Куди? Федорченко шоковано витріщився.
До відьми.
Ти серйозно? Оце у ліс попреш дитину? А коли задихатись почне чи кровотеча, не дай Боже? Шептати будеш? Чи настоянку з мухоморів накрапаєш? Ні. Ти, звичайно, батько. Нема питань. Але, браток, подумай. Мутиво якесь.
На цих словах відчинились двері й до кімнати просунувся Васильович зі свіжим горем на плечах, бо Петрович зопалу розтривожив. Спершу дружина номер один (Васильович її жартома називав «моя стара») обрадувала діагнозомонкологія. Ваньок навіть свою «нову» закинув, лікував Лідку як міг. Ні грошей, ні звязків не пошкодував, усіх догори дриґом поставив, мотався по закордонах, діагноз вивчиврайонним лікарям і не снилось, а нічого не допомогло. Зачахла Лідок. Царство Небесне. Тиха була жіночка, як Божий день. І померла тихо. З наркозу після видалення нирки так і не вийшла. Певно, серце. Радченко себе винив довго, запив по-чорному. Мовляв, загуляв і дружину не вберіг. А вона жяк-не-якматір єдиного сина. Потім взагалікіно. «Нова» Лідочка (друзяки гиготіли, що він їх за імям вибирав) заявила, так, значить, і так, якісь дивні симптомчики. Ваньок і дня не чекав, зразу ж по клініках, а тамяк обухом по голові. Діагнозодин в один, і навіть пухлина на тій самій лівій нирці, й прогресує, як скажена. Радко, бідолаха, з котушок злетів: витратив стільки, що страшно уявити. Правда, «нова» Лідочка з наркозу вийшла, ніби й нічого, а на третій день уві сні серце спинилось. І от. Їхній гультяйдвічі вдівець. Відволікти б якось, а тут у Петровича з Руською схожа історія.
Прокурор Федорченко зітхнув:
Ваньок, може, хоч ти йому клепки на місце вставиш? Га? Уяви, Петрович Руську до відьми везти зібрався. В ліс.
Але Радко мовчав. Хлюпнув собі віскі у порожній келих, випив, а потім як гепне кулаком об стілаж брязкальця на люстрі задзвеніли.
І хай везе!
Ти що? Хлопці, ви подуріли? До кого везти? Один кажедівка, а Сьомич бабу стару бачив. Ну, до якої повезете?
Сьомичу і привидітись могло. Дрімонув собі на пеньочку. Місцеві про бабу говорили? Говорили. От баба і наснилась.
Еге, і уві сні чисту правду розказала? Ще скажи, що то покійниця була.
Гришо, ти прокурор, то й думай, а мені байдуже. І якщо Петрович каже, що дівка, Значить, дівка. Каже, що знаюча, так воно і є. Він мужик тямущий. Собі гірше не зробить і дитяті теж. Хай везе. Чуєш, Петровичу? Якби у мене такий шанс був, то і я б повіз. Та хоч до чорта лисого, аби допомогло. Це твої, Гришо, загинули під колесамиі всьо. Зразу. А мої
Видно, і до прокурора черга дійшлазгадувати. Гіркота до горла підступилані вдихнути, ні видихнути, зіскочив й з усіх ніг у вбиральню, ледве дверей не виніснутрощі вивертав над унітазом, що підліток на дискотеці, після голову під холодну воду, та марно Память з впертістю маніяка вихоплює картинку з минулого й підсовує, ніби він оце щойно бачить. Зімята вщент машина. Найбільше постраждав правий бік. Місце, де мав бути пасажир, у прямому розумінні відсутнє. Його нема. Зате з-під сплющеної купи металу на сірий асфальт капотить кров й тоненькою цівочкою наближається до його черевиків.
Максимовичу, відійдіть!
Чиїсь руки торкаються плеча, але Максимовичстовп, стоїть і жде, аби червона рідина потекла у зворотному напрямку. Та вона не потекла. Не мають прокурори впливу на закони фізики. Свою матір ховав у закритій трунівідкривати не можна було. На кладовищі накрапала мрячка, а йому з якогось дива увижалось, що то мама звідти сварить неслухняного хлопчика. У день аварії він мав відвезти її на могилу до батька. Обіцяв. Але справи висмикнули. З прокурорами трапляється, згоден. Але якого біса він не передзвонив? Хвилинна справа ж. Все так просто. Натиснув кнопку: «Привіт, не жди». А подумки додати «обіймаю».
Максимович відсахнувся від дзеркала, підставив руки під холодний струмінь і застиг, доки пальці почало щипати.
Маячня
Такого не буває. Він готовий чим завгодно заклястися. Снаряди ж в одне місце не влучають і блискавка не бє. Тоді що то було? Він памятає сонячний день, центр міста, натовп людей, а у щілині між чужими черевикамижіночі пальці й метелики на нігтях. Кремню повідомили одразу, від прокуратури кілька кроків, добіг за лічені хвилини. Вона була ще тепла. Люська. Його мала дурненька Люська перебігала пішохідний перехід на червоне світло. Куди вона спішила? Купити модняві джинси? Помаду? Сумочку? Що? Вибігла прямісінько під колеса, таксист не встиг загальмувати, разі всьо. Чоловіка сіпонуло, він швидко закрутив воду й підніс руки до щік. Холодні. У сестри були теплі. Треба ж, метелики на нігтяхуцілілі, а її не врятували.
Коли Кремінь повернувся, Петрович цмулив віскі, а Васильович смоктав пяту сигарету поспіль. Прокурор сів між ними, відкоркував нову пляшку й, перехиливши, випив ледь не половину.
Гришко, стоп! Ти чого? Годі!
Ледве з рук видрали, а бідолаха долоні обтер (на чоловічій сорочці миттю розцвіли дві плями, наче дикий звір лапи поклав), подивився тоскно й видав:
Ех, Ванька, Ванька, ти хоч знав, що помирають. Попрощатися зміг.
Трійця вмовкла. Пусті пляшки. Похилені голови. Тиша стрибає крізь кільця диму, гойдається під стелею, але нікому з небожителів до неї жодного діла. Так і сиділи. Мовчки. Аж до ранку. Виявляється, є їх трохи. Гріхів. Нажили. Але хто без гріха? Отож, ніхто. Хіба що діти.
* * *
Руслана ворушила віями, мружачись під прямим сонячним промінням. Подорож у нікуди. Дівчина визначилась із назвою цієї авантюри майже одразу, як почула, що батько хоче відвести її до «знаючої» людини. «Тільки ти не лякайся, дочко, там трохи дико». Руся зрозуміла все. Не дурна. Батько стояв перед нею розгублений і погляд бігав туди-сюди кімнатою, як миша, котру ось-ось піймає кіт. Кітто її хвороба. Батько боїться хвороби, а значить, і саму Русю боїться. Бач, як виходить. Мабуть, правильноздихатись того, чого боїшся, відвезти подаліі все. Але зараз Русі все одно, більше того, вона навіть радіє цій подорожі. Правда. Немов маленька, кладе долоню на обличчя, морщиться, відчуваючи, як тепле сонячне проміння лоскоче шкіру. Як же вона скучила за справжнім сонцем!
Микола Петровичу, треба зачинити вікнопротяг.
Руслана здригнулась. Знов за неї вирішили. Алекс хоча б для годиться цікавилась, а ця Он, уже озирається, перевіряє, чи Руську протяг, бува, не висмоктав. А що? Разі нема. Вже у небі.
Петровичу, я переживаю. Ну, ці її вибрики. Зупинимось, то хай милуєтьсяскільки влізе, а в дорозі треба зачинить вікно.
Батько зітхає, але погоджується:
Руслано, потерпи. Скоро приїдемо, а там і ліс, і повітря. Сама побачиш.
Змовчала. Як завжди. Очимав поле, думкамив нікуди. І нема їй діла: куди везуть, чого везуть. Сонця тільки хочеться, щоб багато-багато сонця.
По лісу воно качалося, мов клубок, чіплялося за колючки соснових верхівок, обривало клапоть світла і знову коти лось вперед. Інга стояла по коліна в траві й зосереджено вибирала дрібні квітки. Коли бачила потрібну, зривала, підносила до губ, шепотіла щось своє і лише потім вплітала у віночок. Скоро. Скоро будуть.
Кру! Кру! Кру!
Підвела голову:
Тут уже? Добре.
З боку ґрунтової дороги справді чувся віддалений гул двигуна. Автомобіль їхав тихенько, ледве на пузі не повз. Петрович аж потом вкрився від зосередженості: от як тут проїхати, щоб Руслану не розтрясло? Нескінченна якась дорога, ще й «очкаста» під руку сопе. Щойно в ліс заїхали, так і давай крутитися в усі боки, очима блимає. Боїться, чи що? Оце візьме і заявить, що не підписувалась під таким. Може. Запросто. Він цих лікарів «соврємєнних» наскрізь бачить: тут клятву Гіппократа дали, а тут розвернулись і забули, в яке місце її засунули. Тільки ж він наче платить, не дарма ж. Видно, таки пожежа страху наробила, вона-вона, тут і думати довго не треба, у Петровича теж око смикається. Треба ж було в Джерельне заїхати і зразу на біду напоротись. Прогорілий дах якраз у них на очах валитися почав. Баби верещать, мужики матюкаються. І хазяїна не знайдуть ніде. От що воно таке, ну? Наче знак який, наче не перед добром. На цій думці авто та як підскочить, як трусоне:
Твою дивізію! заглушив мотор і сплюнув. Видно, приїхали.
Озирнувся до Русінімує дочка, кардіограму соснових верхівок роздивляючись, перелякалась, гляди Та що він себе заспокоює? Звісно, перелякалась, таке побачити. Ет! Наробив ділов, але уже назад не вернеш. Прочинив дверцята і як у паралельний портал втрапив: сосни шумлять, пташки день Божий благословляють, сонце крізь крони пробивається і голос жіночий:
А далі й не треба.
Що це було? у Василівни очі круглішають, крізь скельця окулярівто й зовсім біда, один в один сова лупата.
Кру-кру-кру!
Прислухавсякрук. Значить, тутечки відьма, недалечко десь. І голос її. Та онде ж, виходить з-за куща горобини, мале, худюче, джинси якісь подерті, волосся куйовдиться, ще й вінок у руках. Ну звєзда купальської ночі, їй-богу. І Василівна тут як тут з діагнозом:
Петровичу, а воно хоч нормальне?
Не дурніша за вас. Моʼ, ще айкю перевірите?
Перевіряти не довелось. Дівчина минула передні сидіння, наче то порожнє місце було, хоч би кліпнула для годиться, до задніх дверцят притулилась, голову нахи лила убік, коси чорними зміями лице оповили, і пальцями по склу веде, аж рипить. У Петровича піт цівочкою за комірне вся дівка, ой не вся. Ондечки і дочку злякалаРуська бліда зробилася, аж біла. Йому б вийти, допомогти, але дикунка з-під чорних брів тільки зиркі як цвяхом до крісла прибила, ремінь безпеки намертво заклинило.
А вона й сама піде Правда? до Русі.
Аякже, моʼ, побіжить наввипередки.
Боїшся А ти не бійся і двері відчинила, вінок на голову кладе.
Руська кліпає розгублено й слів дібрати не може. Ні, ну капець якийсь. Значить, боїться Руська. Боїться А була не була Вдихнула, відчула, як млосно пахне травами, ноги тремтять, долоні липкими зробилися, але нічого, хай. Може, варто порахувати до трьох? Щоб було легше. Добре. Це ніби на старті. Раз, два, трину? Руся підводиться і стоїть Та точностоїть! Ліс обертається швидко-швидко, наче жива карусель, верхівки сосен по колу біжать, недовго, правда:
Доць, ти що Ти так батька не лякай Давай доп оможу.
У хаті пахло хлібом свіжоспеченим, а сама кімната швидше нагадувала музейяк його? старовинного побуту. Точно! Зі свічками на вікнах, іконами та вишитими рушниками. Русі ніяк не вдавалось оговтатися, тому здавалося, що вся кров, яка тільки є, у голові стугонить. З батьком, певно, коїлось те саме, бо, коли він завбачливо опускав дочку на стілець, жилка на скроні пульсувалаживе на живому.
Ну от, хазяйко. Привіз тобі дочечку. Берешся допомогти? розгублений і знічений, він говорив, швидше, для годиться або власного самозаспокоєння. Так що скажеш?
Мовчала, обпершись об припічок спиною, дивилася кудись повз, на ікони. Натомість Василівна затято бубоніла у праве вухо, отуди, де жилка смикається:
Петровичу, ви упевнені? Це ж не хутір. Який це хутір? Нетрі
Цить те. Самі бачили, що на ноги стала А з вамиколода колодою.
Василівна ступає крок назад і вже не бубонить, ні, кожнісіньке слово карбує:
От і ладненько. Тільки майте на увазі: я знімаю із себе будь-яку відповідальність будь-яку.
Дарма вона це сказала, ой дарма. Руся інстинктивно зіщулюється, коли батько, вкриваючись червоними плямами, обпльовує столичні окуляри слиною:
Мені твоя відповідальністьдо одного місця! жилка на скроні смикається часто-часто. Руся знає, що це значить, Василівнані.
Здуріли з горяваше діло. Дочка тут до чого?
В хаті робиться тісно. Руся прагне злитися зі стільцем в єдине ціле, коли батько хапає Василівну попід лікоть і незграбно, якось по-мужицьки, волочить до дверей:
Ану ходімте надвір. Там побалакаємо.
Жінка в грубезних окулярах не опирається і слухняно дріботить за ним. Її червоні кросівки одного з найвідоміших брендів світу здаються тут геть недоречними, як і батьків піджак з відірваним ґудзиком. Руся пригнічено опускає голову і намагається зосередитись на чомусь сторонньому, чує, як цокає годинник, «зойкають» вхідні двері, скриплять мостини, протяг сіпає край вишитого рушника, зрештою не витримує і припадає чолом до вікна. Воно стареньке і немічне, здається, за сотню літ майже увійшло в землю, поміж сосен бачить людські постаті.
Кру! Кру! Кру!
Руся розгублено крутить головою, вигинаючись на стільці, однак птаха угледіти не вдається, і здається, що то небо кричить. Чи люди? Аж луна лісом котиться.
Схаменіться, поки не пізно. Кого ви знайшли? Кого? Наркоманка малолітня. Вона за свої дії не відповідає, бо тю-тю. А ви їй тяжкохвору довіряєте?
Сама ти тяжкохвора! Руся тут залишиться!
Помирати? Перший нападі все.
Всьо, кажеш? А у ваших лікарнях не так? От не так?
Батько мне сигаретиодну за одною: дістає з пачки, затискає між пальців, ступає крок до Василівни, бо слова ще крутяться на язиці, але натомість стискаються пальців кулак. Василівну відкинуло вбік, тремтячими пальцями вона тулить мобільний до вуха і говорить, говорить, говорить, без зупинок та пауз, час від часу зиркаючи крізь окуляри на батька, химерницю й принишклу хату. У хаті справді тихо-тихо, наче перед грозою. Руся видихає і теж дістає мобільний, але не для дзвінказнаходить гру «змійка», натискає «почати» і випускає на екран крихітного червʼячка Десь далеко кує зозуля Знічевя вона рахує оті «ку-ку, ку-ку, ку-ку», чує, як скриплять вхідні двері, однак голови не підводитьсоромно.
Пішки я не піду.
Значить, ждіть
Кінчики вух спалахують, Руся опускає голову ще нижче. Змійка заковтує останнього павука, приречено смикається вправо-вліво і наштовхується на власний хвіст. Що ж, мабуть, невідворотністьце коли поїдаєш самого себе.
Я не збираюсь сидіти тут до ночі
І не сиди Хто тебе тримає? Можеш лягти, бо я, поки дівка не вижене, з місця не зрушу. Чекатиму хоч до нового Пришестя
Чекати не довелось. Згодом Руся десятки разів прокручувала в памяті кадри свого падіння, намагалась зрозуміти, вихопити перші секунди, хвилини і не могла. Ось тут була змійка, котра хапає свій хвіст, і майже одразудощана підлога муляє щоку.
Дочко! Господи Руся!
Руслано, подивись на мене. Розплющ очі. Чуєш? Дивись на мене!
Твою ж дивізію! Та куди ти штирхаєш, коза драна! У вену треба! Кончиш дитяубʼю!
Що ще кричавне тямив, бачив, як дочку, єдину дитину, вивертають судоми, як вона безпорадно корчиться на зачовганій підлозі, вихаркуюючи кровʼяні згустки, і заходився криком, а якщо і хотів убити, то, либонь, себе.
Це ти винувата! Відьомське кодло заманила старого козла? Обкрутила? Убʼю! підскочив, згріб шмаркачку малолітню, за горло вхопивдумаввсьо, кончить прямо тутечки, біля печі, а воно хоч би кліпнуло, сіпнулось, очиськами свердлить і руки на грудях склало хрестом Він уже бачив схожий жест колись Хтось так само схрещував руки на грудях голих. Точно! Ще й родима пляма квіткою між нимияк намальована. І наче блискавка в тімячко:
Не може бути То давно було
А гріхи строку давності не мають, усміхнулась, а як вистрелила. Їх спокутувати треба. Розплатитись.
Петровичу і подих перехопило, як стояв, так і гепнувся навколішки:
Пожалій! Чуєш? Вона ж не винувата. Дитя. Сімнадцять рочків всього
А їм скільки було? Ну? Скільки?
Головою об підлогулусь:
Спаси Всьо віддам! Чуєш? Всьо! Хочдушу бери. Хочеш? Забирай!
Відсахнулася, дивилася на розчавленого чоловіка біля своїх ніг, а з очей сльозицівочкою.
Не треба мені чорноти твоєї. Свою маю
У закривавленій тиші було чути, як страшно хриплять легені сімнадцятирічної дівчинки. Невинна душа рвалась із пастки тіла, однак не встигла. Химерниця таки підійшла, схилилася, поклала долоні на груди й забубоніла «своє». Невже молитву читає? Молитву. Василівна від баченого й чутогополотно полотном, дівча до себе притисла і труситься, а циганціа моʼ, й не циганціоднаковісінько.
Ш-ш-ш-ш. Ось так Все, хороша моя. Все, і з-під брів тільки зирк. Ви її на ліжко перенесіть Там луччє буде
Василівна рота відкрила, щоб уставити свої пʼять копійок, тільки не встигла. «Хазяйка» підвелась і, похитуючись, рушила до виходу, а вже на порозі спинилась.
Матері ноги берегти треба, а сину ж перекажіть, що другнасправді ворог. Хай стережеться.
Василівна і зрозуміти не встигла, як ротом повітря хапати почала. Бо звідки? Як оце мале із лісу дізналося про мамин перелом і Славкову підставу з вкраденим телефоном?
А
Не бійся. До тюрми не дійде.
* * *
Під сільським магазинчиком «Кошик» стояли чоловіки, смалили найдешевшу «Приму» й говорили про глобальне.
Так шо там у япошок чути?
Шо? Кажуть, щоб ти, Петьок, у штани не клав.