Ті срані двері не завершили свій звичний подвійний грюкіт, ось що з ними. Так, наче ця думка їх матеріалізувала, Джессі тепер почула чітке клацання собачих кігтів на підлозі в сінях. Через незамкнені двері собака зайшов досередини. Він у будинку.
Реакція була миттєва й недвозначна.
Геть! закричала Джессі, не беручи до уваги, що перенапружений голос зазвучав хрипом туманного горна. Геть з мого дому, уйобку! Чуєш? ГЕТЬ З МОГО ДОМУ!
Вона замовкла, швидко дихаючи, блимаючи очима. Шкіра була ніби прошита мідним дротом з невеликим електричним зарядом, верхні два-три шари гули й вкривалися сиротами. Джессі відчувала ніби збоку, що волосинки на загривку стоять, наче голки дикобраза. Думку про сон як корова язиком злизала.
Спершу вона почула заскочене дряпання собачих кігтів на першому поверсі і нічого. «Я, певно, відлякала його. Мабуть, він чкурнув геть за двері. Ну, він же має боятися людей і будинків, це ж дворняга».
«Ой дівулю, не знаю, промовив голос Рут. Він звучав нехарактерно непевно. Його тіні на доріжці я не бачу».
«Звісно, не бачиш. Він же, напевно, обійшов будинок і побіг у ліс. Або до озера пішов. Злякався до смерті й погнав як навіжений. Це ж логічно?»
Голос Рут не відповів. Як і голос Господиньки, хоча в такий момент Джессі була б рада будь-якому з них.
Я відлякала його, сказала вона. Я впевнена.
Але все одно Джессі лежала й дослухалася якомога уважніше, не чула нічого, окрім шурхання й стукання крові у вухах. Принаймні поки що.
6
Вона його не відлякала.
Собака боявся людей і будинків, тут Джессі не помилилася, проте вона недооцінила безнадійний стан тварини. Його попередня кличкаПринцтепер здавалася мерзенною іронією. За свій довгий голодний обхід озера Кашвакамак цієї осені він уже стрічав незліченну кількість сміттєвих баків, таких самих, як берлінґеймівський, тому швидко відмахнувся від запаху салямі, сиру й оливкової олії, що долинав конкретно з цього. Аромат дарував танталові муки, але гіркий досвід навчив колишнього Принца, що його джерелоза межами досяжності.
Проте тут були й інші запахи. Собака зачував їх щоразу, як вітер пиняво прочиняв задні двері. Ці запахи були слабші, ніж ті, з коробки, і їхнє джерело ховалося всередині будинку, але вони були надто приємні, щоб ігнорувати. Собака знав, що його, найпевніше, проженуть крикливі господарі, які кидаються різним і бються дивними твердими ногами, але запах був сильніший за страх. Перебороти жахливий голод могла єдина річ, але собака поки не відав про вогнепальну зброю. Це змінилося б, якби він дожив до сезону полювання на оленів, але до нього ще два тижні, і крикливі господарі з твердими болючими ногаминайгірше, що він міг собі поки уявити.
Пес прослизнув через двері, коли їх прочинив вітер, і подибав у сіни але недалеко. Він був готовий похапцем ударити відбій, тільки-но зявиться якась загроза.
Вуха говорили йому, що тут мешкає сука-господар і вона чудово знає про присутність пса, бо накричала на нього, але в підвищеному голосі суки-господаря дворняга почув не гнів, а страх. Після першого лякливого смикання назад собака лишився на місці. Він чекав, що господар приєднається до криків суки-господаря або навіть прибіжить, але коли цього не сталося, пес витягнув шию, обнюхуючи сперте повітря будинку.
Спочатку він повернув праворуч, у бік кухні. Клубки запаху, рознесені грюкливими дверима, долинали саме з цього боку. Запахи були сухі, але приємні: арахісове масло, крекери «Рай-Крісп», родзинки, пластівці (дух останніх долинав із пачки зі «Спешл Кей» в одній із шафоквнизу коробки голодна миша прогризла дірку).
Собака ступив у той бік, тоді обернув голову, щоб пересвідчитися, що на нього не чигає господар. Найчастіше господарі кричать, але бувають також і хитрими. У коридорі, що вів ліворуч, не було нікого, проте собака відчув набагато сильніший дух, від якого шлунок скрутило жахливим пожаданням.
Собака вирячився в коридор, блискаючи очима від скаженої суміші страху і бажання, морда зморщилася назад, ніби зімятий килимок, довга верхня губа підіймалася й опускалася в нервовому судомному вищирі, що викривав короткі білі мелькання зубів. Потік збудженої сечі чвиркнув з нього й розійшовся підлогою, помічаючи передній коридорі весь будинокяк територію пса. Звук був настільки тихий і короткий, що навіть напружені вуха Джессі його не вловили.
Зачув він кров. Дух був одночасно сильний і неправильний. Зрештою надзвичайний голод собаки переважив шальки терезів. Він мусить поїсти найближчим часом, інакше помре. Колишній Принц повільно побрів коридором у бік спальні. Запах дужчав. То була кров, саме так, але кров неправильна. Кров господаря. І все одно запах, надто багатий і привабливий, щоб відкинути, проник у його маленький розпачливий мозок. Собака рушив далі й, наблизившись до дверей спальні, загарчав.
7
Джессі почула клацання собачих кігтів і зрозуміла, що пес справді досі в будинку й наближається до неї. Вона закричала. Знала, що це, мабуть, найгірше, що можна зробити, всупереч усім порадам, які вона чула: ніколи не показувати потенційно небезпечній тварині свій страх, але не стрималася. Джессі надто добре розуміла, що саме притягує собаку до спальні.
Вона підтягла ноги до себе й одночасно за допомогою наручників смикнулася до узголівя. Очей не відривала від дверей у коридор. Тоді почула гарчання пса. Від цього звуку нутрощі почали здаватися розбовтаною гарячою рідотою.
Тварина спинилася біля дверей. Там уже почали збиратися тіні, і Джессі собака здавався невиразним обрисом, що здіймається низько над підлогою, невеликий, але й не пудель і не чихуахуа. Очі блискали двома помаранчево-жовтими серпиками сонячного відображення.
Геть! закричала на нього Джессі. Геть! Геть! Ти тобі тут не місце!
Дурнувата репліка але за таких обставин яка була б не дурнуватою? «Незчуєтеся, а я вже проситиму його принести мені ключі з комода», подумала вона.
У задній частині тінистої постаті в дверях відбувся якийсь рух: тварина замахала хвостом. У якомусь сентиментальному дівчачому романі це, мабуть, означало б, що собака сплутав голос жінки на ліжку з голосом свого любого, але давно загубленого хазяїна. Проте Джессі не тішила себе ілюзіями. Собаки махають хвостами не лише тоді, коли щасливі. Вонияк і котитакож махають ними тоді, коли не можуть вирішити, як діяти, й оцінюють ситуацію. Собака не зважив на звук її голосу, але також він не до кінця довіряв цій тьмяній кімнаті. Принаймні поки що.
Колишній Принц іще не знав про вогнепальну зброю, але пережив багато інших жорстоких уроків за останні тижнів шість, починаючи з останнього дня серпня. Саме тоді містер Чарлз Сатлін, юрист із Брейнтрі, штат Массачусетс, покинув його здихати в лісах, щоб не повертатися з твариною додому й не платити як штатівський, так і міський податок на псасімдесят доларів. Сімдесят доларів за такого бровка, безпородного «гайнца-57», було, на думку Чарлза Сатліна, пухкенькою пачкою банкнот. Трішки занадто пухкенькою. Щойно в червні Сатлін купив собі вітрильно-моторове судно, яке, звісно, вийшло далеко за межі пятизначного діапазону, і ви б сказали, що це якесь їбануте мислення, якщо порівняти ціну судна і податок на пса, звісно, сказали б, хто завгодно так сказав би, але насправді річ не в цьому. Річ у тім, що судно було запланованою покупкою. Це придбання Сатлін намалював на своїй дошці бажань ще два роки тому, якщо не більше. Собака ж був просто спонтанним придбанням біля овочевої ятки при дорозі в Гарлоу. Сатлін би нізащо не купив пса, якби поруч не було доньки, яка просто закохалася в те щеня.
Оцього, татусю! писнула вона, показуючи пальцем. З білою плямкою на носі стоїть отам такий один, наче якийсь маленький принц.
І Сатлін купив їй собакуніхто йому не закинув би невміння ощасливити свою дівчинку, але сімдесят баксів (а то й уся сотня, якщо Принца віднесуть до класу Б, «крупний собака») бабло серйозне як на дворнягу, в якого навіть документа нема. Завелике бабло, вирішив Чарлз Сатлін, коли наближався час замкнути котедж на озері до наступного року. Привезти пса на задньому сидінні «сааба» в Брейнтрі також було б добрячим гемороєм: усюди буде шерсть, пес може навіть наригати чи насрати на килимки. Сатлін міг би купити переноску «Варі Кеннел», але ті маленькі красуні коштують від 29 доларів 95 центів. Та й усе одно такому собаці, як Принц, у переносці весело не буде. Йому краще бігати в дичавині, а всі північні ліси правитимуть йому за королівство. Так, сказав собі Сатлін у той останній день серпня, паркуючись на безлюдному відтинку Бей-лейн, а тоді улестив пса вилізти з заднього сидіння. У старого Принца серце щасливого мандрівникадосить одного уважного погляду, щоб це побачити. Сатлін був не дурним і частково розумів, що це своєкорислива дурня, але частково був у захваті від самої ідеї, тож коли заліз у машину й рушив геть, залишивши Принца, що проводжав автомобіль поглядом, на узбіччі, чоловік насвистував мелодію з «Народженої вільною», час від часу прориваючись словами: «Народжена вільноюююю за серцем ідеееее!» Тієї ночі він добре поспав, зовсім не згадуючи про Принца (що невдовзі стане вже колишнім Принцом), який ту ж ніч провів скулившись під поваленим деревом, без сну, трусячись від голоду й холоду, скімлячи від страху щоразу, як пугукала сова чи рухалася якась тварина.
Тепер собака, якого Чарлз Сатлін витурив під мелодію з «Народженої вільною», стояв перед дверима головної спальні літнього дому Берлінґеймів (котедж Сатлінів був на дальньому боці озера, і ці сімї не були знайомі, хоча протягом останніх трьох-чотирьох літ обмінювалися легкими кивками в міському судновому доку). Голова тварини була опущена, очі широко розкриті, а шерсть настовбурчена. Собака не був свідомий власного гарчання, уся його зосередженість була на кімнаті. Певним глибоким інстинктом він розумів, що невдовзі запах крові переборе почуття обачності. Доки цього не сталося, він має якомога повніше пересвідчитися, що це не пастка. Колишньому Принцові не хотілося, щоб його запопали господарі з твердими болючими ногами або ті, що піднімають із землі важкі речі й кидаються ними.
Геть! спробувала крикнути Джессі, проте голос був слабкий і тремкий. Їй не вдасться прогнати собаку криками. Скотиняка якось розуміє, що вона не може встати з ліжка й ударити.
«Це просто неймовірно, подумала вона. Як це може бути реальним, якщо лише три години тому я була в пасажирському сидінні мерседеса, оперезана паском безпеки, слухала Рейнмейкерз на касетному плеєрі й нагадувала собі про всяк випадок подивитись афішу кінотеатрів Маунтін Веллі, якщо ми таки залишимося на ніч? Як мій чоловік може лежати мертвим, якщо ми підспівували Бобові Волкенгорсту? Ще одне літо, співали ми, ще один шанс, ще один невдалий романс. Ми обоє знаємо всі слова тієї пісні, бо вона чудова, і взагалі, як Джералд може бути мертвим? Як могло дійти до цього? Вибачайте, але це просто мусить бути сон. Надто абсурдно, щоб бути реальністю».
Собака почав повільно пробиратися в кімнату: ноги напружені від обережності, хвіст звислий, очі чорні й широко розплющені, відкопилені губи відкривають повний комплект зубів. Про такі поняття, як абсурд, він не відав.
Колишній Принц, із яким восьмирічна Кетрін Сатлін колись весело ґедзилася (принаймні доти, доки на день народження не отримала ляльку «Кеббідж Петч» на імя Марні та частково не втратила інтерес до тварини), був наполовину лабрадором, наполовину колі змішаної породи, проте далеко не дворнягою. Коли Сатлін наприкінці серпня залишив його на Бей-лейн, тварина важила вісімдесят фунтів, а його шкура була гладенька та блищала здоровям, прегарною сумішшю каштанового і чорного (з характерною білою плямкою на грудях і під мордою, як у колі). Тепер же собака важив заледве фунтів сорок, а провівши рукою по боці, можна було б перелічити всі випнуті ребра, не кажучи вже про швидке й шалене стукотіння серця. Хутро потьмяніло, забруднилося й набрало репяхів. На спині зиґзаґом світився напівзагоєний рожевий шрам, спомин після панічного прориву під огорожею з колючого дроту, а з морди, наче вигнуті вуса, стирчало кілька голок дикобраза. Жирний труп останнього він був знайшов днів десять тому, але відмовився від ідеї поласувати ним після першої пригорщі голок у носі. Собака був голодний, та не настільки відчайдушний.
Тепер же він був і голодний, і відчайдушний. Останньою трапезою собаці правили якісь червиві залишки, які він вигріб із викинутого сміттєвого бака в канаві біля шосе 117, і це було ще два дні тому. Собака, що швидко навчився приносити Кетрін Сатлін червоний гумовий мячик, який вона котила по підлозі вітальні чи коридору, тепер буквально помирав з голоду.
А тутпросто тут, на підлозі, у полі зору! лежать цілі гори свіжого мяса, жиру й кісток, наповнених солодким мозком. Наче дарунок від Бога Бродячих Псів.
Колишній улюбленець Кетрін Сатлін продовжив наближатися до трупа Джералда Берлінґейма.
8
«Цього не станеться, переконувала себе Джессі. У жодному разі, просто розслабся».
Вона твердила це собі, аж доки передню половину тіла собаки не прикрила ліва частина ліжка. Хвіст захитався швидко як ніколи, а тоді зявився звук, який вона впізнала, звук, із яким собака пє воду з калюжі в спекотну літню пору. От тільки це було не зовсім так. Звук був якийсь жорсткіший, пес не стільки хлебтав, скільки облизував. Джессі вирячилася на невтомний хвіст, і раптом розум підігнав їй картинку з тим, що через кут ліжка було приховано від очей. Цей бездомний приблуда з поцяткованою репяхами, збитою в ковтяки шерстю й настороженими очима облизує кров з ріденького волосся її чоловіка.
НІ! Джессі підняла сідниці над ліжком і хвицнула ногами ліворуч. ЗАБЕРИСЯ ВІД НЬОГО! ГЕТЬ!
Вона смикнулася й пятою провела по випуклостях собачого хребта. Пес одразу ж відскочив і підвів морду. Очі були розплющені так широко, аж виднілися тоненькі кружальця більм. Зуби розімкнулись, і в дедалі слабшому пополудневому світлі тонкі, наче павутина, ниточки слини, що розтягнулися між верхніми і нижніми різцями, здавалися сухозлотницею. Собака кинувся на її босу ногу. Джессі відсмикнула її й скрикнула, відчувши, як гарячий собачий віддих обдає шкіру, але врятувала пальці. Вона підібгала ноги під себе, не усвідомлюючи, що робить, не чуючи розлюченого крику мязів у перенапружених плечах, не відчуваючи, як у своїх кістяних сумках неохоче обертаються суглоби.
Собака ще трохи подивився на неї, не припиняючи гарчати, погрожуючи їй очима. «Давайте, пані, порозуміємося, говорили ті очі. Ви робіть своє, а ясвоє. Отаке порозуміння. Вам нормально? Краще, щоб нормально, бо якщо ви спробуєте мені завадити, я вам влаштую. Окрім того, він мертвийви це знаєте так само, як і я, то чому ж він має псуватися намарно, коли я голодую? Ви б так само зробили. Сумніваюся, що ви так мислите зараз, але мені здається, невдовзі в цьому питанні також пристанете на мою позицію, ще й раніше, ніж думаєте».
ГЕТЬ! закричала Джессі.
Тепер вона сиділа на пятах з розведеними руками і як ніколи скидалася на Фей Рей на жертовному вівтарі в джунглях. Її поставаголова піднята, груди випнуті, плечі відтягнуті назад настільки, що побіліли від напруження, глибокі трикутні заглибини з тінями в основі шиї була як у неймовірно привабливої моделі пін-ап з чоловічого журналу. Бракувало, проте, незмінних надутих у виразі хтивого запрошення губок. Наразі її обличчя нагадувало радше обличчя людини, яка стоїть на кордоні між країною нормальних і країною божевільних.
ГЕТЬ ЗВІДСИ!
Ще якийсь час собака дивився на Джессі й гарчав. Тоді, коли, очевидно, впевнився, що удар не повториться, облишив її й знову опустив голову. Цього разу він не хлебтав і не лизав. Натомість Джессі почула гучне прицмокування. Це нагадало їй про поцілунки, які брат Вілл з ентузіазмом заліплював на щоку бабусі Джоан, коли вони приїжджали гостювати.
Гарчання ще кілька секунд тривало, але зараз воно було якось дивно приглушеним, ніби собаці на голову накинули наволочку. З нової, сидячої пози, коли волосся ледь не зачіпало низ полиці над головою, Джессі бачила Джералдові товсті ступні, а також праву руку. Ступня смикалася туди-сюди, ніби Джералд трішки пританцьовує під якусь енергійну музику«Ще одне літо» від «Рейнмейкерз», наприклад.
З нової точки огляду Джессі змогла роздивитися собаку краще. Тепер його тіло було видно аж до того місця, де починалася шия. Джессі змогла б також побачити й голову, якби та була піднята. Але ні. Собака опустив морду й міцно вперся задніми лапами. Раптом пролунав глухий рваний звуксопливий звук, ніби намагається прокашлятися людина з серйозною застудою. Джессі простогнала:
Припини ну будь ласка, можеш припинити?
Собака не звертав уваги. Колись він сидів і просив недоїдки зі столу, і тоді його очі наче сміялись, весь писок ніби всміхався, але ті дні, як і його колишнє імя, давно минули й забулися. Тепер є тепер, і все є так, як є. У виживанні немає місця для ввічливості й виправдовування. Він не їв уже два дні, тут є харч, і хоча тут є й господиня, яка не хоче, щоб він цей харч брав собі (дні, коли господарі сміялися, гладили його по голові, називали «ГАРНИМ ПСОМ» і частували за невеличкий репертуар трюків, давно минули), ступні в неї маленькі й мякі, а не тверді й болючі, а в голосі чується безсилля.
Гарчання колишнього Принца перетворилися на приглушені хекання від зусиль, і Джессі дивилася, як разом із Джералдовою стопою почала витанцьовувати й решта тіла, спершу просто смикаючись із боку в бік, а тоді по-справжньому ковзаючи, так, наче він цілком пройнявся ґрувом, хоч і мертвий.