Та, що породжує вогонь - Стивен Кинг 8 стр.

 Мені страшно,  сказав Енді.Вікі страшно. І Чарлі теж страшно. Що ти чув, Квінсі?

 Колись давно відбувся один експеримент, у якому взяли участь дванадцятеро людей,  сказав Квінсі.Приблизно шість років тому. Памятаєш таке?

 Памятаю,  похмуро мовив Енді.

 З тих дванадцятьох мало хто лишився. Четвероце останнє, що я чув. І двійко з них побралися.

 Так,  сказав Енді, та всередині наростав жах: лише четверо? Про що таке Квінсі балакає?

 Скільки я розумію, один з них може гнути ключі і зачиняти двері, навіть не торкаючись їх.

Голос Квінсі, тонкий, що долає дві тисячі миль телефонним кабелем, проходить крізь комутаційні пункти, крізь безкорпусні реле, крізь розподільчі шафи в Неваді, Айдахо, Колорадо, Айові. Мільйон місць, де можна перехопити голос Квінсі.

 Справді?  мовив Енді, силкуючись, аби голос не тремтів.

І він згадав про Вікі, яка інколи вмикала радіо і вимикала телевізор, навіть не перебуваючи десь поруч,  і Вікі, вочевидь, навіть не здогадувалась, що все те робить сама.

 Ще й як насправді,говорив Квінсі.Він як це сказати? Задокументований випадок: йому голова болить, як таке часто робити, але він може. Його тримають у кімнатці з дверима, що їх не відчинити, під замком, який не відімкнути. Проводять над ним тести. Він гне ключі. Зачиняє двері. І, скільки я розумію, він майже поїхав дахом.

 О Боже,  ледь вимовив Енді.

 Його силами зберігається мир, тож не біда, якщо він збожеволіє,продовжував Квінсі.Він збожеволіє заради того, щоб двісті двадцять мільйонів американців жили в безпечній та вільній країні. Розумієш?

 Так,  прошепотів Енді.

 А як ті двоє, що одружились? Ніяк. Наскільки відомо. Живуть собі тихо, в одному тихому середньоамериканському штаті, наприклад Огайо. Може, їх раз на рік перевіряють. Просто переконатися, що вони не роблять нічого такого, як-от не згинають ключі й не зачиняють дверей не торкаючись чи не виробляють якісь трюки з ясновидінням на місцевому дворовому ярмарку на день мязової дистрофії. Добре, що ці двоє не вміють такого робити, правда, Енді?

Енді заплющив очі й вчув запах паленої тканини. Інколи Чарлі прочиняла дверцята холодильника, зазирала всередину, а тоді повзла собі далі. І якщо Вікі прасувала, то кидала погляд на дверцята, і ті самі зачинялися. І Вікі не здавала собі справи з того, що відбувається дивне. Так траплялось раз у раз. Інколи наче не виходило, і вона облишала прасування, щоб зачинити двері холодильника власноруч (або вимкнути радіо, або ввімкнути телевізор). Вікі не вміла згинати ключі, або читати думки, або запалювати предмети, або передбачати майбутнє. Іноді вона могла зачинити двері з протилежного кінця кімнати, але не більше. Іноді, коли таке відбувалося кілька разів поспіль, Енді помітив, що Вікі скаржиться на болі в голові або розлад шлунку, і чи то фізіологічна реакція, чи їй шепотіла застереження підсвідомістьЕнді не знав. Ця здібність наче трохи посилювалась під час місячних. Незначні випадки, і такі нечасті, що Енді вже сприймав їх за норму. А він він умів підштовхувати людей. Справжнього визначення для цього не булоавтонавіювання, мабуть, найближче. І часто він не міг так робити, бо починала болiти голова. Але здебільшого він начисто забував, що не зовсім нормальний, і ні хвилини не був цілком нормальним від того дня в аудиторії  70 корпусу Джейсона Ґірні.

Енді знову заплющив очі, і в темному просторі під повіками побачив криваву пляму у формі коми і неіснуюче слово COR OSUM.

 Так, це дуже добре,  продовжив Квінсі, наче Енді з ним уже погодився.  Інакше їх розсадять по двох кімнатках, де вони працюватимуть у штатному режимі, аби двісті двадцять мільйонів американців жили у вільній і безпечній країні.

 Дуже добре,  погодився Енді.

 Ті дванадцятеро,  сказав Квінсі.Може таке бути, що дванадцятьом людям вкололи наркотик, який дослідники самі до кінця не зрозуміли. Може бути, що хтось, такий один Скажений Доктор, зумисно щось від них приховав. А може, він тільки думав, що приховав, а його зумисно скерували на проєкт. Байдуже.

 Так.

 Тож їм вкололи той препарат, і може бути, що хромосоми трохи змінилися. Або дуже змінилися. Або хтозна. І може бути, що двоє з дюжини одружилися, вирішили завести дитину, і може бути, що дитина успадкувала не тільки форму очей чи губ. Чи могла б така дитина декого зацікавити?

 Ще й як могла б,  мовив Енді, вже такий переляканий, що мало не втратив здатність говорити.

Він уже постановив, що нічого не розкаже Вікі про розмову з Квінсі.

 От дивись, у тебе є лимон, і це добре, і в тебе є меренги, і теж це ого-го як добре, але якщо їх скласти докупи, то отримаємо геть нові ласощі. Можу побитись об заклад, що декому дуже хотілося б глянути, що така дитина вміє робити. Може бути, що дехто просто захоче її забрати, посадовити в кімнатку і подивитися, чи зробить вона свій внесок у безпеку й демократію в усьому світі. І, гадаю, більше я нічого не хочу тобі додати, старий друже, хіба що не висовуйтесь.

24

Голоси в кімнаті з привидами.

«Не висовуйтесь».

Енді повернув голову на мотельній подушці й поглянув на Чарлі, яка вже міцно спала. «Чарлі, маленька, що нам робити? Де подітися, щоб нас ніхто не чіпав? І як воно все скінчиться?»

На жодне питання не було відповіді.

І він врешті-решт заснув, і водночас десь неподалік їхала собі одна зелена автівка в надії натрапити на здорованя з широкими плечима, у вельветовому піджаку і на маленьку дівчинку з білявим волоссям, у червоних штанцях і зеленій блузці.

Лонгмонт, Вірджинія: Крамниця

1

Два красиві будинки в стилі антебелум задивлялись один на одного через довгий і положистий газон, який перехрещували кілька граціозних звивистих велодоріжок і гравійна підїзна алея на дві смуги, що пролягала через пагорб до головної дороги. Осторонь одного будинку розташувався великий сарай із яскраво-червоними стінами та білосніжною облямівкою. Біля другого була довга стайня, пофарбована в той самий червоний з білим оздобленням. Там містилося найкраще кінське поголівя Півдня. Між сараєм і стайнями, спокійно віддзеркалюючи небо, лежав широкий, мілкий ставок з качками.

У шістдесятих роках девятнадцятого століття перші власники цих двох будинків пішли на війну, там загинули, і нащадки обох родин дотепер уже померли. Два маєтки обєднали в один обєкт державної власності в 1954-му. Це була штаб-квартира Крамниці.

Десять хвилин по девятій одного сонячного жовтневого дня (за день після того, як Енді й Чарлі виїхали з Нью-Йорка до Олбані на таксі) літній чоловік із привітними блискучими очима та з британською кепкою на голові їхав на велосипеді до одного з будинків. Позаду нього, за пагорбом, був пропускний пункт, який чоловік пройшов, коли компютерна система ідентифікувала відбиток його великого пальця. Пункт стояв між двома огорожами з колючим дротом. Зовнішній паркан був сім футів заввишки, через кожні шістдесят футів на ньому висіла табличка «УВАГА! ДЕРЖАВНА ВЛАСНІСТЬ! ПАРКАН ПІД НИЗЬКОЮ НАПРУГОЮ!» Удень струм і справді був несильний. А от уночі генератор на території Крамниці пускав парканом смертельний заряд, і щоранку загін із пятьох доглядачів обїжджав на маленьких гольф-карах паркан, підбираючи тіла підсмажених кролів, кротів, птахів, бабаків, час від часу скунса, що лежав у калюжі власного смороду, а інколи траплялась туша оленя. Двічі  люди, запечені таким самим чином. Проміжок між зовнішнім і внутрішнім парканами становив десять футів. Удень і вночі цим коридором колували сторожові собаки, а саме добермани, яких натренували триматися від дроту під напругою чимдалі. По кутах цієї споруди стояли сторожові вежі, також пофарбовані під сарайчервоні стіни й біла облямівка. На вежах чергував персоналексперти з використання різноманітних форм смертоносного приладдя. По всій території було встановлено камери стеження, і все, що вони знімали, постійно моніторив компютер. Лонгмонтський заклад був надійно захищений.

Літній чоловік крутив педалі, вітав стрічних усміхом. Голомозий старий у бейсбольному кашкеті вигулював тонконогу лошицю. Він підняв руку і гукнув:

 Привіт, Кепе! Он який день видався, скажіть?

 Аж очі сліпить,  погодився чоловік на велосипеді.Доброго тобі дня, Генрі.

Він підїхав до північного будинку, зліз із велосипеда, обпер його на відкидну ніжку. Набрав повні легені лагідного ранкового повітря, тоді жваво пробіг угору широкими сходами ґанку і між товстими дорійськими колонами.

Він прочинив двері й увійшов у просторий вестибюль. За столом сидiла молода жінка з рудим волоссям, перед нею лежала розгорнута книга статистики й аналізу. Одна рука нерухомо спочивала на книзі. Друга була в шухляді столу, легко торкалась 38-го «сміт-н-вессона».

 Доброго ранку, Джоузі,сказав літній чоловік.

 Привіт, Кепе. Трохи спізнюєтесь, чи не так?

Гарненьким дівчатам таке сходило з рук. Якби тут сьогодні чергував Двейн, йому б не зійшло нічого. Кеп не був прихильником гендерної рівності.

 У мене верхня передача заїдає, дорогенька.

Він уставив палець у відповідну шпарину. Пульт гучно загуркотів, спалахнув зелений вогник і незмигно засвітився на панелі перед Джоузі.

 Дивись не бешкетуй тут.

 Ну, старатимусь,  грайливо мовила вона і схрестила ноги.

Кеп заллявся реготом і пішов далі коридором. Джоузі подивилася йому вслід, загадалася, чи не варто було сказати, що двадцять хвилин тому прийшов той старий чудило Вонлесс. Незабаром все одно дізнається, вирішила дівчина і зітхнула. Чудовий спосіб спаскудити бездоганний початок чудового дня, коли маєш говорити з таким старим химерником. Та Джоузі вважала, що така особа, як Кеп, котра обіймає напрочуд відповідальну посаду, мусить із солоденьким ковтати й кисленьке.

2

Офіс Кепа був розташований в задній частині будинку. З великого еркерного вікна розгортався чудовий краєвид на газон на задвірку, сарай і качиний став, що його частково затуляли вільхи. Річ Маккеон саме опинився посеред газону, сидів верхи на своєму мініатюрному тракторі-газонокосарці. Кеп постояв так хвильку, заклавши руки за спину й споглядаючи садівника, а тоді пішов до апарата «Містер Коффі» в кутку. Налив собі кави в кухлик з логотипом ВМС США, додав сухих вершків «Кремора», всівся і натиснув клавішу на інтеркомі.

 Привіт, Рейчел,  сказав він.

 Вітаю, Кепе. Доктор Вонлесс

 Я так і знав,  сказав Кеп.  От так і знав. Вчув цю стару хвойду, щойно ввійшов.

 Сказати йому, що ви сьогодні надто зайняті?

 Нічого такого йому не кажи,  рішуче мовив Кеп.  Нехай цілий бісів ранок сидить у жовтій приймальні. Якщо додому не поверне, то, може, я його прийму перед ланчем.

 Добре, сер.

Проблему вирішено, принаймні для Рейчел,  так із легким невдоволенням подумав Кеп. Вонлессузагалі не її проблема. До того ж справа полягала в тому, що Вонлесс починав завдавати клопоту. І користь від доктора, і його вплив давно вичерпались. Ну, завжди є той комплекс на Мауї. А як ні  то є ще Рейнбьорд.

Кеп відчув, як нутрощами пробіг легкий дрож а він був не з тих, хто часто здригається.

Кеп знову натиснув на клавішу інтеркома.

 Мені знову потрібні всі матеріали у справі Макґі, Рейчел. А о десятій тридцять я хочу бачити Ала Стейновіца. Якщо Вонлесс досидить до тих пір, поки я закінчу з Алом, то запроси його до мене.

 Гаразд, Кепе.

Кеп відкинувся на спинку крісла, склав пальці пірамідкою і кинув погляд у протилежний кінець кімнати, на стіну, де висіла картина з Джорджем Паттоном. Розчепіривши ноги, Паттон стояв на горішній ляді танка, наче намислив себе якимось Дюком Вейном.

 Важко жити, як попуску собі не давати,сказав Кеп зображенню Паттона і відсьорбнув кави.

3

За десять хвилин Рейчел вкотила матеріали справи на бібліотечному візочку з безшумними коліщатами. Там було шість коробок документів і звітів та чотири коробки з фотографіями. І розшифровки телефонних розмов. Родину Макґі прослуховували з 1978-го.

 Дякую, Рейчел.

 Будь ласка. Містер Стейновіц прибуде о десятій тридцять.

 Ще й як прибуде. Вонлесс там не помер?

 Боюсь, що ні,усміхаючись, відповіла вона.  Сидить собі й дивиться, як Генрі коней вигулює.

 Усе шматує свої кляті сигарети?

Рейчел затулила рот долонею, мов школярка, загиготіла і кивнула.

 Уже пів пачки знищив.

Кеп крехнув. Рейчел пішла, і він узявся до тек. Скільки разів він продивлявся їх протягом останніх одинадцяти місяців? Десять? Двадцять? Витяги він уже мало не напамять знав. І якщо Ал не помиляється, то вони до кінця цього тижня вийдуть на двох останніх Макґі. Від цієї захопливої думки в нутрощах аж потепліло.

Він узявся без ладу гортати теки Макґі  то там аркуш витягне, то тут уривок прочитає. Таким чином Кеп наново осмислював ситуацію. Свідомість стояла на нейтралці, а підсвідомість працювала на вищій передачі. Наразі його цікавили не деталі, а змога охопити справу в цілому. Як кажуть бейсболісти, треба було руківя в битки намацати.

А от і службова записка від Вонлесса, тільки молодшого Вонлесса (ах, вони всі тоді були молодші), датована 12 вересня 1968 року. Ось який уривок привернув увагу Кепа:

«Ти все наполягаєш, щоб ми, притримуючись усіх тих інструкцій на випадок екстрених ситуацій, згодували Шосту партію контрольній групі студентів коледжу»,  подумав Кеп. За тих часів Вонлессу були незнайомі вагання. Взагалі. За тих часів він мав гасло: повний вперед і к чорту невдах. Експеримент провели над дванадцятьма людьми. Двоє з них померли: одна особа під час експерименту, друганевдовзі після. Ще двоє безнадійно збожеволіли, обоє були скалічені: один піддослідний осліп, другий заслаб на психогенний параліч, і їх обох помістили в комплекс Мауї, де вони добуватимуть решту свого жалюгідного життя. Отож лишилося восьмеро. Один у 1972-му загинув в автокатастрофі, яка, і це майже напевно, була не випадковістю, а суїцидом. Ще один стрибнув із даху головпоштамту Клівленда у 1973-му, і з цього приводу вже ніяких сумнівів не було: чоловік залишив записку, що «більше не може терпіти ці картинки в голові». Клівлендська поліція взяла за причину суїцидальну депресію і параною. Кеп і Крамниця взяли за причину летальне похмілля від Шостої партії. І лишилося їх шестеро.

Ще троє вчинили самогубства між 1974-м і 1977-м, тож задокументованих суїцидів було чотири, а з одним імовірним загальна кількість зростала до пяти. Іншими словами, майже половина групи. Усі четверо задокументованих суїцидників видавались абсолютно нормальними аж до того моменту, як скористалися рушницею чи мотузкою або ж стрибнули з висоти. Але хто знає, через що цим людям довелося пройти? Хто насправді знає?

І ось їх лишилося троє. Чоловік на імя Джеймс Річардсон, який тепер мешкав у Лос-Анджелесі, перебував під постійним таємним наглядом з 1977-го, коли давно покинутий проєкт Шостої партії раптом знову набув актуальності. У 1969-му Джеймс взяв участь в експерименті з Шостою партією і під впливом препарату продемонстрував таку саму низку неймовірних здібностей, як і решта піддослідних: телекінез, передача думок і, мабуть, найцікавіший феномен з усіх, принаймні з профільної точки зору Крамниці,  психічне домінування.

Але, як це трапилося з рештою, набуті в стані наркотичного спяніння здібності Річардсона щезли без сліду, щойно скінчилась дія препарату. Подальші співбесіди в 1971-му, 1973-му і 1975-му нічого не виявили. Навіть Вонлессу довелося це визнати, а він був фанатиком Шостої партії. У незмінних витягах з компютера, що брались у довільній послідовності (послідовність стала геть не такою довільною, коли дива почали коїтися з родиною Макґі), не містилось жодних натяків на те, що Річардсон користається якимись екстрасенсорними здібностями, свідомо чи підсвідомо. Він випустився у 1971-му, потроху перемістився на захід країни (через низку менеджерських посад нижчої ланки, тут жодного психічного домінування), а тепер працював на корпорацію «Телемін».