Нонсенс.
Ще б пальцем посварили унікальну пацієнтку, в організмі якої антибіотики з чудернацькими назвами змінюються, як гостіодні, потімінші. Час від часу Руся проводить пальцями під лівою груддю, обережно, щоб пересвідчитись. Та ні, є він. Рубець. Невеликий. Русі чомусь здавалось, що рана буде страшною, помітною, так, що й купальника не вдягнеш, але ні, рубець поволі гоїться. А десь якась інша дівчина вдягає купальник і йде на узбережжя Середземного моря засмагати й плавати, так, щоб аж мурахи поза шкірою.
Руслана, врємя прінімать лєкарства.
Ну от, будь ласка. Нова доза. Алекс допомагає їй підвестися, трансформує ліжко у напівсидяче, для зручності підкладає під голову подушку, розправляє простирадло. Хвора робить кілька ковтків і киваєвеселка всередині. Це така гра у слова. Щоб не збожеволіти від нудьги, Руслана вигадала гру в слова. Це коли порівнюєш речі або явища і знаходиш подібність. От і зараз яскраві оболонки пігулок нагадують їй кольори райдуги. Важливоне закашляти, щоб ліки не вирвались назовні, інакше геть усі препарати вводитимуть внутрішньовенно, а лежати овочем кілька годин поспільне надто цікаве заняття. Руслана ще кілька хвилин почувалась що на гойдалці, вгору-вниз, але зрештою все минулося. І добре.
Руслана, врємя обєдать.
На цих словах, як завжди, відчинилися двері й симпатична жінка завезла тацю з обідом. Жінка широко всміхається. Вони тут геть усі посміхаютьсябез перерв та вихідних.
Добрий дєнь, Руслана. Как сєбя чувствуєшь?
Дівчина кволо махає пальцями:
Окей.
Рада. Пріятного аппєтіта.
Руслана киває. Алекс готується до обовязкового ритуалу вживання їжі, хоча підопічна, якби могла, давно накивала пятами. Руся не відчуває голоду. Їжа втратила будь-які ознаки їжі. Це все одно, що ртуттю годують або змушують жувати гуму. Однак що робити? Організму потрібні сили для одужання. Їй це втовкмачують у голову зранку до вечора, тому хочеш чи ні, а доводиться слухняно відкривати рота, а за умови ліпшого самопочуттянавіть орудувати ложкою самостійно.
Вкусно?
Кивок у відповідь. Їй треба відпочити. Лягати не хочеться, тому Руся вмовляє лишити її у напівсидячому положенні. Алекс згоджується, чекає хвилин двадцять, вмикає телевізор і обирає музичний канал. Руся знає навіщо. Зараз ця доросла жінка обережно дістане мобільний з кишені, знайде контакт із зображенням серця і заллється румянцем, мов тринадцятилітнє дівча. Принаймні у сімнадцять такого не роблять. Ніхто з Русиних однолітків так не робить. Ото допитуватися, хто кого любить більше, скільки разів ти мене згадав чи згадала (за хвилину), чи я тобі снилась, а де ти був, коли я, а як ми
Я люблю тєбя больше жизні.
Руся усміхається. Чудні. Знічевя починає розправляти неіснуючі складки на простирадлі й злякано завмирає. Руки. Вони якогось дивного синюшного відтінку. Вона шоковано складає їх докупи і тре. Такого ще не було.
Сладкій мой
Хвора відчуває, як у роті зявляється дивний присмак Ні. Ні. Лише не це. Спазм. Він ледь-ледь торкається ну тро щів. Його ще можна зупинити: завмерти й не дихати.
Ето сільнєє мєня
Руся витримує дві хвилини, а потім жадібно ковтає повітря. Прокляття. Перший удар зароджується на рівні сонячного сплетіння:
Алекс
Нікогда нє говорі мнє, что любовь может ісчерпаться А
Друга хвиля тіпає дужче. Руся щосили хапається за бильце ліжка й хрипить. Тільки не зараз Батько має прилетіти завтра Лише завтра.
Любовь вєчна.
Третя віхола упіймала й закрутила нею, мов безпомічною пірїнкою. Хвору підкидає, смикає, скручує, а кашель громовицею бє у стіни та стелю.
Боже мой! Руслана!!!
Алекс опиняється поруч, тисне на кнопку екстреного виклику й намагається убезпечити Русю від травмування, але все дарма. Дівчина вивертається й хапає доглядальницю за руки з такою силою, що починають хрустіти кісточки пальців.
Сєйчас Руся, сєйчас.
До палати вбігають люди. Вони щось вводять, оглядають й говорять швидко-швидко, їх годі зрозуміти. Руся бачить лише окремі частини їхніх тіл: то очі над нею, то руки, то напис на бейджику. Їй робиться страшно
Бать
Алекс схиляється нижче, вслухається, а зрозумівши, шепоче своє фірмове:
Окєй. Он прієдєт скоро. Потєрпі. Ну. Хорошая, потєрпі.
Але терпіти бракує сил. Руся відчуває, як хитаються стіни, а стеля почина танцювати. Музика
Виключітє тєлєвізор!
Ні! Вона мотає головою. Ні, ні, ні! Не вимикайте! Залиште Хай співає Це ж Грегорі Ламаршаль
Через півгодини змучена Алекс стояла в коридорі й пошепки повідомляла комусь по той бік мобільного звязку:
Всьо очєнь плохо. Очєнь.
Від хвилювання жінка навіть почала говорити ламаною українською:
З вамі не можна. К вам не додзвониться. Помошник дав єтот номер. Де ви? Руся она поміраєт.
Замість слів було чути дзижчання, ніби хтось впивався зубами в метал.
Не чую Я нічого не чую!!!
Прилітайте! Бістро! Очєнь бістро.
Що з Русею?! Я буду. Чуєте? Дуже скоро буду. Передайте їй, що тато прилетить.
Жінка активно кивала, ніби він міг те бачити, і знову й знову повторювала оте своє «бістро», не розуміючи, що той, кого це стосувалося, зараз у прямому сенсі випилюється з автомобіля.
На широкій смузі, де навіть натяк на аварійність був відсутній, автомобіль Миколи Петровича розбився, як кажуть, ущент. Хлопці з МЧС старались як могли, проте дороге залізо уперто відмовлялося випускати власника і водія з пастки.
З вами точно все добре? Миколо Петровичу, руки-ноги як?
Він матюкався. Крив такою лайкою, що пацани розумілиабзац, якщо негайно не випиляють начальство з авто, то він зробить з ними те, що швидкість та відбійник заподіяли «лексусу».
Якого дідька, Васильовичу! Мать твою перемать! Куди ти дивився?
Але бідоласі було не до того. З пораненої ноги невпинно стікала кров прямісінько у черевик. Пляма розповзалась, ширилась, лисина вкривалась холодним потом, а її переляканий власник безупинно хрестився.
Та вклякни! Як ти зміг отут так вляпатись, Васильовичу? Про що треба було думати?
Максим Онук у лікарню потрапив. Я ніч не спав, серце не на місці.
Твою дивізію!
А це вона Це все вона
Хто?
У чоловяги аж зіниці звузились від концентрації страху на кілограм живої ваги:
Відьма ваша лісова. Вона мене попереджала. Еге. І щоб кермо кидав, заліза остерігався. І що Максим Передоз. І де він гидоту оту знайшов на свою голову? Чи відкачають хлопця теперечки
Ти про себе переживай. Он крові скільки.
Васильович сіпнувся й побілів:
Помру? Еге?
Тьху на тебе! Хлопці, ріжте хутчіш! Чого вовтузитесь, вашу дивізію!
Закривавлений водій почав закочувати очі. Микола Пет рович трусив його за плече, аж зуби цокотіли.
Та ви тихше. Рана ж Не можна.
А закоцюбти можна? Хлопці, давайте! Швидше, братчики, я маю встигнути. Маю
* * *
Одноногий Льошка смачно ковтав самогонку прямісінько біля кролячої клітки, хвацько обпершись на деревяні дошки. Коли допив до денця, занюхав рукавом, покрутив, мовляв, а чи не лишилось краплі якої, зітхнув й хутенько всунув у клітку, до верху набиту травою. Хутенько, бо хтось підозріло дихав у спину.
Льошко
Га? Що?
Тьху ти! Думав, що вже допився. Треба ж. Сусідка через город, баба Мотя, як з-під землі вилізла й стояла теперечки у хустці квітчастій (мо, на побачення зібралась?) й хитро мружила вицвілі очі:
Що? Кролів годуєш, еге?
А що не бачиш? Живність голодна, то й годую.
Баба, маленька, кругленька, на печеричку схожа, кивала:
Еге еге. Господар золотий, їй-богу. Пощастило Оксанці-сиротині з хазяїном, ой пощастило, і так вона те «пощастило» вимовляла беззубим ротом, що Олексію аж гидко стало. Чого це він справді наклюкався з самісінького ранку? Вечора дочекався б, може, що поміг. Он Кролів погодував би.
Ти кажи, чого прийшла? Мені хазяйство годувати треба, на тих словах відчинив дверцята клітки, і треба ж було, аби пуста пляшка, мов на сміх, вцілілу ногу й прибила.
Дідько! І чого, ти, Мотько, приперлась?
Старенька кивала.
Ну-ну, Льошко, що ж ти з собою, голубчику, дієш?
Чоловік спересердя стрибав на забитій нозі, мов танцюрист, хапав жмути трави й кидав у клітки, аж кролі вуха притискали.
Ходять тут, ходять. Просторікують. Треба мені! Ось. А що? У зашморг лізти? озирнувся до сусідки. Заженете в зашморг голосіннями своїми!
Стара як стояла, так і перехрестилась.
Господь з тобою, синку. Не кажи такого й не думай навіть. Я до Оксанки у справі. Он молочка надоїла свіженького.
Наче свого не маємо буркнув.
Стара задкувала обережненько, кошика з банкою прихопивши:
Та я ж теє Сироті передати хочу лісовиці, що в Марусьчиній хаті живе.
Олексій ще чорнішим став, що хмара грозова:
Відьмі? Ото моїй Оксані робити нема чогомолочко всякій нечисті возити?
Та що ти, Льошо Що ти. Яка з неї відьма? Не при собі дівчина Й поготів. Так хвору душечку жаліти треба. Саменьке у тому лісі, ще пропаде з голоду.
Іч, жалісливі які! Їсти захоче, сама в Джерельне заявиться. А там Самі розбирайтеся.
Бабці того й треба було, крутнулась, всміхнулась і до хати побігла:
Оксано! Серденько, виходь справа у мене
Оксана везла передачу й ковтала гіркі сльози. У кошику бовкала трилітрова банка молока і лежав десяток яєць, дбайливо загорнутих у клаптики газет, а над головою, наче струни вічної скрипки, звучали сосни. І чого це вона, питається, сльози глушить? Наче хто її бачить. Жінка схлипнула й витерла очі тильною стороною долоні. Хай і не бачать, все одно, чого ревти? Що втомилась? Ото знайшла причину. Її таким не здивуєш, хіба навпаки: якщо не болить нічого, то значить у комі. Раптово віз підстрибнув на вибоїні й миттєво повернув до життя. Оксана хутко кинулась до банки, перевіряти, чи ціла. Сухо. І з яйцями все добре, ніде ж не потекло. Хух.
Шурхіт, тпру-у-у, не жени
Чорний красень стишив ходу, ворухнувши вухами на знак згоди з хазяйкою. Жінка ще притримувала передачу про всяк випадок, але думками поверталась до того, що мучило. От чому, питається, з людьми не все так просто? Хоч кажи, хоч проси, хоч навколішки падай, нерви вимотають, а все одно по-своєму зроблять. Заїхати б світ за очі, он, у ліс, оселитись між сосен і нікогісінько до себе не підпускати й на гарматний постріл. Може, тоді душа на місце вернеться? Бо Оксана замучилась. Ой замучилась. Хоч лягай колодою і не рухайся зовсім. Заціпеніння якесь, прости Господи. А ні, треба їй передати харчі, ще б зналакому. Ну не дурна? Дурна. Оце відчергувала, ледве на ногах тримається (ніч важка видалась і хворий важкий), удома повний аврал, за що хапатись невідомо, а вона, мякотіла тютя, піддалась на вмовляння сусідки. Волочиться теперечки лісом, душу витрясає. А все баба Мотя. Ох і стара лисиця! Чисто тобі дипломат у спідниці Обличчя пісне, а голосочокбинтувати рани можна, ніжнесенький:
Уваж, Оксанко, сиротинку. Там же ліс і жодної живої душі поряд. А як захворіло? Чи голодне? Дівча ж чудакувате. По своїй волі до людей зроду не прийде, а пропасти пропаде. І що тоді? Гріх на душі висітиме. Моя сестриця Маруся привязалася до дитяти, прихистила. Сором перед покійницею, як проґавлю біду. Пожалій, відвези гостинця, подивись, що та як. Сиротина ж сиротину не скривдить. Правда?
І розтала Оксана й попливла, бо знає, що воно такесирітство. Коли нікому жодного діла до тебе, лиш охкають й головами хитають, а допомогтизась. Оксана, мабуть, оте сирітство й досі відбуває. Тому і згодилась. Он, їде у глушину, ще й змарнує півдня, а може, й більше, коли вдома Господарство, город, грядки гудуть, на плиті мясо чекає, а треба ж борщу на вечерю наварити, бо чим чоловіка годуватиме? Чоловік При згадці про Олексіяяк струмом струснуло. От де її печаль захована, тому душа не на місці. Оксана ніби вперед їде, а душа бігцем додому вертається. До нього окаянного. Жінка скривилась, а тут ще ситцеву хустку гілка зачепила й стягнула з голови. Провела рукою по нечесаному волоссі, ранню сивину голублячи. І що ж це вона нещасна така? Підняла змучене лице до неба й не втрималась:
Господи, ну що йому треба? Чого не вистачає?
Змовчало. Нічого не відповіло. Тільки сосни гули своє «у-у-у-у» протяжно. Дак хіба не завиєш, коли горечко Яке ж горечко. Хлипнула. Раз, вдруге. А потім як заголосить над своєю доленькою гіркою, і світ перед очима затуманився. Напився. З самого ранку набрався Олексій. Та що там зранку? По кілька разів на день підігрівається чоловік, а вона ж за ним, мов тінь (вже забула, як вонопросто жити, не озираючись), а все дарма. Як не старається, очей не спускає, а чоловік разі красивий. І хоч умовляй, хоч кричи, вбийся чи біля нього в труну ляжвсе одно. Мучиться. Себе зі світу зводить. І її заразом. Ех. Ще допоки синок Ігор біля них жив то хоч якось тримався. Випивав, звичайно, але не постійно ж. Бо син. А тепер, як прорвало. Поїхав Ігор у Київі все, скінчилось її раювання. Ніби ж і радіти треба, що вчиться синок, що мрію свою вхопив за хвоста, а душа болить, ой болить, і за сина, і за чоловіка. За чоловікакриком кричить. Оце воно щастя чорно-біле. Невже у всіх людей таке? Тут радієш, а тут мучишся?
Кру-кру!!!
Жінка підвела голову, сторожко примружила очі. Високо-високо, над сосновими кронами, кружляла цятка й каркала, немов сповіщала, що гості в лісі. Еге, тобто вона, Оксана, гостя. Шурхіт вуха нашорошив і пирхнув.
Ш-ш-ш, хороший мій. Тихше. Не подобається тобі? І мені не подобається. Розкричався. І без каркання вдавитись хочеться.
Оксана до коня говорить, а у самої мурахи по спині туди-сюди. Бр-р-р. Недарма. Ой недарма видиво таке на її голову. І куди вона їде? Чого? А головне, до кого? От звідки ця дівчина взялася? Га? Вже скільки років минуло, як приблудилась, а досі ніхто про дівку нічого не знає. Правду людоньки кажуть, що дика. Он крука приручила. Оксана ще й не вірила, відмахувалась, мовляв, вигадаєте таке. А тепер бачить, що правда, бо летить птах попереду воза, рівненько летить, мов веде. Господи, а довго ще? Бо страху наберетьсяніч не спатиме.
Давно ж вона у баби Марусі була, вже й призабула коли. Років з сім, мабуть. Все не до того, крутиться-вертиться. Хіба до гостин? А тепер спробуй розберитуди чи не туди. Добре, що хоч Шурхіт упевнено йде. Дівчата ж на ньому їздили, колияк його там? Носа Тьху ти! Перебийноса забирали від химерниці. Ох і розмов було! Олексій дак і матюкався, як про мера чув. І правильно. Носить їх нечистий до відьом. Краще б працювали.
І тут раптом кінь став, як укопаний. Жінка ледве сторчака не вилетіла з воза.
Шурхоте, ти чого?
Озирнулась і рота роззявила від здивування: треба ж, як заросло все, не одразу й пізнала. Якби не галявинка поперед хатини, то й не помітила б людського житла. А який будиночок був! Найкраще дерево. Міць. Здавалось, віки стоятиме, а ні, час поборов, ото проковтне ліс хатуне знатимуть, чи й була Крук, як підтвердив, закричав востаннє й зник у сосновій гущавині, що в стіну пірнув. Та ну його, ще привидиться уночі харцизник крилатий, а Оксані треба скорше додому вертатися.
Агов! Є хто живий?
Тиша. Нема нікого, чи що? Прочинила двері, увійшла до сіней, а у самої відчуття, що от-от хустина баби Марусі замиготить.
Агов
Не відповідають. Може, справді щось із дівкою сталося? Рвучко відчинила двері й вже на порозі відчула, як запахло тістом. Юна господиня стояла спиною і місила тісто у деревяній діжі. Оксана аж отетеріла від несподіванки. Бач, хазяйка.
Доброго здоровячка. Що це ти, дитино, затіяла?
Дівча озирнулось, підвязане хусткою білою, здмухнуло борошно з чола, й невагома хмаринка закружляла довкола засмаглого личка. Красуня. Очиськащо ніч.
Хліб.
Оксана розгубилась остаточно. Вона паску раз на рік пече, а оце мале хліб замішує:
Так його ж у магазин щодня завозять. Хочеш, я тобі через день чи два привозитиму? каже, а подумки сама себе лає. Коли їй той хліб возити? Хіба Олексію доручить. А що? При ділі буде, а заразом траву для кролів коситиме.
Дівчина усміхнулася:
Спасибі, тіточко, але гостей домашнім хлібом частуватиму.
Жінка розгублено озирнулась кімнатоюпустка пусткою. Певно, хворе дитятко. Кого годувати зібралося? І на Оксану не зважаємісить, опускає крихітні кулачки, виймає, гойдає з боку в бік, що дитину сповиває, і нашіптує щось своє. Свічки скрізь. Це ж тутечки й електрики нема, при свічках у лісі ночує Бідолашна.
А як звуть тебе?
Так ви ж імя мені дали.
Я? перепитала.
Селяни з Джерельного Інгою кличуть.
Інга Чудне. Теє Модне. Чуєш, Інго, давай хоч ліхтар купимо, отой, що від сонячного світла заряджається. Я такі у Чернігові бачила. Баба Маруся в лісі своєю була, а тобі, гляди, уночі страшко.