Вагончик падав, набираючи швидкості, але, на противагу своєму братові-близнюку, не долетів до землі, оскільки був досить близько від підпори. Летів, припнутий гальмами до двох тросів, які з одного боку лежали на осипах, але з другого досі були прикріплені до спеціальних барабанів станції на Мисленіцьких Турнях. Упав на кілька метрів, які відділяли його від підпори. Троси вирівнялись, напружились, і вагончик перетворився на великий маятник, завішений на коліщатах підпори.
Конструкція не була розрахована на таке навантаження. Коли вагончик розгойдувався в обидва боки, на всі гори було чути, як деформуються металеві елементи. Підпора гнулася, наче пластилінова, троси позлітали з усіх можливих коліщат і напрямних, у багатьох місцях тримаючись на чесному слові. Маятниковий рух вагончика уповільнювався, нарешті під згасаючі звуки ураженого металу кабіна зупинилась.
32
Якусь мить усі боялись навіть дихнути.
Антоній усе ще лежав у смішних трусах на бляшаній підлозі. І тоді як інші, вбрані у флісові й водонепроникні штані, могли вдавати із себе сміливців, він не міг приховати, що банально обісцявся зі страху.
Йоася завмерла з хлопцями, що судомно притулилися до неї з обох боків, мала вигляд, як на переможному знімку у World Press Photo.
Решта перебувала в позах, які свідчили, що помираємо ми, можливо, завжди самотніми, але рідко коли на самоті. Закохані й друзі стали одним організмом, батьки пригортали до себе дітей, незнайомі люди трималися за руки. Єдиним, хто стояв окремо, був кондуктор і, може, саме тому він перший зреагував.
Повернув ключик на приборній панелі, підійшов до дверей і розсунув їх навстіж. Сів на порозі й зіскочив на поросле гірськими соснами пологе узбіччя, що знаходилося двома метрами нижче. Поглянув навколо, обернувся й витягнув руки, щоб допомогти пасажирам виходити.
Лише тоді почали радісно кричати.
Розділ другийВаршава
1
Є такий тип жінок, до яких чоловіки ніколи не підходять у барах, щоб пофліртувати, почастувати випивкою і знайти собі компанію на вечір. Навіть якщо ці жінки в туфлях на шпильках і в декольтованих червоних сукнях, а алкоголь настільки притупив самокритичність чоловіків, що з будь-якою іншою почувалися б гарними, дотепними, мужніми й красномовними, а все одно не підійдуть. Так само як учень середньої школи безцеремонно не зіпреться на стіл вчительки й не кине: «Як у тебе минув учорашній вечір, моя королево?» Таких речей просто не роблять.
Докторка Зофя Лоренц була однією з таких жінок. Ніхто не звертався до неї «Зосенько» чи навіть «пані Зоею», бо «пані докторко» просто пасувало їй якнайкраще. Здалеку нічого особливого: мініатюрна білявка зі звичайною фігурою, округлим личком і золотистим волоссям, підстриженим «під пажа»середньоєвропейський стандарт. Зблизька дивували її темні, як у азіатів, очі, зіниці та райдужки зливались у дві чорні цятки, тож неможливо було збагнути, дивиться вона зі співчуттям, докором чи осудом. А після короткої розмови виявлялося, що докторка Лоренц є особа запальна, непоступлива, саркастична й не здатна до компромісів. Усе разом примушувало в її присутності стежити за мовою, уникати сексуальних жартів і не ототожнювати її з жінкою, що з блаженною усмішкою смажить яєчню недільного ранку, крутячись у куцому халатику по залитій сонцем кухні.
У віці тридцяти чотирьох років докторка Зофя Лоренц була самотньою, бездітною й відносно щасливою жінкою, яка навчилася інвестувати енергію лише в ті активи, що їх вважала корисними. Іноземні мови, наукова робота, кінний спорт, лижі та біг на середні дистанціїбігала марафони, але відчула, що через це фігура втрачає жіночність. Десять років тому молоденькою випускницею Інституту міжнародного права й історії мистецтва потрапила до Відділу в справах повернення втрачених предметів культури Міністерства закордонних справ. Зараз керувала невеликимбо одноособовимвідділом, що займався пошуком і виявленням спадщини, втраченої Річчю Посполитою в різні періоди її історії.
Польські посли відгукувалися про неї з повагою і захватом, директори музеїв обожнювали її, колекціонери про всяк випадок підлещувалися, а власники аукціонних домів, разом із найвідомішими антикварами Європи, що постійно балансували на межі закону, скуповуючи крадене, мали на неї зуб.
Вона належала до незамінних державних чиновників середньої ланки й чудово усвідомлювала, що свою функцію може виконувати, поки має на те бажання, спостерігаючи, як на другому поверсі модерного будинку, що на алеї Шуха, на мідних табличках регулярно змінюються прізвища міністрів і віце-міністрів. Вони знали, що не можуть зачепити особу, завдяки якій до польських музеїв повертаються безцінні твори мистецтва, й не заступали їй дорогу, а вона навзамін дозволяла сфотографуватися час від часу зі знайденим Геримським або Вичулковським у момент передачі їх зворушеному директорові одного з музеїв.
Убрана в спідницю й чорний жакет по фігурі, цокала підборами чобіт, ідучи коридором міністерства разом із нинішнім міністром. Вважала його непоганим політиком, досить далеким від набожно-патріотичного духу, що багато років задавав тон польській міжнародній політиці. По-своєму навіть поважала йогоза харизму й політичну активність.
Я хотіла б знати, в якій справі нас викликано. Марную час, коли не готова.
Пані докторко, премєр особисто зателефонував і просив, щоб ми негайно завітали до його канцелярії. Такі накази зазвичай не обговорюються.
Глянула на нього, не уповільнюючи ходи. Із розумінням, співчуттям чи жалемне знав, важко було щось прочитати в її холерних чорних очах.
Премєр, напевно, має сказати щось важливе й конкретне. Начальник марно силкувався щось пояснити.
Це честь для мене.
Міністр ніколи не знав, коли докторка Зофя Лоренц жартує, а коли ні, й не міг визначитися, що його більше скомпрометує: мовчання, яке могло свідчити про те, що він не зрозумів жарту, чи регіт, який би вказував на те, що він не оцінив серйозності сказаного. Про всяк випадок обрав мовчання.
Проминули гардероб, одягли пальта й вийшли на алею Шуха. Зима цього року прийшла раніше, ще не настав грудень, а у Варшаві сніжило протягом цілого тижня. Так було в усій Європі, науковці на телебаченні аж зі шкури пнулися, щоб довести, що це один із наслідків потепління клімату.
За пять хвилин минали ворота в будівлі канцелярії Голови Ради міністрів, а ще за десять хвилин докторка Зофя сиділа в секретаріаті премєра і підписувала заяву, у якій засвідчувала, що вона усвідомлює факт, що розмова торкатиметься закритої інформації під грифом «цілком таємно» і за розголошення якої їй загрожує до восьми років увязнення.
Премєр чекає на вас у «кубику», повідомила секретарка, перевіривши документи.
Лоренц раніше чула про «кубик»так на міністерському жаргоні називали спеціальну звукоізольовану кімнату для таємних нарад, облаштовану кілька років тому. У товаристві офіцера Бюро охорони уряду піднялися на другий поверх і зупинилися посередині коридора перед якимись дверима. Табличка повідомляла, що це вхід до «Конференц-зали 4.15». За дверима замість конференц-зали був невеликий прохід, у якому Зофя Лоренц мала пройти перевірку на металодетекторі й процедуру обшуку, а також залишити в шафці, яка нагадувала маленьку камеру схову, все, що не було вбранням: сумочку, телефон, ключі, гроші, прикраси. Крім позірного холоду, відчувала наростаюче збудження, їй передавався настрій таємниці, секретної зустрічі на найвищих щаблях влади. На жаль, попросили зняти й чоботи, через що відчула себе низькою, оголеною і роздратованою.
Премєр теж сидить у шкарпетках? запитала вона молодого офіцера охорони.
Той лише знизав плечима і натиснув кнопку, відчиняючи чергові двері.
Зайшли до наступного приміщення. Докторка Лоренц з цікавістю роззирнулася. Це була простора зала площею сто пятдесят чи двісті метрів, абсолютно порожня.
Стіни, підлога й стеля були вкриті матеріалом на кшталт сніжно-білого лінолеуму, площини плавно переходили одна в одну без виражених стиків і кутів, у стелі було заглиблено численні люмінесцентні лампи.
Навіть шпильку приховати тут було б неможливо.
Посеред зали стояв знаменитий «кубик»прозоре приміщення з грубого штучного матеріалу, зі стінами десь у пять метрів у довжину, в якому за столом, ніби клони, сиділи троє чоловіків у однакових костюмах. Тільки премєр був у черевиках.
Крім премєра, у «кубику» сиділи міністр культури і якийсь незнайомий їй чоловік. Кивнула головою на знак привітання і зайняла одне з вільних місць якнайдалі від міністра культури, якого вважала шкідливим телепнем. Від призначення, під час якого щиро зізнався, що хотів би очолити відомство оборони, але як немає того, що до вподоби, то що ж, буде важко; відтоді було тільки гірше.
Премєр зачекав, поки колір лампочки, встановленої посеред конференційного столу, зміниться з червоного на зеленийзнак, що ввімкнено всі звукоізоляційні пристроїі звернувся одразу до неї:
Пані докторко, ви здогадуєтеся, в якій справі ми зустрічаємося?
Очевидно, у справі фонду, за який я борюся від початку моєї каденції.
Її шеф поруч застогнав.
Фонду? Премєр був явно здивований.
Фінансового фонду з внесків від антикварів та аукціонних домів, що дозволили б нам фінансувати пошуки втрачених творів мистецтва, а потім оплачувати послуги найкращих правників, щоб повертати їх Речі Посполитій.
Премєр дивився на неї з усмішкою політика, який усе розуміє і з усім погоджується.
Отже почав він.
Отже, ви навіть не знаєте, про що я кажу. Правда, пане премєре?
Річ у тім, що це не є темою нашої розмови, втрутився міністр культури. До того ж, ми і без фонду чудово даємо собі раду. Безцінні твори повертаються до країни.
Подумала, що порахує від пяти до одного й лише потім озветься, але вибухнула вже на трьох.
Якщо ви не можете не шкодити, то хоча б помовчте. Держава не повинна вести переговори з терористами й платити злодіям, щоб повернути свою власність. Ваша діяльність призвела до того, що місяці праці пішли намарне. Я вважаю, що пан премєр має знати про це.
Премєр подивився на решту співрозмовників, ніби чекаючи, що хтось йому пояснить, про що йдеться. Допоміг міністр закордонних справ:
Докторка Лоренц має на увазі, що ми повинні повертати знайдені твори юридичним шляхом, через визнання нашого права власності, таким чином, кожен виграний процес полегшує повернення наступного твору. Наслідком виплат антикварам чи власникам є те, що в світ іде сигнал: Польща платить. То чого хтось має погоджуватися на переговори?
Міністр культури безпорадно розвів руками.
Але чи це моя провина, що якась приватна фірма хоче передати трохи своїх бабок на державну спадщину?
Ви називаєте «Орлен» і PZU приватними фірмами? невинно запитала Лоренц.
Та годі вже, годі, не присікуйтеся одразу до слів.
Чоловік, який досі мовчав, досить промовисто вказав поглядом на премєра, і міністр культури припинив дискусію.
Шановні, перепрошую, але питання про те, яку процедуру використовувати під час повернення наших утрачених скарбів, ми вирішуватимемо іншим разом залежно від компетенції міністерств. А зараз перейдемо до скарбу номер один. Премєр глянув на Лоренц, аби побачити, яке враження це на неї справило.
Навіть не змигнула.
Пані докторко, прошу познайомитися з генералом Марком Ґаґатеком, шефом Агентства розвідки. Пане генерале, докторка Зофя Лоренц керує відділом у справах реституції творів мистецтв у МЗС.
Зофя з поваги до найвищої влади проковтнула коментар, що «відділ» був за інших урядів, а нині це одноособова комірчина, і ледь кивнула генералові. Він не скидався ані на генерала, ані на військового, доглянутий пятдесятилітній чоловік, від якого віяло духом приватної фірми, спортзалу, сквошу та автомобіля за півмільйона.
Пані Зоею, почав з приємною усмішкою генерал Ґаґатек.
Докторко Лоренц, виправила вона.
Докторко Лоренц, провадив далі генерал уже без усмішки. Який, на вашу думку, найважливіший утрачений нами твір мистецтва?
Знизала плечима.
У Польщі ми завжди мали загалом тільки дві картини. Звісно, якщо дивитися з перспективи світового мистецтва, йдеться не про сентиментальну вартість з народної точки зору, про цей суцільний дзенькіт зброї та засапаних коней. Обидві картини завжди висіли поряд у Кракові. «Пані з горностаєм» Леонардо да Вінчі й досі там висить, а від «Портрета Юнака» залишилася сама рама. Це загалом найважливіша й найдорогоцінніша серед коли-небудь розшукуваних картин. Я не побоялася б назвати її чоловічою версією «Мони Лізи».
Яка її вартість? міністр культури доводив, що, окрім відомства оборони, міг опинитися й у Міністерстві фінансів.
Вона безцінна і може бути продана лише на чорному ринку, але, судячи з інших транзакцій, можна припускати, що коштує від ста мільйонів доларів і вище. А тепер я хотіла б знати, навіщо ви мене викликали до цієї скляної домовини.
Ґаґатек мовчки подав їй течку з документами. Відкрила, всередині було кільканадцять знімків формату А4. Переглянула їх і розклала на столі. На всіх був чудово відомий їй з репродукцій портрет. Юнак з ніжними жіночними рисами дивився на глядача так само, як Мона Ліза зі стін Лувру. Голова повернута на три чверті, чорні зіниці втупились у глядача, легка усмішка блукає на устах. День, мабуть, був холодний, хлопець накинув на білу сорочку коричневе хутро, неслухняні чорні кучері, які вільно спадали аж до ключиць, накрив шапкою.
Зофя Лоренц дивилася в чорні очі ренесансного молодика, портрет якого написав Рафаель, і боролася з емоціями. Знала всі довоєнні фотографії цієї картини. Серед них декілька кольорових. Знала всі деталі, від витонченого рисунка нігтів до веж містечка, яке ген далеко за вікном притулилося під невисокими пагорбами. Знала цю бешкетну усмішку, якою він, здавалося, промовляв: «Ніколи мене не знайдете», і якахоч нікому ніколи в цьому не зізнаваласябула викликом, що йому віддала перевагу перед усіма іншими можливостями карєри. Могла стати експертом в аукціонному домі на заході, могла працювати комерсанткою у сфері продажу творів мистецтва, могла консультувати заможних світу цього під час купівель та інвестицій, могла зараз гріти свій задок на власній яхті, пришвартованій біля Генуї, замість того, щоб переживати з приводу останнього перед квітнем сонячного дня. Могла, однак завжди, коли її обсідали сумніви, дивилася на цю бешкетну усмішку на заставці свого компютера, й думала: «Я знайду тебе, негіднику!»
Єдиний випадок у житті докторки Лоренц, коли вона дозволяла собі вжити таке ординарне слово.
У неї було багато причин, щоб знайти «негідника». Більше, ніж хотіла б.
Ті знімки, на які дивилася зараз, без сумніву, були сучасними. По-перше, знала всі архівні. По-друге, хоча ці знімки й були дещо нечіткі, зроблені наче з-під поли, але їхня якість не викликала сумніву, що зроблені вони нещодавно. По-третє, на одному із знімків з загальним планом «Портрет Юнака» висів на стіні поряд з великим телевізором LCD.
Є якісь запитання? Премєр не міг витримати її мовчання, видно, всі очікували жіночої емоційної реакції з вигуками й непритомністю.
Два. Їх перевірили?
У двох різних криміналістичних лабораторіях, відповів Ґаґатек. Експерти погодилися, що це знімки тієї самої картини, яку фотографували перед війною. Немає жодних варіантів, що це копія. Це одна й та сама картина.
Лоренц затарабанила нігтями по стільниці з дешевої меблевої дошки.
А друге? Премєр знову не витримав.
Що за дурноголове створіння повісило Рафаеля біля телевізора?
Премєр зітхнув і відкинувся у кріслі. Решта дивилися на нього з очікуванням.
І тут доходимо до суті нашої зустрічі. Нам, тобто Речі Посполитій, вдалося дістати інформацію, що картина не була знищена під час війни й що вона перебуває у приватних руках. Нам вдалося, як ви бачите, підтвердити існування картини. Іншими словами, ми знаємо, що вона є, і знаємо, де вона. І на сто відсотків знаємо, що немає жодного шансу повернути її в легальний спосіб. Якщо зробимо найменший рух у цьому напрямку, Рафаель цього разу зникне капітально, ще до того, як факс із нашим листом закінчить рухатись телефонним кабелем.