Анатоль офіційно був звязковим між американцями та поляками, а насправді безперервно стежив за союзниками, щоб вони не приховали якоїсь ключової для себе інформації. Підозри були небезпідставні. Янкі мали поставитися до справи серйозно, якщо прислали капітана Патриджа, командира шістдесят шостої бригади Військової розвідкинайважливішого американського розвідувального підрозділу в Європі.
Це дивовижна країна, врешті відповів Ґмітрук. У перший день я був би героєм, іменем якого хочуть називати вулиці. Другого дня хтось би зауважив, що це дивний збіг обставин, що саме в момент безпрецедентного нападу офіцер спецслужби сидів собі неподалік у горах. Третього дня я був би героєм, але конспірологічних теорій, елементом таємного порозуміння нашої влади з росіянами. Четвертого дня, якби побажали запросити мене до муніципальної школи, то через село промарширували б дві демонстрації: за героя і проти зрадника. Ні, дякую.
Підніс склянку здоровою рукою, підвівся й підійшов до вікна, дивлячись на безлюдну, припорошену снігом галявину. Подумав, що ніколи вже не матиме Татр тільки для себе, як зараз. Від дня, коли стався терористичний акт на канатній дорозі на Каспровий Верх, гори були закриті для всіх, окрім невеликої групи польських та американських слідчих. Навіть гірським рятувальникам і працівникам національного парку було заборонено заходити на територію, яку стерегли розставлені в долинах пости. Використовував це, щоб ходити на самотні, по-справжньому самотні прогулянки, подалі від доріг. Блукав лісом, піднімався на скелі, стежив за звірами, які відчули відсутність людей і з дня на день поводилися дедалі сміливіше.
Знав, що такий досвід не повториться і що це слушний момент, аби завершити гірський етап свого життя. Мав намір навчитися ходити під вітрилами і змінити середовище, тримаючись подалі від цієї купи каміння, де лише дивом уникнув загибелі.
7
За тиждень майор Польського Війська і новоспечений пенсіонер Анатоль Ґмітрук замість того, щоб чекати в залі відльотів на літак до країни, в якій о цій порі року є сонце, сидів у добре знайомому йому кабінеті військової адміністративної будівлі у Варшаві, а точнішеу резиденції Служби військової контррозвідки, і подумки лаявся на всі заставки. Якби не вийшов на пенсію, його б тут не було. А оскільки вийшов, то його швидко призначили до місії, настільки таємної, що з політичної точки зору діючий офіцер не міг брати в ній участі.
Привітно усміхнувся до жінки, що сиділа по той бік столу й мала очі настільки чорні, що це скидалося на результат генетичних маніпуляцій.
Протягом усього професійного життя його командирами були чоловіки, а тільки-но став цивільним, його начальницею стала жінка. З цього випливало, що життя по інший бік насправді керується іншими законами.
8
Це неймовірно, подумала докторка Зофя Лоренц, але цей чоловік має вигляд працівника податкової, із тих, хто змирився з тим, що назавжди залишиться працівником податкової. Тих, які спершу думають, що це тимчасово, що втечуть у приватний бізнес, а за пять років виправдовують брак розвитку тим, що стануть чесними чиновниками на боці громадян і що хтось-таки мусить служити Речі Посполитій. Через десять років уже мріють лише про підвищення в тій самій установі, а через пятнадцятьаби хтось урешті запропонував їм хабаря. Худорлявий чоловік, що сидів перед нею у завеликому, погано підібраному костюмі, мав вигляд людини, яка зрозуміла: що вдієш, у інших іще гірше. Мав вибачливу, лагідну посмішку, рідке біляве волосся і великий, не надто шляхетний ніс, характерний для мешканців Центральної Польщі. Не вирізнявся б абсолютно нічим, якби не відстовбурчені маленькі вуха, які робили його, може, й не гарним, але якось по-зухвалому привабливим.
А може, тільки вона так думала? Може, ніколи не звернула б уваги на чоловіка з відстовбурченими вухами, якби Ґаґатек не переконував її протягом двох годин, що Анатоль Ґмітрук для її команди просто конче необхідний. І що він ніякий не солдафон з пальцем на спусковому гачку, який перетворить тактичну операцію на пригодницький фільм. По-перше, він висококласний спеціаліст розвідки і провів роки у закордонних місіях. Знає союзника і його методи діяльності, і це знання у вирішальні моменти може бути безцінним. По-друге, вони потребують когось, хтовисловився за допомогою евфемізмузможе впоратися з чимось серйознішим, ніж степлер. А по-третє, і тут Ґаґатек зробив паузу і змовницьки нахилився в її бік, а вона подумала, що всі ці чоловіки з військовими званнями напевно не мають клепки в голові, а по-третє, це вінтой самий Таємний Покровитель з Каспрового.
Загалом це справило на неї враження. Протягом двох місяців катастрофа на Каспровому, що стала причиною смерті двох людей і вразила все суспільство тим, що стала першим справжнім терористичним актом у Польщі, була в заголовках усіх газет. І разом з нею Таємний Покровитель. Чоловік, який зявився нізвідки, як Бетмен, і врятував життя всіх людей у вагончику, після чого зник. А єдине, чим влада почастувала своїх громадян, була лаконічна інформація, що це був офіцер однієї з державних інституцій, що займаються безпекою громадян Речі Посполитої, «який побажав залишитись анонімним».
Звісно, що він став героєм у суспільній уяві, зявилися навіть кухлі та сорочки з біло-червоним прапором і абревіатурою ОПЗА. Як в Америці.
Уся Польща говорила про ці події, вона теж захоплювалася Покровителем і уявляла його подібним до Брюса Вілліса, який у знаменитій майці сидить верхи на тросах канатної дороги, червоним ножиком знешкоджує заряд і тихенько насвистує американську мелодію з «Міцного горішка»: When Johnny comes marching home again, hurrah! hurrah!
Що ж, Брюс, тобто Ґмітрук, не виглядав як працівник податкової з відстовбурченими вухами. Та коли Ґаґатек їй сказав, що Покровитель може бути в її команді, не залишилася байдужою до сили міфу. І тепер хотіла поділитися з ним усіма цими думками, а потім вирішила, що не варто захоплюватися тим, хто має бути їїпідлеглим. Радше підпорядкованим, виправилася подумки, бо ця кампанія мала більше спільного з військовою операцією.
Зачекаємо на решту, зараз мають зявитися, холодно запропонувала докторка Зофя Лоренц Анатолю Ґмітруку, не спускаючи з нього чорних очей, що, як завжди, не виражали жодних емоцій.
Ґмітрук спокійно кивнув головоюяк чиновник, який підтверджує, що так, було обрано потрібний бланк для звіту.
За хвилину відчинилися двері. Лоренц і Ґмітрук підвелися.
Познайомтеся, панове, сказала Зофя Лоренц. Майор Анатоль Ґмітрук зі Служби військової контррозвідки і Кароль Бознанський, міжнародний арт-дилер і знавець ринку мистецтв. Пропоную всім одразу перейти на «ти», так буде легше.
Справді? Не муситиму говорити тобі «докторко Зофє»? Кароль усміхнувся, був сама чарівність. Зосенько?
Не удостоїла його відповіддю.
Прошу вас, «вас» прозвучало дуже офіційно, ще трохи терпіння. Генерал Ґаґатек, який безпосередньо відповідає за все перед премєром, приведе ще одну особу і пояснить подробиці справи. Якщо погодитеся на співпрацю, решту вечора проведемо разом.
Приведе? Бознанський звів брови. Я думав, ти працюєш у Міністерстві закордонних справ, а не внутрішніх. Приводять засуджених на зустріч із прокурором, Зосенько.
Не удостоїла його відповіддю.
Подумала, що зустріч з «приведеною» особою буде для неї найважчою. Ґаґатек, знаючи це, найбільше часу присвятив рекламуванню четвертого члена їхньої команди. Ліза Тольґфорс була найстаршою серед них усіх, їй було майже пятдесят, хоча ніхто при здоровому глузді не дав би їй стільки, судячи з фотографій у досьє.
«Справжня аристократка, сказав Ґаґатек. І йдеться не тільки про стиль, це принцеса, у якої тече кров Габсбурґів, донька однієї з найзнаменитіших шведських родин, промисловців з Далекої Півночі. Звісно, її виперли, але кров є кров. Справжня дама, чудово володіє сімома мовами, здобула добру освіту, не кожний знає, що свого часу їй пропонували очолити кафедру в університеті в Уппсалі. Їй тоді не було й тридцяти років! Звісно, що не погодилася, бо, по-перше, не мусила, а по-друге, як відомо, її захоплення й зацікавлення геть не відповідали будь-якому навчальному закладу. Я розумію, що з очевидних причин ви не повинні бути її прихильницею, але подивімося правді в очі: хтось такий вам конче необхідний. Ви повинні на хвилю визнати, що мета виправдовує засоби».
Що ж, докторка Зофя Лоренц фактично це визнала. Хоча якби складала список осіб, з якими ніколи не хотіла б мати нічого спільного, то славетна Роня опинилася б на другому місці. Одразу за Каролем Бознанським.
А тепер, будь ласка, яка несподіванка, саме ці двоє будуть її товаришами в найважливішій справі у її житті. Неймовірно.
Ґаґатек завів Лізу Тольґфорс до кабінету. Жінка ні на мить не сумнівалася в тому, хто тут головний. Впевненою ходою, ніби юристка міжнародної фірми, що починає перемовини, а не особа, що перебуває на утриманні польських платників податків, підійшла до Лоренц і подала їй руку.
До манди дверцята, сказала майже без акценту і приязно посміхнулася.
Справжня шведська аристократка, відома як Роня, що зажила слави найвинахідливішої в історії крадійки творів мистецтва, провела останні вісім місяців у вязниці для жінок у Ґрудзьондзі, відбуваючи вирок за крадіжку картини Моне з Познанського національного музею. Мабуть, саме тому польська була єдиною знаною Роні мовою, якою вона не послуговувалася як літературною.
9
Боялася цього візиту. Мабуть, це був логічний вибір. Найкращим місцем була приватна квартира когось із них, бо де б ще мали зустрітися? Вона сама мала дві невеличкі, забиті книжками кімнатки на Мокотові. Таємний Покровитель мешкав у Жирардові. Шведка залишила свою готельку в Ґрудзьондзі з двома співмешканками на додачу. А Карольяк завжди перший у будь-яких змаганнях, шляк би його трафив, мав величезне порожнє помешкання на Бейській. Це була радше однокімнатна квартира і водночас робоче приміщення, бо все ж таки віддавав перевагу своєму господарству під Мщоновим.
Подумала, що тут навіть вишукано, піднімаючись ліфтом на пятий поверх модернової камяниці, в якій на першому поверсі розміщувалася відома «Книгарня Читача», що утворювала разом із розташованою неподалік кавярнею один із небагатьох уцілілих осередків інтелігентської Варшави. Втім, вийшовши з ліфта, недовірливо похитала головою, побачивши латунну табличку з гарно вигравіюваним написом «Кароль 3. Бознанськийарт-дилер». Який несмак.
Постукала, сподіваючись, що всі вже зібрались. Однак прийшла перша.
Безтурботно усміхнулася, побачивши господаря, і зайшла всередину, напружена так, що болів кожен мяз. Вона памятала, як востаннє пройшла цим коридором, у якому не було нічого, крім стелажа з детективами та їхніх спільних знімків на стіні з відпустки у Франції. Грюкнула дверима, аж відпав з них номер (латунної таблички тоді ще не було), збігла сходами і не бачила його аж дотепер. Це було чотири роки тому. Точно, на свято Поклоніння Волхвів буде рівно чотири.
Їй було байдуже, але боялася, що, коли побачить на стіні коридора знімок іншої жінки з іншої відпустки, то це буде важко.
Проте на стінах коридора нічого не було. Тільки стелаж із детективами стояв, як і колись, на своєму місці.
Вітаю з Вичулковським, сказала, віддаючи Каролеві пальто. Я чула про Фрея, це виняткова падлюка навіть як на перекупника. Не люблю стереотипів, але, схоже, він їздив би вантажівкою по окупованій Європі зі списком творів для «збереження». Справді віддав? З доброти сердечної?
Боюсь навіть казати, знаю, що ти терпіти не можеш відшкодування витрат.
Ти, мабуть, жартуєш? Насуплені брови збіглися над очима в одну товсту лінію. Не кажи, що ви йому заплатили. Чудово знаєш, що це означає, і тебе це зовсім не обходить, правда? Поки загрібаєш свої комісійні.Почала йому докоряти так, ніби тих чотирьох років перерви взагалі не було. Зараз ПКН «Орлен» заплатить кілька тисяч, за місяць PZUкільканадцять, а що, як вирине щось по-справжньому цінне? Королівська скринька, приміром? Або Бордоне? Кранах? Пуссен? Рубенс? Яка фірма викладе мільйон? Або й кілька мільйонів?
Євро, промовив.
Євро, чи доларів, чи фунтів, яка різниця. І так ніхто не дасть. А інакше не захочуть розмовляти, бо через таких недолугих
Одне євро! Я заплатив одне євро. Буквально: сто євро-центів. Чотири кома двадцять три соті злотого. Ходімо!
Узяв її за руку й потягнув у глиб квартири. Зціпила зуби, бо на мить опинилася у хвилі теплих спогадів. Він завжди був нетерплячим. У крамницях, у музеях, у галереях. У спальнях. Ходімо, і тягне, бо вже йому урвався терпець, вже дратується, вже йому шкода часу на пояснення, хоче показати, про що йдеться.
Зайшли до темної вітальні, одна зі стін якої повністю складалася з шибок, за якими над дахами камяниць на протилежному боці було видно нове середмістя Варшави, середньоєвропейський горе-Мангеттен, купку багатоповерхівок зі скла довкола все ще домінуючого у краєвиді міста радянського Палацу культури.
Поглянь, промовив, умикаючи світло.
Вона побачила картину, що висіла на порожній стіні. Красуня, що складалася переважно з чорних кучерів, здавалося, була задоволена новим місцем прописки. Настільки задоволена, що охоче дозволила б стягнути з себе легке покривало.
Лоренц підійшла ближче. Чудовий портрет, не захоплював її, але був чудовим. Із задоволенням подумала, що її власний, написаний Фангором портрет, який висів колись на тому самісінькому місці, мав набагато більшу мистецьку цінність.
Що за варварство, вирізали підпис Вичулковського і дату. Погань паскудна. Що вона взагалі тут робить? Має бути в музеї.
Мій приятель з «Орлена» позичив її мені на вік-енд. Ми вчора повернулися з Берліна, церемонія передачі до Національного музею в понеділок Чого їй сидіти у скриньці. Така гарна дівчина. Не знаю чому, але мені весь час здається, що вона трохи недотрахана.
Засміялася.
Ну знаєш, такими словами ти ображаєш метра Вичулковського. З того, що я знаю, навіть якщо у його ательє і зявлялися якісь дами, що страждали через статеве незадоволення, то довго їхні недуги не тривали. Просто неймовірно побачити це в кольорі.
Казала правду. Каталог утрат, яким займалася докторка Лоренц, був досить похмурим. Довоєнні чорно-білі знімки малих форматів, подекуди лише описи. Після років праці легко було забути, що за тими сірими картками стоять кольорові, часто величезні полотна. Добре знала знімок цієї чорнявої красуні Вичулковського, бачила кольорову репродукцію в журналі, коли випливла справа німецького аукціону, але тільки тепер відчула, яку силу має цей портрет. Що на знімках було звабливим поглядом, наживо здавалося викликом. Ну ж бо, доторкнися до мене, якщо маєш сміливість.
З утіхою дивилася на Вичулковського, але подумки гадала, чи Кароль за її спиною дивиться на олійний портрет, чи на її фігуру. Рвучко повернулася, щоб захопити його зненацька, але він стояв спиною до неї й дивився у вікно. Бачила його постать, на другому плані в шибці відбивалося обличчя Кароля, потім вона, потім натурниця Вичулковського. Утрьох дивилися одне на одного в цих каламутних відображеннях, викривлених вогнями міста по той бік. Хотіла щось сказати, але не знала що. Дивилася на стару блакитну сорочку з цупкої бавовни, зімяту на худій спині, й подумала, що це буде справді жахливо, якщо під час цієї пригоди виявиться, що досі не викинула його з голови.
Цю сорочку я отримав від тебе, памятаєш? запитав, не повертаючись.
Невдоволено пирхнула.
Розумію, що це певного мірою має мені полестити, але Я що, маю памятати, що висіло в твоїй шафі? Що у вас, чоловіків, у головах? Краще налий мені води.
Такої, як ти любиш? З лимоном і кубиком льоду?
Я дуже тебе прошу, Каролю, щоб ти просто налив мені склянку води. У нас не вечір спогадів і його ніколи не буде.
Дзвінок у двері позбавив їх можливості продовжити розмову. За чверть години всі сиділи за столом у їдальні, Кароль морочився з підключенням ноутбука Лоренц до мережі. Решта троє дивилися на нього так, ніби хотіли забрати в нього дроти, з якими він радше не мав уявлення, що робити, і нарешті налаштувати, щоб усе запрацювало.
Ти все розумієш польською? запитав Ґмітрук Лізу.
Так, знати російську і легко добрати слова. Гірше говорити, польська дрімучо хардкорна.
Лоренц завжди уявляла собі шведську аристократку інакше. Висока, з міцною будовою тіла, великим бюстом, очима кольору неба з акварелі для туристів, великою щелепою і довгим білявим волоссям. Ліза Тольґфорс мала зовсім іншу вроду, північну. По-хлопячому кремезна, з чоловічою статурою, мала спортивний вигляд, ніхто при здоровому глузді не назвав би її тендітною. З ніг до голови була типовою мешканкою північних країн. Однак вище проявлялися її аристократичні гени, оскільки обличчя Лізи ТольґфорсЗофя відзначила це не без заздростібуло феноменально гарне. Її очі були по-японському розкосі, але саме того блакитного кольору з акварелі. У поєднанні з витонченими класичними рисами й чітко окресленими вустами це надавало їй рис ельфійської принцеси, істоти іншого виду, яка на хвилину покинула Середземя, щоб побачити, як виглядає світ людей. Було в її рисах щось таке, що не дозволяло відвести від неї погляду. Вона це точно усвідомлювала й тому врівноважувала цю здатну роззброїти чарівність коротко підстриженим і недбало укладеним чорним кучерявим волоссям.