Згори, від урвища, били копита погоніна щастя, та йшла високим лісом, за кіньми, що втікали. Їхнє зникнення серед папороті, як здавалося, не помітили.
Що воно за одні? просичала Цірі, вилазячи з-під Готспорна й витрушуючи з волосся чавлені сироїжки. Люди префекта? Варнхагени?
Звичайні бандити Готспорн виплюнув листя. Наїзники
Запропонуй їм амністію, заскреготіла вона піском на зубах. Пообіцяй їм
Тихо. Почують.
Хоооо! Хоооо! Туууут! долинуло згори. Зліва захоооодь! Зліііііва!
Готспорне?
Що?
У тебе кров на спині.
Знаю, відповів він холодно, витягаючи з-за пазухи сувій полотна і повертаючись до неї боком. Увіпхни те мені під сорочку. На висоті лівої лопатки
Куди ти отримав? Я не бачу стріли
То був арбалет Залізна січка, скоріше за все, утятий вухналь. Облиш, не торкайся. То вже біля хребта
Зараза. Що я маю робити?
Зберігати тишу. Вони повертаються.
Застукотіли копита, хтось протягло свиснув. Хтось кричав, кликав, наказував комусь, аби той повертав. Цірі нашорошила вуха.
Відїжджають, пробурмотіла. Відмовилися від погоні.
Не впіймали коней.
Це добре.
Ми їх також не впіймаємо. Ти зумієш іти?
Не муситиму, усміхнувся він, показуючи застібнутий на запястку, досить дешевий на вигляд браслет. Купив цю блискітку разом із конем. Вона магічна. Кобила її ще жеребятком носила. Коли потираю я це отаким ото чином, це начебто я її підкликаю. Вона наче чує мій голос. Прибіжить сюди. Це трохи займе часу, але прибіжить точно. Як буде трохи щастя, то й твій коник прибіжить слідом.
А коли щастя не буде? Поїдеш сам?
Фалько, сказав він, стаючи серйозним. Я не поїду сам, я розраховую на твою допомогу. Мене треба буде підтримувати у сідлі. Вже мені пальці ніг мертвіють. Можу втратити притомність. Послухай: цей яр доведе тебе до річища струмка. Поїдеш уверх, проти течії, на північ. Завезеш мене у місцевість під назвою Тегамо. Там ми знайдемо когось, хто зуміє витягнути мені те залізяччя зі спини, не викликавши смерть чи параліч.
Це найближче поселення?
Ні. БлижчеРевнощі, котловина десь у двадцять миль, у протилежний бік, за течією струмка. Але туди не їдь у жодному разі.
Чому?
У жодному, повторив він, скривившись. І тут ідеться не про мене, а про тебе. Ревнощі для тебесмерть.
Не розумію.
Не мусиш. Просто повір мені.
Ґіселеру ти сказав
Забудь про Ґіселера. Якщо хочеш жити, забудь про них усіх.
Чому?
Залишись зі мною. Я дотримаю обіцянку, Снігова Королево.
Прикрашу тебе смарагдами Обсиплю тебе ними
Авжеж, добрий час для жартів.
Завжди добрий час для жартів.
Готспорн раптом обійняв її, притиснув і почав розпинати її блузку. Безцеремонно, але й без поспіху. Цірі відіпхнула руку.
Авжеж! гарикнула вона. Добрий час і на це!
На це також будь-який час добрий. Особливо для мене й зараз. Я говорив тобі, це хребет. Завтра можуть зявитися проблеми Що ти робиш? Ах, зараза
Цього разу вона відіпхнула його сильніше. Надто сильно. Готспорн поблід, закусив губу, застогнав з болю.
Вибач. Але як хто поранений, то повинен лежати спокійно.
Твоя близькість призводить до того, що я забуваю про біль.
Припини, най тобі!
Фалько Будь поблажливою до людини, яка страждає.
Будеш страждати, якщо не прибереш руки. Зараз же!
Тихіше Розбійники можуть нас почути Шкіра твоя наче атлас Не крутися, най тобі лихо.
Ах, та до дідька, подумала Цірі, а хай там. Врешті-решт, яке те має значення? А мені цікаво. Можна мені бути цікавою? У цьому немає жодного почуття. Сприйму його винятково як необхідність, і тільки. І потім забуду безпретензійно.
Вона поступилася дотику й приємності, яку той приніс. Відвернула голову, але вирішила, що то напоказ скромно й оманливо благочестиво, не хотіла видавати себе за спокушену цноту. Глянула йому просто в очі, але здалося їй це надто сміливо і з викликомтакого вона також не хотіла вдавати. Тож просто прикрила повіки, обійняла його за шию і допомогла з ґудзиками, бо йшло йому нешвидко і гаяв час.
До дотику пальців долучився дотик губ. Вона була вже близько до того, аби позабути про весь світ, коли раптом Готспорн безвладно знерухомів. Хвильку вона терпляче лежала, памятала, що він поранений і що рана мусить йому докучати. Але воно тривало трохи задовго. Слина його стигла у неї на сосках.
Гей, Готспорне? Спиш?
Щось потекло їй на груди і на бік. Вона торкнулася пальцями. Кров.
Готспорне! Вона зіпхнула його з себе. Готспорне, ти помер?
Дурнувате запитання, подумала вона. Адже я бачу. Адже я бачу, що він помер.
* * *
Помер із головою на моїх грудях. Цірі відвернулась.
Жар з каміна заграв червоно на її скаліченій щоці. Може, був там і румянець. Висогота не був у тому впевнений.
Єдине, що я тоді відчувала, додала вона, й далі не дивлячись на Висоготу, то розчарування. Це тебе шокує?
Ні. Цеаж ніяк.
Розумію. Я намагаюся аніскільки не прикрашати розповідь, нічого не змінюю в ній. Нічого не приховую. Хоча інколи маю бажання, особливо на те останнє.
Вона шморгнула, подлубала великим пальцем у кутику ока.
Я завалила його гіллям і камінням. Аби як, визнаю. Сутеніло, я мусила там переночувати. Бандити все ще крутилися навколо, я чула їхні крики й була вже більш ніж упевнена, що то не звичайні бандити. Тільки не знала я, на кого вони полювали: на мене чи на нього. Втім, я мусила сидіти тихо. Усю ніч. До світанку. Поряд із трупом. Брррр.
На світанку, продовжила за хвилину, від погоні давно й слух щез, і я вже могла вирушати. І мала вже коня. Магічний браслетик, який я зняла з руки Готспорна, і справді працював. Ворона кобила повернулася. Тепер вона належала мені. То був мій презент. Є такий звичай на Островах Скелліге, знаєш? Дівчині належить коштовний подарунок від її першого коханця. Що з того, що мій помер, перш ніж зумів ним стати?
* * *
Кобила гепнула передніми копитами об землю, заіржала, стала боком, наче наказуючи дивуватися. Цірі не могла стримати захопленого зітхання при виді цієї дельфінової шиї, прямої і стрункої, але мязистої, малої, красивої ліпки голови з опуклим чолом, високого клубу, будови, від якої можна було впасти у захват. Наблизилася обережно, показуючи кобилі браслетик на запястку. Кобила форкнула протягло, поклала рухливі вуха, але дозволила взятися за трензелі й дала себе погладити по оксамитовому носі.
Кельпі,сказала Цірі.Ти чорна й вертка, наче морська кельпі. Ти чародійська, наче кельпі. Тож будеш зватися Кельпі. І не стану переживати, чи воно претензійно, чи ні.
Кобила зафоркала, наставила вуха, тріпнула шовковим хвостом, що сягав бабок. Ціріяка любила високу посадкускоротила ремені підпруг, обмацала нетипове, пласке сідло без арчака й кулі передньої луки. Допасувала чобіт до стремена і схопила коня за гриву.
Спокійно, Кельпі.
Сідло, хоч як дивно, виявилося цілком зручним. І з очевидних причин набагато легшим за звичайні кавалерійські.
А тепер, сказала Цірі, поплескуючи кобилу по гарячій шиї,побачимо, чи ти настільки ж швидка, як і красива. Чи ти справжня джанетка, чи проста блендерка. Що скажеш про двадцять миль галопу, Кельпі?
* * *
Якби глибоко вночі хтось зумів тихцем підкрастися до тієї загубленої серед мочарів хатинки із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув крізь шпарини у віконницях, то побачив би сивобородого старця, який слухає оповістки кільканадцятирічної дівчини із зеленими очима й попелястим волоссям.
Побачив би, як вигасаючий жар у вогнищі оживає і яснішає, наче у передчутті того, про що буде розказано.
Але не було це можливим. Ніхто не міг цього побачити. Хата старого Висоготи була добре захована серед очеретів на мочарах. На вічно вкритому туманами пустищі, на яке ніхто не відважувався заходити.
* * *
Долина струмка була рівною, годною для їзди, тож Кельпі йшла, наче вихор. Вочевидь, поїхала я не вгорувниз річки. Я памятала ту особливу назвуРевнощі. Пригадала, що Готспорн говорив на станції Ґіселеру. Зрозуміла, чому він застерігав мене від того поселення. У Ревнощах мусила бути засідка. Коли Ґіселер відкинув пропозицію амністії і праці на гільдію, Готспорн цілеспрямовано наштовхував його на мисливця за нагородами, який там зупинився. Знав, що Щури таку принаду заковтнуть, що підуть туди й потраплять у пастку. Я мусила дістатися Ревнощів раніше за них, перетяти їм шлях, попередити. Розвернути. Усіх. Або хоча б Містле.
Здогадуюся, буркнув Висогота, що тобі не вдалося.
Тоді я вважала, сказала вона глухо, що у Ревнощах чекає численний і добре озброєний загін. У найсміливіших думках не могла б я подумати, що вся засідкаодна людина
Вона замовкла, задивившись у темряву.
Я й поняття не мала, що то за людина.
* * *
Бірка була колись селищем багатим, красивим і лежала у надзвичайно мальовничих місцяхжовті стріхи її й червоні дахи щільно заповнювали долинку із крутими лісистими схилами, що змінювали колір залежно від пори року. Естетичне око і вразливе серце втішалися видами Бірки особливо восени.
Було так до того часу, коли селище змінило назву. А сталося то так.
Молодий рільник, ельф із близької рільничої колонії, закохався до смерті у мірошничку з Бірки. Мірошничка-фіглярочка висміювала залицяння ельфа й далі інтенсивно милувалася із сусідами, знайомими, навіть родичами. Ті почали й собі підсміюватися з ельфа і з його сліпого, наче кріт, кохання. Ельфдосить нетипово як для ельфавибухнув гнівом та помстою, вибухнув страшенно. Якоїсь ночі за сприятливого сильного вітру підклав вогонь і пустив усю Бірку з димом.
Зруйновані погорільці підупали духом. Одні помандрували в світ, інші опустилися у неробство і пияцтво. Гроші, зібрані на відбудову, регулярно розтрачували та пропивали, а селище тепер являло собою образ бідування і розпачу: було збираниною паскудних, абияк склепаних хаток під голим, начерно осмаленим схилом котловини. До пожежі Бірка мала форму овалу з центральним риночком, а тепер із небагатьох порядно відбудованих будинків, комори й винокурні сформовано було щось у вигляді довгої вулички, яку замикав фронтон поставленого спільним зусиллям заїзду «Під головою химери», яким управляла вдова Гульой. І вже сім років, як ніхто не вживав назву Бірка. Говорилося: Вогнисті Ревнощі, а частіше й просто Ревнощі.
Вуличкою Ревнощів їхали Щури. Був холодний, похмурий, понурий ранок.
Люди розбігалися по домівках, ховалися у сараях і мазанках. Хто мав віконниці, той зачиняв їх із тріском, хто мав двері, той підпирав їх кілком. Хто ще мав горілкупив для куражу. Щури їхали ступою, демонстративно повільно, стремено у стремено. На обличчях їхніх вимальовувалося байдуже презирство, але змружені очі уважно розглядали вікна, ґанки і кутки.
Одна стріла з арбалету! застерігав Ґіселер, голосно й усім навкруги. Одне клацання тятиви, і буде тут різанина!
І знову підпустимо червоного півня! докинула звучним високим сопрано Іскра. Землю і воду залишимо!
Дехто з мешканців напевне мав арбалети, але не знайшлося нікого, хто схотів би перевірити, чи не кидають, бува, Щури слів на вітер.
Щури позлазили з коней. Чверть стайє, що відділяло їх від заїзду «Під головою химери» пройшли вони пішки, пліч-о-пліч, ритмічно подзвонюючи і брязкаючи острогами, оздобами й прикрасами.
Зі сходів заїзду, побачивши їх, утекло трійко ревнощан, які гамували вчорашнє похмілля пивом.
Аби тільки він тут був, пробурмотів Кейлі.Бо ми затягнули. Не треба було розслаблятися, треба було сюди хоча б вночі вдертися.
Дурієш, вищирила зубки Іскра. Як хочемо, аби про те барди пісні співали, то не можна зробити це вночі й у темряві. Мусять люди бачити! Раноккраще всього, бо усі ще тверезі, вірно, Ґіселере?
Ґіселер не відповів. Підняв камінь, розмахнувся і гепнув ним об двері корчми.
Вилазь, Бонгарте!
Вилазь, Бонгарте! підхопили Щури хором. Вилазь, Бонгарте!
Зсередини пролунали кроки. Повільні й важкі. Містле відчула дрижаки, що побігли по карку й спині.
Бонгарт став у дверях.
Щури мимоволі відступили на крок, підбори високих чобіт вперлися у землю, долоні скочили до руківя мечів. Мисливець за нагородами свій тримав під пахвою. Таким чином руки мав вільнів одній тримав обібране від шкаралупи яйце, у другійскибку хліба.
Повільно підійшов до барєрка, глянув на них згори, звисока. Стояв на ґанку, а й сам був великим. Гігантським, хоча худим, наче гуль.
Дивився на них, обводив водянистими очима усіх по черзі. Тоді відкусив спочатку шматочок яйця, тоді шматочок скибки.
А де Фалька? спитав невиразно. Крихти жовтка падали в нього з вусів і губ.
* * *
Гони, Кельпі! Гони, красуне! Гони, скільки сил є!
Ворона кобила заіржала голосно, витягаючи шию в карколомному чвалі. Гравій градом летів з-під копит, хоча здавалося, що копита ледь торкаються землі.
* * *
Бонгарт потягнувся ліниво, скриплячи шкіряним кубраком, поволі натягнув і старанно розправив лосині рукавички.
Як так? скривився. Хочете мене вбити? А за що?
А за Мухоморця, щоби далеко не шукати, відповів Кейлі.
І для забави, додала Іскра.
І для святого спокою, докинув Реф.
Аааа, повільно промовив Бонгарт. Це про те йдеться!
А як пообіцяю, що вам спокій дам, то облишите мене?
Ні, ти, песе сивий, не облишимо, чарівно усміхнулася Містле. Ми тебе знаємо. Відаємо, що не даруєш нам, що будеш нашим слідом волоктися і чекати на оказію, аби пхнути нас у спину. Виходь!
Помалу, помалу. Бонгарт усміхнувся, зловороже розтягуючи губи під сивими вусами. Затанцювати ми завжди встигнемо, чого його підганяти. Спершу складу вам пропозицію, Щури. Дозволю вам вибрати, що ви за вашою волею зробите.
Що ти там, старий гриб, бурмочеш? крикнув Кейлі, горблячись. Чіткіше кажи!
Бонгарт покивав та почухав стегно.
Нагорода за вас є, Щури. Чимала. А жити треба.
Іскра форкнула, наче лісовий кіт. Бонгарт схрестив руки на грудях, приймаючи меч на згин ліктя.
Чимала нагорода, повторив, є за мертвих, а за живих трохи більша. Мені-то, скажемо чесно, все єдино. Нічого до вас особисто не маю. Ще вчора думав, що уконтропуплю вас так просто, заради втіхи й розваги, але ви самі прийшли, заощадили мені сил, тож у серце мене тим торкнули. Тож дозволю вам обрати. Як бажаєте, аби я вас узяв: по-доброму чи по-злому?
Мязи на щелепах Кейлі заграли. Містле схилилася для стрибка. Ґіселер схопив її за плече.
Хоче він нас розлютити, просичав. Дозволь каналії балакати.
Бонгарт пирхнув.
Ну, повторив. По-доброму чи по-злому? Я оте перше раджу. Бо знаєте: по-доброму значно, значно менше болить. Щури, як за командою, дістали зброю. Ґіселер махнув клинком навхрест, завмер у фехтувальній позі. Містле соковито сплюнула на землю.
Іди-но сюди, кістяний дідугане, сказала удавано спокійно. Йди, падлюко. Вбємо тебе, як старого сивого пса.
Тож волієте по-злому. Бонгарт, дивлячись кудись над дахами, поволі видобув меча, відкинув піхви. Неспішно зійшов з ґанку, побрязкуючи острогами.
Щури швидко стали поперек вулички. Кейлі відійшов якнайдалі вліво, майже під мур винокурні. Поряд із ним встала Іскра, кривлячи вузькі губи у своїй звичайній страшній усмішці. Містле, Ассе й Реф відійшли праворуч. Ґіселер став посередині, вдивляючись у мисливця за нагородами з-під примружених повік.
Ну, добре, Щури. Бонгарт роззирнувся по боках, глянув у небо, потім підняв меч і поплював на клинок. Як танцюватитак танцювати. Грай, музико!
Вони скочили до себе, наче вовки, блискавично, тихо, без попередження. Завили у повітрі клинки, наповнюючи вуличку гострим дзвоном сталі. Спочатку чути було тільки дзвін клинків, зітхання, стогони та приспішене дихання.
А потім, раптом і несподівано, Щури почали кричати. І помирати. Реф вилетів з клубовиська першим, гепнувся спиною об мур, бризкаючи кровю на брудно-біле вапно. За ним непевним кроком вийшов Ассе, зігнувся, упав на бік, поперемінно згинаючи та розпрямляючи коліна.
Бонгарт крутився і скакав, наче дзиґа, оточений мигтінням і свистом клинка. Щури перед ним відступали, підскакуючи, рубаючи й відскакуючи знову, люто, завзято, безжально. І безрезультатно. Бонгарт парирував, бив, парирував, бив, атакував, без перерви атакував, не давав передиху, навязував темп. А Щури відступали. І помирали.
Іскра, втята у шию, впала у грязюку, скручуючись, наче кицька, кров з артерії бризнула на литки й коліна Бонгарта, що проходив повз неї. Мисливець широким замахом відбив атаки Містле і Ґіселера, після чого крутнувся і блискавичним ударом розпоров Кейлі, рублячи самим кінчиком мечавід ключиці аж по стегно.