До письменників, які видають по книжці на рік (Ельдорадо кожного літературного агента), він не належав, зате був надійний книжка, в назві якої фігурувало слово «Роаноук», зявлялася що два-три роки. Перші чотири вийшли ще за каденції дядька Гаррі, наступні пять під маминим керівництвом. Зокрема й «Діва-примара з Роаноука», яку Томас оголосив своїм передостаннім твором. Остання книжка циклу, пообіцяв він, відповість на всі запитання, які виникали у відданих читачів ще з часу тих перших вилазок на Болото смерті. Крім того, ця книжка буде найдовшою в циклі, міститиме приблизно сімсот сторінок. (Що дозволить видавцеві накинути зайвий долар-два до ціни покупки.) А коли з Роаноуком та всіма його таємницями буде покінчено, зізнався автор моїй матері під час одного з її візитів до його маєтку на півночі штату Нью-Йорк, він має намір розпочати багатотомний цикл, присвячений «Марії Селесті».
Усе це здавалося чудесним доки він не помер за письмовим столом, написавши всього тридцять сторінок свого маґнум опусу. Йому заплатили неслабий аванс три мільйони. Але якби книжки не було, аванс довелося б повертати, разом з нашою часткою. От тільки наша частка вже або зникла, або була зарезервована. І тут, як ви вже могли здогадатися, на сцену мав вийти я.
Окей, на цьому наш відступ закінчено.
9
Коли ми наближалися до патрульної машини без розпізнавальних знаків (я знав, що це, бо не раз бачив її перед нашим будинком зі знаком «ЧЕРГОВИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ» на торпедо), Ліз привідкрила край куртки, щоб показати порожню кобуру. То був наш внутрішній жарт. «Коли поряд мій син, жодної зброї» мамине непорушне правило. Ліз завжди показувала мені порожню кобуру, коли вона висіла в неї на плечах, і я безліч разів її бачив на кавовому столику в нашій вітальні. А ще на тумбочці з того боку ліжка, яким не користувалася мама, і в девять років я вже досить добре розумів, що це означає. У «Болоті смерті в Роаноуку» було кілька парких сцен за участю Лори Ґудгю та Пюріті Бетанкур, удови Мартіна Бетанкура («пюріті» чистота англійською, але це не про неї).
А що вона тут робить? спитав я в мами, коли ми підійшли до машини. Ліз була поряд, тому казати таке було неввічливо, навіть відверто грубо, але мене щойно висмикнули з уроку і ще до виходу надвір сказали, що наш талон на харчування анульовано.
Залазь, чемпіоне, сказала Ліз. Вона завжди називала мене чемпіоном. Час не чекає.
Я не хочу. У нас на обід будуть рибні наґетси.
Нє-а, мотнула головою Ліз. Будуть «Вопери» й картопля фрі. Я пригощаю.
Сідай, сказала мама. Будь ласка, Джеймі.
І я поліз на заднє сидіння. На підлозі валялося кілька обгорток від фастфуду з ресторанів «Тако Белл», пахло попкорном з мікрохвильовки. Витав ще й інший запах. Він асоціювався в мене з відвідинами дядька Гаррі в різноманітних інтернатах, та принаймні не було металевих ґрат, що відділяли переднє сидіння від заднього. Я бачив такі в поліцейських серіалах, які дивилася мама (особливо вона полюбляла «Дроти»).
Мама сіла спереду, і Ліз рушила, на першому червоному світлі загальмувавши, щоб увімкнути блимавку на торпедо. Почалося «блим-блим-блим», і навіть без сирени автівки давали нам дорогу, тому ми блискавою домчали до магістралі ФДР.
Мама розвернулася і подивилася на мене між сидіннями таким поглядом, що мені стало страшно. Здавалося, вона у відчаї.
Джеймі, він може бути у своєму будинку? Тіло напевно забрали в морг чи в бюро ритуальних послуг, але він сам може бути вдома?
Відповісти я міг тільки «не знаю», але я цього не сказав. І взагалі нічого спочатку не сказав. Занадто був приголомшений. І скривджений. А може, навіть злий, точно не памятаю, а от приголомшеність і кривда добре закарбувалися в памяті. Вона мені наказала нікому ніколи не розказувати, що бачу мертвих, і я мовчав. А сама розказала. Розпатякала Ліз. Ось чому Ліз приїхала з нею і невдовзі скористається сигналом-блимавкою на торпедо, щоб розігнати транспорт з дороги на Спрейн-Брук-Парквей.
Після довгої мовчанки я спитав:
Давно вона знає?
Я побачив, як Ліз підморгує мені в дзеркалі заднього огляду таким особливим підморгуванням, яке означає «у нас є таємниця». Мені це не сподобалось. Таємниця мала бути в нас із мамою.
Сягнувши через сидіння, мама вхопила мене за запястя. Рука в неї була холодна.
Не думай про це, Джеймі. Просто скажи, чи може він там бути.
Та мабуть. Якщо він там помер.
Мама відпустила мою руку й сказала Ліз їхати швидше, але та похитала головою.
Невдала ідея. Можемо підчепити поліційний супровід, і вони захочуть дізнатися, куди ми так женемо. А що мені їм казати що треба побалакати з покійником, доки він не зник?
З того, як Ліз це сказала, я зрозумів, що вона не повірила ані слову з маминої розповіді, а просто їй потурала. І піддражнювала. Та мене це влаштовувало. Що ж до мами, навряд чи їй було діло до того, що думає Ліз. Головне, щоб вона довезла нас до Кротона-на-Гудзоні.
Тоді якомога швидше.
Прийнято, Ті-Ті.
Мені не подобалося, що вона так називає маму. Деякі діти в моєму класі так називали потребу сходити в туалет. Але маму це наче й не турбувало. Того дня вона б не відреагувала, навіть якби Ліз назвала її Бонні Бомбобуферс. Мабуть, навіть не помітила б.
Хтось уміє берегти таємниці, а хтось ні, сказав я. Не зміг промовчати. Тобто, здається, я був сердитий.
Припини, попросила мама. Мені зараз бракувало тільки, щоб ти дувся.
Я не дуюся, надуто відрізав я.
Я знав, що вони з Ліз близькі, але ми з нею мали бути ще ближчими. Вона могла б хоч запитати моєї думки про це, перш ніж розпатякати наш найбільший секрет якоїсь ночі в ліжку, коли вони з Ліз лежали після того, що Ріджис Томас називав «підійматися драбиною пристрасті».
Я бачу, що ти засмучений. Можеш позлитися на мене згодом, але зараз ти мені потрібен, синку.
Вона неначе забула, що Ліз поряд, проте я бачив очі Ліз у дзеркалі заднього огляду і розумів, що вона дослухається до кожного слова.
Добре. Мамина подруга мене трохи лякала. Не парся, мам.
Мама прочесала рукою волосся і на довершення смикнула себе за гривку.
Яка несправедливість. Усе, що з нами сталося що досі стається це такий блядський пиздець! Вона скуйовдила мені волосся. Ти цього не чув.
Ні, я це чув, сказав я, бо досі злився. Хоча вона мала рацію. Памятаєте, що я казав про життя ніби в романі Дікенса, тільки з матюками? Знаєте, чому люди читають такі книжки? Бо вони страшенно щасливі, що цей пиздець відбувається не з ними.
Я вже два роки жонглюю рахунками, жодного не залишила несплаченим. Іноді я відсувала вбік маленькі, щоб оплатити великі, а іноді великі, щоб оплатити купу дрібних. Але електрику нам не відрізали, і голодними ми не сиділи. Правда ж?
Ага-ага-ага, я сподівався викликати в неї усмішку. Не вдалося.
А тепер Вона знову смикнула себе за гривку, від чого та геть злиплася. Тепер пів десятка проблем вилізли одразу, а клята Видиральна податкова служба головний шакал у зграї. Я тону в борговому морі. Сподівалася, що Ріджис мене врятує. Але сучий син склеїв ласти! У пятдесят років! Хто вмирає в пятдесят девять, якщо не важить сто пятдесят кіло і не ширяється?
Люди, в яких рак? підказав я.
Мама слізно пирхнула носом і смикнула свою горопашну гривку.
Спокійно, Ті, пробурмотіла Ліз. І притулила долоню до маминої шиї, але сумніваюся, що мама це відчула.
Та книжка могла б нас урятувати. Книжка, ціла книжка, і ніщо, крім книжки. Вона несамовито реготнула, чим налякала мене ще більше. Я знаю, що він написав лише кілька розділів, але про це ніхто не знає, бо він ні з ким не спілкувався, крім мого брата, доки Гаррі не захворів, а потім мене. Він не накидав сюжет і не писав нотаток, Джеймі, бо вважав, що це сковує творчий процес. А ще тому, що він цього не потребував. Він завжди чітко бачив перед собою напрямок.
Вона знову взяла мене за запястя і стисла так сильно, що залишилися синці. Я побачив їх згодом, тієї ночі.
Він може й досі бачити.
10
Ми скористалися драйв-іном у «Бургер Кінгу» Таррітауна, і я отримав обіцяний «Вопер». І шоколадний шейк. Мама не хотіла зупинятися, проте Ліз наполягла.
Ті, він росте. Йому потрібен хавчик, навіть якщо тобі ні.
За це вона мені подобалась, і ще за інші речі подобалась, але були й такі речі, які мене напружували. Важливі речі. До цього я ще дійду, доведеться, а поки що скажу так: моє ставлення до Елізабет Даттон, детективки 2-го класу з Департаменту поліції Нью-Йорка, було неоднозначним.
Вона ще дещо сказала перед тим, як ми дісталися Кротона-на-Гудзоні, і я маю про це згадати. Вона просто підтримувала розмову, але згодом (так, знову це слово) цей факт виявився важливим. Ліз сказала, що Гранатомет зрештою скоїв убивство.
Чоловік, який сам себе називав Гранатометом, час від часу зявлявся в локальних новинах протягом останніх кількох років, особливо на каналі NY1, який мама дивилася майже щовечора, коли готувала вечерю (а іноді й поки ми їли, якщо день видався багатим на новини). Гранатометове «царство терору» спасибі, NY1 насправді існувало ще до мого народження, він був щось типу міська легенда. Ну знаєте, як Слендермен або Людина з гаком. Тільки замість гаку вибухівка.
Кого? спитав я. Кого він убив?
Довго нам ще їхати? спитала мама. Гранатомет її не цікавив, бо мала власну мороку.
Хлопця, який мав необережність скористатися однією з небагатьох телефонних будок, що ще лишилися на Мангеттені, сказала Ліз, ігноруючи мою матір. Сапери думають, що вона вибухнула тієї ж секунди, коли він зняв трубку з важеля. Два патрони динаміту
А нам обовязково про це говорити? нетерпеливилась мама. І чому кожен клятий світлофор червоний?
Два динамітні патрони, примотані скотчем під поличкою, на яку люди можуть класти дрібні монети, незворушно провадила Ліз. Гранатомет винахідливий падлючий син, мушу віддати йому належне. Створять нову опергрупу це вже третю з девяносто шостого року, я спробую пройти конкурс. Я була в попередній, шанси є, можу використати напрацювання.
Зелений, сказала мама. Рушай.
І Ліз рушила.
11
Я доїдав картоплю фрі (холодну, але мені було байдуже), коли ми звернули в маленький тупик, на вулицю, що називалася Коблстоун-Лейн. Бруківка на ній, може, й була колись, та тепер поверхню вкривав звичайний гладенький гудрон. Будинок у самому кінці мав назву Коблстоун-Котедж. Великий, камяний, з вигадливими різьбленими віконницями й мохом на даху. Так, ви все правильно почули, мохом. Здуріти, правда? Ворота були відчинені. Обабіч них на стовпчиках висіли таблички з того самого сірого каменю, що й будинок. На одній було написано «НЕ ЗАХОДИТИ, МИ ВТОМИЛИСЯ ЗАКОПУВАТИ ТРУПИ». На другій над написом «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС» скалилася німецька вівчарка.
Ліз пригальмувала і, піднявши брови, спантеличено глянула на мою матір.
Єдиний труп, який закопав у своєму житті Ріджис, це його папуга Френсіс, сказала мама. Названий на честь Френсіса Дрейка, мандрівника-дослідника. І собаки в нього ніколи не було.
Алергія, докинув я з заднього сидіння.
Ліз повела машину до будинку, припаркувалась і вимкнула проблисковий маячок на торпедо.
Гаражні двері зачинені, машин я не бачу. Хто є в будинку?
Нікого, відповіла мама. Його знайшла хатня робітниця, місіс Квейл. Давіна. Крім неї та садівника на пів ставки тут більше ніхто не працював. Приємна жінка. Вона подзвонила мені одразу ж, як викликала швидку. Слово «швидка» змусило мене спитати, чи впевнена вона, що він мертвий, і вона відповіла, що впевнена, бо перед тим, як влаштуватися на роботу до Ріджиса, вона працювала в будинку для літніх. Та все одно його спочатку мали забрати в лікарню. Я сказала їй, щоб ішла додому відразу, як тіло заберуть. Вона була приголомшена. Спитала про Френка Вілкокса це бізнес-менеджер Ріджиса, і я пообіцяла їй з ним звязатися. З часом звяжуся, але коли ми востаннє розмовляли з Ріджисом, він сказав, що Френк з дружиною в Греції.
А преса? спитала Ліз. Він був автором бестселерів.
Господи Боже, та не знаю я. Мама в нестямі роззирнулася, наче очікувала побачити репортерів, які причаїлися в кущах.
Вони ще, може, й не знають, заспокоїла Ліз. Та якщо й знають, якщо почули по сканеру, то спершу рвонуть у поліцію і до медиків. Тіло не тут, тому й сюжет не тут. Запас часу в нас є, заспокойся.
Мені банкрутство дивиться в очі, у мене брат може ще тридцять років прожити в інтернаті, у мене син, який колись може захотіти в коледж, тому не кажи мені заспокоїтися. Джеймі, ти його бачиш? Ти ж знаєш, який він із себе? Скажи, що бачиш його.
Я знаю, який він, але я його не бачу.
Мама застогнала і ляснула долонею по своїй бідолашній злиплій гривці.
Я пошукав ручку дверей, але от несподіванка її не було. Тому я попросив Ліз мене випустити, і вона випустила. Ми всі вийшли з машини.
Постукай у двері, порадила Ліз. Якщо ніхто не відгукнеться, ми обійдемо будинок і підсадимо Джеймі, щоб він зазирнув у вікна.
Це ми зробити могли, бо всі віконниці з кучерявими різьбленими штукенціями були відчинені. Мама побігла до вхідних дверей, і ми з Ліз ненадовго залишилися самі.
Чемпіоне, ти ж не думаєш, що можеш бачити померлих, як малий у тому кіно?
Мені було плювати, вірить вона чи ні, але щось у її тоні промовляло, що все це один великий розіграш, і мене це збісило.
Мама розказала тобі про персні місіс Беркетт?
Ліз пересмикнула плечима.
Може, пощастило вгадати. А дорогою сюди ти ніяких мертвяків не бачив?
Я сказав «ні», але насправді розрізнити досить важко, якщо з ними не заговориш чи вони не заговорять з тобою. Одного разу, коли ми з мамою їхали в автобусі, я побачив мертву дівчинку, з порізами на запястях, такими глибокими, що здавалися червоними браслетами, і я не сумнівався, що вона мертва, хоч вона й близько не була така моторошна, як той, у Центральному парку. І того ж таки дня, коли ми виїжджали з міста, я помітив стареньку в рожевому халаті, яка стояла на розі Восьмої авеню. Коли знак змінився на «ЙДІТЬ», вона й далі стояла, роззираючись, наче туристка. У волоссі в неї були ті штуки, бігуді. Вона могла бути мертвою, а могла бути й живою, яка блукала собі. Мама казала, що дядько Гаррі так робив перед тим, як вона змушена була відправити його в той перший медзаклад. Мама призналася, що коли дядько Гаррі почав блукати, часом у піжамі, вона облишила надію на те, що колись він одужає.
Ворожкам постійно щастить зі здогадками, сказала Ліз. А є ще старий вислів про поламаний годинник, який двічі на день показує правильний час.
То ти думаєш, що мама божевільна, а я їй допомагаю бути божевільною?
Вона розсміялася.
Це, чемпіоне, називається сприянням. Ні, я так не вважаю. Я думаю, що вона засмучена і хапається за соломинку. Ти розумієш, що це значить?
Ага. Що вона божевільна.
І знову Ліз похитала головою, цього разу категоричніше.
Вона переживає великий стрес. Це я повністю розумію. Але різні вигадки їй не допоможуть. Я надіюся, ти це розумієш.
Повернулася мама.
Ніхто не відповів. А двері замкнені, я перевірила.
Гаразд, сказала Ліз. Ходімо зазирати у вікна.
Ми обійшли будинок. У вікна їдальні я зазирнути міг, бо вони сягали землі, але для більшості інших був замалий. Щоб я міг стати й подивитися, Ліз склала долоні сходинкою. В будинку я побачив велику вітальню з широким екраном телевізора й багато химерних меблів. Побачив їдальню з таким довжелезним столом, що за ним міг розміститися стартовий склад бейсбольної команди «Метс», а ще, може, їхні пітчери. Маячня, як на чувака, що терпіти не міг компанію інших людей. Я побачив кімнату, яку мама називала маленькою вітальнею, а в глибині була кухня. Містера Томаса не було в жодній з тих кімнат.
Може, він нагорі. Я там ніколи не була, але якщо він помер у ліжку чи у ванній він може все ще бути
Сумніваюся, що він помер на троні, як Елвіс, але підозрюю, що це можливо.
Тут я розсміявся, бо мене завжди смішило, коли унітаз називали троном. Однак миттю вмовкнув, побачивши мамине лице. Справа була серйозна, а вона втрачала надію. Надвір виходили двері кухні. Мама покрутила ручку було замкнено, як і вхідні двері.
Вона повернулася до Ліз.
Може, ми
Навіть не думай, сказала Ліз. Ламати замки ми не будемо, Ті. В мене й так купа проблем у Департаменті, без того, щоб спрацювала сигналізація в будинку віднедавна покійного автора бестселерів і нам довелося пояснювати, що ми тут робимо, коли приїдуть хлопці з «Брінксу» чи «Ей-Ді-Ті». Чи місцеві копи. А до речі, про копів він помер на самоті, так же? Його знайшла хатня робітниця?