Так, місіс Квейл. Вона мені зателефонувала, я тобі розказувала
Копи захочуть поставити їй кілька запитань. А може, вже ставлять. Вони або судмедексперт. Не знаю, який у них тут в окрузі Вестчестер порядок.
Бо він знаменитий? Бо думають, що хтось його міг убити?
Бо така процедура. І так, думаю, тому, що він знаменитий. Головне, щоб, коли вони зявляться, нас тут не було.
Мамині плечі понурилися.
Нічого, Джеймі? Його не видно?
Я похитав головою.
Зітхнувши, мама глянула на Ліз.
Може, в гаражі подивимось?
Ліз знизала плечима, мовляв, «це твоє свято».
Джеймі? Ти як думаєш?
Я не уявляв, навіщо містерові Томасу ошиватися в гаражі, але подумав, що теоретично таке могло б бути. Може, в нього була улюблена машина.
Мабуть, можна. Все одно ми вже тут.
Ми рушили в бік гаража, але раптом я зупинився. Біля осушеного басейну містера Томаса тяглася всипана гравієм доріжка. Уздовж неї росли дерева, але о цій порі року листя майже осипалося, тому мені було видно маленьку зелену споруду. Я показав на неї пальцем.
А що там?
Мама знову ляснула себе по лобі. Я почав переживати, щоб вона не завдала собі якоїсь пухлини мозку.
Господи, «La Petit Maison dans le Bois»! Як я могла про нього забути?
А що воно таке?
Його кабінет! Там він пише! Якщо він десь і є, то напевно там! Бігом!
Схопивши за руку, вона потягла мене довкола мілкого краю басейну, та коли ми добігли до початку гравійної доріжки, я вперся ногами і зупинився. Але мама продовжувала рух, і якби Ліз не вхопила мене за плече, я, мабуть, зарив би носом.
Мам? Мам!
Вона розвернулася. На обличчі виразно проступала нетерплячка. Хоча це не зовсім правильне слово. На обличчі читалося, що мама вже на півдорозі до божевілля.
Бігом! Кажу тобі, якщо він десь і є, то це там!
Ті, тобі треба заспокоїтися, сказала Ліз. Ми перевіримо його письменницьку хатину, а потім треба їхати. Я так вважаю.
Мам!
Але мати не звертала на мене уваги. У неї потекли сльози, хоча вона практично ніколи не плакала. Не плакала навіть тоді, коли дізналася, скільки з неї хоче податкова. Того дня вона просто загупала кулаками об стіл і обізвала їх кровожерними недоносками. А тепер ось розплакалася.
Якщо хочеш, то їдь. А ми залишимося тут, доки Джеймі не буде певен, що це кінець. Для тебе це, може, розважальна поїздка, потураєш божевільній
Це несправедливо!
але на кону зараз моє життя
Я знаю
і життя Джеймі, і
МАМ!
Коли ти дитина, то один з найбільших (а може, й найбільший) мінусів полягає в тому, що дорослі, коли заводяться через якусь свою дурню, зовсім тебе не слухають.
МАМО! ЛІЗ! ПОСЛУХАЙТЕ! ЗАМОВКНІТЬ!
Вони замовкли. Подивилися на мене. Так ми й стояли: дві жінки й хлопчик у кофтині з каптуром і написом «Нью-Йорк Метс» біля осушеного басейну одного хмарного листопадового дня.
Я показав на садову доріжку з гравію, яка вела до будиночка в лісі, де містер Томас писав свої книжки про Роаноук.
Він он там, сказав я.
12
Він покрокував до нас, що мене зовсім не здивувало. Більшість із них (не всі, але більшість) якийсь час тягнуться до живих, як метелики на світло. Казати таке жахливо, але іншого порівняння я придумати не можу. Я б зрозумів, що він мертвий, навіть якби не знав цього, через одяг. У такий прохолодний день на ньому була проста біла футболка, мішкуваті шорти й ті сандалії з перетинками, які мама називала сандаліями Ісуса. Крім того, було ще дещо, дещо химерне: жовтий пасок із пришпиленою до нього блакитною стрічкою.
Ліз щось казала моїй матері про те, що там нікого нема, я просто вигадую, але я на це не зважав. Я вивільнив свою руку з маминої й пішов назустріч містерові Томасу. Він зупинився.
Здрастуйте, містере Томас, привітався я. Мене звати Джеймі Конклін. Я Тіїн син. Ми з вами не знайомі.
Ой, та ну, сказала Ліз у мене за спиною.
Тихо, попросила мама. Але дрібка скептицизму Ліз, мабуть, просочилася і в неї, бо вона спитала, чи певен я, що містер Томас справді там.
Це я теж проігнорував. Мені було цікаво, що то за пасок на ньому. Був на ньому, коли він помер.
Я сидів за столом, сказав він. Коли я пишу, то завжди підперізуюся цим паском. Це мій талісман на удачу.
А блакитна стрічка навіщо?
Районний конкурс з орфографії, на якому я переміг у шостому класі. Знав, як пишуться слова, краще за дітей з двадцяти інших шкіл. На рівні штату я програв, але за регіональний мені дали цю стрічечку. Мама зробила пасок і прикріпила стрічку до нього.
На мою думку, носити таке було дивацькою примхою, бо ж містер Томас у шостому класі вчився, напевно, мільярд років тому, але він це розказував, аніскілечки не соромлячись і не ніяковіючи. Деякі мерці мають почуття любові памятаєте, я розповідав, як місіс Беркетт поцілувала містера Беркетта в щоку? і ненависть можуть відчувати (про це я ще дізнаюся, на все свій час), але більшість інших почуттів неначе вивітрюються з них після смерті. Навіть їхня любов ніколи не здавалася мені достатньо міцною. Мені б не хотілося вам це казати, але ненависть зберігає силу й триває довше. Я думаю, люди бачать привидів (а це не те саме, що мерці) тому, що привиди сповнені ненависті. Люди бояться привидів тому, що вони справді страшні.
Я повернувся до мами й Ліз.
Мамо, ти знала, що містер Томас, коли пише, підперізується широким паском?
Її очі округлилися.
Він про це згадував в інтервю журналу «Салон» пять-шість років тому. На ньому зараз цей пояс?
Ага. До нього прикріплена блакитна стрічка. Це з
Конкурсу на знання орфографії, в якому він переміг! У тому інтервю він ще з неї сміявся і назвав «моєю безглуздою кривляниною».
Може, й так, погодився містер Томас. Але більшість письменників займаються безглуздою кривляниною і піддаються забобонам. Ми в цьому як бейсболісти, Джиммі. А хто буде сперечатися з девятьма поспіль бестселерами «Нью-Йорк Таймс»?
Я Джеймі, виправив я.
Ліз промовила:
Ті, це ти чемпіону розповіла про те інтервю. Точно ти. Або він сам прочитав. Він у тебе збіса добре читає. Він знав, от і все, тому
Тихо, люто шикнула на неї мама. І Ліз підняла руки вгору, немов казала: здаюся.
Мама ступила крок і стала збоку від мене, вдивляючись у доріжку, всипану гравієм, на якій нікого не було (принаймні такий вигляд це мало для неї). А містер Томас стояв буквально перед нею, запхавши руки в кишені шортів. Вони були широкі, тому я сподівався, що він не відтягуватиме кишені донизу, бо мені здалося, що трусів на ньому немає.
Скажи йому те, що я сказала тобі йому сказати!
Мама хотіла, щоб я сказав от що: він має нам допомогти, інакше тонка фінансова крига, по якій ми ходимо вже рік чи більше, провалиться під нами, і ми втопимося в океані боргів. А ще що агенція вже втрачає клієнтів, бо деякі письменники дізналися про наші проблеми і що ми можемо вимушено закритися. Щури, які біжать з корабля, от як вона їх назвала одного вечора, коли Ліз не було, а келих вина був уже четвертий.
Але всією цією бла-балаканиною я не парився. Мерці мусять відповідати на твої запитання принаймні доки не зникнуть, і мусять казати правду. Тому я просто перейшов до головного.
Мама хоче знати, про що «Секрет Роаноука». Їй треба знати весь сюжет. Вам відомий весь сюжет повністю, містере Томас?
Звичайно. Він запхав руки ще глибше в кишені шортів, і мені стало видно тонку смужку волосся, що збігала вниз його животом від пупа. Я не хотів цього бачити, але побачив. Перш ніж написати хоч щось, я завжди знаю все.
І все тримаєте в голові?
Доводиться. Інакше хтось може поцупити. Викласти в інтернет. Заспойлити сюрприз.
Якби він був живий, це прозвучало б як параноя. А мертвий він просто констатував факт, або те, що фактом вважав. І слухайте, мені здалося, що певною мірою він має рацію. Компютерні тролі постійно розтріпували якісь таємниці в інтернеті, від нудної фігні типу секретів політиків до речей по-справжньому важливих. Як, наприклад, сюжет фінальної серії нового сезону «Межі».
Ліз відійшла від нас із мамою, сіла на лавку біля басейну, поклала ногу на ногу й закурила. Вона явно вирішила дозволити психам вільно командувати психушкою. І мене це влаштовувало. У Ліз були свої переваги, але того ранку вона заважала.
Мама хоче, щоб ви мені все розповіли, сказав я містерові Томасу. Я перекажу їй, і вона напише останню книжку про Роаноук. А всім скаже, що перед смертю ви майже все їй надіслали, разом із вказівками про те, як закінчити останні кілька розділів.
Живий, він би заволав, почувши, що хтось закінчить його книжку; робота була найважливішим у його житті, він дуже ревниво до неї ставився. Але тепер те, що від нього залишилося, лежало десь на столі в патологоанатома, в захисних шортах і жовтому паску, яким він був підперезаний, коли писав останні кілька речень. А та версія письменника, яка стояла переді мною, більше не відчувала ані ревнощів, ані бажання одноосібно володіти своїми секретами.
А вона зможе? от і все, що спитав він.
Дорогою до Коблстоун-Котеджу мама запевнила мене (та Ліз), що вона справді на таке здатна. Ріджис Томас наполягав, щоб жоден редактор не вимазав жодного його дорогоцінного слова. Але насправді мама спокійно роками редагувала його книжки, просто йому про це не казала ще відтоді, як дядько Гаррі був при своєму розумі й керував бізнесом. Деякі правки були доволі значними, але він так і не дізнався про них чи принаймні нічого не сказав. Якщо хтось у цьому світі й зміг би наслідувати стиль містера Томаса, то це моя мати. Але проблема була не в стилі. Вона була в сюжеті.
Зможе, коротко відповів я, бо це було простіше, ніж усе це йому переказувати.
А хто та друга жінка? спитав містер Томас, тицьнувши пальцем у Ліз.
Мамина подруга. Ліз Даттон.
Ліз на секунду підвела на мене погляд, а потім закурила нову сигарету.
Вони з твоєю матірю трахаються? поцікавився містер Томас.
Напевно, так.
Я так і подумав. Це видно з того, як вони дивляться одна на одну.
Що він сказав? стривожилася мама.
Спитав, чи ви з Ліз близькі подруги, викрутився я. Трохи тупо, але більше нічого путнього не придумалося.
То ви поділитеся з нами «Секретом Роаноука»? спитав я в містера Томаса. Я про всю книжку, а не лише сам секрет.
Так.
Він погодився, передав я мамі, і вона витягла з сумочки не лише телефон, а й маленький диктофон. Щоб не пропустити жодного слова.
Скажи, хай розповідає якомога детальніше.
Мама каже, щоб ви
Я чув, перебив містер Томас. Я мертвий, а не глухий.
Його шорти сповзли небезпечно низько.
Круто, кивнув я. Слухайте, містере Томас, може, ви б підтягнули шорти? Щоб ваш пісюн не застудився.
Він підтягнув, і тепер шорти висіли на кістлявих стегнах.
А що, надворі холодно? Я й не відчуваю. А тоді, не міняючи тону: Тія старіє, це помітно, Джиммі.
Я вже не став йому нагадувати, що мене звати Джеймі. Просто подивився на матір. Господи Боже, і справді, вона постаріла. Точніше, почала старіти, та все ж. Коли це сталося?
Розкажіть нам сюжет, попросив я. І почніть спочатку.
А звідки ж іще? сказав містер Томас.
13
На все про все пішло загалом півтори години, і на той час, коли ми закінчили, я був геть знесилений, і, думаю, мама теж. А містер Томас у кінці мав точнісінько такий самий вигляд, як і на початку: стояв на місці в своєму чомусь тоскному паску, який спадав на його мішкувате черевце й шорти з низькою посадкою. Ліз припаркувала автівку між стовпами воріт, не вимикаючи блимавку на торпедо, і це, мабуть, було добре придумано, бо новина про смерть містера Томаса вже почала поширюватись, і до будинку стікалися люди, щоб клацнути фото Коблстоун-Котеджу. Один раз вона підійшла, щоб спитати, чи довго ми ще, але мама від неї відмахнулася, сказала, хай проінспектує територію абощо. Та переважно Ліз трималася на віддалі.
Для нас та розмова була не лише втомливою, а й стресовою, бо від книжки містера Томаса залежало наше майбутнє. Велика несправедливість у свої девять років нести тягар такої відповідальності. Але вибору я не мав. Довелося повторювати все, що містер Томас казав мамі тобто маминим пристроям для запису, а сказати містерові Томасу було що. Коли стверджував, що все тримає в голові, він не триндів. А мама весь час розпитувала, здебільшого задля прояснення. Містер Томас, здавалося, не заперечував (взагалі-то йому було до всього байдуже), але мамине випитування вже мене добивало нафіг. А ще в роті утворилася пустеля. Коли Ліз принесла мені залишки своєї коли з «Бургер Кінга», я проковтнув ті жалюгідні кілька крапель і обійняв її.
Дякую, я простягнув порожній паперовий стаканчик. Мені це було потрібно.
Прошу-прошу. Ліз більше не здавалася знудженою. Тепер вона дивилася задумливо. Містера Томаса вона не бачила, і навряд чи до кінця повірила, що він там є, але розуміла: щось таки діється, бо чула, як девятирічний хлопчик видає складний сюжет, у якому пів десятка головних персонажів і щонайменше два десятки другорядних. А, і ще секс утрьох (під дією трави, цибулинної очеретянки, яку любязно постачав один корінний американець з народу нотовей). Тими трьома були Джордж Тредґілл, Пюріті Бетанкур і Лора Ґудгю. Яка в результаті залетіла. Бідолашна Лора, вічно з нею якась фігня трапляється.
Наприкінці стислого викладу від містера Томаса великий секрет перестав бути секретом, і то була цукерочка. Але я вам не розкажу. Прочитайте книжку й самі дізнаєтеся. Тобто якщо ви ще не читали.
А зараз я скажу тобі останнє речення, містер Томас видавався свіженьким, як огірок хоча навряд чи слово «свіженький» можна застосувати до мерця. А от голос у нього почав стихати. На дещицю, та все ж. Бо я завжди записую його першим. Це маяк, до якого я веслую.
Зараз буде останнє речення, попередив я маму.
Слава Богу, сказала вона.
Містер Томас здійняв указівний палець, мов актор у давні часи, готовий виголосити свій важливий монолог.
«Того дня червоне сонце здійнялося над покинутим поселенням, і вирізьблене слово, яке бентежило не одне покоління місцевих, засвітилося, неначе віньєтоване кровю: КРОАТОАН». Скажи їй, що «кроатоан» має бути великими літерами, Джиммі.
Я їй переказав (хоч і не знав достеменно, що значить «віньєтований кровю»), а потім спитав у містера Томаса, чи це вже все. І щойно він відповів «так», я почув коротке виття сирени, що долинуло з-перед будинку два ухкання і мекання.
Господи, промовила Ліз, але без паніки, радше таким тоном, наче вона цього очікувала. Приїхали.
Жетон у неї був причеплений до пояса, тому вона розщібнула парку, щоб його було видно. А потім пішла до вхідних дверей і повернулася з двома копами. На них теж були парки, з нашивками «Поліція округу Вестчестер».
Атас, лягаві, сказав містер Томас, чого я зовсім не зрозумів. А згодом, коли спитав у мами, вона відповіла, що то жаргон з давніших часів, з 1950-х.
Це міс Конклін, представила її Ліз. Моя подруга, і також вона була агенткою містера Томаса. Попросила мене підкинути її сюди, бо переживала, щоб усе майно не розтягли на сувеніри.
Чи рукописи, додала моя мати. Маленький диктофон вже надійно лежав у неї в сумці, а телефон у задній кишені джинсів. Особливо один, останню книжку з циклу романів, яку писав містер Томас.
Ліз промовисто зиркнула на неї «годі, пригальмуй», але мама не замовкала.
Він щойно її дописав, і мільйони людей хочуть її прочитати. Я подумала, що мій обовязок гарантувати їм таку можливість.
Судячи з вигляду, копам це було не дуже цікаво. Вони приїхали подивитися на кімнату, в якій помер містер Томас. А ще перевірити, чи в людей, яких помітили на території маєтку, є вагомі підстави тут перебувати.
Здається, він помер у себе в кабінеті, мама показала на «La Petite Maison».
Угу, кивнув один з копів. І ми таке чули. Перевіримо. Йому довелося схилитися і впертися долонями в коліна, щоб наші очі опинилися на одному рівні, бо я тоді був досить-таки дрібним. Синку, тебе як звати?
Джеймс Конклін. Я виразно подивився на містера Томаса. Джеймі. А це моя мама.
Я взяв її за руку.
Прогулюєш сьогодні, Джеймі?
Перш ніж я встиг відповісти, вклинилась мама гладенько, як по шовку ковзнула.
Я зазвичай забираю його зі школи, але сьогодні боялася, що не встигну повернутися до закінчення уроків, тому ми заїхали раніше. Правда, Ліз?
Підтверджую, кивнула Ліз. Офіцери, ми не ходили в кабінет, тому я не можу вам сказати, замкнено там чи ні.