Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковский 4 стр.

* * *

Якби того дня сутінками хтось прокрався до хати із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину крізь шпарини у віконницях, побачив би у скупо освітлених нутрощах білобородого старця, який зосереджено слухає оповістку дівчини з попелястим волоссям, яка сидить на колоді біля каміну. Помітив би, що дівчина говорить повільно, наче ледь добираючи слова, що нервово потирає знівечену паскудним шрамом щоку, що переплітає розповідь про свою долю довгими пасмами мовчання. Розповідь про науки, які вона отримала, всі з яких, окрім єдиної, виявилися брехливими і баламутними. Про обітниці, які їй дали і яких не дотримали. Розповідь про те, як призначення, у яке наказано було їй вірити, підло зрадило її й вивело з дитинства. Про те, як за кожним разом, коли вона починала вірити, падали на неї поневіряння, біль, кривда й приниження. Про те, як ті, кому вона довіряла й кого любила, зрадили й не прийшли на допомогу, коли вона страждала, коли загрожували їй зганьблення, мука й смерть. Розповідь про ідеали, яким наказували їй бути вірною і які підвели, зрадили, покинули її тоді, коли вона їх потребувала, доводячи, що малого вони були варті. Про те, як допомогу, дружбуй коханнязнайшла вона нарешті серед тих, у яких, здавалося б, не належало шукати ані допомоги, ані дружби. Не згадуючи вже про кохання.

Але ніхто того не міг побачити чи тим більше почути. Хата із запалою, порослою мохом стріхою була добре схована серед туманів, на мочарах, куди ніхто не відважувався заходити.

Розділ 2

Західний вітер приніс нічну грозу.

Чорно-синє небо розкололося вздовж лінії блискавки, вибухнуло протяглим лоскотом грому. Раптовий дощ ударив у пилюку краплями густими, наче масло, зашумів по дахах, розмазав бруд на міхурах, що затягували вікна. Але сильний вітер швидко відігнав зливу, відніс грозу кудись інде, далеко, за палаючий від блискавок горизонт.

І тоді розгавкалися собаки. Застукотіли копита, забряжчала зброя. Дикий галас і свист поставив заспаним селянам дибки волосся, вони зривалися у страху з лежанок, підпирали палицями двері й віконниці. Спітнілі долоні стискалися на держаках сокир, на вилах. Стискалися міцно. Але безсило.

Жах, жах летить крізь село. Втікачі чи гонитва? Шалені й жорстокі від люті чи зі страху? Пролетять, не стримавши коней? Чи за мить ніч запалає вогнями запалених стріх?

Тихо, тихо, діти

Мамо, чи це демони? Чи це Дике Полювання? Змори, родом з пекла? Мамо, мамо!

Тихо, тихо, діти. То не демони, не дияволи Гірше.

То люди.

Собаки гавкали. Дув вихор. Іржали коні, били підкови. Крізь ніч і крізь село летіло гуляйполе.

* * *

Готспорн вїхав на пагорб, стримав і розвернув коня. Був він обачним і обережним, не полюбляв ризику, особливо тоді, коли пильність нічого не коштувала. Не поспішав зїжджати униз, до річки, до поштової станції. Волів спершу роззирнутися.

Перед станцією не було коней чи запряжок, стояв там лише поодинокий фургончик, запряжений парою мулів. На плахті виднівся напис, якого Готспорн не міг прочитати здалеку. Але небезпекою не пахло. Готспорн умів відчувати небезпеку. Був професіоналом. Він зїхав на геть захаращений кущами та лозою берег, рішуче загнав коня у річку, перейшов ту галопом убрід, серед крапель води, що злітали вище сідла. Качки, які баблялися коло берега, втекли з голосним кряканням.

Готспорн підігнав коня, через розгороджений пліт вїхав на подвіря станції. Зараз уже міг прочитати напис на плахті фургону, який виголошував: «Майстер Альмавера, Артист Татуажу». Кожне слово у напису було вимальоване іншим кольором, а починалися вони із занадто великих, оздоблених ілюмінованих літер. А на скрині возу, вище правого переднього колеса, помітна була вимальована пурпуровою фарбою невелика роздвоєна стріла.

 З коня!  почув він з-за спини.  На землю і живо! Руки подалі від руківя!

Вони підійшли й оточили його безшелесно: праворуч Ассе, у чорній шкіряній куртці, шитій сріблом, зліваФалька у зеленому замшевому кубрачку й береті з пірячком. Готспорн стягнув каптур і заслону з обличчя.

 Ха!  Ассе опустив меч.  То ви, Готспорне. Упізнав би, але мене отой чорний коник збив з пантелику!

 Але ж кобилка добра,  із захватом сказала Фалька, зсуваючи берет на вухо.  Чорна, наче вугіль лискуча, ані волосинки світлішої. А зграбна! Ех, вродливиця!

 Ага, трапляються такі за неповні сто флоренів,  недбало усміхнувся Готспорн.  Де Ґіселер? Усередині?

Ассе кивнув. Фалька, дивлячись на кобилку, наче зачарована, поплескала ту по шиї.

 Як бігла через воду,  підвела дівчина на Готспорна великі зелені очі,то була наче справжнісінька кельпі! Якби з моря випірнула, а не з річки, то я б і не повірила, що це не справжня кельпі.

 А панна Фалька колись бачила справжніх кельпі?

 На картинці.Дівчина раптом спохмурніла.  Досить про те говорити. Йдіть усередину. Ґіселер чекає.

* * *

Біля вікна, крізь яке вливалося трохи світла, стояв стіл. На столі напівлежала Містле, спершись на лікті, від пояса униз гола, не маючи на собі нічого, окрім чорних панчіх. Між її нескромно розставленими ногами схилявся худорлявий довговолосий єгомосць у бурому халаті. Не міг то бути ніхто інший, як майстер Альмавера, артист татуажу, бо ж власне був зайнятий виколюванням на стегні Містле кольорової картинки.

 Іди-но ближче, Готспорне,  запросив Ґіселер, відсуваючи табурет від дальнього столу, за яким сидів разом із Іскрою, Кайлі й Рефом. Двоє останніх, як й Ассе, одягнені були у чорну телячу шкіру, всіяну пряжечками, заклепками, ланцюжками й іншими різноманітними оздобами зі срібла.

Якийсь ремісник, подумав Готспорн, повинен був добряче на них заробити. Щури, як приходило до них бажання привдягнутися, платили кравцям, шевцям і римарям воістину по-королівськи. Зрозуміло, вони також ніколи не були проти, аби просто обдерти з жертви одяг чи прикраси, які впали б їм у око.

 Ти, як бачу, знайшов наше повідомлення у руїнах старої станції?  потягнувся Ґіселер.  Ха, що я там кажу, інакше б тебе тут не було. Ти навіть зашвидко дістався, мушу визнати.

 Бо кобилка добра,  втрутилася Фалька.  Закладуся, що вона ще й швидка.

 Ваше повідомлення я знайшов.  Готспорн не зводив з Ґіселера очей.  А що з моїм? Дісталося до тебе?

 Дісталося  зробив паузу отаман Щурів.  Але Ну, коротко кажучи Не було тоді часу. А потім ми упилися і треба було трохи відкласти. А тоді інша дорога нам випала

Сучий шмаркач, подумав Готспорн.

 Говорячи коротко, доручення ти не виконав?

 Виходить, ні. Вибач, Готспорне. Не було як Але наступним разомхо-хо! Обовязково!

 Обовязково!  із пафосом підтвердив Кейлі, хоча ніхто не просив, аби він підтверджував.

Сучі, безвідповідальні шмаркачі. Напилися. А пізніше інша їм дорога випала. До кравців по оздоблені лахи, вірно ж?

 Випєш?

 Дякую, ні.

 А може, чогось скуштуєш?  Ґіселер вказав на оздоблену лаковану коробочку, що стояла поміж кубків та глечиків.

Готспорн уже знав, чому в очах Щурів жеврів такий дивний блиск, чому рухи їхні були такими нервовими й швидкими.

 Першосортна пилючка,  запевнив Ґіселер.  Не візьмеш і крихти?

 Дякую, ні.Готспорн промовисто глянув на плями крові й слід на сухому очереті, що вів до комори, чітко вказуючи, куди поволокли труп. Ґіселер зауважив той погляд.

Іскра хрипко розсміялася. Відразу було добре видно: вона добряче піднесена наркотиком.

 Один пахолок крутія із себе думав строїти,  пирхнув.  Тож Іскра його мусила полаяти.

 Я його аж так полаяла, що він кровю захлиснувся,  похвалилася.  І тоді інші враз спокірнішали. Це зветься терор!

Як завжди, була вона обвішана клейнодами, діамантову сережку мала навіть у ніздрі. Не носила шкіру, але вишневий її каптанчик із парчевим узором був настільки славетним, що став останнім писком моди серед золотої молоді з Турну. Як і шовкова хустка, якою обвивав голову Ґіселер. Готспорн уже чув навіть про дівчат, що стриглися «під Містле».

 То зветься терор,  повторив він задумливо, все дивлячись на кривавий патьок на підлозі.А господар заїзду? Його дружина? Син?

 Ні-ні,скривився Ґіселер.  Вважаєш, що ми усіх зарубали? Та де там. У сараї їх зачинили, на деякий час. Тепер заїзд, як бачиш, наш.

Кейлі голосно прополоскав рота вином, виплюнув на підлогу. Маленькою ложечкою набрав у шкатулці трошки фісштеху, обережно насипав його на послинену пучку вказівного пальця і втер наркотик собі у ясна. Віддав коробочку Фальці, яка повторила ритуал і передала фісштех Рефу. Нільфгардець відмовився, зайнятий переглядом каталогу кольорових татуювань, віддав коробочку Іскрі. Ельфійка передала наркотик Ґіселеру, не вживаючи.

 Терор!  гарикнула, мружачи блискучі очі й шморгаючи носом.  Станцію ми під терором маємо! Імператор Емгир тримає так увесь світ, а ми тільки оцю халупу. Але принципи ті самі!

 Ай, сука!  крикнула від столу Містле.  Дивися, що жагаєш! Зроби мені ще раз так, то я тобі жагну! Так, що навиліт пройде!

Щуриокрім Фальки й Ґіселерарикнули сміхом.

 Хочеш бути красивою, то треба терпіти!  крикнула Іскра.

 Коли її, майстре, коли,  додав Кейлі.Вона між ногами загартована!

Фалька вилаялася паскудно й кинула в нього кубком. Кейлі ухилився, Щури знову рикнули сміхом.

 Виходить,  Готспорн вирішив покласти край веселощам,  ви заїзд під терором тримаєте. А навіщо? Не враховуючи задоволення, яке з тероризування випливає?

 Ми тута,  відказав Ґіселер, втираючи собі фісштах у ясна,  на чатах лежимо. Як хто тут встане, аби коней змінити чи перепочити, то ми його обдираймо. Тут вигідніше, ніж де на перехрестях чи у хащах біля гостинця. Чи ж бо, як ото Іскра тільки-но сказала, принципи ті самі.

 Але нині, від світанку, токо отой оно нам попався,  втрутився Реф, вказуючи на майстра Альмаверу, що майже з головою сховався між стегнами Містле.  Голий-босий, як будь-який митець, не було його з чого грабувати, тож ми його з майстерності грабуємо. Киньте оком, який він на малюнки вмілий.

Відкрив передпліччя і показав татуюванняголу жінку, яка рухала сідницями, коли він стискував кулак. Кейлі також похваливсянавколо його руки, вище всіяного шипами браслету, звивався зелений змій із розкритою пащею і багровим роздвоєним язиком.

 Елегантна річ,  байдуже промовив Готспорн.  І корисна при упізнаванні трупів. Але ж грабунок вам не дуже вдався, дорогі Щури. Доведеться вам митцю за його мистецтво заплатити. Не було коли вас попередити: вже сім днів як, від першого вересня, знаком є роздвоєна пурпурова стріла. А він таку має намальовану на возі.

Реф вилаявся, Кейлі засміявся. Ґіселер байдуже махнув рукою.

 Ну що ж. Як треба, то заплатиться йому за його голки та фарби. Пурпурова стріла, кажеш? Запамятаємо. Якщо до ранку сюди ще якісь зі стрілами підїдуть, не буде їм кривди.

 Маєте намір тут до ранку стирчати?  трохи навмисне здивувався Готспорн.  Безрозсудно, Щури. Ризиковано й небезпечно!

 Як-як?

 Ризиковано й небезпечно.

Ґіселер стенув плечима, Іскра пирхнула й вишмаркалася на підлогу. Реф, Кейлі й Фалька дивилися на купця так, наче він оце тільки заявив їм, що сонце занурилося у річку й треба швидко його виловити, бо раки общипають. Готспорн зрозумів, що оце зараз він волав до розуму шалених шмаркачів. Що застерігав від ризику й небезпеки фанфаронів, повних дурної бравурності,тих, кому поняття ці цілком чужі.

 Погоня за вами йде, Щури.

 Ну й що з того? Готспорн зітхнув.

Розмову перервала Містле, яка підійшла до них, не завдаючи собі клопоту вдягнутися. Поставила ногу на лавку й, крутячи стегнами, продемонструвала всім справу рук майстра Альмавери: кармазинову троянду на зеленому стеблі із двома листками, розміщену на стегніодразу біля пахвини.

 Га?  запитала, стаючи руки в боки. Її браслети, що сягали майже ліктів, блиснули діамантово.  Що скажете?

 Краса,  пирхнув Кейлі, відгортаючи з чола волосся.

Готспорн помітив, що Щур носив сережки у проколотих вушних раковинах. Без сумніву, скоро сережки такі станутьяк і набита металом шкірамодними серед золотої молоді у Турні й у всьому Гесо.

 Твоя черга, Фалько,  сказала Містле.  Що накажеш собі виколоти?

Фалька торкнулася її стегна й придивилася до татуювання. Зблизька. Містле ласкаво скуйовдила її попелясте волосся. Фалька захихотіла й без жодних церемоній почала роздягатися.

 Хочу таку саму троянду,  заявила.  На тому самому місці, що й у тебе, кохана.

* * *

 Але ж і мишей у тебе, Висогото.  Цірі перервала оповістку, дивлячись на підлогу, де у колі від кинутого каганцем світла юрмився справжній мишачий парад. Можна було собі тільки уявити, що там діялося поза колом, у темряві.Придався б тобі кіт. Або кращедва коти.

 Гризуни,  кахикнув пустельник,  лізуть до халупи, бо зима йде. А кота я мав. Але той, безчесна тварина, кудись гайнув, згинув.

 Певно загриз його лис або куниця.

 Не бачила ти того кота, Цірі. Якщо його й загризли, то дракон. Не менше.

 Отакий був? Ха, шкода. Він би тим мишам не дозволив у мене по ліжку лазити. Шкода.

 Шкода. Але я думаю, що він повернеться. Коти завжди повертаються.

 Докину до вогню. Холодно.

 Холодно. Диявольськи холодні зараз ночі А це ж навіть не середина жовтня Розповідай далі, Цірі.

Цірі мить сиділа нерухомо, задивившись у вогнище. Вогонь на підкинутих дровах ожив, затріщав, загудів, кинув на знівечене обличчя дівчини золотий блиск і рухливі тіні.

 Розповідай.

* * *

Майстер Альмавера наколював, а Цірі відчувала, як сльози витискаються у неї з кутиків очей. Хоча вона завбачливо задурила себе перед процедурою вином і білим порошком, біль був нестерпний. Вона стискала зуби, аби не застогнати. Але не стогнала й, зрозуміло, вдавала, що не звертає уваги на голки, а сам біль зневажає. Намагалася, наче нічого не сталося, брати участь у розмові, яку Щури вели з Готспорном, людиною, яка намагалася вдавати купця, але якаокрім того факту, що жила з торговців,  із торговцями нічого спільного не мала.

 Чорні хмари скупчилися над вашими головами,  говорив Готспорн, проводячи по обличчях Щурів темними очима.  Мало того, що на вас полює префект з Амарілло, мало того, що Варнхагени, мало того, що барон Касадей

 Отой?  скривився Ґіселер.  Префекта й Варнхагенів я розумію, але з чого б то якийсь там Касадей так щодо нас затятий?

 Заскавчав вовк по-баранячому,  усміхнувся Готспорн,  та ще й жалібно, бе-бе, ніхто мене не любить, ніхто мене не розуміє, куди не піду, камінням кидають, «геть!» кричать, за що так, за що така кривда й несправедливість? Дочка барона Касадея, дорогенькі мої Щури, після пригоди над річкою Плішкою до сьогодні хворіє, у гарячці лежить

 Аааа,  пригадав собі Ґіселер.  Карета із четвіркою тарантових! То та панна?

 Та. Зараз, як я й мовив, хворіє, ночами прокидається із криком, пана Кейлі згадує Але особливо панну Фальку. І брошку, память за матусею-небіжчицею, яку ту брошку панна Фалька насильно із сукні її здерла. Повторюючи при тому всякі різні слова.

 Там аж ніяк не у тому справа!  крикнула з-за столу Цірі, маючи можливість криком погамувати біль.  Ми барону неповагу й деспект виказали, дозволивши, аби вона незайманою пішла! Треба було зграти панянку!

 І справді.Цірі відчувала погляд Готспорна на своїх голих стегнах.  Бо то ж велика неповагане зграти. Не дивина, що ображений Касадей збройну гассу скликав, нагороду визначив. Клявся публічно, що всі ви головами вниз повиснете з крокштинів на мурах його замку. Також обіцяв, що за ту здерту з дочки брошку з панни Фальки здере він шкіру. Пасами.

Цірі вилаялася, а Щури зайшлися диким реготом. Іскра чхнула і страшенно обшмаркалася: фісштех подражнював їй слизову.

 Ми ті погоні вертіли собі,заявила, витираючи шарфиком ніс, уста, підборіддя і стіл.  Префект, барон, Варнхагени! Гонять нас, але не здогонять! МиЩури! За Вельдою ми три зиґзаґи зробили, а ті дурні зараз ген у бік гонять, по холодному сліду. Раніше, ніж у себе прийдуть, задалеко опиняться, аби завертати.