Ну гаразд. Але в кого він? Де його тримають?
Премєр нахилився в її бік.
Шановна пані докторко, прошу мене уважно вислухати, бо я зроблю вам пропозицію, на яку не можна не погодитися. Ви можете скільки завгодно палити мене поглядом, але я знаю, яка у вас заставка на компютері. Я знаю історію вашої родини. І знаю, чого зі своїми здібностями ви й далі сидите в тій комірчині. А ви напевне знаєте, що для нас означало б перед виборами сфотографуватися в Музеї Чарторийських у Кракові разом з віднайденим скарбом. Ну і є, звичайно, близький нашому серцю національний інтерес, усміхнені польські діти на екскурсії в музеї і так далі.
Зофя звела брову. Цікаво.
Я казав, що немає можливості повернути його легально. Але польська держава охоче допоможе вам настільки, наскільки зможе, щоб знайти його, ну, так, просто.
Нелегально?
Скажімо, так.
Маю стати злодійкою?
Ну навіщо одразу так. Ми теж іноді мусимо щось знайти або повернути, ну, так просто, зазираючи заради доброго діла до кишені платника податків. І ніхто не називає нас злодіями.
Зофя з камяним обличчям витримала погляд премєра, міркуючи, що не вибухнути зараз сміхомце найбільший виклик у її професійній карєрі.
Ви станете почесною пошукачкою, пошукателькою премєр глянув на міністра культури. Як правильно сказати?
Уявлення не маю.
У будь-якому разі ви знайдете для вітчизни те, що повинно бути на батьківщині. Визволите останнього вязня Другої світової війни й повернете його додому.
Лоренц мовчала.
А якщо мені не вдасться? запитала врешті.
Рафаель для нас важливий, ви для нас архіважлива, але інтереси держави понад усе.
Тобто успіх буде спільним, а поразкамоєю.
Премєр скривився.
Можна й так сформулювати, якщо вам подобаються неделікатні вислови.
Сиділа нерухомо, нервово потираючи ногу об ногу й намагаючись прогнати набридливу думку, що без високих підборів її литки завжди здаються товстими.
На щастя, на білому просторі навколо звукоізольованого «кубика» не було нікого, хто міг би це помітити.
Де це?
Так чи ні? Я мушу почути чітку відповідь.
Хвилину зволікала, щоб потішитися виразом облич усіх чоловіків, які втупили у неї погляди. Це був свого роду еротичний досвід. Знали, що вона єдина, хто може повернути Рафаеля. І вочевидь вирішували, чи змагаються в ній тепер патріотка й гаряча прихильниця мистецтва з ґречною дівчинкою, яка не діє поза законом. Тимчасом вона не вагалася. Місце ґречних дівчаток у романах для вихованок пансіонів, а місце Рафаеляу Кракові, не біля якогось там телевізора. Крім того, мусила подивитися йому в очі. Нехай знає, хто його знайшов і повернув додому.
Так. Де він?
У союзника, відповів премєр. Генерал Ґаґатек ознайомить вас з усіма подробицями, представить також команду, з якою працюватимете.
Зрозуміла, що деяка інформація призначена тільки для неї, навіть її безпосередній начальник, не кажучи вже про телепня від культури, щойно випали з кола втаємничених.
Про команду мушу подумати.
Не мусите, миттю відповів Ґаґатек. Усіх відібрано, чекали лише на ваше рішення, щоб їх зібрати. Тут немає місця для випадкових осіб.
Помітив небезпечну зміну у виразі її обличчя, і, перш ніж встигла щось сказати, додав:
Віднині всі остаточні рішення ухвалюєте ви. Ми розуміємо, що стовідсоткова відповідальність має означати стовідсоткову свободу. Ми почали діяти, бо не маємо часу на багатомісячне приготування і переконані, що вистачить і тіні натяку на витік інформації, щоб картина зникла.
Якусь мить змагалася поглядом з Ґаґатеком, потім глянула на премєра. Голова Ради міністрів терпіти не міг паузисекунда тиші, і він починав соватись і тарабанити пальцями по столу.
Тимчасом їй були потрібні кілька секунд.
Кілька секунд, аби заплющити очі й пригадати сцену з дитинства. Любила думати, що це її перший спогад, але зі спогадами буває по-різному. Ми ніколи не знаємо, чи насправді щось памятаємо, чи вважаємо родинним спогадом стільки разів почуту родинну оповідь. У цьому спомині чотирирічна чорноока дівчинка з волоссям, зібраним у два хвостики, тримає за руку свого дідусяце для нього непросто, бо другою рукою він спирається на ціпок і йому важко втримати рівновагуй дивиться на порожні рами, що висять у музеї. Дідусь питає, чи знає вона, чому в рамах немає картин, і вона відповідає з непохитною певністю дошкільнятка: «Бо кожен може намалювати, тільки треба мати крейду».
Потім багато років за родинним столом усі невтомно переказували кумедну історію, як Зося хотіла крейдою намалювати Рафаеля.
Ну от, будь ласка, збулася її дитяча мрія, премєр якраз вкладає їй крейду в руку й каже: «Ось, дитинко, намалюй». Питання в тому, чого він їй не каже. Відставка? Увязнення? Небезпека? Смерть? Що їй загрожує в цій-авантюрі?
Стовідсоткова свобода? запитала безпосередньо у премєра.
І відповідальність. Правильно. І ще блискавична швидкість, хотілося б сфотографуватися з Рафаельком на Різдво.
До свят залишалося кілька тижнів.
То хто у мене в команді? запитала.
Ґаґатек назвав три прізвища, з кожним наступним її чорні очі ставали чимраз більші.
Це скидається на якийсь невдалий жарт, насилу вимовила вона, не в змозі приховати емоції.
2
Берлінерштрассе нагадувала йому Вроцлав. Широка вулиця обсаджена деревами, обабіч камяниці, побудовані на зламі девятнадцятого й двадцятого століття, іноді вілли з садками, іноді повоєнні блоки, прості й функціональні. Він був на півдорозі від центру Берліна до Потсдама, і, якщо вірити навігатору, від мети подорожі його відділяло вже не більше кількох сотень метрів.
Коли зупинився на світлофорі, роззирнувся. Камяниця по правий бік, з величезними лоджіями на трохи скошеному фасаді, виглядала так само, як будинок його батьків у Вроцлаві. До такої міри, що на якусь частку секунди намагався зрозуміти, що сталося і чому в кутку лоджії не стоїть червоний чохол, у якому батько тримав лижі. Мусив хвилину дивитися на пекарню на першому поверсі й велику жовту вивіску «Backerei Konditorei Strauch», щоб думки повернулись у звичне русло.
Позаду хтось посигналив. По-німецькому, делікатно, звучало це як: «Вибачте, шановний, але ви, мабуть, не помітили зміни світла», а не як польське: «їдь, мудило, бо зараз до тебе вийду». Рушив, вистромивши у вікно руку на знак вибачення.
Гарна околиця, зауважив чоловік, що сидів на пасажирському сидінні.
Пристойний Західний Берлін, жодних лівацьких кавярень, гей-клубів і яток із кебабами. Пенсіонери в піджаках вигулюють собак, така атмосфера Зелендорфце як в Біскупін у Вроцлаві.
Я з Варшави.
Як Офіцерський Жолібож.
Ага, розумію. Далеко ще?
Два квартали.
Минули заправку й перехрестя, за яким Берлінерштрассе стала Потсдамерштрассе. Знаючи німців, напевно саме на це місце припадала вирахувана до метра половина відстані між двома містами. Ще трохи проїхав вглиб району і, проминувши казково всипаний снігом парк, повернув на бруківку Кверштрассе. Пасажир скривився на вигляд бруківки й розчулено погладив панель автомобіля.
Не прокоментував, бо звик до того, що його автомобіль збуджував неабиякі емоції в усіх, окрім нього самого. Їхав повільно. Під двадцять четвертим номером була розкішна вілла на кшталт тих, що їх у Польщі можна знайти в найкращих місцях Сопота, Ґданська чи Вроцлава. Триярусний будинок з темно-червоної цегли з пофарбованими у білий колір елементами оздоблення: одвірками, напівкруглими рамами вікон, рустовкою і бордюрами. А також еркерами, що асоціювалися з восьмикутними вежами в середньовічних замках. Гарна міщанська архітектура, можливо, трохи занадто декоративна.
Кароль Бознанський вимкнув двигун, вийшов з автомобіля, поправив манжети сорочки й застібнув верхній ґудзик піджака.
Був готовий до бою.
З
Професор Даґоберт Фрей почув гостей задовго до того, як побачив автомобіль, що паркувався під казково білим о цій порі каштаном, який ріс на самісінькій межі його саду. Заздалегідь навів довідки про молодого польського торговця творами мистецтва. Дехто згадував про його дивацьке авто. Як висловився кузен Стефен з Дортмунда, «цей навіжений поляк їздить найнавіженішим у світі спортивним автомобілем». Отож, крутячись по кухні в очікуванні гостя, Фрей непомітно припав до фіранки, тільки-но почув звук двигуна. Чекав на те, що підїжджало з боку Фішергутенштрассе, слухаючи низький звук, який нагадував гул танка, що проїжджає забитим ватою тунелем. Ніби гуркіт низьких обертів був притишений, ніби елегантно прихований, але водночас настільки виразний, що дрижали кришталеві келишки.
Нарешті авто виринуло з-за сусідньої вілли і припаркувалося перед хвірткою Даґоберта Фрея. Господар насупив брови, оскільки сподівався побачити якогось монстра завбільшки з камяницю або спортивний болід, який би ледве виднівся над бордюром. Тимчасом автомобіль був схожий на японський комбі, і то швидше старої моделі, оскільки мав великий і довгий капот, з-під якого долинало глухе металічне клекотання, трохи ніби ображене, що не може перетворитися на ревіння. Блискуче сріблясте лакове покриття на тлі засніженого Берліна нагадувало пародію на Казимира Малевичазамість білого на білому срібне на срібному.
З боку водія вийшов високий чоловік, здалеку було видно тільки чорне волосся й темно-сірий костюм. З боку пасажираогрядний чоловік із залисинами у чорному піджаку.
Професор пригладив сиве волосся, поправив кашеміровий шалик і застібнув верхній ґудзик піджака.
Був готовий до бою.
4
Не встиг подзвонити, як Фрей відчинив двері. Пишномовно привітав антиквара словами, що їх завчив напередодні в готелі. Німецька Кароля була майже бездоганна, але для нього було важливо не стільки не помилитися під час привітання, скільки намагатися говорити «високою німецькою», щоб від його мови не тхнуло еміграцією, а пахло повагою до німецької цивілізації. Ще в дверях відрекомендував свого товариша Єжи Маєвського з адміністрації ПКН «Орлен».
Фрей запросив їх до будинку. Звиклі до помешкань колекціонерів, очі Кароля відмічали всі характерні деталі. Дві камери зовнішнього спостереження, броньовані двері, покажчики руху в передпокої й невелика камера в кутку, пульт сигналізації. Йому було цікаво, що висіло в коридорі, зазвичай саме коридор у домівках любителів мистецтва є візитівкою господаря. Така собі інформація: не тримаю тут жодних скарбів, але це мій стиль і вхід до мого королівства, розшифруй це правильно.
Ніхто з представників антикварної галузі не знав, що у варшавському помешканні Кароля стояв наповнений трилерами стелаж із фанери і висіло кілька любительських знімків з єдиної відпустки, яку провів із жінкою, яка тоді видавалася йому дуже важливою. Через те ніколи нікого не запрошував до себе, і це, звісно ж, обросло легендою по всій Європі. Одного разу трапилося так, що хтось, не уявляючи, з ким розмовляє, розповів йому, що буцімто у Варшаві є один молодий арт-дилер, який має японські мініатюри з такими неподобствами, яких навіть в інтернеті не побачиш. Що ж, з іншого боку, добра легендаце вигідна річ.
У коридорі Даґоберта Фрея трохи скривився. Або професор має поганий смак, або пожертвував своїм смаком заради клієнтів, роблячи ставку на найбільш ходовий товар. Такі картини Кароль називав «гітлерами», оскільки вони чудово пасували до міщанського смаку фюрера. Реалістичне, навіть натуралістичне малярство XIX і початку XX століть, краєвиди або оголена натура, без релігійної тематики. Має гарний вигляд у вітальнях таких вілл, як оця, коли вечорами на лискучому лаковому покритті бігають відблиски вогню з каміна. Для професіонала коридор був своєрідним тестом, тому зупинився біля єдиної вартісної речі: графіки Каспара-Давида Фридриха, якого, щоправда, Адольф цінував, але, скоріше за все, не звернув би уваги на таку збляклу графіку. Самотній мандрівник з підзорною трубою сидів на дюні і вдивлявся в море, за спиною в нього були білі скелі. Дуже романтично, як зазвичай у Фридриха, але так делікатно, що все видавалося ледве вималюваним у серпанку, надзвичайно поетично, як на цього чудового, але все ж таки точного художника. Наскільки памятав, графіку було придбано торік на аукціоні «Крістіз» більше ніж за триста тисяч фунтів. Здогадувався, що вона поїхала до Німеччини, але не сподівався побачити її саме тут.
Вітаю, чудове надбання, сказав. Залишиться в колекції?
Німець злегка посміхнувся.
Хотів би, та боюся, це не для мене. Трохи потішуся й шукатиму хорошого покупця. Така вже доля арт-дилера, чи не так?
Кароль кивнув, демонструючи професійне розуміння. Фрей, так само як і решта світу, не мав знати, що відомий арт-дилер Кароль Бознанський не має вдома жодної картини. Ну, майже. У його кабінеті висів портрет тієї самої жінки, яка у передпокої усміхалася з пляжного килимка. Фангор, справді надзвичайний.
Перейшли до міщанської вітальні на обовязкову розмову за кавою. Ритуальні нарікання на фатальний смак клієнтів, податки й аукціонні виплати, спекулянтів, що маніпулюють цінами на ринку, ліві аукціони й продиктована медіями мода, яка псує довготривалі стратегії. Словом, вдавали, що вони не є корисливими мінялами і перекупниками, якими насправді були. Кароль видавав своєю гладенькою німецькою банальні фрази, водночас оцінюючи господаря. Смішно, але щоразу, коли йшов на зустріч із німецьким колекціонером, сподівався побачити когось у стилі молодіжних фільмів з часів свого дитинства. Коричнева сорочка, застібнута під шию, тонкий пуловер з V-подібним вирізом, зачесане набік сивувате волосся й окуляри в дротяній оправі. Даґоберту Фрею було десь під сімдесят років, але до цього образу йому було дуже далеко. Елегантні чорні штиблети, цупкі штани з сірого вельвету, бавовняна сорочка кольору виварених джинсів і кашеміровий шалик теплих тонів. Доповнювало образ зібране у хвіст довгасте волосся та окуляри в червоній оправі. Дивовижно, але Фрею, як арт-дилерові, вдалося справити навіть симпатичне враження.
Гарне у вас прізвище, пане Каролю. Німець підморгнув йому, доливаючи всім кави.
Єжи Маєвський поїхав до Берліна тільки тому, що розмовляв німецькою. Колись навіть спостерігав за приходом ПКН «Орлен» на терени колишньої НДР, на жаль, не зовсім вдалим. Втім, про мистецтво не мав жодного уявлення і тепер вирішив долучитися до розмови, в якій врешті щось зрозумів.
Я навіть думав, сказав менеджер, чи це не ваша прабабця або її сестра. Це пояснювало б ваше зацікавлення.
Це було б прекрасно, хоча й малоймовірно, відповів за нього Фрей, струшуючи з рук крихти від тістечка. Тому що пані Бознанська померла в солідному віці старою панною. Раніше, на жаль для себе й на щастя для історії мистецтва, вона присвятила усю себе малярству і не помітила, коли минула пора для одруження. Натомість її єдина сестра, потенційна пратітка пана Кароля, була бездітною варяткою та алкоголічкою, яка наклала на себе руки.
Віце-голова Маєвський з розумінням покивав головою, намагаючись сховатися за своєю порцеляновою філіжанкою.
Ходімо нагору й поговоримо про справи, запропонував Фрей.
Заховане за броньованими дверима з кодовим замком приміщення нагорі мало справляти враження магічного храму мистецтва, хоч тут і не було нічого ліпшого чи ціннішого за Фридриха з коридора, а на додачу для ефекту все було перемішане з копіями великих майстрів. Крім цього, оббиті плюшевим матеріалом стіни, добре приховані камери, світло, що створювало інтимну обстановку, й атмосфера, що обіцяла нещасному дурнуватому нуворишеві, який залишав тут свій чек, можливість забрати з собою часточку елітарного світу. Разом з одним із «гітлерів», які рясно окупувалиexcusez le motlтутешні стіни. Кароль оглянув інтерєр і раптово зрозумів, що щойно виграв переговори, які тільки починалися.
Ви не повинні були собі таке дозволяти, мало не гримнув, показуючи на стіну над каміном.
Фрей помітно здригнувся, не чекаючи такої раптової зміни тону.
Звісно, дуже перепрошую, я не подумав. Даруйте, я обожнюю Тиціана і його учнів, тож просто повісив копію картини, яка мені дуже подобається.
Не дуже розумію, озвався Маєвський.
Ця картинаце «Венера й Амур», копія Бордоне, оригінал висить у Національному музеї у Варшаві,промовив Кароль, дивлячись на полотно розміром десь із метр на півтора, на якому Амур зі злостивим обличчям іде зі стрілами в бік розпростертої на покривалі Венери з апетитно великою дупкою. Що ж, Бордоне мав однозначно конкретніший смак, ніж Боттічеллі.
Ага, але це, мабуть, не злочинмати копію якоїсь картини. У мене в самого є «Лілії» Мане, і я їх дуже ціную.
Звичайно, це не злочин, відповів цього разу Фрей, поблажливо не виправляючи помилку. Незручно вийшло, і я ще раз перепрошую. Річ у тім, що перш ніж американці передали картину Польщі, багато років її власником, який, між іншим, часто експонував її у своїй резиденції