Таким чином розділили нас, і все вказувало на те, що мандрівка наша скінчилася дефінітивно й цілковито.
Утім, як ти здогадуєшся, дорогий читачу, це аж ніяк не був кінець, та що там, не був то навіть початок! Мільва, коли довідалася про розвиток подій, відразу оголосила себе здоровою і вправноюі перша проголосувала за ретіраду. Кагір закинув у кущі королівські кольори і звіяв з вільної компанії, а Ґеральт тишком вимкнувся з багатих наметів добірного рицарства.
Не стану розводитися над деталями, а модестія не дозволяє мені надмірно підкреслювати мої власнічималізаслуги у тій справі. Стверджу факт: у ніч з пятого на шосте вересня уся дружина наша тихцем покинула корпус королеви Меви. Перед прощанням із лирійським військом ми не забули добряче забезпечити себе, аніскільки при тому не питаючи згоди у шефа квартирмейстерських служб. Слово «грабунок», якого ужила Мільва, я вважаю занадто образливим. Усе ж належала нам якась гратифікація за нашу участь у пріснопамятній Битві-на-Мосту. А якщо не гратифікація, то хоча б компенсація та ліквідація понесених втрат! Якщо брати до уваги трагічний нещасний випадок із Мільвою і навіть не враховувати ран та синців Ґеральта й Кагіра, у битві загинули чи скалічилися усі наші конікрім мого вірного Пегаса та норовистої Плітки, кобили відьмака. Тож у межах компенсації ми взяли трьох повнокровних кавалерійських коней і одного запасного. Також узяли ми стільки різного спорядження, скільки влізло нам у руки, заради справедливості, треба сказати, що половину довелося нам пізніше викинути. Як сказала Мільва, таке трапляється, коли крадеш у темряві. Найбільше пожиточних речей набрав з казенних припасів вампір Регіс, який у темряві бачить краще, ніж удень. Регіс додатково понизив обороноспроможність лирійської армії на товстого мишастого мула, якого він вивівіз загорожі настільки спритно, що жодна тварина не зафоркала й не затупала. Тож розповіді про звірів, які відчувають вампірів і реагують на їхній запах панічним страхом, треба вважати байкамихіба що йдеться про деяких звірів і деяких вампірів. Додам, що отого мишастого мула маємо ми й досі. Після втрати запасного, який пропав у нас у лісах Заріччя, сполошений вовками, мул несе наш здобутока скоріше те, що з нього залишилося. Мул носить імя Драакуль. Був так названий Регісом зараз після крадіжки, і так воно й залишилося. Регіса, схоже, те імя розважає, і, здається, має воно якесь дотепне значення у культурі й мові вампірів, але нам він того пояснити не схотів, твердячи, що то неможлива для перекладу гра слів.
Таким ото чином дружина наша знову опинилася на шляху, а вже й до того довгий список людей, які нас не любили, подовжився ще сильніше. Ґеральт із Рівії, рицар без страху й докору, залишив шеренги рицарства раніше, ніж рицарське пасування його підтвердили патентом , і ще до того, як придворний герольд вигадав йому герб . А Кагір еп Келлах у великому конфлікті між Нільфгардом і нордлінгами встиг уже битися в обох арміяхі з обох дезертирувати, в обох заробляючи заочний смертний вирок. Та й решта нас не була у кращій ситуаціїкінець кінцем, мотузка є мотузкою, а надто дрібна це різниця, за що висіти: за нагану рицарської честі, дезертирство чи за називання військового мула іменем Драакуль. Тож нехай, читачу, не дивує тебе, що докладали ми воістину титанічних зусиль, аби максимально збільшити відстань, що відділяла нас від корпусу королеви Меви. Що було сил у конях гнали ми на південь, до Яруги, маючи намір переправитися на лівий берег. І зовсім не тільки для того, щоб відгородитися річкою від королеви і її партизанів, а й тому, що пустині Заріччя були менш небезпечні, ніж охоплений війною Анґрен, до друїдів у Каед Ду набагато розумніше було подорожувати лівим, а не правим берегом. Парадоксальнобо ж на лівому березі Яруги вже була ворожа Нільфгардська імперія. Батьком отієї лівобережної концепції був відьмак Ґеральт, який після виходу з братства пасованих нахаб повернув значною мірою розсудок, можливість логічно мислити і звичну для себе передбачливість. Майбутнє показало, що план відьмака був важливий у своїх результатах і мав наслідки для долі усієї експедиції. Але про це пізніше.
Над Яругою, коли ми туди дісталися, повно вже було нільфгардців, які переправилися по відбудованому мосту біля Червоної Бендюги, продовжуючи наступ на Анґрена напевне й далі, на Темерію, Магакам і дідько його знає на що ще, що там запланував нільфгардський генеральний штаб. Не могло бути й мови про форсування річки з ходу, мусили ми затаїтися і чекати, поки переправиться військо. Биті дві доби сиділи ми у надрічному лозняку, культивуючи ревматизм і годуючи москітів. До того ж і погода скоро зіпсувалася, мрячило, віяло як холера, а від холоду зуб на зуб не потрапляв. Такого холодного вересня я не памятав серед багатьох загніздених у памяті моїй вереснів. Тож власне тоді, дорогий читачу, знайшовши поміж узятого у лирійському таборі спорядження папір і олівець, почав ядля забиття часу і забуття про незручностізаписувати й увічнювати деякі з наших пригод. Набридлива сльота й вимушена бездіяльність псували нам гумор і пробуджували різні чорні думки. Особливо у відьмака. Ґеральт рахував дні, що відділяли його від Цірі,а кожен день не на шляху віддаляв його, на його думку, від дівчини все далі. Тепер, у мокрому лозняку, на холоді й дощі, відьмак з години на годину ставав усе більш похмурим і затятим. Я зауважив також, що він сильно шкутильгав, а коли вважав, що ніхто не бачить і не чує, то лаявся і сичав від болю. Бо треба знати тобі, милий читачу, що Ґеральту поламали кістки під час рокошу чародіїв на острові Танедд. Переломи зрослися і вилікувалися магічними стараннями дріад із лісу Брокілон, але, як видно, й далі йому докучали. Відьмак страждав, як кажуть, одночасно від болю тілесного й від душевного, а злий через те він був, наче хрін, не підступися.
І знову почали переслідувати його сни. Девятого вересня, вранці, бо відсипав він варту, перелякав усіх нас, зриваючисьіз криком і вихоплюючи меча. Скидалося те на амок, але, на щастя, минуло миттєво.
Відійшов він убік, скоро повернувся з похмурою пикою і заявив не менше, не більше, як те, що теперішнім рішенням він розпускає дружину і що вирушає у подальший шлях на самоті, бо десь там діються речі страшенні, що час підганяє, що стає небезпечно, а він нікого не бажає наражати чи за когось нести відповідальність. Говорив він і резонував так нудно й настільки непереконливо, що нікому не хотілося з ним дискутувати. Навіть красномовний зазвичай вампір відкараскався від нього стенанням плечей, Мільваплювком, Кагірсухим нагадуванням, що відповідає він сам за себе, а що до ризику, то не для того він носить меч, аби той йому пояс обтяжував. Проте потім усі завмерли у мовчанні й зі значенням втупили очі у нижчепідписаного, напевно очікуючи, що я скористаюся з оказії й повернуся додому. Не маю додавати, що не дочекалися.
Утім, подія та схилила нас до припинення маразму й підштовхнула до сміливого вчинкудо форсування Яруги. Визнаю, що подія та пробудила мій неспокій, план бо ж передбачував нічну переправу, цитуючи Мільву й Кагіра, «за кінськими хвостами». Навіть якщо була то метафораа підозрюю, що не була, якось не уявляв я собі під час такої переправи ані себе самого, ані мого скакуна, Пегаса, на хвіст якого довелося б мені покластися. Плавання, сказати правду, не було і не є моєю найміцнішою стороною. Якби Матінка Природа хотіла, аби я плавав, у акті створення й у процесі еволюції поспішила б забезпечити мене перетинками між пальцями. Те саме стосувалося і Пегаса.
Мої страхи виявилися пустимипринаймні що стосувалося плавання за кінським хвостом. Бо переправилися ми іншим чином. І хтозна, чи не безумнішим. Методом куди більш нахабнимпо відбудованому мосту в Червоній Бендюзі, під самим носом у нільфгардських патрулів і сторожі. План той, як виявилося, тільки з першого погляду віддавав безумною нахабністю і смертельним ризиком, у реальності все пройшло як по маслу. Після того як пройшлилінійні загони, мостом у той та інший бік мандрував транспорт за транспортом, віз за возом, стадо за стадом, натовпи різноманітної, у тому числі й цивільної, збиранини, серед якої дружина наша майже не вирізнялася і в очі не впадала. Так до десятого дня місяця вересня ми переїхали всі на лівий берег Яруги, раз тільки окликнуті сторожею, якій Кагір, владно насупивши брови, гарикнув грізно щось про імперську службу, доповнивши відповідь класичною військовою і завжди результативною «курвою» та згадуванням чужих матерів. Ще до того, як хтось зумів нами зацікавитися, були ми вже на лівому березі Яруги, в глибині зарічних лісів, бо був тут лише один гостинець, що вів на південь, а нас не надихали ані напрямок, ані кількість нільфагрдців, які ним пленталися.
На першому ж біваку в лісах Заріччя мене також відвідав уночі дивний сонутім, на відміну від Ґеральта, приснилася мені не Цірі, а чародійка Йеннефер. Сон був дивним, неспокійнимЙеннефер, як завжди у чорному й білому, здіймалася у повітря над похмурим гірським замчиськом, а знизу інші чародійки погрожували їй кулаками й обзивалися. Йеннефер махнула довгими рукавами сукні й відлетіла, наче чорний альбатрос, над безкрайнім морем, просто на схід сонця. Від того моменту сон змінився і перетворився на кошмар. Після пробудження подробиці зникли в мене з памяті, залишаючи невиразні, малозначимі картинки, але були то картинки потворнітортури, крик, біль, страх, смерть Одним словом: жахіття.
Я не похвалився Ґеральту тим сном. Слова йому не пискнув.
Як виявилося пізнішецілком слушно.
* * *
Йеннефер вона звалася! Йеннефер з Венґерберга. А була вона прославленою чародійкою. Аби я так ранку не дочекалася, якщо брешу!
Трісс Мерігольд здригнулася, повернулася, намагаючись пробитися поглядом крізь натовп і синій дим, які щільно наповнювали головну залу таверни. Врешті встала з-за столу, з легким жалем лишивши філе з камбали під сардиновим маслом, місцеву страву і справжній делікатес. Утім, тавернами й корчмами Бремерворду волочилася вона не для того, аби їсти делікатеси, а щоб здобути інформацію. Крім того, мусила вона дбати про фігуру.
Гроно людей, у яке довелося їй втиснутися, було уже густим і збитиму Бремерворді люди полюбляли оповістки й не оминали жодної оказії, аби послухати нову. А чисельні моряки, які прибували сюди, ніколи не підводилизавжди мали новий і свіжий репертуар морських оповісток і історій. Зрозуміло, у більшості своїй брехливих, але те не мало жодного значення. Оповісткато оповістка. Має свої закони.
Та, яка оце саме розповідала своюі в якій пригадала про Йеннефер, була колишньою рибалкою з Островів Скелліге: гладкою, плечистою, коротко стриженою, як і чотири її товаришки одягненою у витертий до блиску камзол зі шкури нарвалу.
Було то девятнадцятого дня місяця серпня, ранок по другій ночі від повні,продовжила свою розповідь островянка, підносячи до губів кухоль пива. Рука її, як зауважила Трісс, була кольору старої цегли, а голе, із вузлуватими мязами плече мало десь двадцять дюймів в обхваті. У Трісс було двадцять два дюйми у талії.На бліденькому світанку, продовжувала рибачка, обводячи очима обличчя слухачів, вийшов баркас наш у море, на зунд між Ан Скелліг і Шпікерогом, на устричне поле, де ми зазвичай ставимо лососеві сітки. Великий був поспіх, бо на шторм заходило, небо із заходу дуже темнішало. Треба було щонайшвидше визбирати лосося з сітки, бо інакшесамі знаєте, як по штормі нарешті вдасться знову в море вийти, у сітках тільки б голови згнилі зостаються, пообгризані, увесь улов пропадає надарма.
Слухачі, у більшості своїй мешканці Бремерворду й Цідарісу, які у більшості своїй жили з моря й екзистенційно від нього залежали, покивали й побурчали з зрозумінням. Трісс лососів зазвичай бачила у вигляді рожевих медальйонів, але також покивала й побурчала, бо не хотіла вирізнятися. Була вона тут інкогніто, з таємною місією.
Припливли ми Рибачка відставила кухоль, даючи знати, що хтось зі слухачів може поставити ще один. Припливли й вибираємо сітки, аж тут зараз Гудрун, дочка Стурлі, як заверещить на повний голос! І пальцем за штирборт показує! Дивимося, аж тут летить щось повітрям, а не птах! Мені ажно серце на мить встало, бо я зразу подумала, що то віверна чи малий грифон, прилітають часом такі на Шпікерог, правда переважно взимку, особливо при західному вітрі. А те чорне щось тим часом: хлюп у воду! І з хвилею: ширх! Просто у наші сітки. Заплуталося у сітку й борюкається там, наче тюлень, тоді купою ми, скільки було нас, а було восьмеро баб, за сітку й давай оте на палубу! І тут ми аж роти пороззявляли! Бо то жіночка виявилася! У сукні чорній, і сама чорнява, наче та ворона. Сіткою обмотана, між двома лососями, з яких один, щоб я так здорова була, мав сорок два з половиною фунти!
Рибачка зі Скелліге здмухнула піну з кухля і ковтнула з нього. Жоден зі слухачів не коментував і не виражав недовіри, хоча факту виловлення лосося такої вражаючої ваги і найстарші люди не памятали.
Чорноволоса у сітці,продовжувала островянка, кашляє, водою морською плює і шарпається, а Гудрун, нервова, бо при надії вона, верещить: «Кельпі! Кельпі! Хавфруе!» Але ж кожен дурень знає, що то не кельпі, бо кельпі давно б уже сітку подерла й де б та потвора себе на баркас витягнути дала! І не хавфруе, бо хвоста рибячого не має, а морська панна завжди рибячий хвіст має! До того ж вона у море з неба впала, а чи бачив хто, щоб кельпі та хавфруе по небу літали? Але Скаді, дочка Уни, та завжди гарячкує, і теж у крик: «Кельпі!», та як схопиться за гаф! І з гафом до сітки! А з сітки як блисне синім, а Скаді як заскавчить! Гаф вліво, вона вправо, хай я здохну, якщо брешу, три оберта мигнула та трах-та-тах сракою об палубу! Ха, стало ясно, що така чародійка у сітці гірша, ніж медуза, скорпена чи електричний вугор! А до того ж репетувати відьма почала та курвити так, що аж жах! А з сітки аж сичить, смердить та пара йде, таке вона там усередині чародійство вариводить! Бачимо, що непереливки стає
Островянка допила кухоль і, не барячись, сягнула по наступний.
Непереливки те, відригнула голосно, витерла ніс і губи, магічку в сітку ловити! Відчуваємо, що від тієї магії, щоби я так здорова була, аж баркас починає колихатися. Не було чого зволікати! Брітта, донька Карен, притиснула сітку багром, а я схопила весло і геп! Геп! Геп!!!
Пиво широко бризнуло й розлилося по столу, кілька перекинутих кухлів упало на підлогу. Слухачі витирали щоки й брови, але жоден не зронив ані слова скарги чи нагани. Оповістка то оповістка. Має свої закони.
Зрозуміла відьма, із ким має справу. Рибачка відпила чималий ковток і озирнулася з викликом. Що із бабами зі Скелліге не можна балаболити! Сказала, що піддається нам з доброї волі, й обіцяла заклять і уроків не кидати. І імя своє назвала: Йеннефер з Венґерберга.
Слухачі завмерли. Від подій на острові Танедд минуло ледве два місяці, памятали вони імена підкуплених Нільфгардом зрадників. Імя славної Йеннефертакож.
Завезли ми її,продовжувала островянка, на Ард Скелліг, до Каер Трольде, до ярла Краха ан Крайта. Більше я її вже не бачила. Ярл у поході був, говорили, що, коли повернувся, спершу прийняв магічку суворо, а пізніше ставився ласкаво й ґречно. Гммм А я тільки чекала, який то мені чаклунка сюрприз приготує за то, що я її веслом натовкла. Думала я, що мене перед ярлом ославить. Але ні. Слова вона не зронила, не поскаржилася, я про те знаю. Чесна баба. Пізніше, як вона забила себе, мені її навіть шкода було
Йеннефер мертва? крикнула Трісс, із переляку забувши про своє інкогніто й таємність місії.Йеннефер з Венґерберга мертва?
Ага, мертва. Рибачка допила пиво. Мертва, як ота макрель. Забила себе власними чарами, фокусами магічними вошкаючись. Зовсім недавно те сталося, в останній день серпня, перед самим новим місяцем. Але то вже цілком інша історія
* * *
Любистку! Не спи у сідлі!
Я не сплю. Я творчо мислю!
* * *
Тож їхали ми, милий читачу, лісами Заріччя, прямуючи на схід, до Каед Ду, шукаючи друїдів, які мали нам допомогти знайти Цірі. Як воно з тим було, я вже розповів. Утім, спершу, згідно із історичною правдою, запишу дещо про нашу дружинупро окремих її членів. Вампір Регіс мав понад чотириста років. Якщо не брехав, означало це, що був найстаршим серед нас. Вочевидь, могла це бути звичайна побрехенька, хто б таке зміг перевірити? Втім, я волів думати, що вампір наш був правдомовним, бо ж декларував він також, що повністю і беззаперечно відкинув ссання з людей крові,і дякуючи тій декларації якось спокійніше засинали ми на нічних біваках. Зауважив я, що спочатку Мільва й Кагір звикли після пробудження з ляком і квапливістю обмацувати шиїале скоро перестали те робити. Вампір Регіс бувчи здававсявампіром абсолютно гоноровим. Якщо говорив, що ссати не стане, то й не ссав. Утім, мав він вади, причому ті, що не випливали з його вампірської природи. Регіс був інтелектуаломі любив те демонструвати. Мав нервуючу звичку виголошувати твердження й істини тоном і з міною пророка, на що ми швидко перестали реагувати, бо проголошені твердження були або реальними істинами, або як істини звучали, або ж перевірити їх було неможливо, що те на те й виходило. Але воістину нестерпною була манера Регіса відповідати на запитання ще до того, як той, хто питає, встигав своє запитання закінчити, ба, навіть інколи до того, як той, хто питає, закінчував запитання подумки формулювати. Я цей начебто прояв високого інтелекту завжди мав за, скоріше, прояви хамствай нахабства, а ці риси, якщо вони й пасують до університетського середовища чи до кіл придворних, важко перенести у товариша, з яким дні за днями подорожуєш ти стремено в стремено, а вночі спиш під однією попоною. До серйозних проблем, утім, не дійшло, й то завдяки Мільві. На відміну від Ґеральта чи Кагіра, яким, мабуть, уроджений опортунізм наказував пристосовуватися до манери вампіра, а й навіть із ним конкурувати у цій царині, лучниця Мільва показала рішення просте й непретензійне. Коли Регіс утретє дав їй відповідь на запитання на половині фрази, вона тяжко вилаяла його, уживаючи слів й окреслень, які могли б викликати румянець навіть у старого ландскнехта. О диво, це подіяловампір миттєво позбувся тієї нервуючої манери. З чого випливає, що найрезультативнішою обороною перед інтелектуальним домінуванням є солідне псячення інтелектуала, який намагається так домінувати.