Великим оптимістом був твій знайомий чарівник. Тільки одного він і не взяв до уваги: помилок, які робить природа. Або ті, хто з нею граються. Золотий дракон та інші подібні до нього мутанти, якщо й існували, вижити не могли. Бо на перешкоді їм стала дуже природна межа можливостей.
І яка ж то межа?
Мутанти, мязи на щелепах Ґеральта здригнулися сильніше, мутанти стерильні, Борху. Тільки у легендах може вижити те, що не може вижити у природі. Тільки легенда й міф не знають меж можливого.
Три Галки мовчав. Ґеральт глянув на дівчат, на їхні обличчя, що раптом посерйознішали. Вея несподівано нахилилася у його бік, обійняла за шию твердою, мязистою рукою. Він відчув на щоці її губи, мокрі від пива.
Люблять тебе, повільно промовив Три Галки. Хай мене покрутить, вони тебе люблять.
І що у тому дивного? смутно посміхнувся відьмак.
Нічого. Але це треба обмити. Господарю! Друге барильце!
Не шалій. Найбільшежбан.
Два жбани! проревів Три Галки. Теє, я мушу на хвильку вийти.
Зерріканка встала, підняла з лавки шаблю, провела по залі тужливим поглядом. Хоча мить тому кілька пар очей, як зауважив відьмак, недобре поблискували, роздивляючись товстий капшук, ніхто не наважився вийти услід за Борхом, який, похитуючись, ішов до виходу. Тея стенула плечима й пішла за працедавцем.
Як твоє справжнє імя? запитав Ґеральт ту, яка зосталася біля столу.
Вея блиснула білими зубами. Її сорочка була трохи розшнурована, майже до меж можливого. Відьмак не сумнівався, що то черговий привід для провокації когось із зали.
Альвеаенерле.
Красиво.
Відьмак був упевнений, що зерріканка зробить скромне личко і підморгне йому. Не помилився.
Вея?
Гм?
Чому ви їдете із Борхом? Ви, вільні воїтельки? Можеш пояснити?
Гм.
Щогм?
Він Зерріканка, морщачи чоло, добирала слова. Він є Най красивший.
Відьмак покивав. Критерії, на підставі яких жінки оцінювали привабливість чоловіків, не вперше видалися йому загадковими.
Три Галки ввалився до алькова, зашнуровуючи штани, голосно віддавав накази корчмарю. Тея, яка трималася на два кроки позаду, вдаючи знуджену, роззиралася по корчмі, а купці й бокораші старанно уникали її погляду. Вея висмоктала чергового рака, раз за разом кидаючи на відьмака промовисті погляди.
Я замовив ще по вугрю, цього разупеченому. Три Галки важко сів, побрязкуючи незастебнутим поясом. Намучився я з тими раками й трохи зголоднів. І я домовився про твою ночівлю, Ґеральте. Немає сенсу блукати поночі. Ще порозважаємося. Ваше здоровя, дівчата!
Вассехель! сказала Вея, салютуючи йому кубком.
Тея моргнула й потягнулася, причому чималий бюст, всупереч Ґеральтовим очікуванням, не роздер сорочку.
Порозважаємося. Три Галки перехилився через стіл і ляснув Тею по сідницях. Порозважаємося, відьмаче. Гей, господарю! Давай сюди!
Шинкар жваво підбіг, витираючи руки об фартух.
Знайдеться у тебе діжа? Така, для прання, солідна й велика?
Наскільки велика, пане?
На чотири особи.
На чотири Корчмар роззявив рота.
На чотири, підтвердив Три Галки, добуваючи з кишені напханий капшук.
Знайдеться. Шинкар облизнув губи.
Чудово, засміявся Борх. Накажи винести її нагору, до моєї кімнати й наповнити гарячою водою. Швидесенько, любчику. І пива накажи туди принести, ті три жбани.
Зерріканки захихотіли й одночасно підморгнули.
Яку бажаєш? запитав Три Галки. Га? Ґеральте?
Відьмак почухав потилицю.
Знаю, що вибрати важко, сказав із розумінням Три Галки. Я і сам часом маю з тим клопіт. Добре, розберемося у діжці. Гей, дівчата! Допоможіть мені піднятися по сходах!
ІІІ
На мосту був заслін. Дорогу загороджувала довга солідна балка, посаджена на деревяні козла. Перед нею і за нею стояли алебардники у шкіряних, оббитих залізом куртках і кольчужних капюшонах. Над заслоном важко вилася пурпурна хоругва зі знаком срібного грифа.
Що за дурня? здивувався Три Галки, підїжджаючи ступою поближче. Немає проїзду?
Ґлейт є? запитав найближчий алебардник, не виймаючи з рота прутика, якого жувавневідомо, чи то від голоду, чи щоб згаяти час.
Який ґлейт? То що, мор? А може, війна? За чиїм наказом блокуєте шлях?
Короля Нєдаміра, пана Кайнгорна. Стражник пересунув прутик у протилежний кутик рота й вказав на хоругву. Без ґлейту в гори не можна.
Ідіотизм якийсь, сказав Ґеральт змученим голосом. Це ж аж ніяк не Кайнгорн, але Холопільський край. Це Холопілля, не Кайнгорн стягує мито з мостів на Браа. Що має до того Нєдамір?
Не мене питайте. Стражник виплюнув прутик. Не моя справа. Мені аби ґлейти перевіряти. Якщо хочтебалакайте із нашим десятником.
А де він?
Отам, за садибою митника, на сонечку гріється, сказав алебардник, дивлячись не на Ґеральта, а на голі ноги зерріканок, які ліниво потягувалися у сідлах.
За хаткою митника, на купі висушених колод, сидів стражник, руківям алебарди малюючи на піску жінку, а скоріше, її фрагмент, побачений з оригінального ракурсу. Поряд із ним, делікатно пощипуючи струни лютні, напівлежав худий чоловік у насунутому на очі химерному капелюшку кольору сливи, оздобленому срібною пряжкою і довгим, нервовим пером чаплі.
Ґеральт знав той капелюшок і те перо, прославлені від Буйни до Яруги, знамениті у дворах, фортецях, шинках, заїздах та борделях. Особливо у борделях.
Любистку!
Відьмак Ґеральт! З-під капелюшка глянули веселі сині очі.Оце так! І ти тут? Ґлейта, раптом, не маєш?
Що ви всі з тим ґлейтом? Відьмак зіскочив із сідла. Що тут відбувається, Любистку? Ми хотіли перейти на другий берег Браа, я і той лицар, Борх Три Галки, і наш ескорт. А, як виявилося, не можемо.
Я також не можу. Любисток устав, зняв капелюшок, уклонився зерріканкам із перебільшеною галантністю. Мене також не хочуть пропускати на той берег. Мене, Любистка, найславетнішого менестреля і поета у радіусі тисячі миль, не пропускає оцей от десятник, хоча, як бачте, також людина мистецтва.
Нікого без ґлейта не пропущу, сказав десятник понуро, після чого додав до свого малюнка фінальну деталь, дзьобнувши кінчиком держака у пісок.
Ну й обійдемося, сказав відьмак. Поїдемо лівим берегом. До Генґфорсу дорога довшою буде, але як требато треба.
До Генґфорсу? здивувався бард. Так ти, Ґеральте, не за Нєдаміром їдеш? Не за драконом?
За яким драконом? зацікавився Три Галки.
Не знаєте? Правда не знаєте? Ну, то мушу вам про все розповісти, панове. Я все одно тут чекаю, може, буде їхати хтось із ґлейтом, хто мене знає і дозволить приєднатися. Сідайте.
Зараз, сказав Три Галки. Сонце майже на три чверті у зеніті, а мене сушить як холера. Не розмовлятимемо із сухим писком. Теє, Веє, риссю до містечка та купіть барильце.
Подобаєтеся ви мені, пане
Борх, званий Три Галки.
Любисток, званий Незрівнянним. Деякими дівчатами.
Розповідай, Любистку. Ґеральта охопила нетерплячка. Не будемо ж тут стирчати до вечора.
Бард обійняв пальцями гриф лютні, різко вдарив по струнах.
Як зволите, мовою цвітастою чи нормально?
Нормально.
Прошу. Любисток не відклав лютню. Тож послухайте, шляхетне панство, що трапилося тиждень тому неподалік міста вільного, Холопіллям званого. Отож, світанком блідим, ледь сонечко раннє рожевим забарвило імлу над луками
Мало бути нормально, нагадав Ґеральт.
А хіба ні? Ну добре, добре. Розумію. Коротко, без метафор. На пасовиська під Холопіллям прилетів дракон.
Е-е-е-е, сказав відьмак. Щось воно неправдоподібно. Уже скільки років ніхто не бачив драконів у тих краях. А чи не був то звичайний ослизг? Трапляються ослизги майже такі великі
Не ображай мене, відьмаче. Я знаю, що говорю. Я його бачив. Так уже сталося, що я саме був у Холопіллі на ярмарку й бачив усе на власні очі. Балада вже готова, але не захотіли ви
Розповідай. Був він великим?
Із три кінські корпуси. У холці не вищий за коня, але куди більш масивний. Сірий, наче порох.
Значитьзелений.
Так. Прилетів несподівано, впав просто на стадо овець, розігнав пастухів, затовк із дюжину звіряток, чотирьох ізжер та й полетів.
Полетів Ґеральт покивав. І кінець?
Ні. Бо наступного ранку прилетів знову, цього разу ближче до містечка. Спікірував на громаду бабів, які прали білизну на березі Браа. Ото вони втікали, людоньки! У житті я так не сміявся. Дракон же зробив пару кіл над Холопіллям і полетів на пасовиська, там знову взявся за овець. Тільки тоді й почалися розгардіяш і замішання, бо раніше мало хто повірив пастухам. Бургомістр мобілізував міську міліцію і цехи, але, поки ті сформувалися, плебс узяв справу в свої руки й усе вирішив.
Як?
Цікавим народним способом. Місцевий шевський майстер, такий собі Козоїд, вигадав спосіб проти гадини. Забили вівцю, напхали її щільно чемерником, беладоною, блекотою, сіркою та шевською смолою. Для певності місцевий аптекар улив усередину дві кварти своєї мікстури проти чиряків, а жрець із храму Креви помолився над стервом. Потім поставили препаровану вівцю посередині стада, підперши кілком. Насправді ніхто не вірив, що дракон спокуситься на те смердюче на милю гівно, але реальність перевищила наші очікування. Не звертаючи уваги на живих та бекаючих овечок, гад проковтнув наживку разом із кілком.
І що? Кажи ж, Любистку.
А я що роблю? Кажу ж. Слухайте, що було далі. Не минуло й стільки часу, скільки треба вправному чоловікові, щоб розшнурувати дамський корсет, як дракон почав раптом ричати й пускати дим, передом і задом. Крутився, намагався злетіти, тоді осовів і знерухомів. Двійко добровольців рушили, аби перевірити, чи отруєний гад ще дихає. Були то місцевий грабар і місцевий дурень, народжений недоумкуватою дочкою лісоруба й підрозділом найманих пікінерів, які пройшли Холопіллям іще за часів рокошу воєводи Нужибоба.
Ото ти брешеш, Любистку.
Не брешу, тільки прикрашаю, а в тому є різниця.
Невелика. Розповідай, шкода часу.
Тож, як я казав, грабар і мужній ідіот вирушили як розвідники. Потім ми насипали їм малий, але милий для ока курганчик.
Ага, сказав Борх. Значить, дракон був іще живим.
Ще й яким, весело сказав Любисток. Живим. Але був таким слабким, що не зжер ані грабаря, ані дурбецела, тільки що кров полизав. А потім, на загальне розчарування, відлетів, здійнявшись у повітря із чималим зусиллям. Щопівтораста ліктів із гуркотом падав і злітав знову. Інколи йшов, тягнучи задні лапи. Ті, що посміливіші, пішли за ним, на відстані погляду. І знаєте що?
Кажи, Любистку.
Дракон заліз в ущелини у Пустульських горах, поблизу від витоків Браа, й сховався у тих печерах.
Тепер усе ясно, сказав Ґеральт. Дракон, скоріше за все, у тих печерах століття перебував у летаргії. Я чув про такі випадки. І там також має бути його скарбниця. Тепер я знаю, чому блокують міст. Хтось хоче накласти на ту скарбницю лапу. І той хтосьНєдамір із Кайнгорна.
Саме так, сказав трубадур. Усе Холопілля аж кипить з цього приводу, бо вважають там, що дракон і скарбниця належать їм. Але вагаються повстати проти Нєдаміра. Нєдамірщеня, він ще й голитися не почав, але вже встиг довести, що проти нього повставати небезпечно. А той дракон йому потрібен диявольськи, тому він так швидко відреагував.
Потрібна йому та скарбниця, хотів ти сказати.
У тому й річ, що драконнавіть більше, ніж скарбниця. Бо, бачте, Нєдамір гострить зуби на сусіднє королівство, Маллеору. Там після раптової і дивної смерті князя залишилася княжна у віці, так би мовити, покладин. Вельможі з Маллеори від Нєдаміра й інших конкурентів не в захваті, бо знають, що новий володар натягне їм вузду, не те що княжна-шмаркачка. Тож вони вигребли десь старе й запилене пророцтво, що твердить: митра й рука дівчини належать тому, хто переможе дракона. Оскільки ж драконів тут не бачили століттями, то думали, що тепер настав для них спокій. Нєдамір, звісно, з легенди насмівся, узяв би Маллеору збройною рукою та й по всьому, але коли розійшлася звістка про холопільського дракона, зорієнтувався, що може побити маллеорську шляхту її ж власною зброєю. Якби він зявився там, несучи драконову голову, народ привітав би його як монарха, посланого богами, а вельможі не посміли б навіть писнути. То ви дивуєтеся, що він погнав за драконом, наче кіт за рибячим міхурем? Особливо за таким драконом, який ледь ноги волочить? Це ж для нього щасливий випадок, посмішка долі, най його холера.
А дороги загородив від конкурентів.
Певно. І від холопілянців. До того ж по всіх околицях він розіслав кінних із ґлейтами. Для тих, які мають того дракона вбити, бо Нєдамір не дуже прагне особисто входити до печери з мечем. Миттю залучили найславетніших драконоборців. Більшість із них ти, Ґеральте, певно, знаєш.
Можливо. Хто приїхав?
Ейк з Денесле, це по-перше.
Хай йому Відьмак тихенько присвиснув. Богобоязний та цнотливий Ейк, лицар без страху й докору, власною особою.
Ти його знаєш, Ґеральте? запитав Борх. Він і справді такий вовкодав для драконів?
Не тільки для драконів. Ейк упорається з будь-якою потворою. Забиває навіть мантикор і грифонів. Кількох драконів також прикінчив, я про це чув. Він вправний у цьому. Але псує мені інтереси, босяцюра, бо не бере грошей. Хто ще, Любистку?
Рубайли з Крінфріду.
Ну, вважайтенемає вже дракона. Навіть якщо він зцілиться. Та трійцязіграна банда, бються не дуже чисто, але дієво. Вибили усіх ослизгів і вилохвостів у Реданії, а при нагоді прикінчили й трьох червоних драконів і одного чорного, і це вже щось. Це всі?
Ні. Приєдналася до них іще шістка ґномів під командою Ярпена Зігріна.
Не знаю його.
Але про дракона Оквіста з Кварцової гори ти чув?
Чув. І бачив каміння з його скарбниці. Були там сапфіри небувалих кольорів і діаманти величезні, наче черешні.
Ну так знай, що саме Ярпен Зігрін і його ґноми прикінчили Оквіста. Було про те складено баладу, але нудну, бо не моя. Якщо ти не чувнічого не втратив.
Це всі?
Так. Не враховуючи тебе. Ти стверджуєш, що не чув про дракона, хтозна, може, воно й правда. Але тепер ти вже знаєш. І що?
І нічого. Мене той дракон не цікавить.
Ха! Хитро, Ґеральте. Бо ти й так не маєш ґлейту.
Повторюю, мене той дракон не цікавить. А що з тобою, Любистку? Що тебе так тягне у той бік?
Усе просто. Трубадур стенув плечима. Треба бути близько від пригод і подій. Щодо битви з тим дракономбуде розголос. Авжеж, я міг би скласти баладу й на підставі розповіді, але вона звучатиме інакше, співана кимось, хто бачив бій на власні очі.
Бій? засміявся Три Галки. Хіба щось на кшталт різанини свині чи четвертування трупа. Слухаю і не можу припинити дивуватися. Славні вої, які мчать сюди з усіх кінських ніг, аби дорізати напівдохлого дракона, отруєного якимось хамом. Сміятися хочеться і ригати.
Ти помиляєшся, сказав Ґеральт. Якщо дракон не помер від отрути на місті, то, напевне, його організм уже її переборов і дракон тепер повний сил. Зрештою, немає великого значення. Рубайли з Крінфріду все одно його вбють, але без бою, якщо хочеш знати, не обійдеться.
Тож ти ставиш на Рубайл, Ґеральте?
Ясно ж.
Аякже, відізвався стражник-митець, який досі мовчав. Драконището потвора магічна, й не прибити його інакше, ніж чарами. Якщо хто й дасть йому раду, то це чарівниця, яка проїхала туди вчора.
Хто? Ґеральт схилив набік голову.
Чарівниця, повторив стражник. Я ж кажу.
Імя назвала?
Назвала, але я забув. Мала ґлейт. Молода була, вродлива по-своєму, але ті очі Самі знаєте, пане. Аж зимно людині стає, коли така гляне.
Ти щось про те знаєш, Любистку? Хто це може бути?
Ні,скривився бард. Молода, вродлива й такі собі очі. Теж мені прикмета. Вони всі такі. Жодна з тих, кого я знаю, а знаю я багатьох, не виглядає старшою, ніж на двадцять пять чи тридцять, а деякі ж, як я чув, памятають іще часи, коли там, де нині стоїть Новіград, шумів бір. Зрештою, для чого ж існують еліксири з мандрагори? А мандрагорою вони ж собі й очі закапують, аби ті блищали. Як воно у баб буває.