Як почуваєшся, хлопче? спитав аспірант, але звісно, що ніяким аспірантом чи студентом він не був. І це стосувалось їх усіх. Для прикладу, цьому хлопу було років тридцять пять з вигляду, а це вже літній як на аспіранта. Потім, цей хлоп працював на Крамницю. Енді це знав знічевя. Отак по-дурному, але знав. І чоловіка звали
Енді сягнуві піймав. Чоловіка звали Ралф Бакстер.
Він усміхнувся. Ралф Бакстер. Круто.
Я окей, сказав він. А як отой інший?
Який інший, Енді?
Той, що вишкріб собі очі,безтурботно мовив Енді.
Ралф Бакстер усміхнувся і поплескав Енді по руці.
Добре дає на візуалку, еге, хлопче?
Ні, справді,сказала Вікі.Я теж бачила.
Вам здається, що бачили, сказав аспірант, який аспірантом не був. Просто у вас була однакова ілюзія. Там біля дошки лежав хлопець, у якого сталось мязове скорочення таке як спазм. Ніяких вишкрябаних очей. Ніякої крові.
Він хотів був рушити далі. Енді мовив:
Чоловіче, без попередніх домовленостей однакову ілюзію побачити неможливо.
Енді почувався надзвичайно розумним. Логіка була бездоганна, непоборна. Вхопив він старого Ралфа Бакстера за барки.
Ралф незворушено посміхнувся у відповідь.
З цим препаратомдуже навіть можливо, сказав він. Я повернуся за хвильку, окей?
Окей, Ралфе, сказав Енді.
Ралф зник, тоді повернувся до розкладачки, на якій лежав Енді. Повертався він у слоумо. Замислено поглянув на Макґі. Енді вишкірився широким, дурнуватим, задурманеним посміхом. Ось я тебе і піймав, Ралфе, старий друже. Піймав за ті самі знамениті барки. Раптом на Енді щедро полилася інформація про Ралфа Бакстера, просто тонни фактів: тридцять пять років, у Крамниці працює шість, до того два рокив ФБР, він
Протягом карєри він убив чотирьох людей, трьох чоловіків і одну жінку. І він зґвалтував жінку вже тоді, як вона померла. Вона була позаштатною кореспонденткою з Інформагентства США і дізналась про
Далі було неясно. Та й неважливо. Раптом Енді перехотілось знати. Усміх зник з губ. Ралф Бакстер так само дивився на нього згори вниз, і Енді поглинула чорна параноя, яку він памятав іще з двох попередніх ЛСД-тріпів але ця була глибшою та набагато більш лячною. Він уявлення не мав, звідки йому відомі такі факти про Ралфа Бакстера (або як він взагалі дізнався його імя), та Енді страшенно перелякався, що якби він все те Ралфу переказав, то зник би з аудиторії 70 корпусу Джейсона Ґірні з тою самою швидкістю, що й хлопець, який виколупав собі очі. А може, то все справді була галюцинація, зараз воно вже видавалось нереальним.
Ралф досі дивився на Енді. Потроху почав усміхатися.
Бачиш? мяко мовив він. З Шостою партією всякі дива трапляються.
І пішов. Енді зітхнув з полегкістю. Поглянув на Вікі, і вона також дивилася на нього широко розчахнутими, переляканими очима. «Вона вловлює твої емоції,подумав він. Як радіоприймач. Пожалій її! Не забувай, вона тріпує, які б там ще ефекти в цієї срані не були!»
Енді усміхнувся до Вікі, і вона непевно усміхнулась у відповідь. Спитала його, що сталося. Він сказав, що не знає, мабуть, нічого.
(але ми не розмовляємоу неї губи не рухаються)
(не рухаються?)
(вікі? це ти)
(це телепатія, енді? так?)
Він не знав. Але щось було. Повіки стулились.
А вони справді аспіранти? занепокоєно спитала вона. Не схожі. Це через наркотик, Енді? Не знаю, сказав він, не розплющуючи очей. Я не знаю, хто вони такі. Що сталося з тим хлопцем? Якого забрали? Він розплющив очі і глянув на Вікі, але та хитала головою. Вона не памятала. З подивом і розчаруванням Енді збагнув, що сам не памятає. Це наче багато років тому сталося. Спазм, значить, ага, у того хлопця? Мязове скорочення, от і все. Він
Видер собі очі.
Та яка, зрештою, різниця?
З нагромадження білих халатів закривавлена рука виривається, мов потопельник тягнеться.
Але це відбулося так давно. Мов у дванадцятому столітті.
Закривавлена рука. Ляпає по постеру. Постер з клацанням і торохкотінням згортається на своєму валику.
Краще плисти собі за течією. Бо Вікі знову починала непокоїтись.
Раптом із гучномовців попід стелею полилася музика, і це було приємно набагато приємніше, ніж думати про спазми і рідину, що витікає з очних яблук. Музика була ніжна і водночас сповнена величі. Набагато пізніше Енді визначив (після консультації з Вікі), що то був Рахманінов. І потім щоразу, коли він чув Рахманінова, у памяті зринали плавкі, мрійливі спогади про той нескінченний час поза часом, проведений в аудиторії 70 корпусу Джейсона Ґірні.
Що з того відбувалося насправді, а щогалюцинація? Дванадцять років поспіль Енді Макґі раз у раз повертався до цієї думки, але відповіді так і не знайшов. Тоді у певний момент йому здалося, що кімнатою літали різні предмети, наче невидимий вітер дмухав: паперові стаканчики, рушники, манжета для вимірювання тиску, смертельний град олівців і ручок. На іншому етапі, трохи згодом (чи, може, то раніше сталось? лінійної послідовності просто не існувало), в одного з піддослідних почалися мязові спазми, а за ними сталася зупинка серцяпринаймні так здавалося. Білі халати докладали відчайдушних спроб повернути його до життя методом «рот у рот», потім вкололи щось просто в грудну клітку, а тоді вже взяли апарат, що високо пискотів і мав дві чорні чашечки на товстих дротах. Енді наче пригадував, як один із тих «асистентів» ревів: «Струми його! Струми! Ет, дай сюди, ти, їбанько!»
Ще на якомусь етапі Енді поспавто виринав, то знову занурювався в сутінковий стан свідомості. Він говорив із Вікі, вони розповіли одне одному про себе. Енді повідав про ДТП, що забрало життя його матері, і як увесь наступний рік він, на межі нервового зриву від горя, прожив із тіткою. Вікі розповіла, що коли їй було сім років, підліток-бебісітер зчинив над нею насильство, і тепер вона страшенно боялася сексу, а ще більше боялася, що стала фригідною, і це була перша причина, з якої Вікі зі своїм хлопцем опинились на межі розриву. Він усе тиснув на неї.
Вони оповідали такі речі, в яких чоловік і жінка зізнаються одне одному тільки через багато років знайомства такі речі, які чоловік чи жінка взагалі нікому не розказують, навіть у темному ліжку після десятків і десятків років шлюбу.
Та чи розмовляли вони?
Цього Енді так і не дізнався.
Час тоді спинився, та якимось чином все одно спливав.
13
Енді потроху, крок за кроком відходив від наркотичної сонноти. Рахманінов затих якщо взагалі колись грав. На сусідній розкладачці мирно дрімала Вікі, склавши між грудьми рукибезхитрісні руки дитини, яка молилася в ліжку перед сном та й заснула. Енді глянув на неї і отак просто збагнув, що в певний момент устиг у неї закохатися. Почуття було глибоке і цілісне, вище і поза всякими питаннями.
Трохи згодом він роззирнувся. Кілька розкладачок уже стояли вільні. В аудиторії лишилось десь пятеро піддослідних. Дехто спав. Один сидів на розкладачці, й аспірант (цілком нормальний аспірант років двадцяти пяти) опитував його і щось нотував у блокнот на планшетці. Мабуть, піддослідний сказав щось потішне, бо обидва розсміялисятихо і тактовно, як то роблять, коли навколо люди сплять.
Енді сів і собі провів інвентаризацію. Почувався він добре. Спробував усміхнутись і зясував, що усміх вийшов досконалий. Мязи мирно сусідили один з одним. Енді почувався бадьорим та енергійним, всі відчуття загострились і водночас стали якимись невинними. Він пригадав, що почувався так у дитинстві, коли прокидався суботнього ранку й знав, що його велосипед стоїть у гаражі, похилений на відкидну ніжку, а вихідні стелилися попереду, мов карнавал мрій, що в ньому всі атракціони безкоштовні.
Підійшов якийсь аспірант, запитав:
Як почуваєшся, Енді?
Енді глянув на нього. Той самий, який ставив йому інєкціюколи? Рік тому? Він потер щоку долонею і почув шкряботливий звук щетини.
Почуваюся мов Ріп ван Вінкл, сказав він.
Аспірант усміхнувся.
Минуло всього дві доби, а не двадцять років. Серйозно, як ти почуваєшся?
Добре.
Нормально?
Що б то слово не означало, так. Нормально. Де Ралф?
Ралф? Аспірант здивовано підняв брови.
Так, Ралф Бакстер. Років тридцяти пяти. Здоровань. Жовтувате волосся.
Аспірант усміхнувся.
Він тобі привидівся, сказав він.
Енді непевно глянув на аспіранта.
Що зробив?
Привидівся. Галюцинація. Я знаю тільки одного Ралфа, що якось задіяний у тестуваннях Шостої партії, і це представник «Дартан Фармасьютікал» на імя Ралф Стейнгем. І йому десь років пятдесят пять.
Енді довго й мовчки дивився на аспіранта. Ралфілюзія? Ну, може. Є всі параноїдальні ознаки наркотичного спяніння, то ясна річ. Енді згадав, що був вирішив, наче Ралфякийсь секретний агент, що він купу народу порішив. Енді злегка всміхнувся. Аспірант усміхнувся навзаєм з такою готовністю, яка здалася Енді підозрілою. Чи то знов параноя? Звісно, так і є.
Хлопець, що сидів у ліжку й розмовляв, коли Енді прокинувся, тепер виходив з аудиторії в супроводі аспіранта, попиваючи з паперового стаканчика апельсиновий сік.
Енді обережно запитав:
То всі живі-здорові, атож?
Живі-здорові?
Ну конвульсій ні в кого не було? Або
Аспірант нахилився до Енді, вигляд у нього був стурбований.
Слухай, Енді, я сподіваюся, ти не станеш розносити кампусом подібні чутки. Вони заподіють велику шкоду дослідницькій програмі доктора Вонлесса. А нас у наступному семестрі ще очікують Сьома і Восьма партії, і
Щось таки було?
В одного хлопця сталась мязова реакція, несильна, але дуже болісна, сказав аспірант. Минулося менш ніж за пятнадцять хвилин, без жодних збитків. Але в нас тут мов полювання на відьом відкрили. Припиніть набір призовників, забороніть підготовку офіцерів резерву, забороніть вербувальникам з хімзаводу «Доу Кемікал» набирати працівників, бо там напалм виготовляється Роблять з мухи слона, а я, між іншим, вважаю, що дослідження Вонлессаважливе.
Що то був за хлопець?
Ти ж знаєш, я не можу тобі цього розповісти. Скажу тільки от що: не забувай, ти був під дією легкого галюциногену. Тому не змішуй наркотичні фантазії з реальністю і не берися цю суміш потім поширювати.
А хіба мені дозволять? спитав Енді.
Аспірант розгубився:
А хіба ми зможемо якось тебе зупинити? По суті, будь-які експериментальні програми в коледжах віддаються на поталу добровольцям. Ми ж не можемо вимагати від тебе підписати клятву вірності за якісь вошиві двісті баксів, правда?
Енді відчув полегкість. Якщо цей хлоп бреше, то актор із нього першокласний. То дійсно була низка галюцинацій. А на розкладачці поруч уже прокидалась Вікі.
І як вам таке? з усмішкою запитав аспірант. Якщо правильно пригадую, то питання тут ставити маю я.
І він таки взявся до питань. Поки Енді закінчив на них відповідати, Вікі вже остаточно прокинуласьвідпочила, спокійна, сяйна з виду, вона всміхалася до Енді. Питання були ґрунтовні. Більшість цих питань Енді й сам поставив би.
То звідки ж узялося відчуття, наче все цебутафорія?
14
Того ж вечора Енді й Вікі сиділи на дивані в одній з менших віталень профспілки і порівнювали галюцинації.
У Вікі не лишилось жодних спогадів про те, що найбільше турбувало Енді: закривавлена рука, яка мляво колихалась понад скупченням білих халатів, вдарилась об постер, а тоді зникла. А Енді геть не пригадував того, що найкраще закарбувалось у памяті Вікі: як чоловік із довгим білявим волоссям встановив біля її розкладачки столик на рівні з її очима. На столику він порозставляв у ряд великі кісточки доміно і сказав: «Збий їх, Вікі. Поперекидай усі». І вона хотіла вже підкоритись, підняла руку, щоб їх перекинути, та чоловік мяко, проте впевнено притис їй долоні назад до грудей. «Без рук, Вікі,сказав він. Так поперекидай». Тож вона глянула на кісточки доміно, і вони всі попадали одна за одною. Десь дванадцять загалом.
Я після того дуже втомилась, сказала вона Енді, усміхаючись тим легким скісним усміхом. А ще якось собі надумала, що ми обговорювали Вєтнам, уявляєш? І я сказала щось на кшталт: «Так, ось тобі й доказякщо Південний Вєтнам впаде, то й решта впадуть». А він усміхнувся, поплескав мене по руці й сказав: «Вікі, чом би тобі трохи не поспати? Ти, певно, втомилась». То я й заснула. Вікі похитала головою. Але зараз здається, наче цього не було. Я, мабуть, або взагалі все це вигадала, або ж галюцинувала під час якогось цілком нормального тесту. Ти його не пригадуєш? Високого чоловіка з білявим волоссям по плечі й маленьким шрамом на підборідді?
Енді похитав головою.
Але я досі не збагну, як у нас взагалі могли бути однакові ілюзії,сказав Енді,якщо тільки вони там не розробили препарат, що спричиняє як телепатію, так і галюцинації. Я в курсі, цю ідею ялозять останні кілька років мовляв, галюциногени можуть загострювати сприйняття Він знизав плечима, тоді вишкірився. Карлосе Кастанедо, де ти є, коли так нам потрібен?
Чи не вірогідніше, що ми просто обговорювали якусь фантазію, а потім про це забули? спитала Вікі.
Енді погодився, що ймовірність висока, проте пережитий досвід його досі тривожив. Вийшла, як то кажуть, непруха. Зібравши мужність у кулак, він мовив:
Єдине, в чому я певен, Вікі, це те, що я починаю в тебе закохуватись.
Вона нервово всміхнулась і поцілувала його в кутик рота.
Це так мило, Енді, але
Але ти трохи мене боїшся. Може, боїшся чоловіків узагалі.
Може, так і є,сказала вона.
Я тільки прошу дати мені шанс.
Буде тобі шанс, сказала Вікі.Ти мені подобаєшся, Енді. Дуже. Але не забувай, будь ласка, що мені буває страшно. Інколи просто стає страшно.
Вона спробувала злегка стенути плечима, але це більше було схоже на здригання.
Не забуватиму, сказав Енді, оповив її руками і поцілував.
Вікі на мить завагалась, а тоді, міцно стискаючи його долоні, поцілувала навзаєм.
15
Тату! закричала Чарлі.
Світ нудотно завертівся перед очима Енді. Натрієві ліхтарі вздовж Північного шляху були внизу, землязгори, намагалася його скинути. Тоді він гепнувся на дупу й поїхав по нижній половині насипу, мов дитина на санчатах. Чарлі була ще нижче, безпорадно котилася клубком до траси.
«О ні, вона вилетить просто під колеса»
Чарлі! хрипко заволав він, від чого заболіло горло, голова. Стережись!
І ось вона вже внизу, сидить навпочіпки на узбіччі, залита сліпучим світлом машин, і схлипує. За мить поруч приземлився Енді зі смачним плюхом, що прострелив хребет і голову. В очах роздвоїлось, розтроїлось, а тоді все потроху стало на свої місця.
Чарлі сиділа навкарачках, оповивши голову руками.
Чарлі,сказав Енді, торкнувшись її руки. Усе гаразд, люба.
Краще б я під машину потрапила! скрикнула вона дзвінким, лютим голосом з такої ненавистю до себе, що Енді серце в грудях заболіло. Я заслуговую, бо підпалила того чоловіка!
Ш-ш-ш, Чарлі,сказав Енді,не треба про це більше думати.
Він обійняв дочку. Повз них шугали автівки. У будь-якій могли сидіти копиі тоді все, кінець. Та зараз це принесло б мало не полегкість.
Схлипи Чарлі потроху затихали. Енді збагнув, що почасти вона плаче від звичайної втоми. Тої самої, від якої голова боліла так, що вже навіть кричати не хотілось, від якої розливалась повінь непроханих спогадів. От би нарешті дійти кудись і прилягти
Чарлі, ти встати можеш?
Вона повільно піднялася на ноги, змахуючи з очей останні сльози. Обличчя сяяло в темряві блідим місяченьком. Дивлячись на неї, Енді відчув гострий укол провини. Вона б мала лежати зараз у теплому ліжечку, в будинку з майже виплаченою іпотекою, з мяким ведмедиком під пахвою, готова повернутися наступного ранку до школи й точити боротьбу за Бога, країну та другий клас. Натомість Чарлі стояла на аварійній смузі автостради на півночі штату Нью-Йорк, о першій пятнадцять ночі, на втіках, пожерта провиною за те, що успадкувала від матері з батьком і на що не мала жодного впливу, як і на блакить своїх очей. Як пояснити семирічній дівчинці, що мамі з татком колись знадобилися дві сотні баксів і що люди, які запевняли їх, наче все буде гаразд, брехали?
Зараз зловимо попутку, сказав Енді.