Овенс, відповів Ніх. Ніхто Овенс. СкороченоНіх.
Приємно познайомитися, паничу Овенс.
Ніх оглянув її з голови до ніг. На дівчині була проста біла сорочка. Волосся мала довге й мишаче, а в обличчі було щось гоблінське, якийсь натяк на посмішку, який не зникав ніколи, незалежно від виразу.
Ти наклала на себе руки? спитав він. Вкрала шилінг?
Ніколи нічого не цупила. Навіть носовичків, відказала дівчина і зухвало додала:Взагалі-то, самогубці отам, за тим кущем глоду, а обоє повішеників там, де ожина. Один з них був фальшивомонетником, іншийрозбійником з великої дороги, принаймні так він каже, але, як на мене, більш ніж на дрібного крадія і нічного гуляку він не тягне.
Он воно як, мовив Ніх.
А потім неохоче, з підозрою додав:
Кажуть, тут поховано відьму.
Вона кивнула.
Утоплено, спалено й поховано без єдиного камінчика, що міг би позначити могилу.
Тебе втопили й спалили?
Вона вмостилася на копицю трави поруч із хлопчиком і взялася за його зболену ногу прохолодними руками.
Вони прийшли в мою хатинку на світанку, коли я ще й не прокинулась як слід, і витягли мене на луку.
«Тивідьма!», кричали вони, вгодовані й намиті до рожевого лиску, як, бува, намивають поросят у базарний день. І всі вони по черзі жалілися: хто на прокисле молоко, хто на коней, що скульгавіли, і врешті-решт до слова стала панна Джемайма, найтовстіша, найрум'яніша, найнамитіша, і розповіла, що її покинув Соломон Порріт і тепер кружляє навколо пральні, мов йому там медом намащено, і все це через мої чари, казала вона, і з бідолашного парубка треба знімати вроки. І вони прив'язали мене до ганебного стільця, і занурили у ставок, зі словами, що коли я відьма, то не втоплюся і нічого мені не станеться, а якщо не відьма, то захлинуся. А татко панни Джемайми заплатив по чотири срібні пенси тим, хто стільця тримав, щоб не витягали мене зі смердючої зеленої води, поки я не задихнуся.
І ти захлинулася?
Ще б пак. Наковталася повні легені води. Тут мені й кінець.
А, прокоментував Ніх, то ти таки не була відьмою.
Дівчина уважно подивилася на нього своїми примарними очима-намистинками і всміхнулася. Вона й досі скидалася на гобліна, але теперна гобліна симпатичного, і Ніх подумав, що з такою усмішкою Соломон Порріт бігав за нею без жодних приворотів.
Що за маячня, звісно, я була відьмою. Вони це зрозуміли, коли відв'язали мене від ганебного стільця, на девять десятих мертву, суцільно вкриту ряскою і ставковим брудом. Я закотила очі і прокляла їх, усіх до одного, хто зібрався на сільській луці, щоб вони не знали спокою навіть у могилах. Аж сама здивувалася, як легко це вийшло. Як у танцях, коли твої ноги самі підхоплюють ритм нової мелодії, якої вуха ніколи не чули, голова танцю не знає, а ноги все одно стрибають до світанку.
Вона встала і закружляла, застрибала, і босі ноги її забіліли в місячному сяйві.
Отак я і прокляла їх, з останнім подихом, що булькав у ставковій воді. А потім померла. Вони палили моє тіло на луці, поки не лишилося нічого, крім чорних вуглин, а залишки запхали у яму на Гончарному полі, і навіть надгробка з іменем не поставили.
І тільки після цього дівчина замовкла і трохи, на якусь мить, зажурилася.
Когось із них поховано на кладовищі? спитав Ніх.
Жодного, промовила відьма, просвітлівши. Наступної ж суботи пану Поррінджеру привезли килим із самого Лондона. Знатний такий килим. Але виявилося, що в ньому було не лише хороше плетиво і міцна вовнау візерунку цього килима приїхала чума, і ще до настання понеділка п'ятеро селян кашляли кров'ю, а шкіру мали таку ж чорну, яку мала я, коли мене вигребли з вогнища. За тиждень чума охопила практично все село, і тіла без розбору покидали в чумну яму, яку викопали за містом і наповнили до країв.
То вимерло все село?
Дівчина знизала плечима.
Померли всі, хто дивився, як мене топлять і палять. Як твоя нога?
Краще, відповів Ніх. Дякую.
Хлопець повільно підвівся і пошкутильгав з копиці. Оперся на залізне пруття і запитав:
То ти завжди була відьмою? Тобто ще до того, як прокляла їх?
Вона хмикнула:
Ото наче потрібні були чари, щоб Соломон Порріт навертав кола біля моєї хатинки.
І це, на думку Овенса, аж ніяк не було відповіддю на поставлене запитання. Тоді він спитав:
А як тебе звати?
У мене ж немає надгробка, відповіла вона, і кутики її вуст опустилися. Можу зватися як завгодно. Хіба ні?
Але ж ім'я в тебе напевно є.
Ліза Гемпсток, ваша милосте, уїдливо відказала вона, а потім додала:Я ж не забагато прошу, правда? Хоч щось, щоб позначити моє поховання. Воно там, бачиш? Тільки кропива росте на місці мого останнього спочинку.
І на мить вона стала такою сумною, що хлопчику закортіло обійняти її. А потім, коли він протиснувся крізь пруття огорожі, його осяяло. Він знайде Лізі Гемпсток надгробок з ім'ям. Він зробить так, щоб вона усміхалася.
Як Ніх почав підійматися на пагорб, то обернувся, щоб помахати їй рукою, але дівчина вже зникла.
На кладовищі було вдосталь уламків інших надгробків і пам'ятників, але Ніх розумів, що це буде найменш підходящим дарунком сіроокій відьмі з Гончарного поля. Потрібно було щось інше. Овенс вирішив нікому не казати про свої наміри, не в останню чергучерез небезпідставні підозри, що йому заборонять їх здійснювати.
Кілька наступних днів плани розпирали йому голову, кожен наступний ще вигадливіший і недоладніший за попередній. Пан Пенніворс бився у відчаї.
Як я бачу, проголосив він, чухаючи свою запилюжену бороду, якщо ви й просуваєтеся в якомусь напрямку, то в оберненому. Ви не зникаєте. Ви очевидні, юначе. Вас важко не помітити. Навіть якщо ви десь з'явитеся в товаристві пурпурового лева, зеленого слона і червоного єдинорога, на якому їхатиме верхи король Великої Британії в королівських шатах, я впевнений, що на вас і лише на вас люди витріщатимуться, не зважаючи на інші дрібні недоречності.
Ніх лише мовчки дивився на нього. Він розмірковував, чи є у живих якісь спеціальні крамниці, де продають самі лише надгробки, і якщо є, то як таку знайти, а зникання ввижалося йому найменшим клопотом.
Хлопчик скористався готовністю панни Борроуз трохи відійти від тем граматики та складання слів і розпитав її про гроші: як ними користуватися, як за них отримувати бажане. Овенс мав кілька монеток, знайдених за роки життя на кладовищі (він з'ясував, що найкраще шукати гроші там, де на травичці обіймалися, тулилися, цілувалися і валялися закохані парочки, бо після них на землі лишалися металеві монетки), і сподівався, що нарешті матиме нагоду ними скористатися.
Скільки коштує надгробок? спитав Ніх панну Борроуз.
За моїх часів, відповіла та, він коштував п'ятнадцять гіней. Скільки сьогодніне знаю. Думаю, більше. Значно, значно більше.
Ніх мав два фунти й п'ятдесят три пенси. І був упевнений, що цього не вистачить.
До чоловіка кольору індиго хлопець спускався чотири роки томумайже півжиттяале дороги не забув. Ніх вибрався на вершечок пагорба, вище за все місто, вище за крону яблуні, вище за шпиль маленької каплиці, нагору, там, де, як попсутий зуб, стирчав мавзолей Фробішера. Він прослизнув усередину, за труну, і пішов униз, униз, і ще далі, йшов вузенькими сходами, вирізьбленими в камені, вглиб пагорба, аж поки не дістався кам'яної кімнати. Там було темно, як у шахті, але Ніх бачив усе, як бачать мертві, і поховання видало йому свої таємниці.
Винищувач обвивався довкола курганної стіни. Хлопчик відчував його. Як Ніх і пам'ятав, той був невидимкою, суцільними прозорими щупальцями ненависті й жадоби. Але Овенс його не боявся.
БІЙСЯ НАС, шепотів Винищувач. МИ ОХОРОНЯЄМО РЕЧІ ЦІННІ Й ВІЧНІ.
Я вас не боюся, відповів Ніх. Забули? І мені треба дещо забрати.
НІЩО НЕ ПОЛИШАЄ КІМНАТИ, була відповідь істоти з темряви. НІЖ, БРОШКА, КУБОК. ВИНИЩУВАЧ ОХОРОНЯЮТЬ ЇХ У ТЕМРЯВІ. МИ ЧЕКАЄМО.
Я, звісно, перепрошую, але це ваша могила? спитав Ніх.
ХАЗЯЇН ЛИШИВ НАС ОХОРОНЯТИ ПОЛЕ, ПОХОВАВ НАШІ ЧЕРЕПИ ПІД ЦИМ КАМЕНЕМ, ВІН ЛИШИВ НАС ТУТ, І МИ ЗНАЄМО, ЩО ПОВИННІ РОБИТИ. МИ СТЕРЕЖЕМО СКАРБИ, ДОПОКИ ХАЗЯЇН НЕ ПОВЕРНЕТЬСЯ.
Здається, він про вас забув, зауважив хлопчик. І я впевнений, що він сам уже давно помер.
МИВИНИЩУВАЧ. МИ ОХОРОНЯЄМО.
Ніх задумався, скільки ж минуло років, відколи глибока могила всередині пагорба ще була полем, і зрозумів, що це було дуже, дуже давно. Він відчував, як Винищувач оплітає його хвилями страху, наче якась хижа рослиналіанами. Овенсу стало морозно, рухи вповільнилися, наче його просто в серце вкусила якась арктична гадюка й погнала свою крижану отруту крізь усе його тіло.
Він ступив крок уперед, опинився біля кам'яного виступу, простягнув руку й торкнувся пальцями холодної брошки.
С-С-С! засичав Винищувач. МИ СТЕРЕЖЕМО ЦЕ ДЛЯ ХАЗЯЇНА.
Він не буде проти, мовив Ніх. Хлопець відступив крок назад і рушив до кам'яних сходів, оминаючи висохлі рештки людей і тварин на підлозі.
Немов примарний дим, Винищувач сердито звивався маленькою кімнатою. Та потім угамувався.
ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ, промовив він своїм сплутаним потрійним голосом. ЗАВЖДИ ПОВЕРТАЄТЬСЯ.
Ніх якнайшвидше піднявся сходами в пагорбі. Якоїсь миті йому здалося, що його хтось переслідує, але коли він вибрався нагору в мавзолей Фробішера і вдихнув холодне передсвітанкове повітря, позаду нікого не було.
Овенс сидів на вершечку гори і тримав брошку. Спочатку та здалася йому чорною, але коли зійшло сонце, стало видно, що камінь у чорній металевій оздобі запаморочливо червоний. Завбільшки він був з яйце вільшанки, і, як Ніх вдивлявся у камінь, йому здавалося, що там, у камінному серці, очах, душіглибоко у криваво-червоному світіщось ворушиться. Якби Ніх був малим дитям, йому захотілося б покласти камінь до рота.
В оправі камінь тримали чорні металеві защіпки, схожі на пазурі, які обрамляло ще щось. Це щось дуже скидалося на змію, але голів у неї було якось забагато. Ніх замислився, чи не такий вигляд при денному світлі має Винищувач.
Хлопчик пішов униз, обираючи найкоротший з відомих шляхів, через переплетіння плюща, яке ховало родинний склеп Бартлбі (і було чути, як усередині вони бурмотіли й мостилися вже спати), і далі, далі, крізь ґрати на Гончарне поле.
Лізо! Лізо! покликав він і роззирнувся.
Доброго ранку, юний бевзю, відгукнувся Лізин голос.
Її саму видно не було, але Ніх помітив тінь під глодом, яка з наближенням ущільнилася у щось перламутрове і прозоре в ранковому світлі. Щось, схоже на дівчинку. Щось сірооке.
Я вже мала б спати, пробурчала вона. Що за нагальні справи?
Це з приводу твого надгробка, відповів Ніх. Я б хотів знати, чи є в тебе побажання щодо надписів.
Ім'я. На ньому має бути моє ім'я з великою «Е»Елізабет, як та стара королева, що померла, коли я народилася, і великою «Ге»Гемпсток. Більше можна нічого не писати, бо решту літер я так і не вивчила.
А дати? допитувався Ніх.
«Віль Завойовник і десять-шість-шість»,проспівала вона в шепоті світанкового вітру, що гуляв у гілках глоду. Хай буде велика «Е», якщо твоя ласка. І велика «Ге».
А що ти робила? Ну, поки не стала відьмою?
Я була пралею, відповіла мертва дівчинка, і коли сонячне світло заполонило пустир, Ніх стояв там сам-один.
Була дев'ята ранку, час, коли весь світ спить. Але Ніх спати не збирався. Зрештою, в нього було завдання. Хлопцеві було вісім, і ніщо у світі за межами цвинтарних ґрат не могло його налякати.
Одяг. Йому знадобиться одяг. Звичайне його вбрання, сірий саван (і Ніх це знав точно), не підходило. На кладовищі, де сірий камінь і сірі ж тіні,то одна річ. Але він збирався кинути виклик світові за цвинтарним муром, і вигляд треба було мати відповідний.
У каплиці за зруйнованою церквою був деякий одяг, але Ніх не хотів туди йти навіть удень. Він був готовий виправдовуватися перед паном і пані Овенс, але аж ніякперед Сайласом. Хлопцю ставало соромно на саму думку про гнів чище гіршерозчарування у темних очах опікуна.
У далекому кутку кладовища стояла хатинка садівника, маленька зелена будівля, де пахло моторним мастилом і стояла, іржавіючи потроху, стара газонокосарка, а разом з неюнайрізноманітніший садовий реманент. Будиночок покинули, коли на пенсію пішов останній садівник, а було це ще до Овенсового народження; тепер цвинтар доглядала міська рада (раз на місяць, з квітня по вересень, когось присилали косити траву й чистити доріжки), а ще ним опікувалися тамтешні добровольці з «Друзів кладовища».
Речі в хатинці захищав здоровезний навісний замок, але Ніх уже давно знайшов розхитану дошку у стіні. Й інколи, коли йому хотілося побути на самоті, посидіти, подумати, він приходив у будиночок садівника.
І весь цей час на дверях висіла коричнева робоча куртка, забута чи залишена багато років тому, і пара поплямованих зеленим садових джинсів. Джинси були завеликі, але Ніх закачав штанини, щоб видно було ступні, з коричневого садового джгута зробив пасок і підв'язався навколо талії. У кутку стояли чоботи, Ніх приміряв і їх, але вони були такі великі, обліплені брудом і цементом, що він навіть човгати в них не міг, а при спробі ступити крок чоботи лишалися на підлозі. Хлопець пропхнув куртку крізь щілину між дошками, протиснувся сам і вже тоді одягнувся.
Він подумав, що як закасати рукави, то буде цілком нівроку. Овенс запхав руки у великі кишені куртки й почувався справжнім чепуруном.
Підійшовши до головної брами, Ніх визирнув крізь ґрати. Дорогою повз нього прогримів автобус, на вулицімашини, гамір і крамниці. Позадупрохолодна зелена тінь, хащі дерев і плющадім.
Із калатанням серця Ніх ступив крок у світ.
* * *
Ебенезер Болґер за своє життя надивився на всіляких диваківякби ви були власником такої крамниці, як в Ебенезера, ви б теж таких багато бачили. Крамничка його, загублена у лабіринті вулиць Старого міста, була почасти антикварною, почасти крамничкою уживаних речей, почасти ломбардом (навіть сам Ебенезер достеменно не знав, де починалося одне і закінчувалося інше), і вабила диваків та незвичайних людей. Одні хотіли щось купити, інші мали потребу щось продати.
Ебенезер Болґер робив гроші за прилавком, купував і продавав, але під прилавком і в задній кімнаті торгівля йшла ще краще, коли він приймав, а потім тишком збував речі, які навряд чи можна роздобути чесним шляхом.
Його діло було айсбергом. На поверхні лежала тільки запилюжена крамничка. Решту ж було ретельно приховано від очей, як і хотів лихвар.
Ебенезер Болґер мав окуляри з товстими скельцями і незмінний вираз легкої відрази на обличчі, як у людини, яка не могла здихатися кислого смаку в роті, бо щойно відсьорбнула чаю, а молоко в ньому виявилося прокислим. Цей вираз добре слугував йому під час прийому речей. Із цим кислим виразом він казав клієнтові: «Якщо чесно, ця річ нічого не вартує. Я дам за неї, що зможу, раз уже вона цінна, як спогад». І якщо вдавалося отримати від Ебенезера Болґера бажане, вважайте, що вам пощастило.
Зрозуміло, що з такими справами відвідувачі в Ебенезера бували дивні, але хлопчик, який прийшов того ранку, був одним з найнезвичайніших клієнтів, яких лихвар ошукав за своє життя. На вигляд йому було років сім, а одягявно дідусевий. Від нього тхнуло сараєм. Волосся хлопець мав довге і занедбане, а загальний вигляд просто-таки похоронний. Руки він тримав глибоко в кишенях запилюженої брунатної куртки, але навіть так Ебенезер бачив, що у правиці той щось міцно стискає, і не просто стискає, а наче намагається захистити.
Перепрошую, мовив хлопчик.
Слухаю, синку, обережно відповів Ебенезер Болґер.
«Діти, майнула думка. Вони або щось крадуть, або намагаються продати свої іграшки». Зазвичай, в обох випадках, лихвар відмовлявся. Купи щось поцуплене у малого, і за мить з'являються розгнівані батьки, які звинувачують тебе у тому, що за десятку ти купив у їхньої крихітки Джонні чи Матильди весільну обручку. Від дітей більше клопоту, ніж вигоди.
Моїй подрузі дещо потрібне, сказав хлопчик. От я й подумав, може, у вас це є.
Я в дітей нічого не купую, мляво відказав Ебенезер Болґер.
Ніх витягнув руку з кишені й поклав брошку на зашмарований прилавок. Болґер кинув на неї поглядом, а потім придивився уважніше. Відтак зняв окуляри. Взяв з прилавка спеціальний ювелірний окуляр і притулив до ока. Увімкнув підсвічення прилавка й уважно обдивився брошку.