(як із мамою на кухні ох матусю вибач)
якщо вчасно не загнати його назад. Та тепер байдуже. Зараз вона не буде про це думати, не буде згадувати
(бинти мамі треба ходити в бинтах бо я її скривдила)
про це взагалі. Зараз тільки про татка треба думати. Він зігнувся на стільці перед телевізором, на обличчі печатка болю. Блідий, мов крейда. Очі подразнені, почервонілі.
«Ох, татку, подумала Чарлі,я помінялася б з тобою місцями, якби могла. Воно тебе кривдить, та з клітки ніколи не тікає. Моє мене зовсім не кривдить, але ж як мені буває страшно»
Я дістала гроші,сказала вона. Не всі телефони обійшла, бо торба стала заважкою і я боялась, що вона порветься.
Чарлі стривожено глянула на тата.
Куди ж ти підеш, татку? Тобі треба полежати.
Енді засунув руку в торбу і почав жменями перекладати дрібязок у кишені вельветового піджака. Загадався, чи ця ніч взагалі колись закінчиться. Йому хотілося просто піймати ще таксі, поїхати в місто і зняти номер у першому-ліпшому готелі чи мотелі але він боявся. Таксі можна вистежити. І Енді чітко відчував, що ті чоловіки в зеленій автівці наступають на пяти.
Він спробував звязати докупи все, що йому відомо про аеропорт Олбані. Це аеропорт округу, та розташований зовсім не в Олбані, а в містечку під назвою Колоні. Край трясунів дід наче казав йому колись, що це край трясунів? Чи вони вже всі повимирали? Що там із шосе? Магістралями? Відповідь прийшла повільно. Була якась дорога якийсь шлях. Південний або Північний, подумав Енді.
Він розплющив очі й подивився на Чарлі.
Треба забиратися звідси, мала. Кілька миль пройти зможеш?
Звісно. Чарлі поспала і почувалась відносно бадьоро. А ти?
А це вже було серйозне питання. Енді не знав.
Постараюсь, люба, сказав він. Думаю, треба пройтися до автостради і там спробувати піймати попутку.
Автостоп? спитала дівчинка.
Енді кивнув.
Попутку відстежити дуже важко, Чарлі. Якщо пощастить, ми сядемо в машину, яка вже вранці буде в Баффало.
А якщо ні, то вони так і стоятимуть на аварійній смузі з вистромленими пальцями, коли до них підїде та зелена автівка.
Ну, якщо ти так вирішив, із сумнівом мовила Чарлі.
Нумо, сказав Енді,поможи мені.
Гігантський розряд болю, щойно він став на ноги. Злегка хитнувся, стулив повіки, тоді розтулив. Люди виглядали якось сюрреалістично. Кольори видавались надто яскравими. Поруч пройшла жінка на високих підборах, і кожен постук по кахляній підлозі терміналу звучав мов ляскіт сталевих дверей у банківському сховищі.
Татку, а ти точно зможеш?
Її голос був тихим і дуже наляканим.
Чарлі. Тільки Чарлі має значення.
Думаю, зможу, сказав він. Ходімо.
Вони дісталися надвір крізь інший вихід, і носильник, який бачив їх тоді біля таксі, саме вивантажував валізи з багажника якоїсь тачки. Він не помітив, як Енді з Чарлі пішли.
Куди тепер, татку? спитала дівчинка.
Енді роззирнувся і побачив Північний шлях, який десь унизу завертав праворуч від будівлі терміналу. Як туди дістатисьось у чому полягало питання. Повсюди були дорогина верхніх ярусах, на нижніх. «ПРАВОРУЧ НЕ ПОВЕРТАТИ», «ЗУПИНИСЬ НА ЧЕРВОНЕ СВІТЛО», «ТРИМАЙСЯ ЛІВОЇ СМУГИ», «СТОЯНКУ ЗАБОРОНЕНО». У передранковій чорноті, мов неспокійні духи, спалахували світлофори.
Мабуть, сюди, сказав Енді.
І вони рушили вздовж терміналу й попід дорогою, заставленою знаками «ТІЛЬКИ ПОСАДКА І ВИСАДКА ПАСАЖИРІВ». Біля рогу терміналу тротуар закінчився. Повз них байдуже пролетів великий срібний «мерседес», і Енді скривився від сяйва натрієвих ліхтарів, що відбились на поверхні автівки.
Чарлі очікувально дивилася на нього. Енді кивнув.
Тільки тримайся якнайдалі від дороги. Не змерзла?
Ні, татку.
Слава Богу, що ніч тепла. Твоя мама б
На цьому рот із ляском стулився.
І двійко їх помандрувало в темряву: великий чоловік із широкими плечима і маленька дівчинка в червоних штанцях і зеленій блузці, яка тримала його за руку, немов вела кудись.
8
Зелена автівка зявилась за пятнадцять хвилин по тому і припаркувалась на узбіччі біля жовтого бордюру. З неї вийшли двоє чоловіків, ті самі, які ще в Мангеттені гнались за Енді й Чарлі до таксі. Водій лишився за кермом.
Підійшов коп, що чергував в аеропорту.
Сер, тут не можна стояти, сказав він. Проїдьте, будь ласка, ось
Ще й як можна, відказав водій.
Він показав копові посвідчення. Той глянув на нього, потім на водія, потім знову на фотографію в посвідченні.
А, вибачте, сер, мовив він. Нам варто знати, в чому річ?
Охорони аеропорту це ніяк не стосується, сказав водій, але ви можете допомогти. Ви когось із цих двох осіб сьогодні ввечері бачили?
Він передав копу світлину Енді, потім розмитий знімок Чарлі. Тоді в неї було довше волосся. На цій фотокартці заплетене у дві кіски. Тоді мама ще була жива.
Дівчинка зараз на рік старша, сказав водій. Волосся трохи коротше. Десь по плечі.
Коп уважно роздивлявся фотографії, тасував туди й сюди.
Знаєте, цю дівчинку я, мабуть, бачив, сказав він. Волосся аж біле, так? На фотографії не дуже видно.
Аж біле, точно.
Цей чоловік їй батько?
Не питайте, і я вам не брехатиму.
Поліцейський відчув антипатію до молодика з безвиразним обличчям, який сидів за кермом непримітної зеленої автівки. Він уже мав дотичні справи з ФБР, ЦРУ і тим закладом під назвою Крамниця. Їхні агенти всі були однакові, відверто нахабні і зверхні. Усі копи в синій формі сприймались як «дитсадкові». Але пять років тому, коли тут сталось викрадення літака, саме «дитсадкові» копи зняли з нього обвішаного гранатами хлопа і саме під вартою «справжніх» копів він скоїв самогубство, розірвавши собі сонну артерію нігтями. Молодці хлопці.
Послухайте сер. Я спитав, чи цей чоловікбатько, щоб знати, чи є між ними схожість. На фотографіях трохи важко розібрати.
Так, дещо схожі. Волосся різного кольору.
«Це я і сам бачу, козел», подумав поліцейський.
Я їх обох бачив, сказав коп водію в зеленій автівці.Він здоровий, більший, ніж здається на знімку. Йому на вигляд зле було абощо.
Та невже?
Водій наче втішився.
У нас тут загалом весела нічка. Один дурень примудрився спалити на собі черевики.
Водій аж виструнчився за кермом.
Що-що?
Коп кивнув, зрадівши, що йому вдалось пробити діру в знудженому фасаді водія. Він би не так радів, якби водій сказав йому, що він щойно заробив собі допит у мангеттенському відділенні Крамниці. А Едді Дельґардо, мабуть, усі мізки йому повибивав би, бо замість походеньок по барах для самотніх у Великому Яблуці (і по масажних салонах, і порношопах на Таймс-сквер) частину відпустки йому довелося провести в медикаментозному стані, в якому він проти волі згадував усе, раз у раз описуючи, що сталося до й одразу після того, як нагрілись черевики.
9
Ще двоє із зеленого седана розмовляли з персоналом аеропорту. Один натрапив на носильника, котрий бачив, як Енді з Чарлі вибирались із таксі й заходили в термінал.
Точно їх бачив. Подумав, який, бляха, сором, що отакий пяний чоловік так пізно вигулює мале дівча.
Може, вони сіли на літак, підказав один з чоловіків.
Може, й сіли, погодився носильник. Цікаво, що собі думає мати дівчинки. Цікаво, вона знає, що відбувається?
Сумніваюся, що знає,сказав чоловік у темно-синьому костюмі «Ботані 500», і говорив він дуже щиро. Ви не бачили, щоб вони виходили?
Ні, сер. Скільки я знаю, вони досі десь тут якщо, звісно, на посадку не покликали.
10
Двоє чоловіків хутко обійшли головну залу терміналу, а тоді рушили до виходу на посадку, тримаючи посвідки в складених човником долонях, щоб охоронці бачили. Потім зустрілись біля каси авіалінії «Юнайтед».
Пусто, сказав перший.
Думаєш, вони сіли на літак? спитав другийтой, що в гарному синьому «Ботані 500».
Не певен, що цей виродок мав при собі більш ніж пятдесят баксів може, і набагато менше.
Краще перевірити.
Ага. Але швидко.
«Юнайтед». «Аллеґені». «Амерікан». «Бреніфф». Пересадкові лінії. Жоден широкоплечий, хворобливого вигляду чоловік квитків не купував. Щоправда, працівник багажної служби наче бачив дівчинку в червоних штанах і зеленій сорочці. Гарненьке біляве волосся по плечі.
Двоє чоловіків зустрілись біля крісел з телевізорами, де зовсім нещодавно сиділи Енді та Чарлі.
Що думаєш? спитав перший.
Агент у «Ботані 500» мов піднявся духом.
Думаю, треба прочісувати місцевість, сказав він. Думаю, вони йдуть пішки.
І чоловіки майже підтюпцем подалися назад до зеленої автівки.
11
Енді й Чарлі простували крізь темряву вздовж неасфальтованого узбіччя підїзної дороги до аеропорту. Інколи повз них проносились автівки. Була майже перша ночі. А за милю, в них за спинами, в терміналі, двоє чоловіків доєдналися до третього в зеленій автівці. Енді й Чарлі тепер ішли паралельно з Північним шляхом, який пролягав від них праворуч і внизу, освітлений поверхневим сяйвом натрієвих ліхтарів. Може, вийде злізти по насипу і спробувати впіймати тачку з аварійної смуги, але якщо вони нарвуться на копів, то профукають останній, який-не-який шанс на втечу. Енді замислився, чи далеко буде йти до рампи. Щоразу, як нога ступала на землю, гупання болісно відлунювало в його голові.
Татку? Ти ще в порядку?
Поки в порядку, сказав він, та був не зовсім у порядку. Енді себе не дурив і сумнівався, що дочку теж вийде задурити.
Ще далеко?
Ти втомилась?
Ще ні але, татку
Він зупинився, серйозно глянув на дочку.
У чому річ, Чарлі?
Я знову відчуваю, що ті погані дядьки вже зовсім поруч, прошепотіла вона.
Гаразд, сказав Енді.Тоді варто піти коротким шляхом, люба. Зможеш спуститися схилом так, щоб не впасти?
Чарлі подивилася на насип, вистелений мертвою жовтневою травою.
Мабуть, із сумнівом мовила дівчинка.
Він переступив через кабелі в огорожі, тоді допоміг перелізти Чарлі. Як це вже бувало в надзвичайно болісних і стресових ситуаціях, уява Енді намагалася втекти в минуле і вирватися від цього стресу. Минуло багато хороших років, багато добрих годин, аж доки поступово на їхнє життя почала наповзати тіньспершу лиш над ним із Вікі, потім над усіма трьома, потроху розмиваючи їхнє щастя, невмолима, мов місячне затемнення. Тоді було
Татку! раптом налякано скрикнула Чарлі.
Вона втратила рівновагу. Суха трава була ковзкою, підступною. Чарлі змахнула руками, Енді потягнувся по них, не піймав і послизнувся сам. Гупання, з яким він упав на землю, спричинило такий біль в голові, що Енді закричав уголос. А тоді вони вдвох покотились, повалились вниз по насипу до Північного шляху, де шугали автівкитак швидко, що не встигнуть пригальмувати, якщо він або Чарлі викотиться на проїжджу частину.
12
Аспірант затягнув кільце з гумової стрічки на руці Енді, одразу над ліктем, і сказав:
Будь ласка, стисніть у кулак.
Енді стис. Вени слухняно набрякли. Він відвернувся, бо стало трохи зле. Хай двісті доларів, та він не мав бажання дивитися, як ставлять крапельницю.
Вікі Томлінсон лежала на сусідній розкладачці, вдягнена в білу блузку і синювато-сірі слакси. Вона натягнуто всміхнулася до Енді. Він знову загадався, яке ж у неї гарне каштанове волосся, як пасує воно до цих відвертих синіх очей тоді укол болю, за яким по руці повільно розлилось тепло.
Ось так, заспокійливо мовив аспірант.
Собі ось так зроби, відказав Енді.
Почувався він геть не спокійно.
Вони перебували в аудиторії 70 корпусу Джейсона Ґірні, на горішньому поверсі. Туди притягли дюжину розкладачок, що їх позичили в медпункті коледжу, і ось дванадцять добровольців лежать там на гіпоалергенних ортопедичних подушках, відробляють свою платню. Доктор Вонлесс сам жодної крапельниці не поставив, але ходив туди-сюди між розкладачками і для кожного мав слово чи легкий крижаний усміх. «Зараз ми всі почнемо зменшуватись», приречено подумав Енді.
Коли всі добровольці зібрались, Вонлесс прочитав коротку промову, і в підсумку вона зводилась ось до чого: не бійтесь. Ви перебуватимете в надійних руках Сучасної Науки. Енді не дуже довіряв Сучасній Науці, яка подарувала світові водневу бомбу, напалм і лазерну гвинтівку, а також вакцину проти поліомієліту і клерасил.
Аспірант уже порався з кимсь іншим. Гнув трубку на крапельниці.
У крапельниці стояв пятипроцентний водний розчин декстрози, як сказав Вонлесс він назвав його розчином D5W. Під пляшкою з трубки стирчав ковпачок. Якщо Енді випаде Шоста партія, то її введуть шприцом через цей ковпачок. Якщо ж він потрапив до контрольної групи, то там буде звичайний фізрозчин. Орел чи решка.
Він знову глянув на Вікі.
Як почуваєшся, мала?
Нормально.
Прибув Вонлесс. Став між ними, спершу подивився на Вікі, потім на Енді.
Відчуваєте легкий біль, так?
Акценту в нього не було, тим паче регіонального, американського, але Енді здавалось, що він будує речення так, наче англійська йому не рідна.
Тиск, відповіла Вікі.Трохи тисне.
Так? Воно мине.
Він доброзичливо всміхнувся до Енді. Вонлесс видавався таким високим у своєму лікарняному халаті. А окуляритакими маленькими. Маленьке і високе.
Коли ми почнемо зменшуватись? спитав Енді.
Вонлесс усе всміхався.
А вам здається, що ви зменшитесь?
З-з-з-зменш-ш-ш-шусь, мовив Енді й усміхнувся, мов дурник.
З ним щось коїлось. Боже, та його перло. Він починав линути.
Все буде добре, сказав Вонлесс, всміхнувся ще ширше і пішов.
«Проїжджай, вершнику!»очманіло подумав Енді.
Він знову глянув на Вікі. Яке ж у неї яскраве волосся! З незрозумілої причини воно нагадало йому мідяний дріт у котушці нового двигуна генератора зміноструматора брумпурумбатора
Енді розсміявся вголос.
Злегка всміхаючись, наче він оцінив жарт, аспірант зігнув трубку на крапельниці та ввів ще трохи вмісту шприца Енді в руку і пішов собі геть. Тепер Енді вже міг дивитися на крапельницю. Тепер він нею не переймався. «Я сосна, подумав він. Гля, які в мене гарні голки». Він знову засміявся.
І Вікі до нього всміхалася. Господи, яка вона гарна. Йому хотілось розказати їй, яка вона красива і що волосся в неї наче мідь у вогні.
Дякую, мовила вона. Який чудовий комплімент.
Вона це справді сказала? Чи йому привиділось?
Хапаючись за останні уламки здорового глузду, Енді проговорив:
Мабуть, дісталась мені та срань, а не вода, Вікі.
Мені теж, спокійно мовила вона.
Приємно, скажи?
Приємно, мрійливо погодилась вона.
Десь хтось кричав. Істерично бурмотів. Звук наростав і затихав цікавими циклами. Через, здавалося, цілі тисячоліття роздумів Енді повернув голову подивитися, що відбувається. Бо було цікаво. Все стало цікаво. Все наче пливло в уповільненій зйомці. «Слоумо», як регулярно писав у своїй колонці авангардний кінокритик з кампусу. «У цій стрічці, як і в решті, Антоніоні досягає просто неймовірних результатів за допомогою зйомки в слоумо». Яке цікаве, справді дотепне слово, наче звук, що з ним змія виповзає з холодильника, «слоумо».
Кілька аспірантів у слоумо бігли до однієї з розкладачок, що стояли попід дошкою аудиторії 70. Молодик на розкладачці наче робив щось собі з очима. Так, він точно щось робив собі з очима, бо вчепився в них скрюченими пальцями, немов виривав з голови очні яблука. Руки скрючились у клішні, а з очей фонтаном лилася кров. Вона лилася в слоумо. Катетер вилетів з його руки в слоумо. Вонлесс біг у слоумо. Очі в того хлопця на розкладачці тепер скидались на репнуті яйця-пашот, апатично подумав Енді. Еге ж, авжеж.
Тоді навколо розкладачки скупчились білі халати, і хлопця стало не видно. Просто над ним на стіні висів навчальний постер. З квадрантами людського мозку. Деякий час Енді з великою цікавістю їх роздивлявся. «Як дзік-к-ка-а-аво», як казав Арт Джонсон у «Лаф-ін».
З нагромадження білих халатів вирвалася закривавлена рука, мов потопельник тягнувся. По пальцях стікало червоне місиво, звисали шматки плоті. Рука ляпнула по постеру, лишивши криваву пляму у формі великої коми. Постер з клацанням і торохкотінням згорнувся на своєму валику.
Потім розкладачку підняли (хлопця, що виколупав собі очі, було так само не видно) і хутко винесли з аудиторії.
За кілька хвилин (годин? днів? років?) по тому до розкладачки Енді підійшов один з аспірантів, оглянув крапельницю, тоді ввів у свідомість Енді ще трохи Шостої партії.