«Давай, Диско-Джералде! стукнула Джессі в голову шалена думка. Забий на курча й шеґ ушквар песика!»
Якби на долівці досі лежав килим, собака б Джералда не посунув, але Джессі була домовилася, щоб підлогу навоскували за тиждень після Дня праці. Білл Данн, їхній доглядач, впустив людей із «Чистоти дому від Скіпа», і ті добряче попрацювали. Вони хотіли, щоб паньматка схвально оцінила їхню роботу, коли наступного разу буде тут, тож залишили килим скрученим у комірчині в коридорі. Тому, коли приблуда потяг Диско-Джералда по глянсуватій підлозі, той рухався майже так само легко, як Джон Траволта в «Лихоманці суботнього вечора». Єдиною справжньою проблемою для собаки було зберігати власну опору. Довгі брудні кігті допомагали в цьому, заглиблюючись у глянцевий віск і карбуючи в ньому короткі зазублені значки, поки тварина задкувала, до самих ясен зануривши зуби в Джералдову пухку руку.
«Знаєте, я цього насправді не бачу. Це не насправді. Зовсім нещодавно ми слухали Рейнмейкерз, і Джералд іще знизив гучність і сказав, що планує цієї суботи зїздити в Ороно на футбол. Мейнський університет проти Бенґорського. Я памятаю, як він почухав мочку правого вуха, поки говорив. То як же він може тепер лежати мертвим, а песза руку тягти його по підлозі спальні?»
Джералдів удовиний мис був весь розпелеханий, імовірно, через те що собака злизував з нього кров, але окуляри залишалися на місці. Джессі бачила його напіврозплющені скляні очі, що з розпухлих очниць зорили на сонячні зайчики на стелі, які ставали дедалі тьмянішими. Обличчя залишалося маскою з огидних червоних і фіолетових плямок, наче навіть сама смерть не змогла втихомирити гнів від несподіваної й капризної (чи вважав він свою дружину капризною? Звичайно!) зміни настрою Джессі.
Відпусти його, сказала вона собаці, проте її голос тепер був сумирний, печальний і безсилий.
Собака не звернув майже жодної уваги і не думав зупинятися. Він просто продовжив тягти річ із розбурханим вдовиним мисом і плямистою шкірою. Та річ більше не виглядала як Диско-Джералдузагалі. Тепер це був просто Мертвий Джералд, що ковзає по підлозі спальні, і в його млявий біцепс занурені собачі зуби.
У пса над мордою звисав обтріпаний шматок шкіри. Джессі спробувала переконати себе, що це схоже на шпалери, але шпалерипринаймні наскільки вона зналазазвичай не мають родимок і шрамів від вакцинації. Тепер на виду зявився Джералдів рожевий мясистий живіт, позначений лише дірочкою від дрібнокаліберної кулі пупком. Пеніс обвис і погойдувався у своєму кубельці чорного лобкового волосся. Сідниці шурхотіли по підлозі з твердого дерева з огидною, позбавленою тертя легкістю.
Зненацька задушливу атмосферу жаху розірвав спис злості, що сяйнув у неї в голові яскравим спалахом, наче удар блискавиці. Джессі не просто прийняла цю нову емоцію, а навіть привітала її. Лють, мабуть, не допоможе їй вибратися з цієї кошмарної ситуації, але вона відчула, що ця емоція може слугувати антидотом для дедалі сильнішого відчуття шокової нереальності.
От мразь, промовила вона тихим тремтячим голосом. Боягузлива паршива мразь.
Хоча Джессі й не мала змоги дотягтися до чого-небудь на полиці з Джералдового боку, вона виявила, що, викручуючи лівий запясток усередині наручника так, щоб долоня вказувала тильним боком над плечем, може пройтися пальцями по короткому відтинку полиці зі свого боку. Джессі не могла настільки сильно повернути голову, щоб побачити, чого торкається, ті речі лежали одразу за розмитою точкою, яку називають периферичним зором, але це й не важило. Вона добре розуміла, що там. Джессі стукала пальцями в різні боки, легенько обмацуючи пучками тюбики з косметикою, деякі відштовхуючи назад, а деякі скидаючи з полиці. Кілька останніх приземлилися на покривало, інші відбилися від ліжка та її лівого стегна й упали на підлогу. Ніщо з того не було навіть близько тим, що вона шукала. Пальці зімкнулися на баночці крему для обличчя «Нівеа», і на мить Джессі подумала, що цього вистачить, але то була лише невеличка баночка з пробником, замала, щоб завдати шкоди собаці, навіть якби була скляна, а не пластмасова. Джессі опустила її на полицю й продовжила сліпий пошук.
Максимально витягнувши пальці, Джессі наштовхнулася на круглий край якогось скляного предмета, поки що найбільшого з тих, яких вона встигла торкнутися. Якусь мить Джессі не могла згадати, що це, а тоді дійшло. Кухоль на стіні був одним із сувенірів Джералдового періоду «Альфа-Гімня-Ро», а зараз вона торкається іншого. Це попільничка, і єдина причина, чому Джессі не одразу зрозуміла, що це, полягала в тому, що ця річ належала Джералдовому боку полиці, біля склянки з водою з льодом. Хтосьмабуть, місіс Дал, прибиральниця, а може, й сам Джералдпересунув її на бік Джессі, мабуть, протираючи полицю або щоб звільнити місце для чогось іншого. Причина не важила. Попільничка тут, і наразі цього достатньо.
Джессі стиснула пальці на круглому краю, намацавши дві заглибинкидля паркування цигарок. Вона обхопила попільницю, потягла руку якомога далі назад, а тоді смикнула нею вперед. Їй пощастило, тож вона опустила запясток одразу, як ланцюг наручників різко застопорив інерцію ходу, наче висококласний пітчер, що подає кручений мяч. Усе це було на чистому імпульсі, снаряд, який вона шукала й знайшла, полетів ще до того, як Джессі встигла запевнити себе в невдачі кидка, обдумавши ймовірність того, що жінка, яка після дворічного курсу з фізкультури в коледжі отримала D за стрільбу з лука вільним стилем, реально може поцілити в собаку попільницею, особливо якщо собака на відстані пятнадцяти футів, а рука, що кидає, прикута до стовпчика ліжка.
Та вона таки поцілила. Попільничка в польоті один раз перевернулася, на мент продемонструвавши гасло «Альфа-Гамма-Ро». Джессі зі свого місця прочитати його не змогла, проте й не потребувала цього. Там навколо факела викарбувано латинські слова, що означають служіння, ріст і сміливість. Попільничка вже переверталася вдруге, але не встигла, оскільки врізалася в напружені й кістляві собачі плечі.
Пес дзявкнув від подиву й болю, і Джессі відчула мить жорстокого примітивного тріумфу. Рот роззявився у виразі, що здавався усмішкою, але виглядав як вереск. Вона несамовито завила, вигинаючи дугою спину й випрямляючи ноги. Біль у плечах знову забувся, хоча хрящі витягувались, а суглоби, які вже давно забули про гнучкість двадцятиоднорічного віку, були доведені ледь не до вивиху. Усе це вона відчує пізнішекожний рух, кожний посмик і вигин, а наразі Джессі нетямилася від задоволення з успіху свого кидка й відчувала, що, бодай якимсь чином не виразивши свою тріумфальну несамовитість, вона просто вибухне. Вона забарабанила ногами по покривалу й затрусила тілом у різні боки, розкидаючи пітними пасмами волосся по щоках і скронях, а сухожилля в горлі випнулися, наче товсті кабелі.
ХА! скрикнула вона. Я ТЕБЕ ДІСТАЛАААА! ХА!
Собака дриґнувся назад, коли попільничка врізалася в нього, а тоді ще раз, коли відлетіла й розбилася на підлозі. Його вуха принишкли від зміни в голосі суки-господаря. Тепер там вчувався не страх, а тріумф. Скоро вона злізе з ліжка й почне роздавати удари дивними ногами, які стануть з мяких твердими. Собака знав: якщо він залишиться, знову буде боляче, як бувало раніше. Треба тікати.
Пес повернув голову, щоб пересвідчитися, що шлях для відступу досі відкритий, і коли він це зробив, у голову знову вдарив чарівний дух свіжої крові й мяса. Собаці скрутило наповнений кислотою шлунок, що від голоду не приймав відмовок, і тварина ніяково заскавуліла. Він застряг точно посередині між двох протилежних напрямків, і знизу знову чвиркнуло свіжою цівкою тривожної сечі. Дух власної рідинизапах, що говорив про хворобу й слабкість, а не силу й упевненість, лише доклався до злості й збентеження, тому тварина знову загавкала.
Від цього тріскучого неприємного звуку Джессі зіщулилася, якби могла, то і вуха прикрила б, і собака відчув у кімнаті ще одну зміну. Щось змінилося в запаху суки-господаря. Її альфа-запах вигасав, хоч був новий і свіжий, і собака почав відчувати, що удар, який упав йому на плечі, не означає, що за ним будуть наступні. Та й узагалі, той перший удар був радше несподіваний, ніж болючий. Пес нерішуче ступив до руки, яку був відпустив до пречудових соковитих пахощів суміші крові і мяса. Рухаючись, він уважно спостерігав за сукою-господарем. Його первинна оцінка суки-господаря як чи то безпечної, чи то безпорадної, чи одне й інше виявилася помилковою. Потрібно бути дуже обережним.
Джессі лежала на ліжку, слабко помічаючи пульсацію в плечах, чіткішещо горло тепер болить по-справжньому, а найбільше з усього помічаючи, що навіть після того, як у дію пішла попільничка, собака досі тут. У передчасному гарячому пориві тріумфу те, що він утече, здавалося неминучим, але якимсь чином собака стоїть на своєму. І навіть гірше, він знову наближається. Обережно й насторожено, так, але наближається. Джессі відчула, як десь усередині сіпається зелений мішечок з отрутоюгіркою й мерзенною, наче болиголов. Боялася, якщо мішечок розірветься, то вона захлинеться власною озлобленою люттю.
Геть звідси, шавко, сказала вона псові хрипким голосом, що вже почав кришитися по краях. Геть звідси, бо я тебе вбю. Не знаю як, але, Богом клянуся, вбю.
Собака знов зупинився, спостерігаючи за нею страшенно нервовими очима.
Правильно, ти краще мене слухай, сказала Джессі. Краще слухай, бо я серйозно. Я все кажу серйозно. Тоді голос знову піднявся до крику, хоча подекуди знекровлювався до шепоту, замикаючись через перенапруження. Я тебе вбю, серйозно, клянуся, що вбю, ТОМУ ГЕТЬ ЗВІДСИ!
Собака, що колись був Принцом маленької Кетрін Сатлін, переводив погляд із суки-господаря на мясо, з мяса на суку-господаря, тоді на мясо. Він дійшов до рішення, яке батько Кетрін назвав би компромісом. Собака схилився вперед, закотивши очі вгору, щоб водночас уважно спостерігати за Джессі, і вкусив відірваний шмат сухожилля, жиру й хрящів, що колись був правим біцепсом Джералда Берлінґейма. З гарчанням смикнув назад. Джералдова права рука піднялася, вялі пальці ніби вказували крізь східне вікно на «мерседес» на доріжці.
Досить! вереснула Джессі. Зранений голос тепер частіше зривався на вищі регістри, на яких крики перетворювалися на придихний фальцетний шепіт. Тобі мало? Лиши його!
Дворняга не зважав. Він гарячково заметляв головою, як уже часто робив, бавлячись із Кеті Сатлін у перетягування якоюсь зі своїх гумових іграшок. Проте це була не гра. З натруджених щелеп собаки злітали грудки піни, поки він здирав мясо просто з кістки. Джералдова доглянута долоня шалено хилиталася в повітрі. Тепер він скидався на диригента, що закликає музикантів підхопити його темп.
Джессі знову почула той глухий звук прокашлювання й раптом зрозуміла, що зараз виблює.
«Ні, Джессі! То був голос Рут, дуже стривожений. Ні, у жодному разі! Той запах може привести його до тебе привабити до тебе!»
Обличчя Джессі скривилося в напруженій гримасі, вона силкувалася взяти під контроль клубок у горлі. Знову пролунав рваний звук, і вона побачила собаку лише мигцемпередні лапи міцно впиралися в підлогу, і здавалося, він тримає в зубах край широкої темної смуги з гуми кольору прокладки від слоїка «Болл», перш ніж знову заплющила очі. Джессі спробувала затулити обличчя долонями, через паніку тимчасово забуваючи, що прикута. Брязнувши ланцюгами, долоні спинилися як мінімум фути за два одна від одної. Джессі застогнала. То був звук, що виходив за межі відчаю прямо в безнадію. Звук поразки.
Вона знову почула той мокрий сопливий розрив. Він завершився ще одним цмоканням, наче від гучного й радісного поцілунку. Очей Джессі не розплющувала.
Собака почав задкувати до вхідних дверей, не відриваючи погляду від суки-господаря на ліжку. У щелепах висів великий лискучий шмат Джералда Берлінґейма. Якщо господиня на ліжку збирається відібрати цей смаколик, їй доведеться діяти негайно. Собака не міг мислитипринаймні так, як люди розуміють це слово, але складна мережа інстинктів слугувала дієвою альтернативою мисленню, і пес розумів: те, що він учиниві вчинить далі, запускає певне прокляття. Але він уже довгий час голодний. Його залишив у лісах чоловік, що поїхав геть, насвистуючи мелодію з «Народженої вільною», і тепер він вмирає з голоду. Якщо сука-господар спробує зараз відібрати в нього їжу, він боротиметься.
Пес іще раз востаннє зиркнув на неї, побачив, що сука-господар не збирається злазити з ліжка, і обернувся. Він поніс мясо до входу й опустив, міцно втримуючи його лапами. Подув вітер, спочатку прочинив двері, тоді грюкнув ними. Собака швидко глипнув у тому напрямку й своїм собачим не зовсім мисленням упевнився, що може прочинити двері мордою і швидко втекти, якщо виникне потреба. Подбавши про цей останній пункт, він узявся їсти.
9
Потяг виблювати минав повільно, проте таки минув. Джессі лежала на спині, міцно зімкнувши очі, і починала вже по-справжньому відчувати болючу пульсацію в плечах. Вона підходила повільними перистальтичними хвилями, і Джессі з відчаєм припускала, що це лише початок.
«Я хочу заснути», подумала вона.
То знову був дитячий голос. Тепер шокований і переляканий. Його зовсім не цікавить логіка, він не терпить жодних «можу» чи «не можу».
«Я майже заснула, коли прийшов той поганий пес, і все, чого я тепер хочу, заснути».
Джессі всім серцем співчувала цьому голосу. Єдина проблема, що вона більше не відчувала сонливості. Вона щойно спостерігала, як собака відриває шматок тіла її чоловіка, тому жодної сонливості не залишилося.
Зате була спрага.
Джессі розплющила очі й перш за все побачила Джералда, що лежав у власному відображенні на до блиску відполірованій підлозі спальні, наче якась гротескна людина-атол. Очі його були розкриті, ошаліло втуплені в стелю, проте окуляри тепер перекосилися, одна дужка стирчала у вусі, а не йшла понад ним. Голова похилилася під таким різким кутом, що пухка ліва щока лежала ледь не на плечі. Між правими плечем і ліктем не було нічого, окрім темно-червоної усмішки з рваними краями.
Господи Боже, бурмотнула Джессі.
Вона швидко відвернулася в бік західного вікна. Її засліпило золоте світло, уже майже призахідне, і Джессі знову заплющила очі, спостерігаючи за припливами й відпливами червоного і чорного, поки серце штовхало мембрани крові по закритих повіках. Після кількох таких секунд вона помітила, що раз за разом повторюються одні й ті ж рвучкі триби. Наче спостерігаєш за найпростішими під мікроскопом, найпростішими на скельці з червоним барвником. Ці повторення трибів здалися їй водночас цікавими і заспокійливими. Джессі припускала, що не обовязково бути генієм, щоб зрозуміти, чому за цих обставин прості повторення форм так приваблюють. Коли всі нормальні триби й повсякдення людського життя розлітаються на шматки з такою приголомшливою неочікуваністю, доводиться шукати щось, за що можна триматися, нормальне і передбачуване. Якщо організований вихор крові в тонких накривках зі шкіри між очними яблуками й останнім сонячним світлом жовтневого дняце єдине, що вдається знайти, то береш його й кажеш «дуже дякую». Бо якщо тобі не вдається знайти хоч щось, за що можна вхопитися, що має бодай якийсь сенс, чужі елементи нового світового порядку, найпевніше, доведуть тебе до божевілля.
Серед таких елементів, зокрема, звуки, що долинають із сіней. Звуки, з якими брудний зголоднілий приблуда поїдає частину чоловіка, який повів тебе на твій перший фільм Берґмана, потягнув тебе в парк розваг в Олд-Орчард-Біч, умовив піднятися на борт велетенського корабля вікінгів, що хилитався туди й назад, наче маятник, а тоді сміявся до сліз, коли ти сказала, що хочеш іще раз. Чоловік, що якось кохався з тобою у ванній, доки ви обоє буквально запищали від задоволення. Чоловік, що тепер куснями й ковтками просувався собачим стравоходом.
Отакі чужі елементи.
Химерні дні, мамуню-гарнюню, промовила вона. Химерні дні, насправжки.
Фізичний голос перетворився на болючий порохнявий клекіт. Джессі припускала, що найкраще просто стулити пельку й лишитися того, проте коли в спальні западала тиша, то починала вчуватися паніка, що була досі тут, кралася на широких мяких стопах у пошуках проріхи, в очікуванні, коли Джессі втратить пильність. Крім того, справжньої тиші й не було. Хлоп із бензопилою скінчив роботу, але гагара час від часу ознаменовувала криком свою присутність, а з наближенням ночі посилювався вітер, грюкаючи дверима сильнішеі частіше, ніж до того.
Окрім того, звісно, ще звук собаки, який вечеряв її чоловіком. Поки Джералд чекав, щоб забрати їхні сендвічі й заплатити за них в «Аматос», Джессі зайшла в сусідній «Мішод Маркет». Риба в «Мішод» завжди була добратака свіжа, що мало не хвицає, як казала бабуся. Вона купила гарне філе морського язика з думкою про те, щоб підсмажити його на сковороді, якщо вони залишаться тут на ніч. Язик добре підходив, бо Джералд, котрий, якби його залишити на ласку долі, харчувався б строго ростбіфом і смаженою куркою (і ще час від часу фритюрними грибами, задля поживних речовин), стверджував, що любить цю рибу. Джессі купила її без жодних передчуттів, що Джералда зїдять до того, як він попоїсть сам.