Отак воно і є у реальному світі, хрипким скрипучим голосом промовила Джессі й усвідомила, що тепер не просто мислить голосом Рут Нірі, а вже й говорить як Рут, котра, якби її залишити на ласку долі під час навчання в коледжі, жила б строго на віскі «Дувар» і на «Марльборо».
Той різкий прямолінійний голос заговорив знову, ніби Джессі потерла якусь магічну лампу. «Памятаєш пісню Ніка Лоу, яку ти почула на WBLM, коли ви минулої зими поверталися додому із заняття з гончарства? Ти ще сміялася з неї».
Джессі памятала. Не хотіла, але памятала. То була композиція Ніка Лоу під назвою, здається, «Колись успіх мала (Та зрештою лиш пса нагодувала)», цинічно смішна поп-медитація на тему самотності, заспівана під недоречно радісну мелодію. Така класна пісня минулої зими, тут Рут не помиляється, але зараз уже не така класна.
Рут, припини, прокаркала вона. Якщо збираєшся й далі на халяву веселитися в мене в голові, то май совість хоч не дражнити мене.
«Дражнити? Господи, дівулю, я тебе не дражню. Я тебе розбудити намагаюся!»
Та я не сплю! роздратовано відказала Джессі. Ніби на підтримку цих слів, на озері знову скрикнула гагара. Частково завдяки тобі!
«Ні, спиш. Ти вже довгий час не при тямі принаймні по-справжньому. Джесс, коли трапляється щось паршиве, знаєш що ти робиш? Кажеш собі: Ой, та тут нема чим перейматися, це просто поганий сон, у мене такі час від часу трапляються, але ж нічого страшного, я просто знову перевертаюся на спину, і все добре. І саме цим ти й займаєшся, бідна дурепо. Ось чим ти займаєшся».
Джессі вже розкрила була рота, щоб відповісти, такі неправдиві чутки не можна залишати без відповіді, навіть коли болить горло, але не встигла Джессі впорядкувати свої думки, як Господинька Берлінґейм уже встановила свої бастіони.
«Як ти можеш говорити такі жахливі речі? Де таке чувано! Йди геть!»
Прямолінійний голос Рут знову цинічно гавкнув сміхом, і Джессі подумала, наскільки ж тривожнонаскільки жахливо тривожночути, як частина власного розуму сміється вигаданим голосом старої знайомої, яка вже давно бозна-де.
«Піти геть? Ну, тобі б таке сподобалося, правда? Дівуля-привітуля, динька маленька, татусева доня. Коли правда стає ближче, коли ти починаєш підозрювати, що, можливо, це не просто сон, то тікаєш».
Дурниці.
«Хіба? А що тоді сталося з Норою Калліґан?»
На мить це шокувало голос Господинькиі її власний, той, що вголос і подумки говорив від імені «Я», настільки, що та замовкла, але в мовчанні виник дивний знайомий образ: коло людей, здебільшого жінок, які сміються й показують пальцями, оточивши дівчину, руки й голова якої замкнені в колодці. Дівчину було важко роздивитися, оскільки дуже темномало б іще світити сонце, та все одно чомусь стояла темрява, але навіть якби світилося як удень, обличчя дівчини все одно було б приховане. Волосся звисало над ним, наче каптур покаяльниці, хоча було важко повірити, ніби вона вчинила щось настільки жахливе. Дівчині, очевидно, було не більше дванадцяти. За що б її не карали, але точно не за кривду її чоловікові. Конкретно ця Євина дочка була ще надто молода навіть для місячних, а для чоловікай поготів.
«Ні, це неправда, зненацька заговорив голос із глибших шарів розуму. Він був одночасно музикальний, але й лячно потужний, ніби рев кита. У неї вони почалися ще в десять з половиною. Може, проблема в цьому. Може, він зачув кров, як той собака в сінях. Може, від цього здурів».
«Заткнися! скрикнула Джессі. Раптом вона сама відчула себе здурілою. Заткнися, ми про це не розмовляємо!»
«І, якщо вже розмова зайшла про запахи, чим це ще пахне?»запитала Рут. Тепер цей психічний голос був різкий і жвавийголос золотошукача, що нарешті натрапив на жилку руди, про яку довго підозрював, але ніяк не міг відшукати. «Цей мінеральний запах, ніби сіль і старі монетки»
«Я сказала, ми про це не розмовляємо!»
Джессі лягла на покривало, мязи під холодною шкірою напнулися, вона забула і про своє безсилля, і про смерть чоловікапринаймні на якийсь часперед обличчям цієї нової загрози. Відчула, як Рут або якась відірвана частина її самої, голосом якої Рут виступала, сперечається про те, чи продовжувати тиснути. Коли вона вирішила не продовжувати (принаймні прямо), Джессі й Господинька з полегшенням видихнули.
«Добре, тоді поговорімо про Нору, сказала Рут. Нору, твою психотерапевтку. Нору, твою наставницю. Ту, до якої ти почала ходити приблизно тоді, як припинила малювати, бо деякі малюнки тебе лякали. Що, випадково чи ні, збіглося в часі з тим, як Джералдів сексуальний інтерес до тебе почав випаровуватись і ти почала обнюхувати комірці його сорочок на парфуми. Памятаєш же Нору, правда?»
«Нора Калліґан була настирливою сукою!»гаркнула Господинька.
Ні, пробурмотіла Джессі. У неї були добрі наміри, у цьому я не сумніваюся. Просто вона завжди хотіла піти на крок далі, поставити на одне зайве запитання більше.
«Ти казала, що вона тобі дуже подобається. Хіба ні?»
Я хочу припинити думати, відказала Джессі. Її голос тремтів і шукав опору. Особливо хочу припинити чути голоси й розмовляти з ними. Це божевілля.
«Тобі все одно краще слухати, похмуро сказала Рут, бо від цього не втечеш так, як утекла від Нори та й від мене втекла, як на те пішло».
«Я від тебе не тікала, Рут!»
Шоковане заперечення, не надто переконливе. Звісно, саме це вона й вчинила. Зібрала валізи й виїхала з їхньої з Рут плюгавенької, але радісної кімнати в гуртожитку. Вчинила так не тому, що Рут почала ставити забагато неправильних запитаньпро дитинство Джессі, про озеро Дарк-Скор, про те, що начебто трапилося там влітку одразу після того, як у Джессі почалися менструації. Ні, лише погана подруга поїхала б через такі причини. Джессі виїхала не тому, що Рут почала ставити запитання, а тому, що Рут не припинила їх ставити, коли Джессі про це попросила. Це, з точки зору Джессі, робило поганою подругою саме Рут. Вона бачила лінії, які Джессі накреслила в пилюці і все одно навмисно їх переступала. Як і Нора Калліґан багато років по тому.
Крім того, думка про втечу в таких умовах сміховинна, чи не так? Врешті-решт, вона ж прикута кайданками до ліжка.
«Ти, пупсичку, мій інтелект не ображай, сказала Рут. Розум твій до ліжка не прикутий, ми це обидві знаємо. Можеш і далі тікати, якщо хочеш, але дам тобі порадудуже серйозну пораду: не роби цього, бо ятвій єдиний шанс. Якщо просто лежатимеш, удаватимеш, що це просто кошмар, що сниться, бо ти спиш на лівому боці, то так і вмреш у наручниках. Цього хочеш? Такий ти собі вибрала приз за те, що все своє життя провела в наручниках, відколи»
Я не думатиму про це! закричала Джессі порожній кімнаті.
На мить Рут замовкла, та не встигла Джессі навіть почати сподіватися, ніби та щезла, як Рут повернулася і вчепилася в неї, терзаючи, наче терєр шмату.
«Та ну тебе, Джесс. Тобі ж, напевно, більше подобається вважати, ніби ти божевільна, ніж копатися в старій могилі, але ж насправді так не є, сама знаєш. Яце ти, Господинькаце ти ми всі це ти, раптом що. Я непогано усвідомлюю, що ж трапилося того дня на Дарк-Скор, коли решта сімї поїхали, і те, що мене справді цікавить, не особливо стосується тих подій, per se. Насправді мені цікаво ось що: чи є якась частина тебе, про яку я не знаю і яка хоче завтра в цей же час ділити з Джералдом простір у кендюху пса? Питаю просто тому, що, як на мене, це зовсім не вірність. Радше божевілля».
Щоками знову струмували сльози, проте Джессі не знала, чи плаче через імовірністьнарешті проартикульованудійсно померти тут, чи через те, що вперше як мінімум за останні чотири роки наблизилася до спогаду про те інше літнє місце, на озері Дарк-Скор, і про те, що там сталося в день, коли згасло сонце.
Одного разу вона мало не поділилася цією таємницею в одній жіночій групі підвищення самосвідомості це було ще на початку сімдесятих, і, звісно, відвідати ту зустріч було ідеєю її співжительки, але Джессі пішла охоче, принаймні спочатку. Це здавалося невинною подією, просто черговим атракціоном на розфарбованому вузликами ярмарку, яким тоді був коледж. Для Джессі ті перші два роки в коледжі, особливо коли за гіда правив хтось штибу Рут Нірі, показуючи різні ігри, атракціони й виставки, були здебільшого чудовими, і безстрашність тоді здавалася звичною, а успіхбезумовним. То були дні, коли жодна гуртожитська кімната не вважалася повноцінною без плаката з роботою Пітера Макса, а якщо вам обридли «Бітлз» (хоча нікому вони тоді ще не обридли), можна було врубати «Гот Тьюну» чи «МС5». Той час був трішки заяскравим, щоб вважати його реальним. Наче річ, яку споглядаєш крізь лихоманку, проте не настільки сильну, щоб загрожувала життю. Та й узагалі, ті перші два роки були рванню.
Рвань завершилася разом із тією першою зустріччю жіночої групи підвищення самосвідомості. На ній Джессі відкрила для себе потворно-сірий світ, немов одночасно вічко в доросле майбутнє, яке попереду у вісімдесятих, і шепіт похмурих дитячих таємниць, живцем похованих у шістдесятих, таємниць, які, однак, не залишилися там лежати. У вітальні котеджу, присобаченого до міжконфесійної каплиці «Ньюворт», було двадцятеро жінок: одні вмостилися на старому дивані, інші визирали з тіней від підголівників широких і зморщених приходських крісел, а більшість сиділи грубим колом, схрестивши ноги, на підлозі двадцятеро жінок віком від вісімнадцяти й до сорока з чимось. На початку сеансу вони взялися за руки й розділили хвилину мовчання. Коли вона закінчилася, на Джессі ринули страшні історії зґвалтувань, інцесту, фізичних тортур. Навіть доживши до ста років, вона не забуде спокійну гарненьку блондинку, яка підкотила светр, щоб показати старі шрами від сигаретних опіків на нижньому боці грудей.
Отоді для Джессі Мейгут ярмарок і закінчився. Закінчився? Ні, не зовсім так. Було відчуття, ніби їй дозволили на мить глипнути за лаштунки ярмарку, показали порожні осінні поля сірості, що являли собою істину: самі лише порожні пачки від цигарок і використані презервативи, а ще кілька дешевих поламаних призів, розкиданих у високій траві в очікуванні, щоб їх чи то здуло, чи то вкрило зимовими снігами. Вона побачила, як тихий дурний світ стерильності очікує за тонким шаром картатого полотна, яке єдине відділяло від блискотливого гамору алеї ярмарку, торохтіння торгашів і глянцевого гламуру атракціонів, і це лякало її. Сама думка, що попереду чекає лише це, єдиний варіанті більш нічого, жахала. Думка, що воно також лежить позаду неї, нашвидкуруч накрите дешевим клаптиковим полотном із власних підроблених спогадів, була просто нестерпна.
Продемонструвавши їм низ грудей, гарненька білявка опустила светр і пояснила, що не могла нічого сказати батькам про те, що братові друзі вчинили з нею на вихідних, коли мама з татом поїхали в Монреаль, бо випливло б на поверхню те, що протягом останнього року час від часу з нею робив брат, а в таке батьки нізащо не повірять.
Голос білявки був спокійний, як і обличчя, інтонації абсолютно раціональні. Коли вона завершила, запала громова павза, протягом якої Джессі відчула, як усередині щось рветься на волю, і почула сотні примарних внутрішніх голосів, які волали водночас із жахом і надією. А тоді заговорила Рут.
Чому б це вони тобі не повірили? вимогливо запитала вона. Господи, Лів, вони тебе припікали запаленими сигаретами! Ти ж розумієш, у тебе були опіки як доказ! Чому б це вони тобі не повірили? Вони тебе не любили?
«Любили, подумала Джессі. Вони любили її. Але»
Любили, відповіла білявка. Вони любили мене. І зараз люблять. Але мого брата Баррі вони просто ідолізували.
Сидячи поруч із Рут, не зовсім певною долонею підтримуючи чоло, Джессі згадала, що прошепотіла тоді:
І, крім того, це вбило б її.
Рут обернулася до неї, почала:
Що?..
Але білявка, яка досі не розплакалася, промовила тим моторошно спокійним голосом:
Як на те пішло, якби про щось таке довідалася моя мама, це б її вбило.
Тоді Джессі зрозуміла, що як не забереться звідти, то просто вибухне. Тож вона підвелася так швидко, що ледь не перекинула громіздке огидне крісло. Вилетіла з кімнати, знаючи, що всі на неї дивляться, і не зважаючи на це. Що вони думають, не мало значення. Мало значення лише те, що згасло сонце, саме сонце, і якщо вона розповість, у її історію не повірять, якщо Бог добрий. А от якщо Бог у поганому настрої, Джессі повірять і навіть якщо це не вбє матір, то рознесе сімю, наче паличка динаміту гнилий гарбуз.
Тож вона вискочила з кімнати, промайнула через кухню і стрімголов виметнулася б через задні двері, але ті були замкнені. Рут кинулася за нею, просячи «зупинись, Джессі, зупинись». Джессі зупинилась, але тільки тому, що її змусив це зробити той гадський замок. Вона притислася обличчям до темного холодного скла, по-справжньому роздумуючитак, лише на мить, чи не пробити його головою й перерізати собі горлянку, зробити бодай щось, щоб затьмарити те жахливе сіре видиво майбутнього попереду і минулого позаду, але зрештою просто обернулась і сповзла на підлогу, складаючи голі ноги під крайкою короткої спідниці, втискаючись лобом у підняті коліна й заплющуючи очі. Рут присіла поруч і обійняла її, похитуючи, жаліючи, гладячи волосся, заохочуючи забути, позбутися, виблювати, відпустити.
Тепер, лежачи тут у будинку на березі озера Кашвакамак, Джессі замислилася, що ж далі сталося з тією моторошно спокійною білявкою, яка без сліз розповіла їм про свого брата Баррі та його друзівмолодиків, які, очевидно, вважали, що жінкаце лише непотрібний шмат мяса, який теліпається навколо пизди, і що таврувати її цигаркамиабсолютно справедливе покарання для дівчини, якій більш-менш нормально їбатися з братом, а от з його дружкамизась. І важливіше, Джессі загадувалася, що вона казала Рут, коли вони сиділи, спершись спинами об замкнені двері кухні, обіймаючись. Єдинепригадувала щось на кшталт: «Він мене не обпікав, він мене не обпікав і взагалі боляче не робив, взагалі». Але, мабуть, це були не єдині репліки, бо запитання, які Рут не втихомирювалася ставити, усі вказували в одному напрямку: в напрямку озера Дарк-Скор і дня, коли згасло сонце.
Зрештою вона покинула Рут, щоб не розповідати так само як покинула Нору, щоб не розповідати їй. Вона побігла так швидко, як несли ноги, Джессі Мейгут Берлінґейм, також відома як Дивовижна Дівчина-Колобок, останнє чудо сумнівної ери, та, що пережила день згаслого сонця, тепер прикута до ліжка й більше не здатна тікати.
Допоможи, промовила вона порожній спальні.
Згадавши білявку з моторошно спокійним обличчям і голосом, а також пунктирне коло зі старих шрамів на чудових грудях, Джессі не могла викинути її з голови, як і знання про те, що то був зовсім не спокій, а якась фундаментальна відірваність від страхіття, що з нею трапилося. Якимось чином обличчя білявки стало її обличчям, і коли Джессі заговорила, це був тремтячий притишений голос атеїстки, у якої не залишилося нічого, крім останньої пан-або-пропав молитви:
Прошу, допоможи мені.
Відповів не Бог, а та її частина, яка, видно, могла говорити лише під маскою Рут Нірі. Голос її тепер звучав мяко але не надто обнадійливо: «Спробую, але й ти мені допоможи. Я знаю, що ти готова робити болісні речі, але, можливо, доведеться також думати болісні думки. Ти готова до цього?»
Проблема не в думках, непевно промовила Джессі й зметикувала: «То от як голос Господиньки Берлінґейм звучить наживо». Проблема в тому, як ну втекти.
«І, можливо, тобі доведеться її заткнути, сказала Рут. Вона вагома частина тебе, Джессі, частина нас, і зовсім не погана людина, але її надто надовго залишили керувати всім цим шоу, а в такій ситуації її спосіб осмислення світу багато користі не приносить. Чи ти хочеш із цим посперечатися?»
Джессі не хотіла сперечатися ні з цим, ні з будь-чим. Вона була надто стомлена. Світло, що лилося крізь західне вікно, з наближенням заходу ставало дедалі палючішим і червонішим. Дув вітер, шурхотіло листя по терасі з боку озера, де зараз не було анічогісінькоусі тамтешні меблі були склали у вітальні. Сосни шелестіли, задні двері грюкали, собака то спинявся, то продовжував гучно чмокати, роздирати й жувати.
Я так хочу пити, зажурено сказала Джессі.
«Тоді окейсаме з цього й почнемо».
Вона повернула голову, доки не відчула, як останнє тепло сонця покидає лівий бік шиї й змокріле волосся, прилипле до щоки, тоді знову розплющила очі. Джессі зрозуміла, що дивиться прямісінько на Джералдову склянку води, і горло негайно видало вимогливий спраглий крик.
«Почнімо цей етап операцій з того, що забудемо про собаку, сказала Рут. Собака просто робить те, що мусить, щоб вижити, і ти чини так само».
Я не знаю, чи здатна забути про нього, сказала Джессі.
«Дівулю, я думаю, здатна. Справді так думаю. Якщо ти можеш так хвацько підмести під килим те, що сталося в день, коли згасло сонце, думаю, ти що завгодно в змозі замести під килим».