Мільва, як мені здається, досить важко переживала свій трагічний випадокі свою втрату. Пишу: як мені здається, бо я розумію, що будучи чоловіком, жодного уявлення, чим є такий випадок і така втрата для жінки, я мати не можу. Хоча я поет і людина пера, навіть вишколена й тренована моя уява мене підводить і нічим тут допомогти не може.
Фізичну підготовку лучниця відновила швидкогірше було із психічною. Бувало, що цілий день, від світанку до заходу, не відзивалася вона ані словом. Полюбляла зникати й триматися на узбіччі, що трохи усіх непокоїло. Аж врешті настав перелам. Мільва відреагувала, наче дріада чи ельфійка, різко, імпульсивно й не дуже зрозуміло. Якогось ранку на наших очах вона вийняла ножа й безмовно відтяла собі косу біля самої потилиці. «Непристойно таке, бо я не панна, сказала, побачивши наші відпалі щелепи. Але й не вдова, додала, тож і кінець жалобі». Від того моменту була вона вже така, як раніше, іронічна, кусюча, лайлива й до непарламентарних слів швидка. З чого ми зробили висновки, що кризу вона вже щасливо оминула.
Третім, не менш дивним членом дружини був нільфгардець, який полюбляв доводити, що він не нільфгардець. Звали його, як твердив, Кагір Мавр Диффрин еп Келлах
* * *
Кагіре Мавре Диффрине, сину Келлаха, заявив чітко Любисток, націлюючи у нільфгардця свинцеве стило. Із багатьма речами, яких я не люблю, майже не виношу, довелося мені погодитися у цій шановній компанії. Але не з усіма! Не виношу я, коли під час писання хтось зазирає мені через плече! І погоджуватися з тим я наміру не маю!
Нільфгардець відсунувся від поета, а за мить роздумів схопив своє сідло, кожух і попону, перетягнув усе ближче до Мільви, яка, здавалося, дрімала.
Вибачаюся, сказав. Вибач мою навязливість, Любистку. Я зазирнув машинально, через звичайну цікавість. Думав, ти мапу креслиш чи рахунки якісь ведеш
Я вам не бухгалтер! Поет аж підлетів: і дослівно, й фігурально. І не картограф який! А навіть якби був, то не дає нікому права зирити у мої записки!
Я вже попросив пробачення, сухо нагадав Кагір, мостячи лігво на новому місці.Із багатьма речами я погодився у цій шановній компанії і багато до чого звик. Але вибачатися я й надалі звик один раз.
І справді,відізвався відьмак, абсолютно несподівано для всіх, навіть для себе самого, стаючи на бік молодого нільфгардця. Став ти, Любистку, жахливо дражливим. І неможливо не зауважити, що повязано те із папером, який ти віднедавна брудниш на біваках шматочком свинцю.
Факт, підтвердив вампір Регіс, підкладаючи до вогню березове гілля. Дражливим зробився останнім часом наш менестрель, а до того ж потайним, неговірким, усе шукає усамітнення. О, ні, принаймні у задоволенні природних потреб свідки йому не заважають, що, зрештою, в нашій ситуації не дивує. Соромязлива потайливість і дратівливість від чужого погляду обіймає виключно дрібнесенько списаний папір. Чи ж бо у нашій присутності виникає поема? Рапсодія? Епос? Романс? Канцона?
Ні,заперечив Ґеральт, присуваючись до вогню й кутаючись у попону. Я його знаю. То не може бути віршована мова, бо він не лається, не бурмоче й не рахує на пальцях склади. Пише тихцем, а тому топроза.
Проза! Вампір блиснув кликами, чого звичайно намагався не робити. Може, роман? Чи есей? Мораліте? Най тебе грім, Любистку! Не піддавай нас мукам! Відкрий, що ти пишеш!
Мемуари.
Що-що?
З отих ото нотаток, Любисток продемонстрував напханий паперами тубус, постане твір мого життя. Мемуари, що носитимуть назву «Пятдесят років поезії».
Дурнувата назва, сухо заявив Кагір. Поезія віку не має.
А як прийняти, що й має,докинув вампір, то є вона рішуче старшою.
Ви не розумієте. Назва означає, що автор твору провів пятдесят років, не менше й не більше, на службі Пані Поезії.
У такому разі то ще більша дурня, відповів відьмак. Ти, Любистку, все ще й сорока не маєш. Уміння писати у тебе вбили різками у храмовій інфімі у віці восьми років. Навіть приймаючи, що рими писати ти почав уже в інфімі, своїй Пані ти служиш не більше тридцяти рочків. Але ж я сам добре відаю, бо ти й сам не раз про те розповідав, що серйозно римувати і складати мелодії ти розпочав, коли мав девятнадцять, охоплений коханням до графіні де Стаель. А це дає менш ніж двадцятирічний стаж твого служіння, Любистку. Тож звідки ти витрухнув оте «пятдесят» у назві? Чи то має бути якась метафора?
Я, надувся бард, лечу думкою за широкі горизонти. Описую я сучасність, але дивлюся у майбутнє. Твір, який я починаю писати, я маю намір видати за якісь років двадцять-тридцять, а тоді ніхто не зуміє піддати сумнівам титульні розрахунки.
Ха. Тепер розумію. Як мене щось і дивує, то це запобігливість. Завтрашній день тебе звичайно мало обходив.
День завтрашній мене й надалі мало обходить, весело заявив поет. Думаю я про потомство. І про вічність!
З точки зору потомства, зауважив Регіс, не дуже етичним є починати писання уже тепер, про запас. Потомство за такою назвою має право очікувати твір, і справді написаний із перспективи півстоліття особою, яка насправді має півсотні років знання і досвіду
Хтось, чий досвід нараховує півсотні років, рішуче обірвав його Любисток, мусить природним чином бути спорохнілим сімдесятирічним дідуганом із мозком, зміненим бідою склерозу. Такому треба на веранді сидіти й на вітер пердіти, а не мемуари диктувати, бо то людям на сміх. Я тієї помилки не зроблю, напишу свої спогади раніше, у повноті творчих сил. Пізніше, перед самим виданням, введу лише косметичні правки.
То має свої переваги, Ґеральт помасажував і обережно зігнув коліно, що боліло. Особливо для нас. Бо хоча ми, безумовно, фігуруємо у його творі й хоча він, без сумніву, сухої нитки від нас не залишив, за півстоліття не буде у тому для нас уже великої різниці.
Та скільки топівстоліття? усміхнувся вампір. Хвилинка, мить летюча Ага, Любистку, маленьке зауваження: «Півстоліття поезії» звучить, як на мене, краще, ніж «Пятдесят років».
Не заперечуватиму. Трубадур схилився над листком і пошкрябав по ньому олівцем. Дякую, Регісе. Нарешті щось конструктивне. Хтось іще має якісь зауваження?
Я маю, відізвалася несподівано Мільва, виставляючи голову з-під попони. Шо баньки витрішшаєте? Шо я неграмотна? Але ж і не дурна! Ми тута у поході, йдемо Цірі на підмогу, зі зброєю в руках ворожою землею ідемо. Може так бути, шо у ворожі лапи ота Любисткова писанина потрапить. А ми ж знаємо віршомаза, не секрет, шо він базіка, пліткар і балабол. Тож нехай уважно ставиться до того, про шо він там калякає. Аби нас через ті каляки часом не повісили.
Перебираєш, Мільво, лагідно сказав вампір.
Причому сильно, заявив Любисток.
Та й мені так здається, додав безтурботно Кагір. Не знаю, як воно є у нордлінгів, але в Імперії володіння рукописом не вважається за crimen , а письменницька діяльність не підлягає покаранню.
Ґеральт покосився на нього і з тріском зламав патика, що ним бавився.
Але у містах, здобутих цією культурною нацією, бібліотеки підлягають пусканню за димом, сказав без претензії, але емоційно. Але ж менше про це. Маріє, мені також здається, що ти перебираєш. Писанина Любистка не має, як завжди, жодного значення. І для нашої безпеки у тому числі.
Ага, як же! вперлася лучниця, сідаючи. Я вже своє відаю! Мій вітчим, як королівські комірники перепис людства у нас робили, взяв ноги у руки, у хашші завіявся і два тижні там сидів, носа не виставляючи. Де пергамент, там jurament , звик він казати, а хто сьогодні чорнилами записаний, той завтра колесом ламаний. І правим він, хош паршивець з нього був, шо ого-го! Думаю, шо у пеклі він, сучий син, смажиться!
Мільва відкинула ковдру й присіла до вогню, вирвана вже зі сну остаточно. Схоже, подумав Ґеральт, зачинається ще одна довга нічна бесіда.
Не любила ти свого вітчима, відчуваю я, зауважив Любисток за хвилину мовчання.
Нє любила. Мільва ледь чутно заскреготіла зубами. Бо паршивець він був. Як матуся нє бачила, то підкрадався та лапи розпускав. Шо казала я, він нє слухав, тож я, врешті не стримавшись, граблями до нього промовила, а коли впав він, то ше я його раз-інший копнула, у ребра й в слабину. Два дні він тоді лежав, кровю плював А я з дому в світ дунула геть, нє чекаючи, як він вилікується. Потім слухи до мене дійшли, шо помер, а матуся мояскоро за ним Гей, Любистку! Ти те записуєш? Ані смій! Ані смій, чуєш, шо я тобі кажу?
* * *
Дивним було, що мандрувала з нами Мільва, дивовижним був факт, що супроводжував нас вампір. І все ж найдивнішимий цілком незрозумілимибули мотиви Кагіра, який раптом із ворога став якщо не другом, то союзником. Юнак довів те у Битві-на-Мосту, без вагання ставши з мечем у руках поряд із відьмаком проти своїх земляків. Учинком тим він заслужив нашу симпатію й остаточно розвіяв наші підозри. Пишучи «наші», я маю на увазі себе, вампіра й лучницю. Бо Ґеральт, хоча й бився пліч-о-пліч із Кагіром, хоча й заглядав біля нього в очі смерті, й надалі був до нільфгардця недовірливим і симпатією його не дарував. Свої підозри, щоправда, намагався він приховувати, але ж бувя вже про те згадувавособою простою, наче держак списа, удавати не вмів і антипатія вилазила з нього на кожному кроці наче вугор із дірявого садка.
Причина була очевидною, і була нею Цірі.
Доля так склалася, що був я на острові Танедд під час липневої новини, коли дійшло до кривавої розправи між чародіями, вірними королям, і зрадниками, підбуреними Нільфгардом. Зрадцям допомагали білки, бунтівні ельфиі Кагір, син Келлаха. Кагір був на Танедді, послано його було туди зі спеціальною місієюмав упіймати й вивезти Цірі. Боронячись, Цірі його поранилаКагір має на лівій руці шрам, при вигляді якого завжди стає мені сухо у роті. Боліти те мусило диявольськи, а два пальці в нього й досі не згинаються. А після того всього це ж ми його й урятували, над Стрічкою, коли його власні земляки везли у путах на жорстоку страту. За що, питаю, за які провини хотіли його стратити? Чи тільки за поразку на Танедді? Кагір маломовний, але я маю чутливі вуха навіть напівслівця. Хлоп іще й тридцяти не має, а виглядає, начебто був у нільфгардській армії офіцером високого рівня. Оскільки загальною мовою володіє він бездоганно, а це у нільфгардців нечасто буває, підозрюю, що я знаю, у якому роду війська Кагір служив і чому так швидко ріс у званнях. І чому йому доручили таку дивну місію. До того жзакордонну.
Бо це ж саме Кагір був тим, хто вже раз намагався викрасти Цірі. Близько чотирьох років тому, під час різанини у Цінтрі. Тоді вперше дало про себе знати призначення, що керує долею цієї дівчини. Випадок призвів до того, що я про те розмовляв із Ґеральтом.
Було це третього дня після переходу Яруги, за десять днів до Еквінокції, під час переправи через ліси Заріччя. Розмова та, хоча дуже коротка, була сповнена неприємних і неспокійних ноток. А на обличчі й в очах відьмака вже тоді вимальовувалася обіцянка жорстокості, яка вибухнула пізніше, у ніч Еквінокції, після того як долучилася до нас світловолоса Ангулема.
* * *
Відьмак не дивився на Любистка. Не дивився і перед собою. Дивився на голову Плітки.
Каланте, почав, перед самою смертю видушила присягу з кількох рицарів. Мали не дати Цірі потрапити в руки нільфгардців. Під час утечі тих рицарів убили, а Цірі залишилася сама серед трупів і пожежі, у пастці завулків палаючого міста. Живою вона б не пішла, це не підлягає сумнівам. Але він її знайшов. Він, Кагір. Вивіз її з пащі вогню та смерті. Врятував її. Героїчно! Шляхетно! Любисток трохи стримав Пегаса. Їхали вони позаду, Регіс, Мільва й Кагір випереджали їх на якусь чверть стадія, але поет не хотів, аби хоч слово з тієї розмови долетіло до вух товаришів.
Проблема у тому, продовжував відьмак, що наш Кагір був шляхетним за наказом. Шляхетним, наче баклан: рибу не глитнув, бо мав на горлі кільце. Мав принести рибу у дзьобі до свого пана. Не вдалося то йому, тож пан розгнівався на баклана! Баклан зараз у немилості! Чи не тому він шукає дружби й товариства риб? Як мислиш, Любистку?
Трубадур нахилився у сідлі, уникаючи гілки липи, що звішувалася занизько. Листя на гілці було вже повністю жовтим.
Але він врятував їй життя, ти сам сказав. Дякуючи йому Цірі пішла з Цінтри цілою.
І кричала вночі, бачачи його уві сні.
Але ж то він її врятував. Припини згадувати минуле. Забагато змінилося, та що тамщодня змінюється, згадування минулого нічого не дасть, окрім засмучень, які тобі явно не до вподоби. Він врятував Цірі. Це було, є і залишиться фактом.
Ґеральт нарешті відвів погляд від гриви, підвів голову. Любисток кинув оком на його обличчя і швиденько втік очима вбік.
Факт залишиться фактом, повторив відьмак злим, металевим голосом. О, так! Він той факт викричав мені в обличчя на Танедді, а зі страху голос у нього у глотці грузнув, бо дивився він на клинок мого меча. Той факт і той крикто мали б бути аргументи, аби я його не мордував. Що ж, сталося і хіба не відстанеться. А шкода. Бо належало б тоді, на Танедді, розпочати ланцюг. Довгий ланцюг смерті, ланцюг помсти, про яку ще й через сотню років ходили б розповіді. Такі, яких боялися б слухати у темряві. Ти це розумієш, Любистку?
Не дуже.
Ну то диявол із тобою.
* * *
Паскудна була то розмова, й паскудну пику тоді мав відьмак. Ой, не подобалося мені, коли впадав він у такі настрої і починав отакі бесіди.
Утім, мушу признатися, що образне порівняння з бакланом свою роль виконалоя почав непокоїтися. Риба у дзьобі, несуть її туди, де оглушать, випатрають і засмажать! По-справжньому симпатична аналогія, радісні перспективи
Утім, розум відкидав обидва ті побоювання. Кінець кінцем, якщо й далі триматися рибних метафор, то ким були ми? Пліточками, малими верткими пліточками. Взамін на таку поганючу здобич баклан Кагір на імператорську ласку розраховувати не міг. Та й сам він, урешті-решт, аж ніяк не був такою вже щукою, якою хотів би здаватися. Був, як і ми, пліточкою. А у часи, коли війна, наче залізна борона, оре як землю, так і людські долі, хто взагалі звертає увагу на пліточок?
Голову дам, що про Кагіра вже ніхто у Нільфгарді й не памятає.
* * *
Ваттьє де Рідо, шеф нільфгардської військової розвідки, з опущеною головою вислуховував імператорські догани.
Тож, продовжував уїдливо Емгир вар Емрейс, інституція, яка поглинає з бюджету держави втричі більше, ніж освіта, культура й мистецтво, разом узяті, не може знайти одну людину. Людина зникає собі просто, ховається, хоча я віддаю нечувані суми на інституцію, від якої не повинно б заховатися ніщо! Один зрадник насміхається в очі з інституції, якій я дав досить привілеїв і засобів, аби могла вона зігнати сон з очей навіть невинному. О, можеш повірити, Ваттьє, як наступного разу в Раді почнеться розмова про необхідність урізати бюджет таємної служби, я охоче нашорошу до того вуха. Можеш мені повірити!
Ваша Імператорська Величність, відкашлявся Ваттьє де Рідо, приймея у тому впевненийвірне рішення, спочатку зваживши усі «за» та «проти». Як невдачі, так і успіхи розвідки. Ваша Величність також може бути впевненим, що зрадник Кагір еп Келлах не уникне кари. Я розпочав дії
Я плачу вам не за розпочинання, а за результат дій. А вінмізерний, Ваттьє, мізерний! Що зі справою Вільгефорца? Де, най тобі диявол, Цірілла? Що ти там бурмочеш? Голосніше!
Вважаю, Ваша Величність має пошлюбити оту дівчину, яку ми тримаємо у Дарн Ровані. Нам потрібен той шлюб, легальність суверенного ленна Цінтри, заспокоєння Островів Скелліге й повстанців з Аттре, Стрепту, Маг Турга й Стоків. Потрібна загальна амністія, спокій у тилах і на лініях забезпечення Потрібна нам нейтральність Естерада Тиссена з Ковіру.
Я про це знаю. Але та, із Дарн Рована, не є справжньою.
Я не можу її пошлюбити.
Вибачте, Ваша Імператорська Величносте, але чи має це значення, більше вона справжня чи менше? Політична ситуація вимагає урочистого шлюбу. Наречена буде у вуалі. А коли ми знайдемо врешті правдиву Ціріллу, ми просто влаштуємо обмін.
Чи ти, бува, не здурів, Ваттьє?
Оту фальшиву показували у нас коротко. Тої справжньої з Цінтри ніхто не бачив уже чотири роки, а зрештою чутки доносять, що вона більше перебувала на Скелліге, ніж у Цінтрі. Гарантую, що ніхто не розпізнає хитрощів.
Ні!
Ваша Імператорська
Ні, Ваттьє! Знайди мені справжню Цірі! Ворушіть, нарешті, дупами. Знайдіть мені Цірі. Знайдіть Кагіра. І Вільгефорца. Передусім Вільгефорца. Бо то він отримав Цірі, я у тому впевнений.
Ваша Імператорська Величносте
Слухаю, Ваттьє! Я весь час слухаю!