Йому було важко розібратись, навіщо він охопив рукою плечі Чарлі чи то щоб її заспокоїти, чи то щоб самому не впасти.
Дістанемося готелю і поспимо. Потім поміркуємо, що робити далі. Як тобі план?
Чарлі байдуже кивнула.
Окей, мовив Енді й випнув угору великий палець.
Машини байдуже мчали геть, а десь за дві милі від тої аварійної смуги зелена автівка знову рушила в путь. Енді нічого цього не усвідомлював: його змучена свідомість звернулася до того вечора з Вікі в корпусі профспілки. Вона мешкала в одному з гуртожитків, тож Енді провів її туди, знову скуштувавши її губи на сходинці перед великими подвійними дверима, і вона нерішуче оповила руками його шиюця дівчина, яка й досі була незайманою. Які вони були молоді, Боже, які ж молоді.
Автівки неслися стороною, з кожним завихорінням волосся Чарлі здіймалось і опадало, а Енді згадував решту подій, які відбулися тої ночі дванадцять років тому.
16
Провівши Вікі до гуртожитоку, Енді вирушив через кампус у напрямку траси, де можна було піймати автівку до міста. Травневий вітер повівав йому в обличчя тільки злегка, та водночас із силою шмагав вязи, що росли вздовж алеї, наче просто над головою Енді текла в повітрі невидима рікаріка, що від неї долинали лиш слабенькі, далекі брижі.
На шляху стояв корпус Джейсона Ґірні, й Енді зупинився перед його темним масивом. Навколо нього дерева, уже в молодому листі, звивисто танцювали в незримому потоці вітряної річки. Хребтом проплазував легкий холодок, тоді осів у шлунку, й Енді аж трохи змерз. Задриготів, хоч вечір був теплий. Місяць великим срібним доларом котився між гінкими скупченнями хмарпозолочені кільові човни, що неслись перед вітром, неслись тою темною річкою з повітря. Місячне сяйво відбивалось у вікнах будівлі, від чого ті зорили безпричасними, моторошними очима.
«Щось тут сталося, подумав Енді.Щось більше, ніж нам розповідали чи запевняли. Що ж це було?»
І в уяві знову постала закривавлена рука потопельникатільки цього разу він побачив, як вона ляпає постер, лишає по собі червону пляму у формі коми а тоді постер з клацанням і торохкотінням згорнувся на своєму валику.
Енді попрямував до корпусу. Божевільний. Ніхто тебе не пустить у лекційну залу після десятої вечора. І
«Мені страшно».
Так. У тому й річ. Забагато тривожних напівспогадів. Надто легко переконати самого себе, що вони були лиш фантазіями. Вікі вже стала на цей шлях. Піддослідний, який видряпує собі очі. Хтось кричить, що радше помер би, що смерть краща, навіть якщо потрапиш у пекло і горітимеш там цілу вічність. Ще в когось сталася зупинка серця, і того когось забрали подалі з очей з тим самим зловісним професіоналізмом. Бо, і треба це визнати, Енді, старий друже, думки про телепатію тебе не лякають. Тебе лякають думки про те, що всі ті випадки могли статися насправді.
Клацаючи підборами, він підійшов до великих двостулкових дверей і спробував прочинити. Замкнено. За дверима виднілося темне фоє. Енді постукав, і коли побачив, як хтось виходить із тіней, то мало не дав драпака. А драпака він мало не дав через те, що обличчя, яке от-от мало зявитися з тих плавких тіней, належатиме Ралфу Бакстеру чи високому хлопцеві з білявим волоссям по плечі й шрамом на підборідді.
Та не зявився ані перший, ані другий. Чоловік, який підійшов до вхідних дверей, відімкнув їх і вистромив у шпарину роздратоване обличчя, був типовим охоронцем у коледжі: років шістдесят два, щоки і чоло в зморшках, сторожкі сині очі, сльозаві від численних годин, проведених за пляшкою. До пояса пристебнутий великий табельний годинник.
Корпус зачинено! сказав він.
Я знаю, відповів Енді,та я брав участь у тому експерименті, в сімдесятій аудиторії, він завершився сьогодні вранці, і
А мені байдуже! По вечорах у робочі дні корпус зачиняється о девятій! Приходьте завтра!
і мені здається, що я там залишив годинник, продовжив Енді, хоч ніякого годинника в нього взагалі не було. Що скажете? Я там миттю роззирнусь і назад.
Не можна того, мовив нічний черговий, та його голос раптом зазвучав на диво невпевнено.
Без жодної задньої думки Енді тихо проговорив:
Ще й як можна. Я просто гляну, а тоді піду, вам не заважатиму. Ви ж навіть не памятатимете, що я тут був, так?
Несподіване химерне відчуття в голові наче Енді сягнув і штовхнув цього літнього нічного охоронця, тільки не руками, а думками. І справді, охоронець непевно відступив на два-три кроки, відпустивши двері.
Трохи непокоячись, Енді зайшов усередину. Голову раптом проштрикнув гострий біль, але він стишився до неявної пульсації, яка ще за пів години зникла.
А з вами все гаразд? спитав він охоронця.
Га? Так, я в порядку. Підозра випарувалась, охоронець вишкірився до Енді щирою, приязною усмішкою. Ходіть нагору та шукайте свій годинник, як хочете. Не поспішайте. Я, мабуть, навіть не згадаю, що ви тут були.
І чоловік пішов геть.
Енді з невірою подивився йому вслід, тоді машинально потер чоло, наче хотів полегшити той помірний біль. Господи, що ж він зробив цьому старигану? Щось таки зробив, це точно.
Енді розвернувся, пішов до сходів, почав ними підійматись. У вузькому горішньому коридорі стояла густа тінь. Його обгорнуло навязливе відчуття клаустрофобії, сперло дихання, наче невидимий собачий нашийник. Тут, нагорі, будівля впадала в ріку-вітер, і попід карнизами з писклявими криками ширяли її потоки. До аудиторії 70 вело двоє стулкових дверей, у верхніх половинахдва квадрати матового рифленого скла. Енді зупинився перед ними, прислухаючись до вітру, що совався по старих риштаках і ринвах, шурхотів іржавим листям мертвих років. Серце важко калатало в грудях.
Тоді Енді мало не пішов геть. Здавалося, легше не знати, легше просто забути. Аж тут він простягнув руку і вхопився за дверну ручку, запевняючи себе, що хвилюватися все одно нема чого, бо ті кляті двері замкнені, ну і баба з воза.
Тільки двері виявились не замкнені. Ручка легко провернулась. Двері прочинились.
Аудиторія стояла порожня, освітлена тільки місячним сяйвом, переривчастим через рух гілля старих вязів за вікнами. Та світла було достатньо, щоб Енді побачив: розкладачки вже прибрали. Дошку витерли і вимили. Постер був згорнений, мов віконна ролета, тільки кілечко звисало з краю. Енді підійшов до нього, на мить завагався, тоді потягнувся рукою, що злегка тремтіла, і потягнув за кільце вниз.
Квадранти мозку. Людський розум, поданий і розмічений, як на різницькій схемі. Від одного погляду на постер Енді знов спіймав те тріпове відчуття, наче кислотний флешбек. Зовсім не весело, навіть нудотно. З горла вирвався стогін, тоненький, мов срібляста ниточка павутини.
Кривава пляма була на місці, чорна кома в неспокійному місячному світлі. Умовна позначка, яка до цих вихідних і експерименту, без сумніву, писалася CORPUS CALLOSUM, тепер перетворилася на COR OSUM, яке переривала пляма у формі коми.
Така маленька.
І така величезна.
Енді стояв у темряві, дивився на неї й починав уже тремтіти по-справжньому. І чи багато тих фантазій відбулися наяву? Кілька? Більшість? Усі? Жодна?
Позаду пролунав звук, чи то тільки здалося, що пролунав: сторожкий скрип черевика.
Руки здригнулись, і одна з тим самим жаским ляпанням влучила по постеру. Постер знов скрутився на своєму валикузі звуком, страшно гучним у цій темній, хоч в око стрель, кімнаті.
Зненацькастук у дальню, запорошену місячним сяйвом шибку. Гілка, а може, мертві пальці, вимащені кровю та плоттю: пустіть мене я там очі свої забув ой впустіть впустіть впустіть
Енді крутнувся, мов у вповільненому сні, мов у сні-слоумо, з нудотною впевненістю, що це буде той самий хлопець, привид у білій халамиді, з кровоточивими чорними дірками замість очей. Серце билося в горлі, мов птах.
Там нікого не було.
Там нічого не було.
А нерви вже натягнуті до краю, і гілка знов завела свій невблаганний стукіт, тож Енді втік, не потрудившись причинити за собою двері в клас. Він нісся вузьким коридором, і ось кроки справді починають наганятивідлуння його власного бігу. Він пострибав через дві сходинки вниз і вибіг у фоє, ледве зводячи дух. У скронях молотом пульсувала кров. Повітря кололо горло, мов покошене сіно.
Охоронця ніде не було видно. Енді пішов, зачинивши великі скляні двері, й прослизнув стежкою на плац, мов утікач, яким він згодом і стане.
17
Пять днів по тому, практично проти волі, Енді затягнув Вікі Томлінсон у корпус Джейсона Ґірні. Вона на той час уже постановила, що про експеримент більше згадувати не хоче. Отримала від факультету психології свій чек на двісті доларів, поклала його на рахунок і мала на меті забути, звідки він узявся.
Енді вмовив її піти за допомогою такого красномовства, якого за собою ніколи не помічав. Вони вирушили на перерві о другій пятдесят, у сонному травневому повітрі мелодійно протеленькали дзвони каплички Гаррісона.
Серед білого дня з нами нічого не станеться, сказав Енді, знічено відмовляючись пояснити навіть самому собі, чого саме він може там перелякатись. Нічого, як навколо буде кілька десятків людей.
Я просто не хочу туди йти, Енді,сказала вона, але пішла.
З лекційної із книжками під пахвами вийшли двоє чи троє студентів. Сонячне світло фарбувало шибки в прозаїчніший відтінок, ніж той діамантовий пил місячного сяйва, який запамятався Енді. Вони з Вікі зайшли, за ними просоталось кілька студентів на семінар з біології, що мав початись о третій. Один почав тихо і щиро розповідати якійсь парочці про марш проти підготовки офіцерів резерву, запланований на ці вихідні. Ніхто не звертав на Енді з Вікі жодної уваги.
Ну от, мовив Енді хрипким нервовим голосом. Поглянь і скажи, що думаєш.
Він потягнув постер униз за кільце. Вони побачили голого чоловіка зі знятою шкірою і підписаними органами. Мязи скидались на переплетені пасма червоної пряжі. Якийсь розумака приписав йому імяОскар Ґрауч.
Господи, сказав Енді.
Вікі схопила Енді за руку, і її долоня була тепла, спітніла від тривоги.
Енді,сказала вона. Прошу, ходімо. Поки нас ніхто не впізнав.
Так, Енді вже кортіло піти. Той факт, що постер замінили, налякав його більше, ніж будь-що інше. Він різко смикнув кільце і відпустив. Воно полетіло вгору з тим самим знайомим клацанням.
Інший постер. Той самий звук. За дванадцять років він так само, бувало, чув звук того постераякщо зболіла голова дозволяла. Після того дня він більше не заходив до аудиторії 70 в корпусі Джейсона Ґірні, але з тим звуком знайомий був.
Він часто чув його уві сні і бачив ту благальну, закривавлену руку потопельника.
18
Зелена автівка тихо шурхотіла дорогою до рампи на Північний шлях. За кермом сидів Норвілл Бейтс, тримаючи руки чітко на «десятій» і «другій» годинах. З радіоприймача долинав приглушений, мякий потік класичної музики. Тепер волосся в нього було коротке, зачесане назад, але маленький півкруглий шрам на підборідді не змінивсяу тому місці він порізався гострим осколком від пляшки кóли, ще в дитинстві. Якби Вікі досі була жива, вона б його пізнала.
До нас зараз іще один приєднається, сказав чоловік у костюмі «Ботані 500»; звали його Джон Майо. Такий собі «вільний журналіст». Працює і на Розвідуправління, і на нас.
Звичайна собі хвойда, сказав третій чоловік, і всі троє нервово, трохи зависоко засміялися.
Вони знали, що здобич близько, майже вчували запах крові. Третього чоловіка звали Орвілл Джеймісон, але він більше полюбляв імя Оу-Джей, а ще кращеСік. Він документи на роботі підписував «Оу-Джей». Раз підписався «Соком», і той недоробок Кеп видав йому догану. Не якусь там усну, а письмову, із занесенням в особову справу.
То ти думаєш, Північний шлях, еге? спитав Оу-Джей.
Норвілл Бейтс знизав плечима.
Або Північний шлях, або вони поїхали в Олбані,сказав він. Я доручив готелі місцевому рагулю, бо це ж його місто, правильно?
Правильно, сказав Джон Майо.
Вони з Норвіллом добре ладнали. Знали один одного не перший день. Аж із часів тої аудиторії 70 у корпусі Джейсона Ґірні, а це, друже мій, як хтось колись спитає, було жорстко. Джон більше не бажав брати участь у таких жорстких справах. Джон був тим самим чоловіком, який струмив хлопця із зупинкою серця. Він служив медиком на початку Вєтнаму і знав, як управлятись із дефібриляторомпринаймні теоретично. На практиці воно відбулось не дуже гладенько, і хлопець від них випорснув. Того дня Шосту партію вкололи дванадцятьом хлопцям і дівчатам. Двоє ще тоді померлихлопець із серцевим нападом і дівчина, яка відійшла за шість днів у себе в гуртожитку, вочевидь, від раптової емболії мозку. Ще двоє безнадійно збожеволіли: той хлопець, що сам себе засліпив, і дівчина, в якої поступово розвинувся цілковитий параліч від шиї до пят. Вонлесс постановив, що то психологічне, та хто ж тобі, блядь, скаже? Потрудились вони тоді на славу, це точно.
Той селюк прихопить із собою дружину, поки розповідав Норвілл. Вона шукає свою онуку. З малою втік її син. Огидне розлучення, все таке. Вона не хоче без особливої потреби йти в поліцію, але є підозра, що син трохи схибився. Як вона все правильно розіграє, то жоден нічний портьє в цьому місті не змовчить, як ці двоє десь оселяться.
Як вона все правильно розіграє,сказав Оу-Джей. З цими «вільними журналістами» ніколи нема певності.
Джон мовив:
Ми ж на найближчий заїзд прямуємо, правильно?
Правильно, відказав Норвілл. Ще три-чотири хвилини.
А їм стало часу туди спуститись?
Стало, як вони дуже постарались. Може, ми їх підберемо, коли вони ловитимуть тачку просто там, на заїзді. А може, вони зрізали кут і пішли вбік на аварійну смугу. Так чи інакше, нам треба просто їхати, доки ми на них не натрапимо.
Куди їдеш, друзяко, залізай, сказав Сік і засміявся.
У нього під лівою рукою в кобурі лежав «маґнум» 357-го калібру. Сік звав його Духопелом.
Як вони вже сіли комусь у тачку, то нам пиздець не пощастило, Норве, сказав Джон.
Норвілл стенув плечима.
Зважай на шанси. Вже пятнадцять хвилин на першу. Тож машин має бути негусто. І що подумає пересічний пан Бізнесмен, коли побачить, що на дорозі голосують якийсь здоровань із дівчинкою?
Подумає, що ну його нафіг.
Сто чотири.
Сік знову загиржав. Попереду, перед вїздом на Північний шлях, у темряві блимав світлофор. Оу-Джей поклав руку на горіхове ложе Духопела. Про всяк.
19
Повз них проїхав фургон, обвіяв струменем прохолодного повітря а тоді спалахнули стоп-сигнали, й автівка вильнула на аварійну смугу десь футів за пятдесят далі трасою.
Слава Богу, тихо мовив Енді.Чарлі, говоритиму я.
Добре, татку.
Її голос прозвучав байдуже. Під очима знов зявились темні кола. Фургон здавав назад, а батько з дочкою йшли до нього. Енді почувався так, наче голова повільно набрякає свинцевою кулею.
На боці фургона було намальоване видиво з «Тисячі й однієї ночі»: каліфи, діви, що ховались під просвітчастими масками, килим, який магічним чином витав у повітрі. Вочевидь, килим мав бути червоним, але світло натрієвих ліхтарів автостради розфарбувало його в темно-бордовий колір засохлої крові.
Енді відчинив пасажирські двері й підсадив Чарлі всередину. Забрався слідом за нею.
Дякую, містере, сказав він. Ви нам життя врятували.
Завжди радий помогти, сказав водій. Привіт, незнайомочко.
Привіт, слабеньким голосом відповіла Чарлі.
Водій глянув у бокове дзеркало, поволі почав розганятися по аварійній смузі, тоді вивернув на основну. Чарлі злегка похилила голову, і, кинувши через неї погляд, Енді відчув укол сорому: водій був саме таким молодиком, що їх Енді сам ніколи не підбирав, коли ті стояли на узбіччі, піднявши великий палець. Великий, але стрункий, цей хлопець мав густу чорну бороду, що кучерями спускалась на груди, і здоровенний фетровий капелюх, схожий на реквізит із фільму про чвари між кентукськими селюками. З кутика рота звисала сигарета, самокрутка з вигляду, з неї вився димок. Звичайна сигарета, судячи з запахуніякого солодкого аромату канабісу.
Куди прямуєш, чоловіче? спитав водій.
У друге місто далі трасою, відповів Енді.
Гастінгс-Ґлен?
Точно.
Водій кивнув.
Я так гадаю, ви від когось тікаєте.
Чарлі напружилась, і Енді поклав їй на спину долоню, щоб заспокоїти, почав ніжно розтирати, доки дівчинка не розслабилась. В інтонації водія він не почув погрози.