Треба було до хати йти спати, бо спина болітиме. ?..
Мовчите, то й мовчіть. Мене Інгою звуть.
Дівчина почепила рушник на обрубану гілку й запитала:Снідати будете? Часу мало. По вас їдуть уже.
Хто?
Ваші.
?.. Хто ти така?
Ніхто. Гостя лісу, і пройшла повз, ранок хитнувши.
Микола Петрович підвівся, спробував обтрусити землю й соснові голки. Он і за пазухою. Красеньпожмаканий, по вуха у землі, ґудзики відірвані, краватка на спині теліпається. Вилаявся й пішов до ручного умивальника, зиркнув у невеличке люстерко.
Твою дивізію Пика, що у чорта.
Зітхнув, набрав повні пригорщі води і плеснув у обличчя, провів за шиєю, трусонув головою.
Ану зібратись! Перебийніс удар уміє тримати.
Добре було б ще дізнатися чий? Сплюнув прямісінько у траву, розполохав мурашок, і вони забігали по своїх крихітних стежинках. Оце ступиші зникне світ мурашиний. Певно, щось схоже відбувається і зі світом людей. Хтось десь смикає за мотузки чужих доль з певним умислом. А його нитки взагалі вузлом завязалихіба зубами роздереш.
Інга, вимовив уголос, ніби смакуючи імя. Чомусь не зникає відчуття, що він бачив її Вже. Колись. Певно. А може, то ніч. Уночіщо? І не таке приверзеться.
Так йдете? у вікні зявилася.
Іду.
Хатинка заскрипіла, мов сварлива старенька, однак впустила. Не побігла по лісу, кудкудакаючи, як ото в казках дім баби Яги. Звичайна хатина. Маленька. Сіни травою пахнуть. Чи сіном? А кімната одна. Стеля низька, ще трохиі його макітри торкнеться. Наче падає. Он і вікна при самій землі. Стіни білені. Піч ліворуч від дверей. Дух теплий іде. Це мала піч витопила? Чудасія. Крок ступив уперед, стара підлога заскрипіла. Голову підняв, а звідусільрушники, рушники, рушники. Біля протилежної стіни, в кутку, стіл стоїть. Ого! Зі справжнього дерева витесаний. Уміло. Добротний стіл, хоч і старий, видно. А госпо диня ловка. Скатертиною застелила. Білою. На скатертиніглиняна чашка, поряд хліба окраєць, яйце, цибулина зелена. Сніданок, значить. А де ж сама поділась?
Відчув рух, озирнувся. За грубкою, яка вмостилась посеред кімнати і умовно відділяла спальну зону, стояло залізне ліжко. Ти диви! Він такого і в музеях не бачив. З кованими бильцями, і не просто кованими, а квітки якісь, листя, ягідки. Панське, їй-богу. Величезне. Скільки ж воно місця займає? Ще й периною вкрите. З пуху. Подушкивзагалі що хмарини. Дівчина до його персони навіть не озирнулася, стояла спиною і вміло давала тому багатству лад, заправляючи постіль. Але Петрович і про неї забув, і про ліжко, і про долю свою нещасну, бо на стіни глянув і рота роззявив:
Твою дивізію
Розмальовані від підлоги до стелі вони вражали найвибагливішу уяву. Петрович цим якраз не дуже вирізнявся, тому, як донька казала, в осад випав, щелепи підбирати треба. Чого тільки на стінах не було! Квіти, птахи, метелики, силуети людей, моря окраєць, мушлі, дерева, хата під стріхою, а он Ейфелева вежа. Точно. Ота, що в Парижі. Один в один. Здуріти!
Юна господиня розпушила останню подушку, вмостила біля стіни, озирнулась й рукою в бік столу махнула:
Сніданок.
Чудасія вимовив, а у самого думки тарганами в голові рояться. Інго, чуєш, вночі то ти була, еге?
Ні. Близнючка, яка душею зветься. Я. Та ви їжте. Не бійтесь, труїти не стану.
Спантеличений, сів й одразу ж відчув, як запахло свіжим хлібом, а румяна скоринка взагалі підморгувала-припрошувала, мовляв, скуштуй, спробуй. А що як і справді спробувати? Не їв же другу добу, бо не до того було. Шлунок заскавчав. Ай, була не була. Що втрачати? Відкусив і зразу ж очі заплющив від задоволення. Ба! Домашній хлібець. Яйце з сіллю, сік цибулі, пару ковтків молока. Це тобі не з магазину. Молоко молоком пахне. Випив, обтер білі вуса долонею й здивувався, мовляв, де тут корова схована? За якою сосною? Дівчина сіла поруч на старенький стілець, відкинула пасмо волосся з обличчя, глянула:
Не бійтесь. Крука не дою, а молочко з Джерельного. Смачне, цілюще. Куштуйте сміливо. Та і свіженьке ось-ось підвезуть.
Кру-кру!
О, вже їдуть.
Хто?
Рятівники. Вас рятувати їдуть від химерниці.
Петрович утомився дивуватись. Хто вона? Як це відбувається? Незрозумілі слова, дивні вчинки, одяг, будинок, крук ручний Якщо чесно, то в нього взагалі відчуття, що все цене насправді Однак навіть тут, у цьому чудернацькому маренні, йому обовязково треба дізнатись про те, що мучить. І він спитав, ухопивши за руку, немов самітниця лісова втекти збиралась:
Ти скажи звідки про Руслану дізналася? З газет?
Господарка всміхнулась, правда гірко.
Хороша у вас дівчинка. Справді хороша. Легені у неї горять, випікає зсередини, повітря бракує.
Зблід. Як? Звідки? Дівчина далі вела:
Не допоможуть їй у клініках.
Чому?
Бо хвороба така. Відплатою зветься.
Що?
Дивиласьдушу нанизувала на вістря біди. Та бачив він колись ці очі. Бачив. І погляд судомний. Тільки де? Коли?
Чужий гріх її наздогнав.
Чий?
Батьків.
Долівка хитнулась під ногами. Твою дивізію
Мій?
Кивнула і посміхнулась. Інакше. Від усмішки цієї лячно стало. Холод у ногах, а вогонь у грудях.
Який?
Багато їх у тебе Позичати можна. Сам зрозумієш. Скоро.
Кру-кру!
Визирнула у вікно.
Збирайтесь. Час.
Чоловік і собі подивився. Встиг помітити недопалок свічки на облущеному підвіконні, а потім нічогісінько збагнути не міг.
З-за сосен спершу зявився чорний кінь, за нимвіз, а на возі баби у хустках, що квітки барвисті. Між квіток, по вуха в сіні, колихався його персональний водій Васильович і хвацько підкручував вуса, пускаючи бісики то одній молодиці, то другій. Жіноцтво цвіло й пахло, ледь пісень не співало весільних.
Нінко, гальмуй.
Пишногруда Нінка вчепилась у віжки:
Тпру-у-у, Шурхіт. Приїхали.
Васильович усміхався і, певно, вже й думати забув, куди їхав, за ким, нащо. Його ідилію порушила друга квіточка Галька:
Ось де Шептулиха жила, бачте? А теперечки дівка тут господарює. Тільки глядіть, дивна вона, чудна.
Васильович сопів, роздивляючись хатину, що гриба-поганку.
А тут жити можна?
Нінка шкірила рівні рядочки зубів:
Отож. Ні світла, ні газу. Девятнадцяте століття.
А звуть як химерницю вашу?
Яка ж вона наша? Дика дівка. Інгою кличуть. А прізвища, їй-богу, не знаю. Галько, а ти?
Еге. Та вона ж приблуда. Не з наших. Звідки? Це хіба у сільського голови спитати. Томка, здається, персональними даними цікавилась.
Кру-кру!!!
Жінки, мов за командою, позадирали голови, а Васильович сплюнув у свіжу калюжу:
Знову він. Крук цей.
Еге. Аж мороз шкірою.
Свят! Свят! Свят! Захисти і помилуй від нечисті.
Здоровенькі були, тітко Галю. І вам, Ніно, не хворіти.
Жінки з переляку ледве з воза не зіскочили.
І тобі день добрий.
Інго, теє Ми у справі. До тебе цієї ночі подорожній не прибився часом? Важний мужчина. Аж із Городового.
Дівчина всміхалась:
Еге. Але на возі он гарніший качається. Нащо вам мій?
Галька сопла під носа:
Отож Попереджали ми, що чудна дівка. Ось вам і маєш
Інга підійшла ближче, торкнулась густої гриви коня, і той вдоволено захрипів у крихітну долоньку. Васильович тим часом намагався з воза зіскочити, а дівча зиркнуло на нього з-під чорних брів й прошепотіло-виспівало:
Тобі кермо треба кинути. Стережись заліза.
Заблимав і голову в плечі увібрав з несподіванки.
А онуку перекажи, щоб з травичкою завязував. Бо ніхто не порятує. Ні гроші, ні звязки твої. Згине хлопець.
Васильович ще глибше у віз пірнув, за сіном й не видко бідолахи. Якби не баби, то хтозна, щоб та відьма йому заподіяла, та жіноцтво встряло вчасно:
Інго, ти кажи, де гостя поділа.
Еге.
Дівчина стенула плечима, і бабка у волоссі сонячні зайчики пустила ледь не на все подвіря. Чи ж бо галявину? Бо яке в лісі подвіря? Загорожі й тієї нема.
Снідає гість ваш. Заходьте.
Захитали головами:
Сама клич.
Еге. Чого ми по чужих хатах вештатися будемо?
Інга в долоні сплеснула, а з верховіття каменем упав птах, залопотів, вітер здійняв і на плече всівся.
Кру-кру
Та ну тебе, дівко, з твоїми фокусами.
Васильович від побаченого плямами вкрився й давай телефон шукати в кишені, якби ще руки не тремтіли.
Ти теє Як тебе?.. Інго, не жартуй. Микола Петрович справ маєпо горло. Знаєш, які люди на нього чекають? І не снилось тобі навіть.
А мені сни сняться, не люди.
Тьху! Миколо Петровичу! Де ви? Миколо Петровичу!
З хати справді вийшов шеф. От тільки ніби не такий, як був. Ото біда!
Чого репетуєш?
Та ні. Такий, як завжди. Хух. Чоловяга біг-котився від воза до шефа, телефон мобільний протягуючи, мов білий прапор у бою.
Тьомич просив, щоб негайно передзвонили. Негайно.
Що ж ти мовчиш. Давай. Алло
Петровичу, де ти подівся?
Що у тебе?
З клініки дзвонили. Ще вчора.
Помітно зблід, спитав, хоч відповіді, гірш убивці, боявся:Що?
Русі гірше. Треба вирушати, я квитки забронював. За три години виліт.
Чоловік стискав телефон і не кліпаючи дивився на химерницю.
Васильовичу, де машина?
Так теє. В Джерельному. А сюди на нійніяк. Дороги розмило.
Жінки стривожились:
Так довеземо. Сідайте.
Шурхіт у насого-го! Миттю домчить.
Поважний керманич падав у сіно, як у провалля, а в голові гуло одне-єдине імя «Руся!»
* * *
В Ізраїлі стояла спека. Тель-Авів нагадував чашу, переповнену гарячим повітрям. Напевно, Руслана не могла бачити міста. Вона, імовірніше, відчувала його незриму присутність. Те, як воно рухається, наповнюється юрбою людей і колонами машин, як вітер дрімає у пальмах і тихцем, аби ніхто не помітив, ховається у порожніх мушлях на узбережжі, а море Їй найбільше кортіло побачити море. Середземне. Воно їй навіть сниться. Щоночі. І так дивно, сон завжди однаковий. Руся стоїть біля нічної води. На нійдовгий сарафан, аж до пят, і пяти босі. Руся це точно знає, адже завжди прокидається у тому місці, коли її ноги лиже суцільна темрява, а в обличчя дихає щось велетенське й солоне. Може, це воно і є Середземне море? Правда, зранку відчуття, наче бачилась із невидимим ворогом, а у Русланчиному випадкуце хвороба легень. Гамартома.
Треба ж, звучить все одно що нічне жахіття. Хоча перекладається просто й лаконічнодефект. Отака вона, Руслана, дефективна. З самого народження. Правда, дізналася про вроджену аномалію аж у сімнадцять. Буває, і пізніше дізнаються. Принаймні так лікар казав. Руся, приміром, флюорографії ніколи не робилане доводилось, хоча з бронхітів не вилазила. «Переросте» казали, а батьки щороку на море возили Чорне. Задишка? Турбувала час від часу. Проте з Русьчиним гемоглобіном непритомніти можна тричі на день, що вже про задишку говорити. Минеться. Ну, боліло іноді в грудях зліва. А в кого не болить? «Втюрилась, еге? Зізнавайся, в кого?» Руся відмахувалась і від уявного сердечного болю, і від настирливої однокласниці Свєтки, для якої звичайна чихачкавияв неземної пристрасті, як мінімум. А потім Потім сталося те, що сталося.
Був урок фізкультури. Ранок, сонце. Їх уперше вивели на стадіонскладати залікові нормативи з бігу. Руся памʼятає, що кущі бузку поблизу стадіону вже мали повні пазухи бруньок, а залишки снігу де-не-де повільно стікали водою. Весна. Хтось із хлопців піджартовував над дівчачим гуртом, що ті схожі на зграйку папуг, яких необачно випустили з клітки. Особливо дісталось Свєтцівона вміла вирізнитись бомбезним макіяжем.
Хлопці, зараз папужка злетить. Дивіться! Ців-ців-ців
Але Свєтка не побігла, відмазалась критичними днями, як завжди. Русьці теж не хотілося, і недарма. Забіг планувався на довгу дистанцію, у три кола, а вона ніколи таких не любила«здихляччя» далеко не забіжить. Власне, далеко і не довелось, бо вже на другому колі раптовий кашель склав навпіл і Руська почала харкати кровʼю. Вона корчилась на біговій доріжці, наче пришпилена недолуга гусінь, ані вдихнути, ні слова вимовити, довкруж юрмились перелякані однокласники, навіть Свєтка Попова прибігла, забувши про свої критичні дні:
Русь ти чого? Русько
У Івана Петровича, вчителя «глибоко» пенсійного віку, зрадницьки тремтів голос і пальціз першого разу не вдалося викликати швидку. Господи, де воно все поділося? Уроки, домашка, приколи однокласників. Зжерла хронічна болячка і не вдавилася.
Спершу необхідно визначити ступінь загрози. Про це торочили геть усі спеціалісти, наче зомбовані. Виявляється, з деякими доброякісними пухлинами живуть усе життя. Правда-правда. Що ж. Визначали і тут, і там, і сямчотири лікарні змінили, включно зі столичними. Руська тільки й встигала діставати й ховати зубну щітку та гребінець, а домашні капці «жили» в рюкзаку поруч із косметичкою й підзарядкою для мобільника зо два тижні точно. Здавалося, дрібниці, з ким не буває. Наковтається пігулочок, отримає в одне місце те, що треба отримати, походить у фізкабінетта й по всьому, життя триває, весна квітує. А потім одного ранку Руслана її побачилакруглу таку плямку з гладенькими, майже ідеальними краями, ніби циркулем хтось накресливі все, тієї ж секунди відчуласерйозно. Лікарям було куди складніше визначитись:
Оперувати.
Не варто.
Додаткове обстеження покаже. Консиліум призначити на пятницю.
Якби ж то. Пятниця змінювалась понеділком, той перетікав у вівторок, згодом була середа і четвер, і знову пятниця. За неповних два тижні кількість оглядів перевищила цифру, котру Руслана Перебийніс ретельно накопичувала протягом сімнадцяти років життя, й зрештою хвора почала заплющували очі щоразу, як поверталася ручка дверей її палати. А потім батькові порадили обрати котрусь із провідних ізраїльській клінік. Найоперативніша відповідь прийшла із сонячного Тель-Авіва. Ось такий тобі «гарячий» тур.
Круто констатувала Ліза, пятнадцятирічна сусідка по київській палаті, й тихо додала:хоч море побачиш.
Бачила. У день прильоту. Окрайчик чогось блакитного. А що то було? Море? Небо? Хіба з вікна машини розгледиш? Ще й коли тебе вивертає через кожні десять хвилин. Хочеш не хочеш, а всі твої закордонні враженняце запилена трава на узбіччі й ідеально рівне полотно дороги, а ще голос мужоподібної жінки з мишачим хвостиком замість зачіски, котра з якогось дива (певно, у долі своє почуття гумору) мала бути Русиним консультантом й доглядальницею в одній особі. Треба віддати Алекс належне: свої обовязки жінка почала виконувати вже з перших хвилин знайомства й після чергового спазму повідомляла:
Всьо окєй. Всьо будєт окєй.
Ну-ну. Кому-кому, а Русі найбільше хотілось у це вірити. Особливо, коли її засовували в чудернацькі апарати, мучили аналізами, оглядали по кілька разів на добу, радилися над нею, дообстежували, а затим, нарешті, винесли вердикт: ОПЕРАЦІЯ. Пухлина велика. Вона росте, а це зумов лює ризик (хай і не надто великий), що чудернацька назва гамартома може трансформуватися в щось значно небезпечніше. Щоправда, інших назв батько слухати не став.
Готуйтесь, зауважив сивий професор і для певності ще раз помахав перед ним знімком.
Раз треба, значить, будемо готуватись.
А як його готуватися? Від страхунутрощі зводить, дихати боляче. Час тягнеться, пропахлий запахами чужої країни і батькових цигарок. У переддень операції Руську узагалі «перемкнуло». Увага сфокусувалася на геть непотрібних деталях. У коридорі, наприклад, хвора нарахувала більше двох десятків ламп (нащо, питається, там стільки світла?). На мякому кріслі у своїй палаті виявила кри хітну плямку червоного кольору. Більше того, добрі пятнадцять хвилин розмірковувала над тим, хто її поставив, коли і чим саме. А потім узагалікіно. Документальне. Принц Вільям і Кетрін Міддлтон обмінялись обручками під збільшувальною лупою світу. Сьогодні Руслана вже добряче сумнівається, чи були інші альтернативи у програмі телепередач? Бо хай би вона, а то Алекс, сорокарічна жінка зі сталевою витримкою «все окей», ревла, не криючись. Руся на власні очі бачила, як доглядальниця розчулено втирала сльози широкою долонею, ніби щойно сама виголосила обітницю любити, поважати і померти в один день зі своїм коханим. Тьху ти! Принцом. І це за умови, що підданою Великої Британії ніколи не була й навряд чи колись стане. Однак найсмішніше, що Руслана відволіклась. Правда. І майже не запамятала, як її забирали в операційну, перевдягали, вводили наркоз. Перед очима була лише вонаідеальна весільна сукня.
Де вона, цікаво, заразмісяць по тому? Руся, приміром, як була, так і лишиласьу ліжку. Хоча за усіма прогнозами, навіть не надто обнадійливими, вже давно мала відчути покращення. Пухлину ж видалили. Успішно видалили. Як і очікувалось, та виявилась доброякісною, тобто ризики зменшились, натомість Русі стало гірше.