».
Ніх кивнув і подумав, що не лише лиходіїв.
Він дочитав увесь конспект, намагаючись запам'ятати все якнайкраще, а потім пішов униз до каплиці, де на нього вже чекала панна Лупеску з новою купою конспектів пурпуровим чорнилом, м'ясним пиріжком і великим пакетом чипсів, які вона купила у «Рибі й чипсах» біля підніжжя пагорба.
Вони з'їли чипси разом, і панна Лупеску навіть раз чи двічі усміхнулася.
Наприкінці місяця повернувся Сайлас. Свою велику чорну валізу він ніс лівою рукою, бо правицею рухав важко. Але це було неважливо, бо Ніх страшенно зрадів, що той повернувся, а ще більше зрадів подарункумаленькій моделі моста «Золота Брама», що у Сан-Франциско.
Була майже північ, але ще не остаточно стемніло. Вони утрьох сиділи на вершечку пагорба, а внизу мерехтіли вогні міста.
Сподіваюся, за моєї відсутності все було добре, мовив Сайлас.
Я багато чого навчився, відповів Ніх, не випускаючи з рук модель. І показав на небо:Ондечки Оріон-Мисливець, з поясом із трьох зірок. А там ТелецьБик.
Дуже добре, прокоментував опікун.
А ти? спитав Ніх. Ти дізнався щось нове у своїй подорожі?
О так, відповів Сайлас, але в подробиці вдаватися не став.
I я, поважно додала панна Лупеску, теж дечого навчилася.
Прекрасно, відгукнувся Сайлас.
Десь на дубі заухала сова.
Знаєте, до мене долинули чутки, додав опікун, що поки мене тут не було, ви двоє помандрували трохи далі за доступні мені території. Зазвичай я б радив не втрачати пильності, але, на відміну від декого, у гулів коротка пам'ять.
На це Ніх відказав:
Усе гаразд. Панна Лупеску мене пильнувала, і не було жодної загрози.
Панна Лупеску подивилася на хлопчика, а коли обернулася до Сайласа, її очі сяяли.
Є ще стільки незвіданого, промовила вона, можливо, наступного літа я знову приїду, щоб навчити хлопчика чомусь іще.
Сайлас подивився на панну Лупеску й підняв здивовано брови. А тоді глянув на Овенса.
А я залюбки вчитимусь, сказав хлопчик.
Розділ четвертийНадгробок для відьми
Усі знали, що на краю кладовища поховано відьму. Скільки Ніх себе пам'ятав, стільки йому наказували триматися від того місця подалі.
Чому? питав він.
Не корисно там гуляти живим, пояснювала пані Овенс. Вогка місцина. Майже справжня драговина, там небезпечно.
Пан Овенс був менш вигадливим і більш ухильним.
То погане місце, от і все, що казав він.
На західному схилі кладовище закінчувалося старою яблунею і брунатною від іржі огорожею з прутин (кожну вінчало так само поіржавіле вістря), а за ними простягалося пустище: килим з кропиви, бур'яну, ожини й різного осіннього сміття. Ніх, загалом слухняний хлопчик, крізь ґрати не поліз, а лише підійшов до них і визирнув. Він розумів, що йому чогось не договорюють, і це його дратувало.
Ніх повернувся на пагорб, до маленької каплички біля входу на кладовище, і чекав там на прихід темряви.
Коли сутінки змінили своє забарвлення з сірого на пурпурове, на горищі щось залопотіло, ніби стріпували важким оксамитом, і Сайлас стрімголов злетів додолу зі свого прихистку у вежі.
А що там, у дальньому кутку кладовища? запитав Ніх. За могилами Гаррісона Вествуда, парафіяльного пекаря, і його дружин, Меріон і Джоан?
Чому ти питаєш? відказав опікун, змахуючи блідими пальцями пил зі свого чорного костюма.
Ніх знизав плечима:
Просто цікаво.
Там непосвячена земля, мовив Сайлас. Ти знаєш, що це таке?
Не зовсім.
Не потривоживши опалого листка, опікун перейшов доріжку і сів поруч із хлопчиком на лаву. Своїм лагідним, як шовк, голосом, він повів далі:
Дехто вважає, що всі землісвященні. Священні до того, як ми прийдемо, і священні потому. Але тут, на твоїй батьківщині, люди освячують церкви й землю, відведену під поховання, щоб зробити їх благочестивими. Одначе клапоть за посвященною землею, Гончарне поле, вони лишили непосвяченим, щоб ховати там злочинців, самогубців і невіруючих.
Тоді за огорожею поховано поганих людей?
Сайлас вигнув досконалу брову:
Поганих? Зовсім ні. Дай подумати, я вже давненько там не бував Але я не пригадую нікого геть лихого. Не забувай, що за минулих часів вішали за поцуплений шилінг. І завжди були люди, чиє життя в якийсь момент ставало таким нестерпним, що єдиний порятунок вони вбачали у тому, щоб пришвидшити свій перехід в іншу площину існування.
Ти маєш на увазі, вони накладали на себе руки? перепитав Ніх. Восьмирічний, з широко розплющеними очима й допитливий, він не був дурником.
Авжеж.
І як, допомагало? Вони ставали щасливішими, коли помирали?
Деякі. Більшістьне стали. Це той самий випадок, коли люди думають, що в іншому місці їм житиметься краще, а потім дізнаються, що насправді річ не в місці. Куди б ти не подався, ти забираєш із собою себе. Якщо ти розумієш, про що я.
Здається, розумію.
Сайлас простягнув руку і скуйовдив малому волосся.
А відьма? запитав Ніх.
Ну звісно, відказав опікун. Там ховають самогубців, злочинців і відьом. Тих, хто помирає без покаяння.
Він підвівсяопівнічна тінь у сутінках.
Самі розмови, продовжив він, а я ще не поснідав. І ти запізнюєшся на уроки.
У цвинтарних сутінках щось тихо зіщулилося, залопотіла оксамитова темрява, і Сайлас зник.
Коли Ніх дістався мавзолею пана Пенніворса, місяць уже сходив, і Томас Пенніворс («Тут він спочиває перед величним воскресінням») чекав на хлопчика не в найкращому настрої.
Ви спізнилися, прокоментував він.
Вибачте, пане Пенніворс.
Пенніворс пхекнув. Минулого тижня він викладав Овенсу стихії та гумори, а Ніх все ніяк не міг запам'ятати, що з них що. Хлопчик чекав на перевірку знань, та натомість пан Пенніворс сказав:
Я думаю, варто приділити кілька днів практичним заняттям. Час спливає, врешті-решт.
Справді? здивувався Ніх.
Боюся, що так, паничу Овенс. Ну, як справи зі зниканням?
Ніх сподівався уникнути цього запитання.
Усе добре, відповів він. Ну, тобто, ви ж розумієте.
Ні, паничу Овенс, не розумію. Чому б вам не продемонструвати?
У хлопця впало серце. Він глибоко вдихнув, міцно заплющив очі й з усіх сил спробував зникнути.
Пан Пенніворс лишився незадоволеним.
Пхе. Не годиться. Навіть близько не схоже. Ковзайте і зникайте, юначе, як це роблять мертві. Ковзайте крізь тіні. Зникніть з поля зору й чуттів. Спробуйте ще раз.
Ніх спробував, ще старанніше.
Ви так само невидимі, як ваш ніс, прокоментував пан Пенніворс. А ніс ваш напрочуд помітний. Як і решта обличчя, юначе. Як і ви сам. Заради всього святого, спорожніть думки. Випустельна вулиця. Випрочинені двері. Виніщо. Очі вас не бачать. Вас не помічають. Ви ніщо і ніхто.
Ніх спробував ще раз. Він заплющив очі та уявив, як розчиняється в поплямованій кладці мавзолейної стіни, перетворюється на нічну тінь, не більше. І раптом чхнув.
Жахливо, прокоментував пан Пенніворс. Просто жахливо. Я матиму розмову з вашим опікуном.
І продовжив:
Отже, гумори. Прошу назвати.
Кхм. Сангвінічний. Холеричний. Флегматичний. І ще один Здається, меланхолічний.
І так далі, поки не настав час йти на урок граматики і складання слів до панни Летиції Борроуз, парафіяльної прялі («За своїх днів вона нікому не заподіяла шкоди. А ти, читачу, чи можеш таке про себе сказати?»). Овенсу подобалися і панна Борроуз, і затишок її невеличкого склепу, і те, що теми розмов із нею було дуже легко переводити на інші.
Кажуть, що на неосвяченій землі поховано відьму, сказав Ніх.
Так, любий. Але тобі не треба туди ходити.
А чому?
Панна Борроуз простодушно всміхнулася (як усміхаються всі небіжчики):
Там поховано людей не нашого кола.
Але там же все одно кладовище, так? Тобто я можу туди піти, якщо забажаю?
Я б не радила, відповіла панна Борроуз.
Ніх був слухняний, але допитливий хлопчик, тому після завершення уроків він пішов повз пам'ятник Гаррісону Вествуду і його родиніянгола з поламаною рукою, але на Гончарне поле не спустився. Замість цього він рушив пагорбом угору, до місця, де років із тридцять тому хтось влаштував пікнік і лишив по собі слід, який нині розрісся у велику яблуню.
Певні уроки Ніх засвоїв добре. Кілька років тому він від пуза наївся нестиглих яблук, кислих, з білими ще зернятами, а потім про це шкодував, мучився животом і вислухував повчання пані Овенс про те, чого їсти не слід. Тепер він завжди терпляче вичікував, поки яблука достигнуть, і ніколи не їв більше двох-трьох за раз. Останні яблука він доїв ще тиждень тому, але посидіти на яблуні й поміркувати хлопець любив.
Він видерся стовбуром до улюбленого місцярозгалуження двох гілокі поглянув на залите місячним сяйвом Гончарне поле, хащі ожини, бур'яну й некошеної трави. Йому було дуже цікаво, яка та відьма: стара, із залізними зубами і хатинкою на курячих лапах, чи худюща, з гострим носом і мітлою.
У животі у хлопця забуркотіло, і Ніх зрозумів, що зголоднів. Як він жалкував, що з'їв усі яблука! Якби ж лишив бодай одненьке
Він глянув угору і, здалося, щось побачив. Він кліпнув і подивився ще раз, щоб упевнитися, що бачить яблуко, червоне і стигле.
Овенс пишався своїм умінням лазити по деревах. Він видирався нагору, з гілки на гілку, уявляючи себе Сайласом, який легко піднімається суцільною цегляною стіною. До червоного яблука, майже чорного в місячному сяйві, було ледь не рукою подати. Ніх повільно просувався вздовж гілки, аж поки не опинився під самісіньким яблуком. А тоді простягнув руку й торкнувся пучками досконалого фрукта.
Але скуштувати його хлопцеві не судилося.
З голосним, наче постріл рушниці, тріском під ним зломилася гілка.
Опритомнів Ніх тої літньої ночі від пронизливого болю, пекучого, як лід, кольору повільного грому, серед бур'янів.
Земля під ним була не дуже тверда і на диво тепла. Овенс опустив руку й намацав під собою щось схоже на м'яке хутро. Він упав на копицю сіна, куди цвинтарний доглядач скидав скошену газонокосаркою траву, і саме вона пом'якшила його падіння. Втім, груди хлопчику боліли, а на ногу він, схоже, приземлився, і вивихнув її.
Ніх застогнав.
Тихо, маленький, почувся голос ззаду. Звідкіля ти взявся? Упав, як сніг на голову. Це що за новий спосіб пересування?
Я упав з яблуні,відповів Ніх.
Он воно що. Покажи-но мені ногу. Я впевнена, що вона зламана, як і гілка, з якої ти звалився.
Холодні пальці обмацали хлопцеву ліву ногу.
Не зламана. Підвернута, так, можливо, розтягнуті зв'язки. Хлопче, та ти в сорочці народився, бо впав просто на компостну купу. Це ще не кінець світу.
Це добре, відповів Ніх. Але все одно болить.
Він обернувся і поглянув угору. Вона була старшою за нього, але не дорослою, вигляд мала ні дружній, ні неприязний. Радше насторожений. Здавалася розумною, але аж ніяк не гарною.
ЯНіх, представився хлопчик.
Живий хлопчик? перепитала вона.
Ніх кивнув.
Я так і подумала, що це ти, повела далі дівчина. Навіть тут, на Гончарнім полі, ми чули про тебе. Як тебе звати?