Не треба. Вам платити доведеться. А де ті гроші, коли змій зелений життя смокче?
Оксана вкляклаяк стояла, банку заледве з рук не впустила.
Що?
Дівча продовжувало місити тісто, голови не підвело.
Горілка ні йому, ні вам жити не дає. Ходіть біля нього не ходіть, а не встережете.
Звідки знаєш? а сама мізкує, що, може, хто з села плітку приніс на хвості. Цікавих до чужої біди знайдеться, хоч чергу шикуй.
Бачу. Болить у нього ось тут, і ткнула в груди, де лишилась кругленька цятка.
Що болить?
Зиркнула, усміхнулась так, що мурах крижаних за комір всипала.
Душа. Але ви себе не виніть. Якби не ви, його на світі давно не було б.
Оксана відчувала, як серце засіпалось. Треба ж. Дівчина, мов рентгеном, висвітила. Он, на стілець киває:
Посидьте. Вам би ще й поспати хоч дві годинки спокійно.
Оксана захвилювалась. Що ж це воно таке? Звідки знає, що безсоння замучило?
Не виходить у мене заснути
Мала крутнулась на одній нозі, у піч зазирнула, вихопила щось звідти, у чашку налила й простягнула, а у самої рукибілі-білі. Й чашка в тісті, а в нійщось тепле. Чай?
Випийте.
Нащо?
Легше стане.
Звідки знаєш?
Дівча дивилось пильно, так, що хотілось заховатись від її очей подалі. Ще й відчуття дивні. Ніби Оксана в операційній, правда, розтинають не тіло, а десь глибше.
Самітниця відповіла:
Просто ЗНАЮ. Не бійтеся. Вихороша. Хорошим людям боятись нема чого. Відвар заспокоїть. Передрімаєте у мене. Дивись, і чоловік протверезіє, переживаючи.
Оксана дивувалась собі, як новорічному диву. Випила ледве не одним ковтком невідомо що, механічно поставила кошик з передачкою на стілець, вляглась посеред білого дня на чужому тапчані й давай малюнки роздивлятись на стінах. І головнемовчки. Може, це гіпноз? Хоча на неї він не діяв. Ніби. Приїздили ж колись до клубу шарлатани, то баби відключались одна за одною. А перед Оксаною махали вони руками, махали, а вонамолоденька, їй смішно, а сміятись соромно, бо люди аж роти повідкривали з цікавості. То після їй сказали, що сильну енергетику має. От. І куди зараз та енергетика поділась? Хоча зрештою, яка різниця? Опиратись немає ні сил, ні бажання.
Ще й сосни за вікном розвішують сни на колючках. Тісто пахне. Годинник цокає. За вікном Шурхіт пасеться собі. Спокійно. Ніби світ зник кудись. І нема ні зілля на грядках, ні замоченого одягу, ні мяса в каструлі. А ну йоготой борщ! Схочесупу зварить, а схоченапється. Може Оксана хоч раз відпочити. Один-єдиний раз. Ще й повіки важкі стали, ніби хто по гирі поклав, очі заплющуються та й по всьому. А солодко як добре як спокійно
Отямилась, коли вечір ворушився у траві, сутінки плавали лісом, а в небі за кілька годин мали зявитись перші зірки. Пахло свіжоспеченим хлібом. Жінка розплющила очі й страшенно здивувалась годиннику. Девята. Ранок? Вечір? Що?
Не хвилюйтесь До темряви додому повернетесь. А випєте ось це, і всю ніч спатимете.
Оксана кліпнула, підхопилась, хустку на голову повязала й не відчула болю в руках. Дивина.
Мені додому треба.
Дівчина усміхалась й простягала кошик. У ньомупорожня банка з окрайцем хліба на дні, ціла буханка, ще й відвар загадковий. У пляшці з-під нашатирю.
Випийте обовязково перед сном. Допоможе.
Оце я дала, дак дала. Треба ж Спасибі тобі, дитя.
Вибач, коли що не так. Я й не помітила, як вимкнулась.
Не рвіть, тітко, душу. Вона у вас красива. І бережіться вогню, що за городом
Якого вогню?
Пекельного. Звільнятьне плачте. Буде інший заробіток. Хороший заробіток. А головнепоруч.
У Оксани складалось враження, що вона ще спить і ніяк не прокинеться. Вогонь. Заробіток. Дурниці якісь слухає, а вдома Льоша чекає. Ото він їй випише! Схопила кошик, кивнула на ходу й стрімголов з хати. Шурхіт радісно задрав голову.
Зачекався, хороший мій А хазяйка твоя зовсім тютю. Спати вклалась. Поїхали швиденько
Щасти вам, тьотю. До скорої зустрічі.
Жінка озирнулась. На порозі стояла дивачка й махала рукою.
Еге Ти коли що у село приходь. Спитаєш Гайдуків. Оксану. Ми по Садовій живемо.
Добре. Але ви до мене швидше потрапите.
Теє Буду в місті, спитаю про отой сонячний ліхтар.
Дівча засміялось:
Мої гості тут і станцію запустять, коли треба буде. Не переживайте.
Бідна дитина, бідна. Таки хвора шепотіла Оксана собі під ніс і молила небо, аби чоловік був тверезий. Бо якщо пяний, то зовсім біда.
* * *
Руслана вкрилась маминою ковдрою з головою, скрутилась калачиком, аби повністю уміститись під нею, і усміхалась. Натомість доглядальниці, Ніні Василівні, було не до сміху. Жінка спантеличено спостерігала за дивацтвом хворої, однак не чіпала. Що з неї візьмеш? Певно, наркотик подіяв. Хоча й не зовсім наркотик. Одне слово, упорснули сильнодійне знеболювальне, бо зовсім зле було. А чого чекати? Тяжка. Нехай хоч не мучиться.
Руся не підозрювала, що з нею відбувається. Здавалося, що це мама вкрила її, з обох боків руками притисла й зараз прошепоче: «А де це моя дівчинка? А куди це вона сховалася?» Мама любила розповідати казки. Коли Руся була маленькою, вони удвох вмикали чарівний ліхтарик-зірочку, мама ховала за вушко неслухняне пасмо волосся, торкалась щічкиніжно-ніжно і якось невагомо, ніби вже тоді була привидом, і шепотіла: «Принцесо чужих сновидінь, ви готові слухати казку?» Руся так і не спитала, чому «чужих», а коли підросла, відповіді не потребувалавже знала: чужим може бути не лишень сновидіння, а й цілком реальне життя. Принаймні у мами воно було «чужим». Іноді Русі навіть здавалося, що мовчазна жінка із ямочками на щоках опинилась поруч з ними випадково, через якусь невдалу і прикру помилку. І якби не вона, Руслана, тобто її поява на світ, усе могло скластись інакше.
Мовчи! Можеш навіть рота не відкривати. Про сімю я дбаю? Я! Тому я буду рішати Що ти узагалі тямиш, блоха книжкова! Глянь на себе, ану, роздивись. Бачиш, пусте місце Ото ти і є! Що? Крапельки знов крапаєш? Давай-давай, ковтай свої антидепресанти Чокнута! І щоб дити ні мізки не сміла промивати казочками своїми! А то ще, не дай Боже, і вона в матусю вдасться, дурдом буде, а не хата.
Батькові не варто було турбуватися: від мами у двоповерховому котеджі на околиці міста майже нічого й не лишилося якось одразу. Хоч би щось Натомість Руся й досі, хоч минуло два роки, а якщо бути точноюдвадцять три місяці й два дні, боїться підходити до сірої будівлі з табличкою «Міська бібліотека», бо якщо зважитись і потягнути на себе масивну металеву ручку, то можна відчути мамин запах А якщо заплющити очі, почуються її кроки між стелажами, а потім буде тихе і лагідне «Ваше замовлення виконано». Так дивно, ніби мама нарешті змогла самостійно обрати, де оселити память про себе
На похороні, до речі, ніхто з маминих колег до батька так і не підійшов, зюрмились осторонь, а Марія Петрівна з відділу комплектування раз по раз відмахувалася від шикання колег, протирала грубезні скельця окулярів і голосно схлипувала:
Одмучилось сонечко наше І не треба мені рота затуляти, не треба. Мені боятись нічого, виженуть, до мами в сусідній район поїду. А він хай послухає А то начальник великий, так і всьо? Вона ж через нього, паскуду, снодійне жменями ковтала, спокою шукала. От і успокоїв
Та цитьте ви. Покійниця, кажуть, поплутала й двічі ударну дозу випила Ніби розлад якийсь був Депресія
Еге ж бо Трохи тю-тю та й по всьому.
Руся затискає вуха, відганяючи настирливі голоси, хоче розкрити ковдру, відкинути її якнайдалі, щоб не пекло в грудях, не мучило так нестерпно, однак тієї ж миті наштовхується на «обережний» погляд поверх окулярівНіна Василівна.
Тобі погано?
Ніі одразу ж під ковдру. Краще б Алекс була. Правда. Вона принаймні переконувала, що все окей. Ясно, що ніяке воно не «окей», але ж не «погано», а ця Ніну Василівну батько «виписав» зі столиці ще до їх повернення в Українукерувався рекомендаціями: жінка начебто виходжувала пацієнтів зі схожою «клінічною картиною». От тільки ценавряд, з таким настроєм хомячок і той здохнув би від туги.
Руслана, якщо тобі стане гірше, дай знати. Домовились?
Ну от, будь ласка, а гірше ніби ж бути не могло. Руся заплющує очі й намагається зосередитися на плямах, цятках і блиманніце її персональний космос. Нещодавно дівчина десь прочитала, що відкритий космос пахне горілим мясом, розпеченим металом і зварювальним димом. Що ж і тут Русьці «пощастило», бо окрім шмарклів і сліз, нічого не вловлює Хіба страх
Кажуть, коли людина втрачає розум, вона не усвідомлює своєї хвороби Неправда. Руська одразу відчула щось не так, але їй було настільки погано, ніби нутрощі вивертало назовні, удруге вона відмахнулась від уявної картинки, бо та була надто швидкоплинна і нетривка. Ну привиділося й поготів, трапляється, он, побічна дія ліківщо тут дивного? Утретє коли це сталося втретє, Руся збагнулавсьо, абзац і уперше заплющила очі, аби сховатисяза кілька хвилин стався напад.
Ранок вона зустріла в реанімаційному відділенні районної лікарні. Жовті стіни, крапельниця і вікнопортал у реальний світ з «нормальними» людьми. Дівчина оговтувалась повільно і неохоче, ніби прагнула затриматись по той бік свідомості. Власне, так воно і було, адже до тями прийшла абсолютно інша Руслана Петрівна Перебийніссхиблена, тю-тю. «Чок-ну-та», сказала б Свєтка Попова й закліпала б нарощеними віямиодин в один гімнастика для очей. Шкода, що Русьці ота гімнастика не допомагала, як не старайся. У кріслі, де ще мить тому сиділа Ніна Василівна, Руська, приміром, могла вгледіти рудоволосу незнайомку, котра граційно закидала ногу на ногу, абсолютно не турбуючись, що термінатор у спідниці ось-ось мав повернутись із вбиральні. Після опівночі не спалося через плач дитини«неіснуючої», ніхто її не чує і не бачить, одна Руся мучиться і ота друга Виснажена жінка заколисує «конвертик» із немовлям, розхитуючи широкими стегнами, вигулькне то в одному, то в іншому кутку. Але Руся просила лишити світло увімкненим не через них, ні. Була ще третя, смаглява циганка з темними, що морок, очима. Її Руся боялась найбільше, бо коли чорнява красуня дивилась упритул, здавалося, це і є смерть.
На цій думці уявний весільний флер (Русю ж мають вбрати як наречену) підняли і гидотним голосом поцікавились:
Ти тут не задихнешся?
Руслана не стрималась і пирснула сміхомне Ніна Василівна, а екстрасенс. Блін, і нащо взагалі Руся додому повернулась? Думала, що тут краще буде. Рідні стіни. А кому вона тут потрібна, окрім стін?
* * *
Під воротами котеджу вовтузилась Надія Петрівна. Стара переступала з однієї хворої ноги на другу й ніяк не могла наважитись, хоча за своє довге життя от чого-чого, а сміливості не позичала.
Понабудовують, окаянні. Бач, і людського ока не бояться. А воно потім діткам розплачуватися. Ну і ну.
Охоронець Василь вийшов покурити на двір, чує «бу-бу-бу», вуха протер, прислухався, та ні, бубонить хтось. Визирнувбабця стоїть, мружиться.
Тобі чого?
Мені до Русланки.
Кого?
Тьху ти Русланку побачити хочу. Дочку хазяїна.
А Чого?
Стара стримувала себе як могла, правдоньку на язиці припинаючи, бо цей сич, чого доброго, може і не пустити.
Хворіє дитина. Провідати хочу, синку. Яблучок передати.
Кліпнув рудими віями і як зарегоче:
Яблучок Ти, бабо, з них сушки зроби. І пий узвар. А малій фруктів навезлиіндєйці б від заздрості луснули.
Та я побачити її хочу.
Ще чого. Це тобі не мавзолей. Хазяїн без того дикий. А ще як баби всякі почнуть туди-сюди сновигати, взагалі кирдик буде. По-хорошому кажу, чеши звідси, доки ціла.
Стара глянула на яблука в лозовому кошику, перевела очі на височезні ворота з гостряками, зітхнула, головою хитнувши:
Так і пропаде дитятко, прости мене Господи. Слухай, ти хоч передай їй, що баба Надя приходила. Га? Не забудеш? Так і скажеш, баба Надя.
Чоловяга шкірив вставні зуби:
Еге.
Гостя сплюнула собі під ноги, розвернулась і пошкутильгала у самісінький кінець вулиці. Ще й лаяла себе всю дорогу, що ціпок не взяла. Іч, молодицею схотіла бути. Стара вже, як світ, а дурна. Знала ж, що цим скінчиться, а все одно поперлась і яблук прихопила з саду домашнього. Тягне їх тепер, руки обриваються. А що той гусак казав? Сушки насушити й узвари пити?
Та щоб вам одну сушку і їсти, гаспиди проклятущі!і як жбурне кошика.
Яблука покотились по рівнесенькому, новісінькому асфальті, що намисто розірване. Схлипнула стара, кошика підняла й ледве-ледве почвалала туди, де остання «людська» хата залишилась. Мабуть, і тієї б уже давно не було, якби не в самому кінці, глушина-глушиною, далісамі зарості. До того ж нема куди бабі Наді звідси їхати, а головненема для кого земельку продавати. Еге. Землицю, де увесь вік віджила, як усі люди, а тепер, на схилі літ, багачкою зробилась несусвітньою. Хай би воно їм запалося. Іч, повибудовували. Як його? Котеджі. Засранці! Нема серед них людей. Покійна Лілечка хіба з донечкою Русланкою. Ті завжди віталися. Не гидували старою. Зупиняться, погомонять, у гості на чай запросять. Вона й ходила, стара тетеря, бо сама ж як палець А щохіба не можна сходити? Можна. От і ходила, доки було до кого Бо як не стало Лілечки сонечка ясного все й обірвалось. Дівчинка сиротиною лишилась. Саме-самісіньке. Ох, і тужила за мамою Руся. То лише їм не видко було, а баба Надя бачила. Все бачила. Бо й через паркан двометровий біду розгледиш, коли біда. Спинилась стара. Озирнулась востаннє. Двоповерховий будинок підсвічувався й здавався ще вищим, аніж був насправді. Іч, до неба тягнеться. Перехрестилась. Зітхнула.
Убережи Господи бідолашне дитятко твоє.
* * *
Ти що, здурів? Забрав Русю з лікарні, бо якась відьма нісенітниць наплела? Їй допомога потрібна. Чуєш? Кваліфікована. А не заговори відьмацькі.
Троє чоловіків сиділи на кухні у мера й похмуро цмулили віскі, яке цього вечора було що водиця. Скільки в себе не вливай, однаково не втечеш від біди, з усіх кутків дивиться.
Вашу дивізію! А то я не знаю? Може ти, Ваньок, підкажеш, що робити? Га? Знаєш, то кажи. Що?!
«Ваньок», або ж Радченко Іван Васильович, торгівельний бог Городового, тільки глибше у шкіряний диван пірнув. Оце засада. І хто його за язика тягнув. Ну? Хіба ж не видно, що у Петровича і без його пяти копійок дах зносить? Он Гришко мовчить і правильно робить. Сказанопрокурор. Навчився паузу тримати, а коли вже рота відкриє, дак точно у справі. О, зараз заспокоїть шефа. Точно.
Ну шо ти, Колю, мелеш? Хай мала візьме й почує. Еге? у прокурора навіть брова угору полізла для більшої переконливості.Луччє скажи, звідкіля дівка взнала про біду. З газет?
Петрович сидів, а як почув, з дивана підскочив, руки трусяться, червоний, плямами вкрився:
Які газети, Гришо! Які в біса газети!!! Вона ТАКЕ говорила, що у мене ноги відбирає. І про вас сказала. Еге. Мовляв, інші вже заплатили і свої могили мають.
Да цить ти! Розходився. Світ, батечку, тісний. Ой тісний. Ти й подумати не устигнеш, а за тебе вже розпишуться. Спостережлива дєвочка, видно. Ушла. Закономірність одстежила й на понт узяла.
Ну-ну Петрович нервово трусив цигаркою. Сказала, що Русьці в клініці не допоможуть, не допомогли. Бабла прорву спустив, а користінуль. Ще й про штучну вентиляцію легень лопотіти почали. Це шоб я свою Руську до апарату підключив, еге? І ждав. Чого ждав?
Кільця диму нечутно поповзли кухнею. Чути було, як думки у поважних головах одна об одну труться, а все дарма. Не сходяться кінцій усе. Першим здався Ваньок. Власник кількох торгівельних центрів (сарафанне ж радіо повідомляло, що у Радка були і клуби, і гральні автомати, ще й базар) скрушно зітхнув, почухав кучеряву голову й видав:
Чуєш, якщо справа в грошах, дак я дам. Не все спустив на лікування.
Петрович мовчки зиркнув з-під насуплених брів. Добре, підкине Радко грошенят, воно й зрозуміло: хто ще його ловелаську дупу в цьому місті прикриватиме, як не свої? А далі що?
Чуєш, Ваньок А ти на своїх скільки вбухав? Рахував? Клініки закордонні. Методи прогресивні. Допомогло воно? Га? Обидві лежатьне піднімеш.
Дарма він це бовкнув, Радка пересмикнуло й зразу ж до дверей хитнулотільки грюкнуло за ним. До кімнати увірвався легкий нічний протяг і миттєво вгруз у тютюновій завісі.
Петрович відчував, що перебраві не лише з Радченком. Андрійовича, приміром, ледь зі світу не зжив після приїзду німців. Угоду про співпрацю, бачте, зірвав. Ну-ну. Сам же винуватий. Кругом. А тут ще й нічка, твою дивізію. Руська ледь не задихнулася. Хіба тут нормальним будеш?
Дарма ти так Він допомогти хотів.
Наче лезо встромилий крутять ним, вертять, душу намотують.
Хіба я дитяті своєму допомогти відмовляюсь? Скажияк? Ану? Я послухаю. Медицина ваша, Гришо, дірка від бублика! Дуля. Коли за бугром не допомогли, то у нас стовідсотково загублять. Ет! Треба везти Руську в Джерельне.