Перед ними, в кінці тунелю, раптом загорілася червоним рівна вертикальна лінія. Росла й розширювалася, перетворившись на двері, з-за яких било сяйво, миготливий відблиск скіпок, заткнутих у залізні ухвати на стінах. У дверях постала чорна, розмазана у сяйві постать.
Хто? Цірі почула злий металевий голос, що бринів, наче гавкання собаки. Ґеральте?
Так, Ескелю. Це я.
Входь.
Відьмак зійшов, зняв Цірі з сідла, поставив на землю, тицьнув у руки вузлик, який вона судомно обхопила обіруч, жаліючи, що він занадто малий, щоб могла вона заховатися за ним уся.
Зачекай тут із Ескелем, сказав відьмак. Я відведу Плітку до стайні.
Ходи до світла, малий, гарикнув чоловік, названий Ескелем. Не стій у темряві.
Цірі глянула вгору, на його обличчя, і ледве стримала крик жаху. Це була не людина. Хоча стояла на двох ногах, хоча пахла потом і димом, хоча носила нормальну людську одежу, це була не людина. «У жодної людини, подумала вона, не може бути такого обличчя».
Ну, чого чекаєш? повторив Ескель.
Вона не ворухнулася. Із темряви чула стукіт підків Плітки, той віддалявся. Щось мяке й пискуче пробігло по її нозі. Вона підскочила.
Не стій у темряві, малюк, бо ці щури й людину покусають.
Цірі, притискаючи вузлик, швидко пішла в бік світла. Щури з писком розбігалися з-під її ніг. Ескель схилився, відібрав її вузлик, зняв капюшон.
Зараза, буркнув. Дівчинка. Тільки цього нам і бракувало.
Вона глянула на нього, перелякана. Ескель посміхнувся.
Вона, утім, побачила, що вінлюдина, що має цілком нормальне людське обличчя, от тільки знівечене довгим бридким напівкруглим шрамом, що біг від кутика рота через усю щоку аж до вуха.
Якщо ти вже тут, то вітаю в Каер Морені,сказав він. Як тебе звуть?
Цірі,відповів за неї Ґеральт, безшелесно випірнаючи з темряви.
Ескель обернувся. Раптом, швидко, без слова, обидва відьмаки впали один одному в обійми, міцно, твердо сплелися руками. На одну коротку мить.
Живеш, Вовче.
Живу.
Ну, добре. Ескель вийняв із рогача скіпку. Ходімо. Я зачиняю внутрішні ворота, бо тепло втікає.
Вони пішли коридором. Щури були й тут, бігали попід стінами, попискували з безодні темних бокових проходів, відскакували від тремтливого кола світла, що його відкидав факел. Цірі дріботіла швиденько, намагаючись підлаштуватися під кроки чоловіка.
Хто зимує, Ескелю? Окрім Весеміра?
Ламберт і Коен.
Вони зійшли сходами внизслизькими, прямовисними. Внизу видно було відблиск світла. Цірі почула голоси, відчула запах диму.
Зала була величезна, залита світлом із великого каміна, що гудів полумям. Центр її займав чималий важкий стіл. Біля столу могло б сісти щонайменше з десяток людей. Сиділо троє. Троє людей. «Троє відьмаків», поправилася Цірі подумки. Вона бачила лише обриси на тлі жару каміна.
Вітаю, Вовче. Ми на тебе чекали.
Вітаю, Весеміре. Вітаю, хлопці. Добре бути знову вдома.
І кого ти до нас привів?
Ґеральт мить мовчав, потім поклав руку на плече Цірі, легенько підштовхнув її уперед. Вона йшла незграбно, невпевнено, зіщулившись і згорбившись, похиливши голову.
«Боюся, подумала вона. Я дуже боюся. Коли Ґеральт мене відшукав і забрав із собою, я думала, що страх уже не повернеться, що це вже минуло Й оце, замість дому, я у страшному, темному, зруйнованому замчиську, повному щурів і кошмарних відлунь Знову стою перед червоною стіною вогню. Бачу грізні чорні постаті, бачу втуплені в мене злі, несамовито блискучі очі»
Хто ця дитина, Вовче? Хто ця дівчинка?
Вона меральт раптом замовчав.
Вона відчула на плечах його міцні, тверді долоні. І раптом страх зник. Пропав безслідно. Червоне ревуче полумя давало тепло. Тільки тепло. Чорні фігури були фігурами друзів. Опікунів. Блискучі очі виражали цікавість. Турботу. Й занепокоєння
Долоні Ґеральта стиснулися на її плечах.
Вона наше призначення.
Розділ 2
Насправді, не маєш ти нічого огиднішого за монстрів оних, натурі супротивних, відьмаками званих, бо є вони плодами мерзенного чарування та диявольства. Є то лотри без чесноти, сумління і совісті, воістину створіння пекельні, лише до вбивства придатні. Не маєш ти для таких, як вони, серед поштивих людей місця.
А оний Каер Морен, де ті безчесні гніздяться, де огидні свої практики вершать, мусить бути з обличчя землі стертий, і слід по ньому сіллю та селітрою слід засипати.
Нетерпимість і забобони завжди були притаманні дурнуватим людям у поспільстві й ніколи, як вважаю, з ґрунту викоринені не будуть, бо настільки ж вічні вони, як сама дурість. Там, де нині випинаються гори, будуть колись моря, там, де нині є хвилі моря, будуть колись пустелі. А дурість залишиться дурістю.
Трісс Мерігольд хухнула на замерзлі руки, поворушила пальцями й промимрила чародійську формулу. Кінь її, буланий мерин, одразу ж відреагував на закляття, форкнув, пирхнув і повернув голову, дивлячись на чародійку оком, що сльозилося від холоду й вітру.
Маєш два виходи, старий, сказала Трісс, натягаючи рукавички. Або ти призвичаїшся до магії, або я продам тебе хлопам під плуг.
Мерин застриг вухами, дихнув парою з ніздрів і слухняно рушив униз лісистим схилом. Чародійка нахилилася у сідлі, намагаючись уникнути шмагання укритих інеєм гілок.
Закляття подіяло швидко, вона перестала відчувати уколи холоду в ліктях і на зашийку, зникло прикре враження холоду, що наказувало горбитися і втягати голову в плечі. Зігріваючі чари притлумили також і голод, що вже кілька годин смоктав шлунок. Трісс повеселішала, усілася на кульбаці зручніше і з більшою, ніж до того, зосередженістю приглядалася до околиць.
Відтоді як вона залишила вторований шлях, напрямок їй вказувала сіро-біла стіна гір, засніжені верхівки, що полискували золотом у ті рідкісні хвилини, коли сонце пробивалося крізь хмари, найчастіше вранці й перед самим заходом. Зараз, коли вона вже наблизилася до гірського ланцюга, мала бути уважнішою. Терени навколо Каер Морену славилися дикістю і неприступністю, а щербину на гранітній стіні, яка правила за напрямок, було не так уже й легко знайти невмілим оком. Досить було завернути в один із численних ярів чи ущелин, щоб загубити її, втратити з очей. Навіть вона, знаючи ці землі, знаючи шлях і відаючи, де шукати перевал, не могла й на мить дозволити собі деконцентрацію.
Ліс скінчився. Перед чародійкою простягнулася широка, устелена рінню долина, що сягала урвистих схилів на протилежному боці. Посеред долини текла Ґвеннлех, Річка Білих Каменів, піняво шумуючи між камінням та нанесених течією стовбурів. Тут, у верхній течії, Ґвеннлех була тільки мілким, хай і широким струмком. Тут можна було форсувати її без труднощів. Нижче, у Кедвені, у середній течії, річка була нездоланною перешкодоюревіла й билася на дні глибоких прірв.
Мерин, загнаний у воду, прискорив крок, прагнучи, схоже, якнайшвидше дістатися протилежного берега. Трісс трохи притримала йогопотік був мілким, сягав коневі плесен, але каміння на дні було слизьке, а течія швидка й вертка. Вода кипіла й пінилася навколо ніг коня.
Чародійка глянула на небо. Зростаючі холод і вітер тут, у горах, могли віщувати хуртовину, а перспектива зустріти чергову ніч у гроті або в скельному розпадку не надто її надихала. Вона могла, якщо б мусила, продовжувати подорож навіть серед хуртовини, могла розпізнавати дорогу телепатично, могла магічно зробити себе невразливою для холоду. Могла, якби мусила. Але воліла не мусити.
На щастя, Каер Морен був уже близько. Трісс загнала мерина на плаский осип, на величезну камяну призму, вимиту льодовиком та струмками, вїхала у вузький прохід між скельними блоками. Стіни ущелини стояли вертикально, здавалося, високо вгорі вони торкалися одна одної, розділені вузькою лінією неба. Стало тепліше, бо вітер, що вив над скелями, уже не сягав її, не шмагав і не кусав.
Прохід ширшав, входив у балку, а тоді в долину, у велику, круглу, густо порослу лісом котловину, що простяглася між зубатим камінням. Чародійка знехтувала похилими, придатними для їзди схилами, вїхала просто в нетрі, у густий чагарник. Сухе галуззя захрупотіло під копитами. Мерин, змушений переступати через повалені стовбури, захропів, затанцював, затупотів. Трісс натягнула вуздечку, шарпнула коня за кошлате вухо і бридко вилаяла, сердито обіцяючи йому каліцтва. Кінь, немов насправді присоромлений, пішов рівніше й упевненіше, сам вибираючи шлях у гущавині.
Скоро вони вийшли на чистий простір, вїхали в річище струмка, що ледь жебонів по дну балки. Чародійка уважно роззирнулася. Скоро знайшла, що шукала. Над яром, зіпертий на велетенські камяни брили, горизонтально лежав могутній стовбур, темний, голий, зелений від моху. Трісс підїхала ближче, щоб упевнитися, що це й насправді Шлях, а не випадкове дерево, повалене бурею. Однак вона помітила й невиразну вузьку стежину, що ховалася у лісі. Не могла помилитисято напевне був Шлях, доріжка, що оточувала Каер Морен, їжачилася перешкодами, на якій відьмаки тренували швидкість бігу й контроль дихання. Доріжку називали Шляхом, але Трісс знала, що молоді відьмаки мали для неї свою власну назву«Катівня».
Вона пригнулася до шиї коня, повільно проїхала під деревиною. І тоді почула хрупання каміння. І швидкі, легкі кроки людини, що біжить.
Вона розвернулася у сідлі, натягнула вуздечку. Чекала, поки відьмак забіжить на колоду.
Відьмак забіг на колоду, промчав нею, наче стріла, не сповільнюючись, навіть не балансуючи руками, легенько, вправно, плавно, із неймовірною грацією. Промайнув тільки, замаячів, згинув між деревами, не потурбувавши ні гілочки. Трісс голосно зітхнула, з недовірою киваючи головою.
Бо відьмак, судячи зі зросту й будови, мав десь років дванадцять.
Чародійка вдарила буланого пятками, відпустила вуздечку й риссю рушила уверх по струмку. Знала, що Шлях перетинає балку ще раз, у місці, що зветься «Глотка». Хотіла ще раз кинути оком на малого відьмака. Бо знала, що в Каер Морені не тренували дітей уже із чверть століття.
Утім, не дуже поспішала. Стежка Катівні вилася і петляла серед бору, для її подолання відьмачок мусив присвятити значно більше часу, ніж вона, яка їхала навпростець. Утім, і зволікати не могла. За Глоткою Шлях повертав у ліси, вів просто до фортеці. Якби вона не здибала хлопця біля дерева, могла його вже взагалі не побачити. Вона бувала кілька разів у Каер Морені й знала: бачила там тільки те, що відьмаки хотіли їй показати. Трісс не була настільки наївною, аби не розуміти, що хотіли вони їй показати найменшу частину з того, що в Каер Морені можна було побачити.
Після кількох хвилин їзди камянистим річищем струмка вона побачила Глоткуприступок, утворений над яром двома великими, вкритими мохом скелями, що поросли потворними карликовими деревцями. Вона відпустила вуздечку. Буланий форкнув і опустив голову до води, що дзюрчала серед ріння.
Не чекала довго. Фігура відьмака замаячіла на скелі, хлопець стрибнув, не сповільнюючи бігу. Чародійка почула мякий звук приземлення, а на мить пізнішегуркіт каміння, глухий звук падіння і тихий крик. А скоріше писк.
Трісс не вагаючися зіскочила з сідла, скинула з плечей хутро й помчала схилом, здираючись наверх по корінню та галузкам дерев. Влетіла на скелю з розгону, але послизнулася на хвої й упала на коліна поряд зі скорченою на камінні постаттю. Підліток, побачивши її, підхопився, наче пружина, блискавично відступив і вправно схопився за меч, перекинутий через спину, але спіткнувся і гепнувся між ялинками та сосенками. Чародійка, не піднімаючись, дивилася на хлопця, розкривши від подиву рота.
Бо то був зовсім не хлопець. З-під попелястого, нерівно стриженого чубчика дивилися величезні смарагдово-зелені очідомінуючий акцент на малому личку із вузьким підборіддям і легко задертим носиком. В очах стояв переляк.
Не бійся, невпевнено сказала Трісс.
Дівчинка відкрила очі ще ширше. Вона майже не задихалася і не здавалася спітнілою. Ясно було, що бігала вона Катівнею вже не один день.
З тобою нічого не сталося?
Дівчинка не відповіла, натомість устала пружно, зашипіла від болю, переносячи тягар тіла на ліву ногу, нахилилася, помасажувала коліно. Вдягнена вона була у щось на кшталт шкіряного костюма, зшитогоа скоріше, збитоготаким чином, що, побачивши його, будь-який кравець, що шанував своє ремесло, завив би з розпачу й переляку. Єдиним, що на ній виглядало до певної міри новим і доладним, були високі, до колін, чоботи, ремені та меч. Вірніше, мечик.
Не бійся, повторила Трісс, і далі не піднімаючись із колін. Я почула, як ти впала, перелякалася, тому так сюди бігла
Я послизнулася, буркнула дівчинка.
Нічого собі не пошкодила?
Ні. А ти?
Чародійка розсміялася, намагаючись устати, скривилася, вилаялася, прошита болем, що відізвався у кістці. Сіла, обережно випрямила стопу, знову вилаялася.
Ходи-но сюди, мала, допоможи мені встати.
Я не мала.
Хай так. Тодіхто ти?
Відьмачка!
Ха! Тож наблизься і допоможи мені встати, відьмачко.
Дівчинка не рушила з місця. Переступила з ноги на ногу, долонею у вовняній рукавичці без пальців бавилася пасом меча, придивляючись до Трісс із підозрою.
Не бійся, посміхнулася чародійка. Я не розбійниця чи хтось чужий. Звуся я Трісс Мерігольд, їду до Каер Морену. Відьмаки мене знають. Не витріщайся на мене. Я схвалюю твою пильність, але будь розсудливою. Чи дісталася б я сюди, якби не знала дороги? Чи ти колись зустрічала на Шляху людську істоту?
Дівчинка припинила вагатися, підійшла ближче, простягнула руку. Трісс устала, лише трохи скориставшись її допомогою. Бо не про допомогу йшлося. Хотіла придивитися до дівчинки зблизька. І торкнутися її.
Зелененькі очиська малої відьмачки не вказували на жоден прояв мутації, як і дотик маленької ручки не викликав легеньких приємних мурашок, таких характерних, коли йшлося про відьмаків. Сіроволоса дитина, хоча й бігала стежкою Катівні з мечем за спиною, не була піддана Випробовуванню Трав чи Змінам. У цьому Трісс була впевнена.
Покажи мені коліно, мала.
Я не мала.
Перепрошую. Але якесь імя ти маєш?
Маю. Я Цірі.
Я рада. Підійди ближче, Цірі.
Нічого зі мною не сталося.
Я хочу побачити, як виглядає «нічого». Ох, як я і думала. «Нічого» аж занадто нагадує подерті штанці і шкіру, здерту до живого мяса. Стій спокійно й не бійся.
Я не боюся О-о-о-ой!
Чародійка захихотіла, потерла об стегно долоню, що свербіла після закляття. Дівчинка схилилася, оглянула коліно.
О-о, сказала. Вже не болить! І дірки немає Чи воночари?
Вірно.
Ти чаклунка?
І знову ти здогадалася. Хоча, признаюся, я б воліла, аби називали мене чародійкою. Щоб не помилятися, можеш використовувати моє імя. Трісс. Просто Трісс. Ходімо, Цірі. Знизу на мене чекає кінь, поїдемо разом до Каер Морену.
Я повинна бігти, помотала головою Цірі.Недобре переривати біг, бо тоді в мязах робиться молоко. Ґеральт говорить
Ґеральт у фортеці?
Цірі насупилася, стиснула губи, глипнула на чародійку оком з-під попелястого чубчика. Трісс знову захихотіла.
Добре, сказала. Не питатиму. Раз таємницято таємниця, ти правильно робиш, що не звіряєш її особі, котру майже не знаєш. Ходімо. На місці побачимо, хто є у замку, а кого немає. А мязами не переймайся, я знаю, як упоратися з молочною кислотою. О, ото мій коник. Я тобі допоможу
Вона простягнула руку, але Цірі допомоги не потребувала. Скочила в сідло вправно, легко, майже не відштовхуючись. Мерин сіпнувся, заскочений, затупав, але дівчинка швидко вхопила вуздечку, заспокоїла його.
Бачу, з кіньми ти собі раду даєш.
Я усьому раду даю.
Посунься ближче до луки. Трісс вклала ногу у стремено, схопилася за гриву. Дай мені трохи місця. І не вибий мені ока тим мечем.
Мерин, підштурхнутий пятками, пішов кроком по річищу струмка. Вони проїхали ще один яр, видряпались на округле узгіря. Звідти вже було видно притулений до урвища Каер Моренчастково зруйновану трапецію захисного муру, рештки барбакану й брами, товстезний тупий стовп донжону.
Мерин форкнув і смикнув головою, проходячи рів по залишках мосту. Трісс натягнула вуздечку. На неї трухляві черепи й скелети, що лежали на дні рову, не справили ніякого враження. Вона це вже бачила.
Не люблю цього, раптом відгукнулася дівчинка. Це не так, як повинно бути. Померлих треба закопувати в землю. Під курганами. Вірно?
Вірно, спокійно підтвердила чародійка. Я теж так вважаю. Але відьмаки трактують цей цвинтар як нагадування.
Нагадування про що?
На Каер Морен, Трісс спрямувала коня до потрісканих арок, напали. Дійшло до кривавої битви, в якій загинули майже всі відьмаки, вціліли тільки ті, кого в ту мить не було у фортеці.