Над каміном, точнісінько, як і ви, професоре, ущипливо докинув Кароль.
був певний джентльмен, який залишив в історії світу винятково чорний слід.
Боже милостивий! вигукнув польською Кароль, заливаючись сміхом. Тільки німець може в такий спосіб охарактеризувати Гітлера. Певний джентльмен
Маєвський покрутив головою з недовірою, а Фрей перестав виглядати як чарівний представник німецької богеми. Стиснув вуста, відвернувся і провів їх у глиб приміщення, де була картина, по яку вони приїхали.
За спиною Фрея віце-голова Маєвський подавав Бознанському знаки, натякаючи, щоб той опанував себе: він не хотів смертельно образити німця й повертатися до Варшави з порожніми руками. Кароль у відповідь заспокійливо махнув рукою.
Прошу, панове, ось те, по що ви приїхали. Німець показав рукою на простий мольберт, на якому стояла картина, освітлена точковим прожектором.
Олійний портрет був завбільшки приблизно з аркуш паперу формату А4 і навіть якщо не був прекрасний, то принаймні дуже гарний. Це було погруддя жінки з неймовірно буйними чорними кучерями, яка грайливо дивилась на глядача й ніби хотіла сказати, що вистачить легкого протягу чи делікатного поруху руки, щоб опав шматок легкої прозорої тканини, що ледве приховував її бюст і був єдиною накидкою. І що вона насправді нічого не має проти того, щоб хтось оцей рух зробив. Етюд до цієї картини, олія на картоні, був проданий кілька років тому в Агрі майже за пятдесят тисяч злотих. У порівнянні з цим портретом він виглядав як звичайна вправа. Дівчина з етюду нагадувала знуджену шльондру, а ця була втіленням спокуси, художник навіть сховав її очі в тіні, щоб поглибити таємницю. Гарна річ, багато чоловіків хотіло б, аби ця кудлата красуня водила за ними поглядом з кабінетної стіни.
Принагідно прошу прийняти мою пошану, звернувся Фрей до Маєвського. Великі корпорації відомі радше тим, що заощаджують кожен пфеніг, тобто євро-цент, інвестують, виплачують дивіденди, переказують кошти на рахунки в офшорних зонах. Той факт, що ви хочете придбати цей чудовий портрет і подарувати його музею, гідний похвали.
Маєвський легенько вклонився.
Хоча це трохи принизливо, що мусимо викуповувати твір, який було викрадено під час війни з польського музею, у німецького антиквара, невимушено проказав Бознанський, опускаючись на канапу. Я, пане голово, не певен, наскільки добре ви знаєте долю цієї картини. Висіла у Захенті, звідки на початку окупації потрапила, як і багато інших польських творів мистецтва, до Національного музею у Варшаві. Бідолахи думали, що там колекції будуть у безпеці. Звичайно, дуже швидко з музею повитягали найкращі екземпляри, а решту, як цей портрет, потрошку розграбовували. Найгірше було під час повстання. Німці,спеціально підкреслив це слово, знаючи, що політкоректність сусідів дозволяє називати учасників тієї війни не інакше, як «нацистами», наче блекоти обїлися, вдиралися до музеїв, наче до безкоштовної крамниці з памятками. Ця красуня має виразні семітські риси, але, очевидно, на тому етапі нікому на заваді це вже не стояло.
Професор Даґоберт Фрей заклякнув біля портрета.
Так, війна була страшною для мистецтва, сказав він, не звертаючи уваги на зухвалий тон Кароля. Нацисти крали у завойованих народів, союзникиу переможених німців, росіянивід усіх поспіль, до того ж процвітало нечуване мародерство, і в оцих умовах французькі перекупники вирішили продати все, що тільки можливо, користуючись європейським рейвахом. Дивний час, добре, що він уже позаду. Добре, що не все було знищено, що вигулькують картини, які можуть повернутися до законних власників.
Якщо тільки ці власники заплатять пятдесят тисяч євро.
Арт-дилерові, який її не вкрав і не успадкував, а лише легально купив на аукціоні.
Користуючись тим, що польський уряд не встиг заявити претензії, бо картину було виставлено на аукціоні у якомусь селі, а перед тим дуже ретельно стерто з неї музейні печатки і підпис художника.
Я арт-дилер, а не експерт. Я придбав цю картину як портрет молодої жінки невідомого художника, скоріше за все, девятнадцятого століття. І зазначу, що міг би її продати кому завгодно, але погодився, щоб першість належала транзакції, яка уможливить повернення картини до музею.
І принагідно заробите на цьому тридцять пять тисяч євро.
Що ж, я ніколи не казав, що зроблю це безоплатно. Крім того, ви добре знаєте, що якби я виставив її на аукціоні у Польщі, скоріше за все заробив би значно більше, а портрет опинився б у приватній колекції. Я маю приготувати документи, чи у вас є якісь запитання?
Одне. Познанський вмостився ще зручніше, склав руки на грудях, на запясті сталево блиснув годинник Audemars Piguet із серії Royal Oak Offshore, який Фрей упізнав; незважаючи на те, що атмосфера псувалася, Кароль побачив схвалення в очах арт-дилера. Що ваш батько робив під час війни?
Йому поталанило, його не послали на фронт. Служив у резервній роті Вермахту під Ганновером. На кухні.
Як усі,прокоментував Бознанський.
Це була винятково велика кухня у винятково багаточисельній роті.
Так, стільки років подорожую Німеччиною, а ніколи не зустрічав близьких родичів есесівців, які служили у Варшаві і спершу замордували за кілька тижнів двісті тисяч осіб, потім пустили з димом ціле місто, і, нарешті, взяли собі на память Вичулковського, щоб за кілька десятиліть онуки могли замазати підпис і, скориставшись допомогою таких, як ви, фахівців, заробити ще трохи грошей на відпустку в Таїланді.
Віце-голова Маєвський стояв блідий і нерухомий, тепер був впевнений, що єдиним, що він привезе з цієї подорожі, буде звіт делегації.
Професор Даґоберт Фрей підійшов до столу, що стояв біля вікна, і дістав із шухляди стосик паперів.
Кілька рядків, наприклад, із ціною, я залишив порожніми. Гадав, що будемо домовлятися. Хочу повідомити, що, оскільки ви не захочете піти ні з чим, ціна виросла до сімдесяти пяти тисяч євро.
Маєвський зітхнув, коли Фрей кинув документи на декоративний столик, що стояв перед канапою.
Ви помиляєтесь. Жоден мяз Бознанського не здригнувся, він виглядав знуджено. Ціна впала до символічного одного євро. Прошу приготувати картину до перевезення і долучити накладну, віце-голова Маєвський простежить, аби ПКН «Орлен» якнайшвидше сплатив належну суму.
Фрей розреготався.
Ви збожеволіли.
Анітрохи. Вислухайте мене уважно. Факт продажу вкраденого німцями польського твору мистецтва плюс копія Бордоне з Бергхофа над каміном, плюс усі ці картини, які виглядають як наживо перенесені з нацистських Grosse Deutsche Kunstausstellung,усього цього вистачить для європейських медій, щоб зробити з вас перекупника краденого СС. Що, очевидно, вам до дупи, адже усі ми в цій галузі більшою чи меншою мірою є перекупниками краденого. Але я не знаю, чи розумієте ви, на що ви щойно кинули угоду.
Збитий з пантелику Фрей придивлявся до декоративного інкрустованого столика.
Не знаю його походження, купив з оказією кілька років тому в антикварній крамниці,обережно сказав, не розуміючи, до чого веде поляк.
Кароль, оцінивши драматичне значення паузи, старанно поправив манжети так, щоб вони виглядали з рукавів піджака на ідеально однакову довжину.
Пушкін написав, що батьківщиною росіян є Царське Село. Чули про це? А втім, навіть якщо ви про це не чули, то точно знаєте, що росіяни схиблені на ґрунті Царського Села. Це їхня національна святиня, святіша від Кремля, святіша навіть за мавзолей Леніна. Відтворили Бурштинову кімнату, постійно відбудовують палаци, зали, експонати. Певна річ, що віднайдення творів мистецтва, викрадених з Царського Села тими вашими предками, які на хвилину вийшли з кухні під Ганновером, це для їхніх чиновників від мистецтва пріоритет номер один.
Погляд Фрея свідчив, що він одночасно хоче і не хоче продовження цієї історії.
Цей столик у стилі Людовика XVIоригінал кінця вісімнадцятого століття, зроблений в Росії за кресленнями самого Чарлза Камерона, придворного архітектора цариці Катерини II і одного з головних проектувальників палаців у Царському Селі. До 1941 року стояв у Єкатерининському палаці в Блакитній кімнаті, якщо память мені не зраджує.
Ви так добре знаєте Росію? вражено запитав Маєвський.
Ні, я так добре знаю виданий російським Міністерством культури каталог їхніх найважливіших воєнних втрат. А цікавинкою вже з-поза каталогу є факт, що на сьогодні найбільшим шанувальником Камерона та його робіт у Петербурзі є Сергій Лавров, нинішній міністр закордонних справ Російської Федерації.
Маєвський і Фрей мовчки дивилися на Кароля, чекаючи продовження.
Який якраз післязавтра прибуває до Берліна, щоб іще більше зміцнити стосунки між вашими країнами, тобто впевнено обіцяти найвищим політикам вигідні пенсії у газових компаніях. І тут зявляєтеся ви, професоре. Людина, яка може заробити одне євро на Вичулковському, але водночас забезпечити собі довічну вдячність федеральної влади завдяки тому, що дасте їм можливість обдарувати Лаврова. Або можете заробити на Вичулковському сімдесят пять тисяч, для нас це загалом невеликі витрати, але коли сюди прилетить Серьожа, він прочитає в усіх газетах про берлінського перекупника, який за кілька кілометрів від рейхстагу переховує на зло Росії вкрадені нацистами памятки, а на додачу його улюбленого Камерона зі святого Царського Села.
Професор Даґоберт Фрей уже мав камінь на шиї й опускався на дно річки, однак, попри це, намагався махати руками.
Не поводьтеся як аматор. Один такий вибрик, і ви втратите весь авторитет у галузі.
Бознанський щиро засміявся.
Не поводьтеся як аматор. Допоки матиму добрий товар, жоден вибрик мені не зашкодить.
5
Авто, яке професор Даґоберт Фрейнині багатший на одне європрийняв за старого «японця», мчало автострадою номер 12 у напрямку кордону з Польщею. Спереду сиділи Кароль Бознанський і надзвичайно задоволений віце-голова ПКН «Орлен» Єжи Маєвський; позаду, у спеціальній скриньці, пристебнутій ремінцями до заднього сидіння, схована під пухирчастою плівкою і пінопластом, подорожувала спокуслива красуня з пишними кучерями й семітськими рисами. Напевно шкодувала, що не може виглянути у вікно й оцінити, як сильно змінився світ від 1884 року.
Кароль стягнув з руки годинника й подав Маєвському.
Можете кинути це в бардачок? запитав, розтираючи запясток; терпіти не міг ходити з годинником на руці.
Це справжній «Аудемарс»?
Так, мистецтвоце не політика, де можна красуватися у позиченому. Стиль має значення.
Маєвський відчинив бардачок, з якого повисипалися якісь диски, викрутки й обгортки від мятних цукерок. Трохи покопирсався.
Немає коробочки, сказав.
Я знаю, що немає, запхніть його кудись.
Але але ж це справжній «Аудемарс».
Кароль так промовисто глянув на Маєвського, що той без подальших зволікань поклав годинника в бардачок, хоча при цьому мав такий вираз обличчя, ніби мусив втопити яйце Фаберже у гної.
Проминули табличку, яка інформувала, що вїжджають на територію Речі Посполитої. Перебування на батьківщині почали з правопорушення. Стрілка спідометра твердо зупинилася на ста вісімдесяти, хоча від мосту над Одером на автостраді не повинні були перевищувати швидкість сто тридцять кілометрів на годину.
Хочете трохи перекусити? запитав Кароль. Знаю гарне місце за Тожимом.
Ви ще питаєте. Беззастережно погоджуюсь на будь-яке місце, яке ви порекомендуєте. Це прозвучить дивно, але я ще ніколи не зустрічав людини такого, як би це сказати, класу. От справді.
Кароль із вдячністю кивнув головою.
Яка там кухня?
Міжнародна.
За три чверті години, закутані в пальта, шапки й шарфи, сиділи на деревяній колоді на галявині над Лаговським озером, подекуди скутим кригою, а сріблясте авто стояло на лісовій просіці на тлі засніжених ялинок і в цій обстановці виглядало наче з рекламного каталогу.
Кави? спитав Кароль, простягаючи термос румяному від морозу віце-голові.
Авжеж. Курка ще є?
Одну мить, перевірю. Кароль зазирнув до пластикового кошика для пікніків, але алюмінієва фольга, у якій лежали шматки смаженого курчати, була порожня. Немає, можу запропонувати мисливські ковбаски або зварені на твердо яйця.
О, тоді попрошу ковбаски й помідор. Де ви купили такі чудові помідори? Смачні, наче їм усередину вприснули підсилювач смаку.
Виростив сам у своєму господарстві під Мщоновим. Гектар фруктового саду, одна теплиця. Небагато, але на власні потреби вистачає, щоб не їсти того, що в магазинах із натяжкою називають їжею. Коли мене немає, там господарюють дядько з тіткою.
Кароль посипав перцем зварене на твердо яйце (від власних щасливих курочок, до речі) і заходився їсти. Вдавав, що не помічає погляду віце-голови, який вдивлявся в нього з відкритим ротом і який на цій галявині в костюмі, лакових черевиках, шитих на замовлення, і в непристойно дорогому кашеміровому пальті, зі шматком надкушеного помідора в одній руці і мисливською ковбаскою, що вигиналася на вітрі, як тростина, в другій, мав досить кумедний вигляд.
Позаду розляглося озеро, вузьке й довге, а ще виднівся ліс із червоною вежею замку госпітальєрів, що здіймалася над деревами. Кароль задивився на засніжений краєвид, скупаний в останніх променях сонця, і подумав, що майже зовсім не знає любушської землі, такої, виявляється, прекрасної. Людина їздить по всьому світі, думає, що пізнає нові місця, а насправді часом прокидається і не уявляє, де вона є; усі люксові готелі схожі між собою як дві краплі води, що однаково смердять кондиціонерами. Чи то Дубай, чи то Ванкувер, чи Гонолулу. А за два воєводства далі, будь ласка, такі неймовірні місця. Мати якось нещодавно запитала його, чи він справді чогось шукає, чи просто тікає від усього як божевільний. І чи, на відміну від неї, має докази існування реінкарнації, і тому вирішив розтринькати одне життя і лише в наступному взятися до роботи.
Обтрусив з рук крихти, підвівся. Треба їхати.
Освітлене надвечірнім сонцем авто, здавалося, світилося внутрішнім сяйвом.
Чудовий механізм, прокоментував Маєвський. У житті не подумав би, що саме ця фірма випустила комбі.
Справжнє щастя. У купе навіть один ящик з яблуками не помістився б.
6
Майор Анатоль Ґмітрук і капітан Кліфтон Патридж сиділи в кавярні готелю на Калятівках, не підозрюючи, що відтворюють сцену майже сімдесятирічної давності, коли в цьому самому місці зустрілися офіцери польської та американської розвідок. Цього разу, однак, ніхто нікого не тримав на мушці, а на зміну погрозам і пострілам прийшла сердечна атмосфера, цмулення останнього перед відїздом пива і доповнення офіційної союзницької любязності приязнюнаскільки це взагалі можливо між шпигунами.
Усього найкращого на пенсії,сказав американець, цокаючись запітнілими склянками з Анатолем.
Ґмітрук подякував, удаючи, що не помічає кепкування. Йому не хотілося вступати у дискусію і пояснювати, чому його рішення остаточне. Мусив би сказати, що від початку хотів піти після двадцяти років служби, що давав обіцянку, що це останні події, що життя попереду і так далі. Кліфтон мусив би повторити слова про геройство, союз, безпеку громадян і про те, що шкода такого таланту. Однак це не мало жодного сенсу.
Ніяк не збагну, чого ти не хочеш відкритися, якщо йдеш зі служби. Не вважаєш, що люди потребують таких символів? Справжніх героїв, ангелів, які стоять на сторожі їхнього спокійного сну. Ти міг би працювати в якомусь фонді, можливо, піти в політику або просто їздити по школах і розповідати дітям, що вони повинні поводитися порядно. Ти не вважаєш, що це вартувало б більше, ніж оця твоя непотрібна скромність?
Спершу хотів було випалити, що оскільки не має для кого бути героєм удома, то не має бажання бути героєм і для решти світу, але це надто особисте. За кілька тижнів, проведених разом у горах, полюбив Кліфтона, але завжди памятав, ким вони обидва є й чим займаються. І що багато знають один про одного. І що в кожного з них є свої приховані мотиви.
Кліфтон офіційно наглядав за командою американських спеціалістів, не лише військових, які допомагали полякам у слідстві у справі першого терористичного замаху в історії країни. Насправді ж Польща була йому до дупи, і цікавила його тільки інформація, важлива для безпеки Сполучених Штатів.