2
Канатна дорога на Каспрів Верх складається з двох ліній. Перша забирає невеликий гурт людей, що юрмиться біля підніжжя гір, і везе в спокійну подорож над високими смереками до пересадкової станції на Мисленіцьких Турнях. Там подорожні мають пересісти до наступного вагончика, який рушає повільно, але згодом стрімко летить угору вздовж прямовисного урвища Каспрового Верху вершини, яка попри свої скромні два кілометри висоти є туристичним центром Татр, брамою високих гір, священною горою лижників, а передусім місцем, де продають пиво по дванадцять злотих, а до вбиральні пускають за два злотих.
Декілька годин додатковими елементами обладнання канатної дороги були камери російської фірми «Полюс-СТ», відомої з мобільних бездротових систем безпеки. Вони були змонтовані в такий спосіб, аби постійно можна було спостерігати за всіма вагончиками і перонами дороги. Найголовніша, встановлена нагорі, показувала стіну, в якій зникали носійні тросипо два на кожний вагончик, а також значно тонший тягловий трос, завдяки якому вагончик рухався. Показувала також прикріплені до носійних тросів невеликі чорні кружальця, що мали вигляд гумових відбійників. Насправді це були контейнери з нанотермітомполіпшеною у лабораторних умовах сумішшю оксиду заліза та алюмінію, що горіла при температурі три тисячі градусів за Цельсієм. Речовини у непримітних кільцях цілком вистачало, щоб протягом секунди перепалити сталевий трос діаметром у сорок пять міліметрів.
Чоловік на імя Джаспер Леонґ готувався до евакуації з маленької технічної будівлі біля пересадкової станції на Мисленіцьких Турнях. Перевірив на моніторі картинку з усіх камер. До вагончика на Мисленіцьких Турнях набивались останні туристи, а той, що на Каспровому, був порожній, опріч особи, що обслуговувала вагончик. За такої погоди люди прагнули або якнайдовше залишатися на горі, або спуститися до Закопаного туристичними стежками;
Двері зачинились, і вагончики одночасно рушили: один угору, другий униз. Вікна вагончика, що їхав угору, виглядали так, наче були обклеєні фотошпалерами з портретамитак багато дорослих і дітей попритискали обличчя до шибок.
Чоловік залишив технічну будівлю і вийшов із лісу на шлях. Усміхався вибачливо, як людина, що мусила відійти на хвилькуну, розумієте, природна потреба. Не розводячи теревені, поправив наплічник і швидкою ходою рушив донизу, в бік цивілізації. Нікому з людей, яких проминав на шляху, не спало на думку, що може бути не туристом, із тих, закордонних: польські чоловіки у пятдесят років не мають такої сухорлявої статури, чорної чуприни просто від перукаря, сніжно-білих зубів і зелених очей, настільки яскравих, що жінки, які зазирали в них, підозрювали, що він користується контактними лінзами.
Дехто з туристів вітався з ним, відповідав приязним «хелло». Іноземний турист, що закохався в Польщу й польські гори. Називався Джаспером Леонґом і був мешканцем Гонконгу, що мало пояснювати сліди дивного акценту в його майже бездоганній англійській. Працював у телекомунікаційній галузі, ще б пак, смартфони й планшетице майбутнє цивілізації.
Небагато людей знали його справжнє прізвище, походження та історію. Навіть більшість його бізнес-партнерів були переконані, що Гермодце назва організації, їм видавалося неможливим, щоб одна людина могла виконати їхні часом дуже делікатні доручення. Тому поширювали плітки про злочинний картель, який діє під виглядом великої корпорації, має філії в найбільших столицях світу, мережу агентів і таємні бази на підводних човнах зі скляним днищем.
Насправді ж Гермод завжди діяв сам.
З
Олаф дістався до Ґмітрука за декілька хвилин, швидко і вправно подолавши шматок скелі, що розділяв їх.
Глянув угору.
Труднощі скінчилися, але це був мій останній підйом. Наївся страху на всю поїздку. Півгодини уявляв собі, як твій пенсіонерський задок падає мені на голову, мало в штани не напудив зі страху.
Тільки не пенсіонерський.
Даруй мені, старий. Це не я буду пенсіонером за три тижні. Так, знаю, ще сорока не маєш, це військова пенсія, попереду в тебе ціле життя, сповнене професійних викликів у ролі старого шкарбана, працівника охорони в супермаркеті або сторожа на паркінгу. Можна сказати, що життя для пана майора тільки починається.
Я обіцяв собі, що закінчу по двадцяти роках служби От і закінчую.
Я думав, ти звільнився від обітниць.
Жарт розчинився у порожнечі, і Олаф більше не чіплявся: розумів, що тема дражлива. Лише тепер він помітив, що Анатоль замість того, щоб готуватися до подальшого підйому, пакує спорядження в наплічник.
Ти збожеволів?
Анатоль глянув на приятеля, і в його очах не було ні жалю, ні вибачень. Лише холодна зосередженість професійного солдата.
Ні. Телефонували. Мусимо спускатися. Негайно.
Ще тільки один підйом і потім можемо зійти дорогою. Може, з якимись харцерками познайомимося.
Негайно.
Жартуєш.
Ні.
Олаф зітхнув і заходився пакувати своє спорядження. Роззирнувся, шукаючи, де можна розпочати спуск.
Можеш хоча б сказати, що сталося?
Ґмітрук заперечливо похитав головою.
Довелося б мене застрелити?
Ні. Шкода куль. Застосував би секретний смертельний прийом Збройних сил Речі Посполитої.
Долали скелі разом стільки років, що не було потреби узгоджувати, що мають робити. За кілька хвилин спакувались і були готові до спуску. Приготували линву, кинули у прірву обидва її кінці. Помаранчева змія гойдалася на дедалі сильнішому вітрі, погода псувалася.
Олаф приєднав до линви пристрій для спуску.
Смертельний прийом Збройних сил РП. Напевно, цироз печінки.
Спускайся.
Олаф відштовхнувся ногами від скелі і зїхав униз. За мить Ґмітрук у чотири стрибки здолав дистанцію, яка недавно вартувала йому стільки нервів.
Скільки ти взагалі матимеш тієї пенсії після двадцяти років служби? Копійки якісь.
Маю надбавки.
Які?
Ґмітрук зітхнув так, як зітхають дорослі, коли малі діти на самому початку подорожі вкотре запитують їх, чи ще далеко. Мовчки стягнув линву й приготувався до чергового спуску. Від підніжжя скелі їх відділяло ще три таких відтинки.
Довелося б мене застрелити?
Замість відповіді Анатоль зробив рукою непевний жест.
Облиш-но ці секрети. Напевно, такі надбавки регулює якась постанова, а не секретне розпорядження НАТО, видане в пяти пронумерованих копіях.
Зїдеш врешті?
Олаф кивнув головою й увімкнув пристрій.
За участь у фізичній боротьбі з тероризмом два відсотки від основної винагороди за кожен рік і один відсоток за кожний рік розвідницької служби за кордоном. Дещо назбирується.
Олаф поблажливо усміхнувся.
Боже, за такі гроші можна цілий тиждень фестивалити з харцерками.
Спускайся.
4
Погода швидко псувалась, але на Януша Гауптманна це не справляло особливого враження. Сперся на барєр оглядової тераси на Каспровому Верху, щоб не налягати на хвору ногу, і дивився на вершини, назв яких не знав і які його не цікавили. Крім однієї. Камяна піраміда на першому планіце Костелець, головний обєкт на знімку в його кухонному календарі за лютий місяць 2008 року. Мав дивитися на цю гору двадцять вісім днів, а дивився майже рік, бо після несподіваного карнавального відїзду своєї тодішньої дружини до її студентадо того ж студента другого курсу! впав у тяжку депресію, і коли врешті відчув у собі сили перегорнути сторінку на календарі, виявилося, що вже настав 2009-й.
Ніколи не любив гір, однак доля весь час повязувала його життя з цими дурними купами каміння. Це в горах він познайомився з майбутньою дружиною Ізабеллою (справді через два «л», так було написано в її паспорті). Це з гір походив студент Мацей, що викрав у нього Беллу як справжній ґураль. Ця новина радше добра, бо схоже на те, що тепер він жлуктить до нестями алкоголь і регулярно дубасить дурнувату бабу. Це в гори привела його карєра професора геології, спеціаліста з досліджень карсту і повязаних із ним явищ. У горах два тижні тому на нього напав якийсь підгалянський опришко, поцупив портфеля і наостанок так його копнув, що йому наклали гіпс на праву ногу. І в горах нещодавно познайомився з жінкою. Першою з часів Ізабелли. Неочікуване знайомство переросло у щодень інтенсивніший флірт в інтернеті й привело його на оглядову терасу цієї немилосердно заюрмленої гори з пивом по дванадцять злотих і туалетом по два злотих. Радше помре від спраги і в штани напудить, аніж дасть їм сатисфакцію.
Часом навіть думав, що доведеться сконати в цих розрекламованих горах. Тоді, у 2008 році, думав про самогубство і після довгих роздумів вирішив удатися до гіпотермії. Забрести взимку десь високо, роздягнутися, спершу трохи поцокотіти зубами, а потім спокійно заснути. Приємна, безболісна смерть.
Глянув на годинника. Від часу зустрічі, на який домовлялися, минуло дві години. Віяло чимдалі дужче й холодніше, сіра хмара швидко сунула до Каспрового, накриваючи собою чергові пасма гір. До того ж йому кортіло до вітру. Час врешті усвідомити, що його надурили, й вертатися.
Купив квиток і підійшов до канатної дороги. Схоже, решта туристів не переймалася змінами погоди, бо, крім кондуктора, вагончик був геть порожній. Януш Гауптманн із полегшенням сів на вузеньку лавку й випростав хвору ногу. Намагався не дивитись у бік прірви.
5
На станції пересадки на Мисленіцьких Турнях шістдесят туристів терпляче очікували, поки автоматичні дверцята впустять їх до вагончика. Серед них переважали новачки, тож ціла група мовчки дивилася в бік Каспрового Верху на троси, що стрімко піднімалися вгору. Може, це не йшло в порівняння з реактивним пасажирським літаком, однак ідея довірити життя чомусь, що мало вигляд розвішеної між скелями волосіні, викликала в більшості певний дискомфорт.
Йоанна Банашек цього дискомфорту не відчувала, їй було байдуже. Після пяти років самостійного виховання двох синів нарешті познайомилася з чоловіком, настільки чудовим, що вирішила представити його дітям у спільній поїздці в гори.
Це була помилка. Почалося з істерик, закінчилося відвертою агресією. Кожен жест був категоричним, кожне слово мало вагу апокаліптичного одкровення. Щоденні справи й звичайні розмови перетворилися на жахіття.
Дверцята розчахнулися, впускаючи їх досередини. І добре, бо почала мерзнути, зірвався холодний вітер, все-таки горице гори. Поривчасто ступила вперед, і кінець довгої парасольки застряг у решітці перону, люди обминали її, лаючись і невдоволено пирхаючи.
Антоній допоміг їй витягнути парасольку й делікатно підштовхнув досередини, двері за ними зачинилися. Старший син різко вирвав у нього з рук парасольку, кривлячись так, ніби забирав її у прокаженого жебрака. Потім із посмішкою віддав мамі забрану річ.
Подивилася на скелясту вершину й подумала, що там, на горі, щось має статися. Або хтось когось зіпхне у прірву, або домовляться, у кожному разі не уявляла собі, щоб зворотна подорож могла відбутися в такій самій атмосфері.
6
Довкола панував святковий настрій, і чоловік, досі відомий як Джаспер Леонґ, насилу переборов бажання випити кухоль пива. Цмулив уже другу колу в найвіддаленішому кутку бару «Юрта», що поблизу нижньої станції канатної дороги в Кузницях, і скидався на одного з тих містян, що не можуть відклеїтися від своєї мобілки.
Насправді ж Гермод по колу перемикав картинки з російських камер, не бажаючи проґавити належний момент. Його непокоїла погода. Хмара означала, по-перше, туман і відсутність видимості, а по-друге, дощ, який міг викликати збій у звязку з камерами і детонаторами.
Треба квапитися.
Мовчки спостерігав на екрані, як кульгавий чоловік, пересуваючись маленькими крочками, так ніби йому дуже кортіло до вбиральні, самотнім пасажиром заходить у вагончик на гірській станції.
Потім хвилину дивився на гарну й доглянуту, але дещо скуту жінку років тридцяти, яка боролася зі своєю міською парасолькою і останньої миті сіла у вагончик на Мисленіцьких Турнях, насилу втиснувшись у юрбу туристів.
Відклав планшет і поліз у наплічник по телефон.
7
Майор Анатоль Ґмітрук залишив усе спорядження Олафові, за винятком невеликої фляжки з водою, яку засунув до бічної кишені штанів, і послав його на базу з наказом чекати й пильнувати, щоб туристи не видудлили все пиво. Сам розміреним темпом біг у бік Каспрового. Біг наразі рівною дорогою, без наплічника, оповитий прохолодним гірським вітром, це було б навіть приємно, якби не знайоме напруження, що супроводжувало його на завданнях. Ще раз поговорив зі своїм командиром, ще раз його запевнили, що це не навчання.
Біля підніжжя Каспрового, яке взимку було зручним пунктом збору лижників, розташованим з протилежного від канатної дороги боку вершини, уповільнив біг до швидкого маршу. Якщо хтось спостерігає за місцевістю, то чоловік, який біжить угору серед вайлуватих туристів, може привернути увагу.
8
Кондуктор вагончика тихо посвистував у ритм сучасного польського шлягеру, що лунав по радіо. «Я дихаю тобою, в мені твоє єство», фальшиво підспівувала якась дівчинка-підліток; разом із посвистуванням це перетворювалося на жахливий вінегрет. Втім, Януш Гауптманн радше волів слухати радіо, ніж милуватися краєвидами за вікном. З дитинства страшенно боявся висоти, а цей відрізок шляху був найгірший. Вагончик стрілою вилітав з перону гірської станції і прямував донизу, швидко віддаляючись від скелі й теліпаючись майже за двісті метрів над землею. Гауптманна зусібіч огортало повітря, й усвідомлення цього явно впливало на діафрагму, бо йому стало важко дихати.
Кілька хвилин, мусить витримати дурнуваті кілька хвилин. Вагончик мчав далі в бік Мисленіцьких Турнів, високо над камянистими осипами. Гауптманн зрадів, побачивши вагончик, який прямував у протилежний бік. Коли вони порівняються, це означатиме, що половину шляху подолано.
9
Болісно відчувала цей дисонанс. З одного боку, зусібіч милувала око сувора краса гір, безмежний простір, свобода. З іншоготиснява, як у вагоні для худоби, несвіжі подихи та інші неприємні запахи, усе в супроводі незугарної музики, текст до якої відстукотіла, мабуть, мавпа на машинці. «Заповнюю простір звичним повітрям, шукаючи те, що називають удаваним щастям». Йоанна Банашек зітхнула, не могла дочекатися, коли простір довкола наповниться нормальним повітрям, наразі не потребувала більшого щастя.
Протерла ледь запітнілу шибку, щоб глянути на своє улюблене татранське місце, пансіонат на Калятівках. Зведений на великій галявині незграбний будинок звіддаля виглядав як цілковита протилежність того, що відчувала зараз. Тут усе було легке, повітряне, чистісінько тобі мала бляшанка, підвішена на тоненьких шнурках. Там гранітні стіни міцно стояли на морені, символізуючи стабільність і безпеку. Приємно буде повечеряти в такому місці, хто знає, може, навіть чоловіки її життя поспілкуються між собою.
Мамо, дивись, дивись! Алойзо потягнув її за рукав, показуючи щось за вікном з іншого боку.
У їхній бік з гори вільно летів другий вагончик, і здавалося, що він пливе в повітрі.
Їде просто на нас! істерично зойкнув Адась, її старший син. Буде зіткнення!
Молодший ураз притулився до її ноги.
Я не хочу!
Відчула себе старою й змученою.
Не буде ніякого зіткнення, сказала спокійно й нахилилася до Адася. А ти вгамуйся, шикнула, бо першим же вагончиком поїдеш униз і там на нас чекатимеш.
Хотіла зараз опинитися нагорі. Їй подобався простір, фунікулери, підіймачі, польоти літаками, але тільки тоді, коли була сама. З дітьми завжди почувалася невпевнено. Завжди хотіла бачити їх на твердій землі, подалі від небезпеки. У голові роїлися тривожні думки, в літаках згадувала про катастрофи, зграї птахів, що влітають у двигуни, спідометри, які виходять з ладу. Зараз пригадала Кавальєзе, військовий літак, який перерізав троси канатної дороги. Запамятала, що пасажири загинули не так через падіння, як через тритонний гак канатної дороги, що розчавив вагончик разом із людьми.
Зраділа, що половина шляху вже позаду.
Дивилася на вагончик, що наближався і був геть порожній, якщо не рахувати кондуктора й кумедного типа в старомодних окулярах із тонкого дроту.
«Лиш тоді знайду я спокій, коли згине ніч жорстока», завило в динаміках, і вагончик раптово зупинився. Люди з несподіванки попадали одне на одного, бурмочучи вибачення.
За мить обидва вагончики гойдалися один біля одного.
10
Здолав половину шляху з Долини на Каспровий, уже виразно бачив людей, що стояли на оглядовому майданчику, коли задзвонив телефон. Енергійно набрав у груди повітря, щоб не відхекуватися під час розмови, й озвався.