Кейлі пустив меч, але не впавтільки скорчився й обіруч схопився за груди і живіт, а з-під долонь полилася кров. Бонгарт знову вивернувся з-під удару Ґіселера, парирував атаку Містле і рубанув Кейлі ще раз, перетворивши йому бік голови на кармазинну кашу. Світловолосий Щур упав, розбризкуючи калюжу крові, змішаної з грязюкою.
Містле й Ґіселер завагалися на мить. І замість утікати крикнули одним голосом, дико і люто. І кинулися на Бонгарта.
Знайшли смерть.
* * *
Цірі увірвалася до селища і почвалувала вуличкою. З-під копит вороної кобили полетіли бризки багна.
* * *
Бонгарт пхнув підбором Ґіселера, що лежав під муром. Отаман Щурів не подавав ознак життя. Із розваленого черепа вже перестала витікати кров.
Містле, на колінах, шукала меча, мацала обома руками багнюку й гній, не бачачи, що повзає у червоній калюжі, яка швидко збільшувалася. Бонгарт повільно підійшов до неї.
Нііііііі!
Мисливець підвів голову.
Цірі на бігу зіскочила з коня, заточилася, впала на одне коліно. Бонгарт усміхнувся.
Щуриця, сказав. Сьома Щуриця. Добре, що ти тут. Бракувало мені тебе до комплекту.
Містле знайшла меч, але не була в змозі його підняти. Захрипіла й кинулася під ноги Бонгартові, вчепилася тремкими пальцями у халяви його чобіт. Відкрила рота, аби крикнути, замість крику з вуст вирвався лискучий карміновий струмінь. Бонгарт копнув її сильно, зваливши у гній. Містле, тримаючись обіруч за розтятий живіт, зуміла все ж підвестися знову.
Ніііі! крикнула Цірі.Мііііііістле!
Мисливець за нагородами не звернув уваги на її вереск, навіть голови не повернув. Крутнув мечем і вдарив розмашисто, наче косою, потужно, що аж підняв Містле з землі й кинув її аж під стіну, обмяклу, наче ганчіркову ляльку, наче убабляну червоним ганчірку.
Крик помер у горлі Цірі. Руки її, коли сягнула по меч, трусилися.
Убивця, сказала вона, дивуючись чужості свого голосу. Чужості губ, які раптом стали потворно сухими. Убивця! Каналія!
Бонгарт дивився на неї з цікавістю, трохи нахиливши набік голову.
Будемо вмирати? запитав.
Цірі йшла, обходячи його півколом. Меч у піднятих розпрямлених руках рухався, підманював, брехав.
Мисливець за нагородами засміявся голосно.
Умирати! повторив. Щуриця бажає умирати!
Обертався потроху, стоячи на місці, не даючи звабити себе у пастку півкола. Але Цірі було все одно. Вона кипіла від люті й ненависті, тремтіла від жадоби вбивства. Хотіла дістатися того страшного старигана, відчути, як клинок врубається у тіло. Хотіла бачити його кров, що хльосне з перерубаних артерій у ритмі останніх ударів серця.
Ну, Щурице, Бонгарт підняв заляпаний меч і поплював на клинок. Перш ніж здохнеш, покажи, що у тобі сидить! Грай, музико!
* * *
Ото насправді кат його зна, як воно сталося, що не позабивалися вони у тій першій сутичці,розповідав шість днів по тому Никляр, син грабаря. Дуже хтіли позабивати, те одразу видко було. Вонайого, вінїї. Налетіли одне на одного, зійшлися, може, на мить, і пішов дзвін бойовий від мечів. Може, двома, може, трьома ударами обмінялися. Не було людини, щоб могла те порахуватиоком чи вухом. Так швидко билися, пани золоті, що ані око людське, ані слух того розрізнити не могли. А танцювали, а скакали навколо себе, наче дві ласиці!
Стефан Скеллен, званий Пугачем, слухав уважно, граючись нагайкою.
Відскочили одне від одного, продовжував хлопець, але на жодному ані подряпини не було. Щуриця, можна те було бачити, до дідька розлючена, а сичала, наче кіт, як у нього мишу відбирають. А єгомосць пан Бонгарт був цілком спокійний.
* * *
Фалько, сказав Бонгарт, усміхаючись і вишкірюючись, наче справжній гуль. Чудово вмієш танцювати й мечем крутити! Зацікавила ти мене, мандрьохо. Хто ти? Скажи мені, перш ніж помреш.
Цірі дихала. Відчувала, як починає огортати її страх. Зрозуміла, з ким вона має справу.
Скажи мені, хто ти, і дарую тобі життя.
Вона міцніше стиснула руківя у долоні. Мусила, мусила пройти крізь його блоки, рубанути його до того, як він закриється. Не могла дозволити, аби він відбивав її удари, не могла приймати мечем його випади, не могла вже ані разу ризикнути болем та паралічем, які прошивали й охоплювали при блоках її лікоть і передпліччя. Не могла втрачати енергію на пусті ухиляння від його ударів, що хибили по ній не більше, ніж на волосину. Оминути захист, подумала вона. Зараз. У цій оце сутичці. Або померти.
Помреш, Щурице, сказав він, ідучи до неї з виставленим далеко уперед мечем. Не боїшся? Це тому, що ти не знаєш, як виглядає смерть.
Каер Морен, подумала вона, стрибаючи. Ламберт. Гребінь.
Сальто.
Зробила три кроки й напівоберт, а коли він атакував, не відвертаючи увагу на фінти, крутнула сальто назад, упала у напівприсід і тут же ринула на нього, пірнаючи під його клинок і викручуючи запясток для удару, для страшного удару, підсиленого міцним скручуванням стегон. Раптом огорнула її ейфорія, вона вже майже відчувала, як вістря вгризається в його тіло. Замість того був твердий, дзвінкий удар металом об метал.
І раптовий зблиск в очах, струс і біль. Відчула вона, що падає, відчула, що впала. Парирував і розвернув, подумала вона. Помираю, подумала.
Бонгарт копнув її у живіт. Другим копняком, точно і болісно виміряним у лікоть, вибив у неї меч. Цірі схопилася за голову, відчувала тупий біль, але під пальцями не було ані рани, ані крові. Отримала я кулаком, подумала зі страхом. Просто отримала кулаком. Або оголівям меча. Він мене не вбив. Відлупцював, наче шмаркачку.
Вона розплющила очі.
Ловець стояв над нею, страшний, худий, наче скелет, громадився над нею, наче хворе безлисте дерево. Смердів потом і кровю.
Схопив її за волосся на потилиці, підняв насильно, змусив встати, але відразу ж шарпнув, вибиваючи землю з-під ніг, і поволік її, що кричала, наче безумна, до Містле, яка лежала під стіною.
Не боїшся смерті, га? гарикнув, пригинаючи голову її донизу. То подивися, Щурице. Ото є смерть. Так помирають. Дивися, ото кишки. Ото кров. А ото гівно. Оте людина має всередині.
Цірі напружилася, зігнулася, учеплена його рукою, захрипіла у сухих позивах. Містле ще жила, але очі вже мала затуманені, скляні, рибячі. Долоня її, наче кігті яструба, стискалася і розтискалася у багні й гної. Цірі відчула різкий, проникливий запах урини. Бонгарт зареготів.
Отак помирають, Щурице. У власній сечі!
Відпустив її волосся. Цірі посунулася навкарачки, бив її сухий переривчастий кашель. Містле була вже поряд. Долоня Містле, вузька, делікатна, мяка, мудра долоня Містле
Вона вже не рухалася.
* * *
Він не вбив мене. Привязав до коновязі, за обидві руки.
Висогота сидів нерухомо. Вже досить давно так сидів. Навіть подих стримував. Цірі продовжувала розповідь, і голос її ставав усе глухішим, усе ненатуральнішим і щоразу неприємнішим.
Наказав тим, що збіглися, щоби принесли йому мішечок солі й барильце оцту. І пилу. Я не знала Не могла зрозуміти, що він має намір Ще тоді я не знала, до чого він здатний. Я була привязана до коновязі Він скликав якихось пахолків, наказав їм, аби тримали мене за волосся і за повіки. Показав їм, як саме Так, щоб не могла я відвернутися чи заплющити очі Щоби мусила дивитися на те, що він робить. Треба подбати, аби товар не зіпсувався, сказав. Аби не почав розкладатися
Голос Цірі зламався, сухо завяз у горлі. Висогота, вже знаючи, що почує, відчув, як слина заповнює йому рот, наче хвиля повені.
Відрізав їм голови, глухо сказала Цірі.Пилою. Ґіселеру, Кейлі, Ассе, Рефу, Іскрі Й Містле. Відрізав їм голови По черзі. На моїх очах.
* * *
Якби у ту ніч хтось зумів підкрастися під загублену серед мочарів хату із запалою, порослою мохом стріхою, якби зазирнув усередину крізь шпарини у віконницях, побачив би у скупо освітлених нутрощах сивобородого старця у кожусі й попелястоволосу дівчинку із обличчям, знівеченим шрамом на щоці. Побачив би, як дівчина трясеться від плачу, як давиться схлипом у обіймах старця, а той намагається її заспокоїти, незграбно й машинально гладячи й поплескуючи по спині, що трясеться від плачу.
Але то було неможливо. Ніхто не міг того побачити. Хата була добряче захована серед очерету на мочарах. На пустині, вічно вкритій туманом, туди, куди ніхто не наважувався заходити.
Розділ 3
Часто ставлять мені запитання, як воно сталося, що зважився я записати ці спогади. Багатьох людей цікавило, у який саме момент мемуари мої почали поставатиякий факт, подія чи справа на початку написання це супроводжували й дали на те натхнення. Раніше різні давав я пояснення і нерідко брехав, але зараз віддам поштивий борг істині, бо сьогодні, коли волос мій побілішав і порідшав, знаю я, що правдато цінне зерно, а брехнянегодні плевели.
А правда є такою: подією, яка всьому дала натхнення, якій завдячував я першим записом, з якого почав формуватися пізніший твір мого життя, була випадкова знахідка паперу й олівця серед речей, які я і мої компаньйони вкрали з лирійського військового табору. Сталося це
сталося це пятого дня після вересневої новини місяця, точно на тридцятий день нашої мандрівки, якщо рахувати від виходу з Брокілону і через шість днів після Битви-на-Мосту.
Тепер же, дорогий майбутній читаче, відступлю я трохи у часі й опишу події, які мали місце безпосередньо після славетної і важливої своїми результатами Битви-на-Мосту. Але спершу я просвіщу те численне гроно читачів, які про Битву-на-Мосту нічого не відаютьчи то з приводу інших інтересів, чи то у результаті загального неуцтва. Пояснюю: битву оту проведено в останній день місяця серпня Року Великої Війни в Анґрені, на мості, що поєднував обидва береги річки Яруги в околицях станиці з назвою Червона Бендюга. Сторонами того збройного конфлікту стали: армія Нільфгарду, корпус із Лирії, керований королевою Мевою, а також ми, наша чудова дружиная, чи то нижчепідписаний, а ще відьмак Ґеральт, вампір Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа, лучниця Марія Баррінг, називана Мільвою, і Кагір Мавр Диффрин еп Келлах, нільфгардець, який полюбляв із завзятістю, гідною кращого, доводити, що нільфгардцем він не є.
Неясним може також для тебе бути, читачу, звідки взялася в Анґрені королева Мева, про яку у час той думали, що разом із армією своєю згинула вона й померла під час нільфгардського липневого вторгнення у Лирію, Рівію й Едірн, що закінчилося повним підкоренням тих країн і окупацією їх імперськими військами. Але ж Меване загинула, як вважалося, у бою і не потрапила до нільфгардської неволі. Призвавши під штандарт свій ґречну громаду вцілілого лирійського війська й затягнувши кого вдасться, у тому числі найманців і звичайних бандитів, доблесна Мева почала із Нільфгардом партизанську війну. А до герильї такої лісистий Анґрен ідеально підходиві щоб із засідки вдарити, і щоби зачаїтися десь у хащах яких, бо в Анґрені хащі у достатку є, а як правду сказати, то, окрім хащів, у країні тій нічого немає, що варто було б згадати.
Гуфець Мевивже називаної у війську її Білою Королевоюскоро зріс у силі й такого набрав завзяття, що міг без страху переправлятися на лівий берег Яруги, аби там, у глибоких тилах ворога, воювати й гуляти уволю.
Тут повертаємося ми до наших баранів, чи то до Битви-на-Мосту. Тактична ситуація виглядала таким чином: партизани королеви Меви, погулявши собі на лівому березі Яруги, хотіли втекти на правий берег Яруги, але наштовхнулися на нільфгардців, які гуляли по правому берегу Яруги й власне хотіли втекти на берег лівий. На отих вищевказаних наштовхнулися ми, на позиції центральній, чи то із самої середини річки Яруги, з кожного боку, зліва чи справа, якимось людом збройним оточені. То, не маючи куди втікати, перетворилися ми на героїв і вкрили себе безсмертною славою. Битву, до речі кажучи, виграли лирійці, бо вдалося їм те, що вони заміряли зробити, чи пак утекти на правий берег. Нільфгардці ж утекли у напрямку невідомому й тим самим битву програли. Я розумію, що все це звучить досить плутано, й маю намір перед публікацією проконсультуватися щодо тексту із якимось військовим теоретиком. Поки ж спираюся на авторитет Кагіра еп Келлаха, єдиного солдата у нашій дружині,а Кагір підтвердив, що вигравання битв завдяки швидкій втечі з поля бою є допустимим з точки зору більшості мілітарних доктрин.
Участь нашої дружини у битві була, беззаперечно, славетною, але мала також і погані наслідки. Із Мільвою, яка була в цікавому стані, стався нещасний випадок. Решті з нас пощастило настільки, що ніхто серйозніших уражень не отримав. Але ніхто також і профіту не здобув,і навіть подяки не дочекався. Виняток становив відьмак Ґеральт. Бо відьмак Ґеральт, незважаючи на багатократноі, як бачимо, досить неправдивооголошену індиференцію і не раз декларовану нейтральність, проявив у битві завзяття настільки ж велике, наскільки ж занадто театральне, а іншими словами: бився воістину показово, щоб не сказати напоказ. Його помітили, а Мева, королева Лирії, власною рукою посвятила його в рицарі. З того пасовання, як швидко виявилося, було більше неприємностей, ніж ужитку. А треба ж тобі, милий читачу, знати, що відьмак Ґеральт завж ди був людиною скромною, розважливою і холоднокровною, із внутрішнім світом простим і неускладненим, наче держак від алебарди. Втім, несподіване підвищення і показна ласкавість королеви Меви змінили йогоа якби не знав я його краще, сказав би, що ввели у пиху. Замість того щоб якнайшвидше й анонімно зникнути зі сцени, Ґеральт стирчав при королівській свиті, втішався гонором, розкошував ласкою і насолоджувався славою. А нам слава й розголос акурат були потрібні менше за все.
Нагадую тим, хто не памятає, що той самий відьмак Ґеральт, тепер пасований рицар, був переслідуваний органами безпеки усіх Чотирьох Королівств у звязку зі справою бунту магів на острові Танедд. Мене, особу невинну й чисту, наче сльоза, намагалися обтяжити звинуваченням у шпигунстві. До того треба додати Мільву, яка колаборувалася із дріадами, зі скойатаелями і, як виявилося, була замішана у славетній різанині людей на рубежах лісу Брокілон. До того належить додати Кагіра еп Келлаха, нільфгардця, громадянина ворожої, як не крути, нації, чию присутність на невластивому боці фронту непросто було б пояснити й усправедливити. Так складалося, що єдиний член нашої дружини, чий життєпис не бруднили справи політичні або кримінальні, був вампіром. Таким-то чином демаскування і розпізнання будь-кого з нас загрожувало усім іншим посадженням на загострені осикові кілки. Кожен день, проведенийспочатку, зрештою, мило й безпечноу тіні лирійських штандартів, отой ризик збільшував.
Ґеральт, коли я йому про це жорстко нагадав, спершу трохи скривився і надав свої рації, яких він мав дві. По-перше, Мільва після прикрого нещасного випадку з нею все ще потребувала опіки й догляду, а у війську були фельдшери. По-друге, армія королеви Меви прямувала на схід, у напрямку Каед Ду. А наша дружина, перед тим як вона змінила напрямок шляху й впакувалася в описану вище битву, також прямувала до Каед Дувід друїдів, які там мешкали, мали ми надію отримати якусь інформацію, що могла б допомогти у пошуках Цірі. З прямого шляху до згаданих друїдів зіпхнули нас загони та своєвільні військові, що все гуляли Анґреном. Тепер же, під охороною приязного лирійського війська, у ласці й прихильності королеви Меви, дорога до Каед Ду стала отвором та видавалася простою і безпечною. Застерігав я відьмака, що це лише здається, що це лише видимість, що ласка королівська перемінлива й на пістрявому конику їздить. Відьмак і слухати не хотів. А чия була правда, швидко події показали. Коли ото стало відомо, що зі сходу, від перевалу Кламат іде у великій силі на Анґрен нільфгардська карна експедиція, військо Лирії швидко завернуло на північ, у бік гір Магакаму. Ґеральтові, як можна здогадатися, абсолютно не підходила ота зміна курсуспішно було йому до друїдів, а не до Магакаму! Наївний, наче дитина, полетів він до королеви Меви з наміром отримати звільнення від армії й королівського благословення задля своїх приватних інтересів. І в ту мить закінчилася королівська милість і прихильність, а шана і подив до героя Битви-на-Мосту розвіялася, наче дим. Рицарю Ґеральту із Рівії холодним, але твердим тоном нагадали про його рицарські обовязки щодо Корони. Все ще хвору Мільву, вампіра Регіса й нижчепідписаного наказали додати до колони біженців та цивільних, що тяглися за військом. Кагір еп Келлах, рослий юнак, який жодним чином на цивільного не скидався, був підперезаний біло-синім шарфом і прийнятий у так звану вільну компанію, чи то у загін кавалерії, що складався з різного роду гультіпак, збираних дорогою лирійським корпусом.