Свого часу я мав підозру, що так звана справа Вільгефорцаце звичайна провокація. Що чародій був убитий чи увязнений, а галасливе навмисне полювання служить Дійкстрі для нашого очорнення і виправдання кривавих репресій.
Я також мав такі підозри.
А втім У Реданії про це не розголошують, але я знаю від моїх агентів, що Дійкстра знайшов одну з криївок Вільгефорца, а у нійдокази проведення чародієм страшезних експериментів над людьми. Точніше, на людських плодах і на вагітних жінках. Тож якщо Вільгефорц мав Цірі, я побоююся, що подальші її пошуки
Мовчи, най тебе дідько!
З іншого боку, швидко сказав Ваттьє де Рідо, дивлячись на змінене лютим гнівом обличчя імператора, все це може бути дезінформацією. Аби викликати до чародія огиду. Це дуже схоже на Дійкстру.
Ви маєте знайти Вільгефорца та відібрати у нього Цірі! Най тобі грець! Не громадити припущення і не балакати дарма! Де Пугач? І далі в Ґесо? Але ж він там начебто вже перевернув кожен камінь і зазирнув у кожну дірку в землі. А ж дівчини там начебто не було й немає? Астролог помилився чи збрехав? То всецитати з його рапортів. То що він там іще робить?
Коронер Скеллен, осмілюся зауважити, провадить там не дуже зрозумілі дії Свій загін, який Ваша Величність наказав йому організувати, вербує у Маехті, у форті Рокайн, де він заклав базу. Загін той, дозволю собі додати, досить підозріла зграя. А зовсім уже підозрілим є те, що наприкінці серпня Скеллен найняв прославленого найманого вбивцю
Що?
Найняв найманого горлоріза з дорученням ліквідувати бандитську шайку, що гуляє по Ґесо. Справа сама по собі похвальна, але чи варта імперського коронера?
А чи випадково оце зараз не говорить твоїми устами заздрість, Ваттьє? І чи не вона ото додає твоїм донесенням кольору й азарту?
Я констатую лише факти, Ваша Величносте.
Факти, імператор різко встав, я хочу бачити. Слухати про них мені набридло.
* * *
То був насправді важкий день. Ваттьє де Рідо був без сил. Щоправда, у розкладі дня він запланував іще годинку-дві паперової роботи, що мало захистити його від потопу документів, але на одну думку про це його аж затрясло. Ні, подумав він, немає на це сил. Робота не вовк. Іду додому Ні, не додому. Дружина почекає. Я йду до Кантарелли. До солоденької Кантарелли, біля якої так добре відпочивається.
Не роздумував довго. Просто встав, узяв плащ і вийшов, повним відрази жестом стримавши секретаря, який намагався тицьнути йому сапянову течку з важливими документами на підпис. Завтра! Завтра теж буде день!
Він вийшов із палацу боковим входом, у бік садів, пішов кипарисовою алейкою. Минув штучний ставочок, у якому плавав короп поважного, у сто тридцять два роки, віку, випущений іще імператором Торресом, про що свідчила золота памятна медаль, причеплена до зябер гігантської риби.
Доброго вечора, віконте.
Ваттьє коротким рухом передпліччя звільнив прихований у рукаві стилет. Руківя його саме всунулося у долоню.
Ти дуже ризикуєш, Ріенсе, сказав холодно. Дуже ризикуєш, показуючи у Нільфгарді свою обпечену пику. Навіть як магічна телепроекція.
Ти зауважив? А Вільгефорц гарантував мені, що коли не торкнешся, то не здогадаєшся, що то ілюзія.
Ваттьє сховав стилет. Він аж ніяк не здогадався б, що то ілюзія, але теперзнав.
Ти занадто великий боягуз, Ріенсе, сказав, аби постати тут власною реальною особою. Ти ж знаєш, що б тебе тоді спіткало.
Імператор і далі такий затятий щодо мене? І мого майстра Вільгефорца?
Твоє нахабство обеззброює.
До дідька, Ваттьє. Запевняю, що ми й надалі на вашому боці, я і Вільгефорц. Ну, визнаю, ошукали ми вас, давши фальшиву Цірі, але то було для доброї справи, і хай мене втоплять, якщо я брешу. Вільгефорц вважав, що коли справжня загинула, то краще буде фальшива, ніж жодної. Вважали ми, що вам все єдино
Твоє нахабство перестає обеззброювати й починає відгонити зневагою. Я не маю наміру втрачати час на балаканину з міражем, що мене зневажає. Коли нарешті я отримаю тебе у реальній поставі, то погомонимо йдовго, присягаюся тобі. А до того часу Apage , Ріенсе.
Я тебе не впізнаю, Ваттьє. Раніше, хоча б навіть і сам диявол тобі обявився, ти перд екзорцизмом прикинув би, чи не вдасться тобі з того отримати раптом якийсь зиск.
Ваттьє навіть погляд не кинув на ілюзію, розглядаючи натомість порослого водоростями коропа, що ліниво мацав мул у ставку.
Отримати зиск? повторив він нарешті, презирливо надуваючи губи. Від тебе? А що ж ти міг би мені дати? Може, справжню Ціріллу? Може, твого патрона Вільгефорца? Може, Кагіра еп Келлаха?
Стоп! Ілюзія Ріенса підняла ілюзорну руку. Ти вірно назвав.
Що я вірно назвав?
Кагір. Ми доставимо тобі голову Кагіра. Я і мій майстер, Вільгефорц
Змилуйся, Ріенсе, пирхнув Ваттьє.Зміни черговість.
Як побажаєш. Вільгефорц, із моєю скромною допомогою, дасть вам голову Кагіра, сина Келлаха. Ми знаємо, де він, можемо його вийняти як рака з сака, коли захочемо.
Аж така у вас є можливість, ти подумай. Аж такі добрі агенти у війську королеви Меви?
Випробовуєш мене? скривився Ріенс. Чи й справді не знаєш? Хіба оте друге. Кагір, мій дорогий віконте, є Ми знаємо, де він. Знаємо, куди він прямує, знаємо, у якій компанії. Бажаєш його голову? Отримаєш її.
Голову, усміхнувся Ваттьє,яка не зуміє розповісти, що насправді сталося на Танедді.
Так буде краще, цинічно сказав Ріенс. Навіщо давати Кагіру говорити? Нашим завданням є залагодити, а не поглибити упередження між Вільгефорцом і імператором. Доставлю тобі мовчазну голову Кагіра еп Келлаха. Влаштуємо це так, щоб виглядало як твоя і виключно твоя заслуга. Доставка протягом найближчих трьох тижнів.
Старезний короп у ставку каламутив воду боковими плавниками. Тварюка, подумав Ваттьє, мусить бути виключно мудрою. Тільки що мені з тієї мудрості? Все той самий намул і те саме латаття.
Твоя ціна, Ріенсе?
Дрібниця. Де є і що замишляє Стефан Скеллен?
* * *
Я сказав йому, що він хотів знати. Ваттьє де Рідо витягнувся на подушках, граючись золотим локоном волосся Картії ван Кантен. Бачиш, моя солоденька, до окремих справ треба підходити мудро. А мудрото значить конформно. Якщо чинити інакше, не отримаєш нічого. Тільки гнилу воду й смердючий мул у басейні. І що з того, що басейн із мармуру і що в трьох кроках від палацу? Чи я не правий, моя солоденька?
Картія ван Кантен, ласкаво називана Кантареллою, не відповіла. Ваттьє й не очікував відповіді. Дівчина мала вісімнадцять років іобережно кажучигенієм не була. Інтереси їїпринаймні сьогоднішнізводилися до занять любовю ізпринаймні сьогодніВаттьє. Кантарелла у справах сексу була природним талантом, що поєднував запал і захоплення технікою й артистизмом. Утім, не це було найважливішим.
Кантарелла говорила мало й рідко, зате охоче і чудово слухала. Біля Кантарелли можна було виговоритися, відпочити, розслабитися духовно й регенеруватися психічно.
Людина на цій службі може дочекатися лише доган, сказав із гіркотою Ваттьє.Бо не знайшла якоїсь там Цірілли! А те, що дякуючи роботі моїх людей армія перемагає,того мало? А те, що генеральний штаб знає будь-яке переміщення ворога, то ніщо? А нічого, що фортеці, які треба було б здобувати тижнями, відчиняли брами перед імператорськими військами завдяки моїм агентам? Але ні, за це мене ніхто не похвалить. Важливою є тільки якась там Цірілла!
Гнівно сопучи, Ваттьє де Рідо узяв із рук Кантарелли келих, наповнений знаменитим «Ест-Ест» з Туссану, вином року, який памятав часи, коли імператор Емгир вар Емрейс був малим, позбавленим прав на трон і жорстоко скривдженим хлопцем, а Ваттьє де Рідомолодим і мало на що здатним у ієрархії офіцером розвідки.
То був добрий рік. Для вина.
Ваттьє пив, грався з чудової форми грудьми Кантарелли і розповідав. Кантарелла пречудово слухала.
Стефан Скеллен, моя солоденька, муркотів шеф імператорської розвідки, то комбінатор і змовник. Але я буду знати, що він комбінує, ще до того, як туди дістанеться Ріенс Я вже маю там свою людину Дуже близько до Скеллена Дуже близько
Кантарелла розвязала шарф, що запинав халат Ваттьє, нахилилася. Ваттє відчув її дихання і застогнав у передчутті насолоди. Талант, подумав він. А потім мякий і гарячий дотик оксамитових губ вибив із його голови усі думки.
Картія ван Кантен поволі, вміло й талановито створювала насолоду Ваттьє де Рідо, шефу імператорської розвідки. Але це не був єдиний талант Картії. Та Ваттьє де Рідо не мав про це й поняття.
Не знав він, що, всупереч видимості, Картія ван Кантен мала досконалу память і розум живий, наче ртуть.
Усе, про що розповідав їй Ваттьє, кожна інформація, кожне слово, яке він біля неї зроняв, Картія назавтра переказувала чародійці Ассіре вар Анагід.
* * *
Так, голову я готовий заставити, що у Нільфгарді напевне всі вже забули про Кагіра, у тому числі й наречена, якщо така у нього була. Але про цепізніше, зараз відступимо до дня і місця переходу Яруги. Ото їхали ми в міру поспішно на схід, бажаючи дістатися околиці Чорного лісу, який Старшою Мовою зветься Каед Ду. Бо там жили друїди, які могли виректи місце перебування Цірі, виворожити те місце з дивних снів, які траплялися у Ґеральта. Їхали ми крізь ліси Верхнього Заріччя, яке також зветься Лівобережжям, диким і практично безлюдним краєм, що простягнувся між Яругою і підніжжям гір Амелл, що звалися Стоками, зі сходу обмежених долиною Дол Анґра, а від заходуболотистим міжозерям, назва якого якось вилетіла в мене з памяті.
На край той ніхто ніколи не виставляв претензій, і тому ніколи не було добре відомо, кому той край дійсно належить і хто ним володіє. Здається мені, могли про це трохи розповісти чергові володарі Темерії, Соддену, Цінтри й Рівії, які з різним ефектом сприймали Лівобережжя як лен власної корони й часом доводячи свою рацію вогнем і залізом. А потім з-за гір Амелл надійшла армія Нільфгардуй більше ніхто не мав нічого сказати. Як не було й сумнівів стосовно ленних прав чи земельної власності. Все на південь від Яруги належало Імперії. В цю мить, коли я пишу ці слова, до Імперії також належить уже й чимало земель на північ від Яруги. За відсутності точної інформаціїне знаю, скільки й наскільки далеко на північ вони тепер лежать. Повертаючись до Заріччя, дозволь, милий читачу, зробити дигресію, яка стосується історичних процесів: історія цієї території часто твориться і формується трохи випадково, як побічний продукт конфліктів зовнішніх сил. Бо історію цього краю часто творили нетутешні. І хоча нетутешні бувають причиноюрезультати завжди й незмінно переживають тутешні. Заріччя це правило стосується повністю.
Заріччя мало свою людність, корінних зарічан. А їх постійні перепиханки й битви, що тягнулися роками, перетворили на старцівство й змусили до міграції. Села й поселення пішли за димом, руїни садиб і перетворені на вугілля поля поглинула пуща. Торгівля підупала, каравани оминали занедбані дороги й шляхи. Ті нечисленні з зарічан, які лишилися, перетворилися на здичавілих бурмил. Від росомах і ведмедів відрізнялися вони головно тим, що носили штани. Принаймні деякі. Чи то: деякі носили, а деякі відрізнялися. Був тоу масі своїйнарод нелагідний, простецький і грубіянський.
І тотально позбавлений почуття гумору.
* * *
Темноволоса дочка бортника відкинула за спину косу, що їй заважала, і повернулася до люто-енергійного обертання жорна. Зусилля Любистка були даремніслова поета, здавалося, взагалі не доходили до адресатки. Любисток підморгнув решті компанії, удав, що зітхає і зводить очі до стелі. Але не здавався.
Не ліпо, повторив він, шкірячи зуби, не ліпо лі тобі бяшеть: скоч до підвалу по пиво. Адже мусить десь тут бути льошок укритий, а у льошкубарильце. Я правий, красунечко?
Дали б ви, пане, дівці спокій, гнівно сказала бортниківна, висока худа жінка дивовижної вроди, яка крутилася в кухні.Та й мовила я вже, нема у нас ніякого пива.
Дюжину разів вам, пане, про те мовлено, підтримав дружину бортник, перериваючи розмову з відьмаком та вампіром. От ми вам налисників з медом зготуємо, тоді й поїсте. Але спочатку хай дівчина у спокою зерно змеле, бо ж без борошна й чародій налисника не зробить! То ж вара від неї, хай крутить спокійно.
Чув, Любистку? крикнув відьмак. Відчепися від дівчини і займися чимось корисним. Або мемуар пиши!
Пити мені хочеться. Випив би чогось перед їжею. Маю трохи трави, тож зроблю собі узвар. Бабцю, може, тут у хаті хоча б окріп знайдеться? Окріп, питаю, знайдеться?
Бабця, яка сиділа на причілку (мати бортника), підвела голову з-над штопаної шкарпетки.
Знайдеться, любчику, знайдеться, зашамотіла. Тіко вистужений.
Любисток застогнав, махнув рукою, сів до столу, де компанія балакала з бортником, якого рано-вранці зустріли у бору. Бортник був низенький, опецькуватий, чорний і страшенно зарослий, тож не дивина, що коли несподівано виріс він у гущавині, то нагнав на дружину страхуприйняли його за лікантропа. Що найсмішніше, тим, хто першим крикнув: «Вовкулака, вовкулака!», був вампір Регіс. Було трохи замішання, але справа скоренько прояснилася, а бортник, хоча на вид і бурмило бурмилом, виявився гостинним і ввічливим. Дружина без церемоній прийняла запрошення до його садиби. Садибазвана на бортнивському жаргоні станомстояла на викорчуваній галявині, бортник жив тут із матірю, дружиною і дочкою. Дві останні були жінками незвичайної, нехай і трохи дивної вроди, що, можливо, вказувало, що серед предків їхніх була дріада або гамадріада.
Під час розмов, що завязалися, бортник спершу справляв враження, що побалакати може виключно про бджіл, борті, дими, лезиви, воски, меди й медогонку, але й то було тільки удавання.
У політиці? А шо у ній має бути? Те, шо й завжди. Данини тре все більше віддавати. Три урни меду та цілий короб воску. Ледь дихаю, аби вистачило, від світанку до сутінків на лезивах сиджу, борть доглядаю Кому данину сплачую? А тому, хто волає, звідки ж мені знати, при кому нині влада? Останнім часом, оточки, в нільфгардській мові волають. Начеб ми зара имперна провенція чи шось таке. За мед, як шо продам, платять имперним грошем, на якому импер вибитий. З морди такий наче й красивий, хоча суворий, відразу видко. Оточки
Обидва собакичорна й рудаусілися навпроти вампіра, задерли голови й завили. Бортниківна-гамадріада відвернулася від вогнища й шмагнула їх мітлою.
Злий знак, сказав бортник, як пес посеред дня виє.
Оточки Про шо то я мав казати?
Про друїдів з Каед Ду.
Хе! Так то не були штучки, ясне панство? Ви й дійсно до друїдів бажаєте йти? Життя вам набридло чи як? То ж смерть! Омельники кожного, хто на галявини їхні вийти наважиться, хапають, у лознякові плетінки саджають і на малому вогні палять. Ґеральт глянув на Регіса, Регіс підморгнув йому. Обидва вони пречудово знали плітки, що ходили про друїдів, усі як одна дурнуваті. Мільва й Любисток натомість почали слухати з більшим, ніж раніше, зацікавленням. І з явним занепокоєнням.
Єдні кажуть, продовжував бортник, шо омельники мстяться, бо їм нільфгардці перші докучати почали, у святі діброви на Дол Анґра увійшовши й почавши друїдів бити за просто так. Вторі ж кажуть, шо то друїди почали, цапнувши й на смерть замучивши пару имперних, то їм Нільфгард і відплатив. Як воно по правді є, то невідомо. Але то певна справа, друїди усіх хапають, до Лознякової Баби садять і палять. Іти поміж нимипевна погибель.
Ми не боїмося, спокійно сказав Ґеральт.
Авжеж. Бортник зміряв поглядом відьмака, Мільву й Кагіра, який, пристроївши коней, саме входив у халупу. Бачно, шо ви люде нелякливі, збройні, битися вмієте. Хе, із такими, як ви, й подорожувати не страх Оточки Але немає вже омельників у Чорному Гаю, тож пусті зусилля ваші й ваша дорога. Притиснув їх Нільфгард, вигнав з Каед Ду. Немає їх вже тама.
Як це?
Так це. Втекли омельники геть.
Куди?
Бортник глянув на свою гамадріаду, мовчав хвильку.
Куди? повторив відьмак.
Смугастий кіт бортника всівся перед вампіром і жахливо занявчав. Гамадріада шмагнула його мітлою.
Злий знак, як кіт серед білого дня нявчить, видавив із себе бортник, у дивному замішанні.А друїди Оточки Втекли на Стоки. Так. Вірно кажу. На Стоки.