В аеропорті був судовий пристав, сказав він.
Водій вишкірився (за несамовитою бородою усміху майже не було видно), висмикнув з рота сигарету і обережно виставив її на вітер, що продимав по той бік напівопущеної шибки. Сигарету поглинув вітряний потік.
Якось повязано з незнайомочкою, я так гадаю, сказав він.
Недалеко від правди, відказав Енді.
Водій замовк. Енді відхилився на спинку крісла і спробував дати раду головному болю. Таке враження, що біль вийшов на фінальну, пронизливу ноту. Чи йому колись уже так сильно боліло? Важко сказати. Щоразу, коли Енді перегинав палицю, то наче боліло як ніколи. І поштовхом він наступного разу скористається не раніше ніж за місяць. Енді розумів, що друге місто далі трасоюце зовсім недалеко, але сьогодні він на більше не спроможний. Він виморився. Гастінгс-Ґлен підійде, бо іншого вибору немає.
На кого ставиш, чоловіче? спитав його водій.
Га?
У Серії. «Сан-Дієґо Падрес» у Світовій серії, як тобі таке?
Хто б міг подумати, погодився Енді.
Його голос наче линув здалекугудіння підводного дзвона.
Ти в нормі, чоловіче? Блідий з виду.
Голова болить, відказав Енді.Мігрень.
Проблем забагато, озвався водій. Розумію. Ви в готелі ночуватимете? Гроші вам потрібні? Можу пятіркою поділитися. Знаю, що мало, але я їду в Каліфорнію, тож треба держати копійчину. Як Джоуд із «Грон гніву».
Енді вдячно всміхнувся.
Дякую, та нам вистачить.
Гаразд. Водій глянув на Чарлі, яка вже задрімала. Гарненька дівчинка, чоловіче. Ти її бережеш?
Скільки сил стає,відповів Енді.
Добре, сказав водій. Оце ти по-нашому співаєш.
20
Гастінгс-Ґлен був мало не глухим кутом світу; о цій годині всі світлофори в місті блимали тільки жовтим. Бородатий водій у сільському капелюсі звернув з автостради, провіз їх крізь місто і далі по шосе 40 до мотелю «Дрімокрай», обшитого червоним деревом. На задвіркахскелетоподібні рештки стиснутого поля кукурудзи, а при вїзді рожево-червона неонова вивіска, що на ній у темряві затиналося неіснуюче слово «В ЛЬ І». Чарлі провалювалась в сон, все далі й далі похиляючись ліворуч, аж доки не вклала голову на сині джинси на стегні водія. Енді запропонував її посунути, та водій захитав головою.
Облиш її, чоловіче. Хай спить.
Ти не міг би нас трохи далі зупинити? попросив Енді.
Думати було важко, але такі перестороги вдавались майже інтуїтивно.
Не хочеш, щоб нічний побачив, що ви без машини? Водій усміхнувся. Авжеж, чоловіче. Але в такому місці на все наплювати, навіть якби ти на моноциклі сюди заїхав.
Шини фургона захрумкотіли по гравійному узбіччі.
Вам точно пятірку не треба?
Мабуть, треба, непевно мовив Енді.Запиши мені адресу? Я поштою поверну.
На обличчі водія знову зявився вишкір.
Моя адреса«в дорозі», сказав він, дістаючи гаманець. Та може таке статись, що ви знов побачите моє щасливе усміхнене лице, еге ж? Хтозна. Тримай Ейба, чоловіче.
Він простягнув Енді пятірку, і раптом Енді заплакавне сильно, та заплакав.
Та нє, чоловіче, з добротою мовив водій і легко торкнувся потилиці Енді.Життя коротке, біль довгий, а ми на цій землі для того, щоб помагати одне одному. Філософія з коміксів Джима Полсона в двох словах. І за незнайомочкою добре гляди.
Авжеж, сказав Енді, протираючи очі й кладучи пятірку в кишеню вельветового піджака. Чарлі? Люба? Прокидайся. Ще трошки лишилось.
21
За три хвилини Чарлі сонно хилилася до Енді, а той дивився, як Джим Полсон відїжджає до закритого ресторану, розвертається, а тоді рушає повз них назад до магістралі. Енді скинув угору руку. Полсон підняв руку у відповідь. Старий фургон «форд» із арабськими ночами на боці, з джинами, візирами і чарівним летючим килимом. «Сподіваюсь, тобі буде добре в Каліфорнії, хлопче», подумав Енді, і вони вдвох пішли назад до мотелю «Дрімокрай».
Треба, щоб ти мене зачекаланадворі й не на виду, сказав Енді.Окей?
Окей, тату.
Дуже сонний голос.
Він залишив її біля вічнозеленого куща, пішов до офісу і натиснув нічний дзвінок. Десь за дві хвилини зявився чоловік середніх літ, у купальному халаті. Він протер окуляри, прочинив двері і без жодного слова впустив Енді в офіс.
А можна мені зняти номер у самому кінці лівого крила? спитав Енді.Я там припаркувався.
У цю пору року можете собі хоч усе західне крило зняти, сказав нічний портьє і всміхнувся повним ротом жовтих зубів. Він дав Енді друковану реєстраційну картку і ручку з рекламою канцтоварів. Повз мотель проїхала автівка: мовчазні фари, що спалахнули і згасли.
Енді підписався як Брюс Розелл. Брюс водив «веґу» 1978-го за ліцензією штату Нью-Йорк LMS 240. Він на мить задивився на графу ОРГАНІЗАЦІЯ/КОМПАНІЯ, а тоді в пориві фантазії (скільки дозволила зболіла голова), написав «Обєднана американська компанія з торговельних автоматів». У способі оплати зазначив ГОТІВКА.
Повз мотель проїхала ще одна автівка.
Портьє поставив на картці свої ініціали і прибрав її геть.
З вас сімнадцять доларів і пятдесят центів.
А монетами можна? спитав Енді.Так і не мав нагоди перевести в банкноти, тож тягаю за собою двадцять фунтів срібних грошей. Ненавиджу ці «молочні» обїзди глибинкою.
Витрачаються ж так само, то я не проти.
Дякую.
Енді поліз у кишеню піджака, пальцями посунув убік пятидоларову банкноту і дістав жменю четвертаків, нікелів і даймів. Відрахував чотирнадцять доларів, дістав іще, доклав решту. Портьє поділив монети на охайні стосики, а тоді змахнув їх у відповідні відділи касового апарата.
Знаєте що, сказав він, засуваючи шухляду і з надією позираючи на Енді,я вам скину пять баксів з номера, якщо ви мені автомат із цигарками полагодите. Уже тиждень не працює.
Енді підійшов до автомата в кутку, вдав, що роздивляється його, а тоді попрямував назад.
Не наша марка, сказав він.
От лайно. Окей. Добраніч, друже. Ще одна ковдра лежить на полиці в шафі, якщо знадобиться.
Добре.
Енді вийшов надвір. Під ногами хрумкотів гравій, звук жаско підсилювався у вухах, наче Енді їв камяну вівсянку. Він підійшов до вічнозеленого куща, де лишив Чарлі, і Чарлі там не виявилось.
Чарлі?
Ніхто не відповів. Він переклав з одної руки в другу ключ із довгим пластиковим дармовисом. Обидві руки зненацька спітніли.
Чарлі?
Так само ніхто не відповів. Енді замислився і тепер згадав, що автівка, яка проїжджала повз мотель, коли він заповнював реєстраційну картку, наче трохи пригальмувала. Може, то була зелена автівка.
Серцебиття пришвидшилось, посилаючи в череп розряди болю. Енді спробував подумати, що робити, якщо Чарлі пропала, але думати не міг. Голова надто боліла. Він
Десь із гущавини чагарнику долинало тихе хр-р, хр-р. Цей звук був йому добре знайомий. Енді стрибнув туди, з-під черевиків пирснув гравій. Міцні гілки чагарнику шкрябали ноги, чіплялись за поли вельветового піджака.
Чарлі лежала на боці скраю мотельного газончика, підтягла коліна майже до підборіддя, вклала між ними долоні. Міцно спала. Енді на мить заплющив очі, а потім розбурхав її від сну, як він сподівався, востаннє за цю ніч. Цю довгу, довгу ніч.
Повіки Чарлі затремтіли, тоді вона глянула вгору на Енді.
Татку? спитала вона незвязним голосом, досі в напівсні.Я була не на виду, як ти просив.
Я знаю, люба, мовив Енді.Знаю, що не на виду. Ходімо, будемо лягати спати.
22
За двадцять хвилин вони обоє вже лежали у двоспальному ліжку в номері 16. Чарлі мірно дихаючи, Енді ще ні, хоч його теж хилило на сон, тільки от монотонне гупання в голові не давало задрімати. І питання.
На втіках вони вже були десь рік. Майже неможливо повірити, може, через те, що «втіками» те життя не дуже здавалосьтільки не в Порт-Сіті, штат Пенсильванія, де Енді відкрив свої курси зі схуднення. У Порт-Сіті Чарлі ходила в школу, то як можна бути на втіках, якщо в тебе є постійна робота, а дочка ходить у перший клас? У Порт-Сіті їх мало не піймали, і не тому, що агенти добре постарались (хоча вони були жах які чіпкі, і Енді дуже страхався з цього приводу), а тому, що Енді припустився критичної помилки: на деякий час дозволив собі забути, що вонивтікачі.
Тепер такого нізащо не станеться.
Вони вже близько? Чи ще в Нью-Йорку? Якби ж то можна було і надалі вірити, що вони не розгледіли номер таксі, що й досі намагаються його вирахувати. Набагато ймовірніше, що вони вже в Олбані, рояться в аеропорту, мов опариші в мясних обрізках. Гастінгс-Ґлен? Може, під ранок. Може, ні. Гастінгс-Ґлен за пятнадцять миль від аеропорту. Не варто дозволяти параної винищувати здоровий глузд.
«Я заслуговую! Заслуговую потрапити під машину, бо підпалила того чоловіка!»
Його власний голос відповідає: «Могло бути гірше. Ти могла йому обличчя підпалити».
Голоси в кімнаті з привидами.
Прийшла ще одна думка. Він мав приїхати на «везі». Коли прийде ранок і нічний портьє побачить, що ніякої «веґи» перед номером 16 немає, то чи вирішить він, що робітник «Компанії торговельних автоматів» уже поїхав? Чи вирішить перевірити? Але тепер уже нічого не вдієш. Енді був виснажений вщент.
«Я й подумав, що якийсь він підозрілий. Блідий з виду, хворобливий. І розплатився готівкою. Сказав, що працює на фірму торговельних автоматів, але не зумів полагодити сигаретний апарат у фоє».
Голоси в кімнаті з привидами.
Він перевернувся на бік, прислухаючись до повільного, рівного дихання Чарлі. Думав, що її забрали, а вона всього лиш заповзла подалі в кущі. Не на виду. Шарлін Норма Макґі, Чарлі відтоді, як та все життя. «Якби вони тебе забрали, Чарлі, я не знаю, що зробив би».
23
Один останній голоссусіда Квінсі, шестирічної давнини.
Чарлі виповнився був рік, і батьки, ясна річ, розуміли, що вона незвичайна. Знали ще відтоді, як дівчинці був тиждень і Вікі перемістила її у ліжко до них із Енді, бо коли Чарлі лишали в колисці, подушка починала ну, смалитись. Тої ночі вони назавжди прибрали колиску, не розмовляючи одне з одним з переляку, такого дивного і великого, що словами не описати. Подушка так розігрілась, що обпекла Чарлі щоку, і мала кричала майже всю ніч попри той спрей «Соларкейн», який Енді знайшов в аптечці. Перший рік пройшов наче в божевільні, без сну і в нескінченному страху. Вогонь у смітниках, якщо пляшечка запізнювалась, одного разу спалахнули штори, і якби Вікі не було в кімнаті
Та тільки після того, як Чарлі впала зі сходів, Енді нарешті зібрався зателефонувати Квінсі. Мала тоді вже повзала і, працюючи ручками і колінками, дуже непогано вилазила нагору і в той самий спосіб спускалася задки. Того дня з нею сидів Енді, Вікі пішла з подругою на закупи в «Сентерз». Вона все вагалася, іти чи ні, але Енді мало не силоміць виставив її за двері. Останнім часом Вікі була якась надто втомлена, висотана. Погляд став якийсь відчужений, він нагадав Енді історії про бойові психічні травми, що ходили під час війни.
Він тоді читав у вітальні, на першому поверсі біля сходів. Чарлі по них спускалася і піднімалася. А на сходах сидів плюшевий ведмедик Тедді. Ясна річ, треба було його прибрати, але щоразу дорогою нагору Чарлі його обходила, і це приспало Енді пильність, так само як приспало її нормальне, на перший погляд, життя в Порт-Сіті.
Коли Чарлі спускалася втретє, то зачепилася ногою об ведмедика і покотилася вниз сходамитрах-бах-тарарах, волаючи від люті й переляку. Сходи були застелені килимом, і опісля в малої навіть синця не знайшлося (Господь наглядає за пяничками й малими дітьми, казав Квінсі, і того дня це була перша свідома згадка про Квінсі), але Енді кинувся до дочки, узяв на руки, обійняв, заходився воркотати усілякі нісенітниці, водночас нашвидкуруч оглядаючи дитину, чи немає крові, чи кінцівка не обвисла якось неправильно, чи немає ознак струсу мозку. І
Енді відчув, як воно промайнуло повз ньогоневидимий, неймовірний розряд смерті з доньчиної свідомості. Схожий на потік теплого повітря, який здіймається слідом за швидкісним поїздом метро, коли літо і ти стоїш дуже близько до краю платформи. Мяке, безшумне завихорення теплого повітря і плюшевий ведмедик запалав. Тедді скривдив Чарлі, Чарлі скривдить Тедді. Застугоніли язики багаття, і поки ведмедик звуглювався, Енді на мить задивився крізь вогняну завісу в його чорні, мов ягоди ардизії, очі, а полумя вже ширилось килимом на сходах навколо того місця, де завалилась іграшка.
Енді посадовив доньку і побіг по вогнегасник, що висів на стіні біля телевізора. Про здібності дочки вони з Вікі не розмовлялиЕнді часом кортіло, але Вікі чути нічого не хотіла, вона уникала цієї теми з істеричною впертістю, примовляючи, що Чарлі цілком нормальна, цілком нормальна, та вогнегасники зявилися тихо, без розмов, так само непомітно, як кульбаби зявляються в пору, коли весна переходить у літо. Здібностей Чарлі вони не обговорювали, але по всьому дому висіли вогнегасники.
Енді схопив один такий і, вдихаючи аромат паленого килима, кинувся до сходів і все одно мав час згадати оповідання, яке читав у дитинстві, «Яке добре життя», що його написав якийсь Джером Біксбі, і йшлося там про малого хлопчика, що влаштував своїм батькам терортелепатичний кошмар із тисячами імовірних смертей, і неможливо було передбачити неможливо передбачити, коли малий знову розсердиться
Чарлі волала, сидячи на дупці при нижній сходинці.
Енді навіжено рвонув ручку вогнегасника і розприскав піну на гінке полумя, загасив його. Підібрав Тедді, хутро якого було поцятковане плямками, пухирцями і шматами піни, і поніс ведмежа вниз.
Ненавидячи самого себе, але на якомусь примітивному рівні знаючи, що це таки треба зробити, треба встановити межу і дати науку, Енді майже впхнув ведмежа в крикливе, перелякане, помережане слізьми обличчя Чарлі. «Ах ти ж хворий виблядку, подумав тоді Енді,чом тобі просто не піти на кухню, не взяти фруктовий ніж і не провести їй на щоці подряпину? Поставити тавро?» І розум за це вхопився. Шрами. Так. Ось що треба робити. Лишити дитині шрам. Випалити їй шрам у душі.
Подобається, як Тедді виглядає? заревів він; ведмедик був попечений, ведмедик був почорнілий і грів руку так, наче шмат пічного вугілля вистигав. Подобається, коли Тедді весь обгорілий і ти більше не зможеш ним гратися, Чарлі?
Чарлі заходилась гучним, хрипким ревом, шкіра почервоніла, мов від жару, і зблідла, мов смерть, очі тонули в сльозах.
Та-а-а-а! Тед! Тед!
Так, Тедді,похмуро мовив Енді.Тедді геть згорів, Чарлі. Ти спалила Тедді. А як ти спалила Тедді, то можеш спалити і маму. Татка. Тож більше такого не роби! Він нахилився ближче, поки не торкаючись її, не беручи на руки. Не роби такого більше, бо це Погано!
Та-а-а-а-а-а-а-а-а
І йому вже несила стало краяти їй серце, завдавати такого страху, такого жаху. Енді взяв дочку на руки, притис до грудей, взявся ходити туди-сюди по кімнаті, аж доки згодом, через дуже довгий час, схлипи стишились, і Чарлі лиш раз у раз гикала і пошморгувала. Коли Енді глянув на неї, дівча вже спало, поклавши щічку татові на плече.
Він вклав її на диван, пішов на кухню до телефона і набрав Квінсі.
Квінсі не хотів говорити. На той 1975 рік він працював у великій авіабудівній корпорації і кожного Різдва в картках до родини Макґі зазначав свою посаду як «віце-президент департаменту пестощів». Коли в людей, які робили літаки, виникали проблеми, вони мали йти на прийом до Квінсі. Квінсі допомагав їм розвязувати проблемитакі стани, як відчуженість, криза особистості, а може, просто відчуття, що робота позбавляє їх людських якостей, щоб вони раптом не повернулись до верстата і не поставили шпугу там, де має бути шпулька, і таким чином не розбиватимуться літаки, і у світі надалі пануватимуть безпека й демократія. За це Квінсі отримував тридцять дві тисячі доларів на рік, на сімнадцять більше за Енді. «Ані найменшої провини за те не відчуваю, писав він. І вважаю, що замало з них викачую за те, що майже одноосібно тримаю на плаву всю Америку».
Отакий був Квінсі, зі своїм вічним саркастичним гумором. Тільки ані сарказму, ані гумору не знайшлося в той день, коли йому з Огайо зателефонував Енді поки дочка спала на дивані, а в ніздрях стояли запахи спаленого ведмежати і обсмаленого килима.
Я всяке чув, зрештою мовив Квінсі, коли збагнув, що Енді не заспокоїться, доки не витрясе хоч щось. Та інколи телефони прослуховуються, друзяко. Ми живемо в епоху Вотерґейту.