«Мусиш їхати швидко, щоби встигати за мною сьогодні, малий-тінь, подумав він. Я маю кудись піти й дещо зробити».
Браян крутив педалі через бізнес-район, не переймаючись тим, щоб глянути через Мейн-стріт на «Необхідні речі», ненадовго зупинившись на перехресті, щоб недбало подивитися в обидва боки, перш ніж знову поспішити далі. Коли досягнув перехрестя Понд-стріт (тобто його вулиці) і Форд-стріт, повернув праворуч, замість продовжити їхати по Понд-стріт до свого будинку. На перетині Форд і Віллоу звернув ліворуч. Віллоу-стріт ішла паралельно Понд-стріт: задні двори будинків обох вулиць розташовувалися один навпроти одного, у більшості випадків відділені деревяною огорожею.
На Віллоу-стріт живуть Піт і Вілма Джерзики.
«Тут треба бути трохи обережним».
Але Браян знав, як бути обережним. Він усе продумав у голові дорогою зі школи, і вийшло легко, майже так, наче воно завжди там було, те знання про завдання, яке треба виконати.
У будинку Джерзиків було тихо, а на підїзній доріжці порожньо, та це не обовязково означає, що все безпечно й добре. Браян знав, що Вілма працює принаймні на пів ставки в «Маркеті Гемпгіллів» на шосе 117, бо бачив, як вона там орудує касовим апаратом, а навколо голови в неї, як завжди, повязано шарф, однак це не означає, що зараз вона там. Маленький побитий «юґо», який вона водить, може бути в гаражі, де його не видно.
Браян проїхав на велосипеді по підїзній доріжці, зліз, відставив ніжку. Тепер серцебиття відчувалось у вухах і горлі. Лунало ніби барабанний дріб. Він підійшов до передніх дверей, повторюючи слова, які скаже, якщо місіс Джерзик таки виявиться вдома:
«Доброго дня, місіс Джерзик, я Браян Раск з іншого боку кварталу, знаєте? Я учень середньої школи, скоро ми будемо продавати підписки на журнал, щоб купити для шкільного оркестру нову уніформу, тому я розпитую людей, чи не потрібно їм журналів. Щоб я міг прийти пізніше, як матиму набір для продажу. Хто продає найбільше, отримує призи».
Звучало непогано, коли він розробляв цей план у голові, і досі звучить добре, але все одно він відчував напругу. Зо хвилину він стояв на порозі, дослухався до звуків усередині будинкурадіо, телевізор із якимсь серіалом (проте не «Санта-Барбарою», вона починається лише через кілька годин), можливо, порохотяг. Він нічого не чув, та це означає не більше, ніж порожня підїзна доріжка.
Браян натиснув дзвінок. Десь у глибинах будинку почув невиразне «Дінь-дон!».
Браян стояв на порозі, чекав, час від часу роззирався, чи ніхто його не бачить, але Віллоу-стріт наче спала. А ще перед будинком Джерзиків ріс живопліт. І це добре. Коли робиш
(завдання)
щось, що людинаприклад, мама чи татоне зовсім схвалюють, живоплітнайкраще, що лише може бути.
Минуло пів хвилини, двері не відчиняли. Поки добре та краще перестрахуватися, ніж потім шкодувати. Він знову натиснув дзвінок, цього разу двічі, тож із нутра будинку долинув звук «Дінь-дон! Дінь-дон!».
Усе одно нічого.
Гаразд. Усе досить добре. Фактично все цілком чудово й максимально чотко.
Можливо, й цілком чудово та максимально чотко, але Браян не стримався й знову роззирнувсяцього разу злодійкувато, поки вів велосипед, не піднявши стійку, між будинком і гаражем. У цій зоні, яку хлопці з компанії «Сайдинг і двері від Діка Перрі» називають підворіттям, Браян знову припаркував велосипед. Тоді зайшов на задній двір. Серце калатало як ніколи. Іноді в нього тремтів голос, коли так сильно билося серце. Він сподівався, що, якщо місіс Джерзик на задньому дворі, садить цибулини квітів чи щось таке, голос під час розповіді про підписки так не тремтітиме. Якщо тремтітиме, вона може запідозрити, що він бреше. А це може призвести до такого лиха, про яке він навіть думати не хоче.
Позаду будинку Браян зупинився. Бачив частину заднього двору Джерзиків, але не весь. І раптом затія перестала здаватися такою веселою. Раптом це здалося злим розіграшем, не більше, проте точно не менше. У голові прорвався тривожний голос: «Браяне, може, просто сядеш на велосипед і чкурнеш звідси? Їдь додому. Випий склянку молока і добряче все це обдумай».
Так. Це здавалося вельми доброювельми розумноюідеєю. Він уже був почав дійсно обертатись а тоді йому явився образ, безмірно потужніший, ніж той голос. Він побачив довгий чорний автомобіль«кадиллак» чи, можливо, «лінкольн-марк IV», який зупиняється перед його будинком. Відчиняються двері, і з салону виходить містер Ліленд Ґонт. Лише містер Ґонт одягнений уже не в куртку-смокінг, як у Шерлока Голмса з тих історій. Містер Ґонт, що тепер крокує на горизонті Браянової уяви, у грізному чорному костюмі костюмі організатора похорону, а обличчя в нього далеко не приязне. Темно-блакитні очі ще більше потемніли від гніву, а губи оголили криві зуби але не в усмішці. Довгі тонкі ноги маршують по доріжці в бік переднього входу Расків, а чоловік-тінь, пришпилений до них, скидається на повішеника з фільму жахів. Підійшовши до дверей, він не натисне дзвінок, о ні. Він просто ввірветься всередину. Якщо Браянова ма спробує стати йому на заваді, він її відштовхне. Якщо Браянів тато спробує стати йому на заваді, містер Ґонт його вирубить. А якщо Браянів молодший братик, Шон, спробує стати йому на заваді, то містер Ґонт шпурне його через весь будинок, ніби квотербек «аве марію». Він кинеться нагору, горлаючи Браянове імя, а троянди на шпалерах зівянуть, коли по них пробіжить тінь-повішеник.
«Він і мене знайде, подумав Браян. Коли він стояв збоку біля будинку Джерзиків, його обличчя слугувало етюдом у переполошених тонах. Навіть якщо ховатимусь. Навіть якщо втечу аж до самого БОМБЕЯ. Він і там мене знайде. А коли це станеться»
Він спробував заблокувати цей образ, вимкнути його, та не міг. Він побачив, як очі містера Ґонта розростаються, перетворюються на блакитні розколини, глибина яких сягає далеко-далеко в якусь мерзенну індигову нескінченність. Він бачив довгі руки містера Ґонта, з химерно рівними пальцями, що перетворюються на кігті, опускаючись йому на плечі. Відчув, як від дотику на шкірі виступають сироти. Почув рев містера Ґонта: «У тебе є дещо моє, Браяне, і ти за це не заплатив!»
«Я віддам! почув він власний крик у бік викривленого полумяного обличчя. Будь ласка, будь ласка, я віддам, віддам, лише не робіть мені боляче!»
Браян повернувся в реальний світ, затурканий, як і тоді, коли у вівторок вийшов із «Необхідних речей». Відчуття зараз були далеко не такі приємні, як тоді.
Він не хотів віддавати картку Сенді Коуфекса, у цьому річ.
Він не хотів, бо вона його.
8
Майра Еванс ступила під навіс «Необхідних речей» у ту ж мить, як син її найкращої подруги вийшов на задній двір Вілми Джерзик. Погляд Майри, спершу собі через плече, тоді вздовж Мейн-стріт, був навіть злодійкуватішим, ніж погляд Браяна на Віллоу-стріт.
Якби Кораяка дійсно її найкраща подругазнала, що вона тут і, що важливіше, чому вона тут, то, мабуть, більше б ніколи з Майрою не заговорила. Бо Корі також хотілося мати ту фотографію.
«Не зважай», подумала Майра. Їй спали на думку дві приказки, обидві начебто чудово підходили для цієї ситуації. «Хто перший, того й капці», заявляла перша. «Очі не бачать, серце не болить», стверджувала друга.
І все одно, перш ніж вирушити в центр, Майра вдягнула великі окуляри «Фостер Ґрант». «Краще перестрахуватися, ніж потім побиватися», ще одна вартісна порада.
Тепер вона повільно підібралася до дверей і роздивлялася табличку, що там висіла: ВІВТОРОК І ЧЕТВЕРЛИШЕ ЗА ПОПЕРЕДНЬОЮ ДОМОВЛЕНІСТЮ
У Майри не було домовленості. Вона прийшла сюди нічого не обдумуючи, гнана дзвінком від Кори, що відбувся хвилин двадцять тому.
Я весь день про це думаю! Я просто мушу собі її мати, Майро треба було в середу купити, але в мене лише чотири долари в сумочці було, а я не знала, чи візьме він особистий чек. Сама знаєш, як то незручно, коли не приймають. Картаю себе відтоді весь час. Та шо там, я й очей не стулила минулої ночі. Знаю, ти, мабуть, думаєш, що я здуріла, але так і є.
Майра й близько не вважала її здурілою і знала, що це правда, бо й сама минулої ночі очей не склепила. І з боку Кори неправильно припускати, що фотографія мусить належати їй лише тому, що вона побачила її першоютак, ніби в неї на це якесь Богом дане право чи що.
Все одно не вірю, що вона її першою побачила, пробурмотіла Майра сердитим тоном. Я думаю, що це я перша побачила.
Питання, хто першою побачила ту смаковиту фотографію, все одно спірне. Неспірною була думка Майри про те, як вона почуватиметься, коли заходитиме в дім Кори й бачитиме ту фотографію Елвіса над камінною полицею, одразу між Кориною керамічною фігуркою Елвіса й Кориним порцеляновим пивним кухлем з Елвісом. Коли вона собі це уявляла, шлунок Майри піднімався десь аж під серце й зависав там, скручений, ніби волога ганчірка. Так само вона почувалася під час першого тижня війни проти Іраку.
Це неправильно. У Кори ціла купа різних гарних речей із Елвісом, вона навіть раз була на його концерті. Це було в адміністративному центрі Портленда десь за рік до того, як Короля покликали в рай, до його любої матусі.
Та фотографія має бути моя, крізь зуби процідила Майра і, збираючи всю свою сміливість, постукала у двері.
Ті відчинилися ще до того, як вона опустила руку, і її ледь не збив із ніг вузькоплечий чоловік, що саме виходив.
Вибачте, пробурмотів він, не піднімаючи голови, і їй заледве вдалося усвідомити, що то містер Константін, фармацевт із «Супер Ліків Лавердьє». Він поспішив через вулицю, а потім на міську толоку, стискаючи в руках невеликий загорнутий пакунок і не роззираючись ні праворуч, ні ліворуч.
Коли вона обернулася, у дверному прорізі стояв містер Ґонт, усміхаючись їй і не зводячи радісних карих очей.
У мене не призначено зустріч тихенько промовила вона.
Браян Раск, який звик до того, що Майра говорить тоном повної владності й упевненості, і за мільйон років не розпізнав би той голос.
Уже призначено, дорогенька, відповів містер Ґонт, усміхаючись, і відійшов убік. Ласкаво прошу! Заходьте вільно й залиште трохи того щастя, яке з собою принесли!
Після одного швидкого огляду місця, щоб пересвідчитися, що знайомих тут немає, Майра Еванс поквапилася всередину «Необхідних речей».
Двері за нею зачинилися.
Долоня з довгими пальцями, білими, наче в трупа, потягнулася крізь темряву, віднайшла кілечко на шнурку й опустила жалюзі.
9
Браян і не усвідомлював, що затамував подих, доки не випустив повітря довгим свистливим зітханням.
На задньому дворі Джерзиків нікого не було.
Вілма, без сумніву, підбадьорена хорошою погодою, вивісила прання, перш ніж піти на роботу чи куди там вона пішла. Білизна ляскала на трьох мотузках під променями сонця на свіжому леготі. Браян підійшов до заднього виходу, зазирнув усередину, прикриваючись від відблиску долонями. Він зазирав у безлюдну кухню. Подумав, чи не постукати, а тоді вирішив, що це просто ще один спосіб позволікати з його завданням. Нікого немає. Найкраще, що можна зробити, це виконати те, для чого прийшов, і вшиватися геть.
Він повільно спустився сходами на задній двір. Мотузки, навантажені сорочками, штанами, білизною, простирадлами й наволочками, висіли ліворуч. Праворуч розкинувся невеликий город, з якого зібрали всі овочі, за винятком кількох миршавих гарбузів. В кінці городу виструнчилася огорожа із соснових дощок. Браян знав, що по той бік живуть Гемпгілли, лише за чотири будинки від його.
Злива попередньої ночі перетворила город на багнюку. Більшість гарбузів лежали напівзануреними в баюри. Браян зігнувся, зібрав по жмені темно-брунатної багнюки в кожну долоню й рушив до мотузки з одягом, а коричнева вода стікала йому між пальців.
На мотузці, що найближче до городу, по всій довжині висіли простирадла. Вони були досі вологі, але швидко сохли під поривами вітру. Ліниво ляскали. Чисті, бездоганно білі.
«Вперед, прошепотів у голові голос містера Ґонта. Вперед, Браяне, як сам Сенді Коуфекс. Вперед!»
Браян закинув руки за плечі, долонями до неба. Він майже не здивувався, коли помітив, що в нього знову стоїть, як уві сні. Він радів, що не засцяв. Це буде весело.
Хлопець упевнено махнув руками. Багно вилетіло йому з долонь довгими коричневими піке, що розірвалися на шрапнель, перш ніж уразити хвилі простирадл. Болото оббризкало їх текучими мотузяними параболами.
Він повернувся до городу, набрав іще дві пригорщі, жбурнув їх у простирадла, повернувся, взяв іще, іще кинув. На нього напало якесь шаленство. Браян методично походжав туди-сюди, спершу набирав болото, тоді кидався ним.
Браян би так увесь день продовжував, якби звідкись не донісся крик. Спочатку він подумав, що то кричать на нього. Браян зіщулився і видушив із себе переляканий дрібний писк. Коли усвідомив, що то просто місіс Гейвергілл кличе свого собаку по той бік огорожі.
І все одно йому треба звідси забиратися. І то швидко. На мить, проте, Браян спинився, роздивився результати своїх діянь і відчув скороминущий трепет сорому й тривоги.
Простирадла захистили більшу частину одягу, але самі вони були обліплені баговинням. Було лише кілька окремих білих клаптиків, що показували, якого кольору простирадла були спочатку.
Браян опустив очі на закаляні багном долоні. Тоді кинувся до рогу будинку, де стирчав кран. Його ще не перекрили перед зимою. Браян повернув вентиль, і з крана полився холодний потік. Він підставив під нього руки й щосили тер їх одна об одну. Умивав, доки весь бруд не щез, включно з поганню під нігтями, не зважаючи на закоцюбіння, що дедалі більше посилювалося. Навіть потримав рукави сорочки під краном.
Він вимкнув кран, повернувся до велосипеда, підняв ніжку й вивів його назад на підїзну доріжку. Пережив дуже погану мить, коли побачив, як наближається малий сімейний автомобіль жовтого кольору, але то був «сівік», а не «юґо». Авто проїхало не сповільнюючись, а водій навіть уваги не звернув на хлопчика з червоними шкарубкими долонями, що завмер біля велосипеда на підїзній доріжці Джерзиків, хлопчика, чиє обличчя слугувало ледь не білбордом з одним-єдиним словом «ВИННИЙ!», виведеним крикливими літерами.
Коли авто зникло, Браян виліз на велосипед і почав крутити педалі, несучись поперед батька в пекло. Він не спинявся, доки не викотився на підїзну доріжку свого дому. На той час закляклість уже покидала його руки, але вони чухались і пекли і досі були червоні.
Коли він зайшов усередину, мама гукнула з вітальні:
Браяне, це ти?
Так, ма.
Те, що він учинив на задньому дворі Джерзиків, уже здавалося сюжетом з якогось сну. Звісно, хлопчик, що стоїть тут, у цій залитій сонцем логічній кухні, хлопчик, що вже біля холодильника й дістає звідти молоко, не може бути тим же хлопчиком, який по запястки занурював руки в болото на городі Вілми Джерзик, а тоді шпурляв ним на її чисті простирадла знову, і знову, і знову.
Звісно ж ні.
Він налив собі склянку молока, роздивляючись долоні. Чисті. Червоні, але чисті. Поставив молоко назад. Серце повернулося до звичного ритму.
Браяне, як там у школі? доплив голос Кори.
Нормально.
Хочеш подивитися зі мною телевізор? Скоро почнеться «Санта-Барбара», і в мене тут «гершіс кіссес».
Звісно, погодився він. Але спочатку нагору на хвилину зайду.
Тільки молоко там не залиш! Воно скисне, смердітиме, і ту склянку посудомийка ніколи не відмиє!
Не залишу, ма.
Дивись мені!
Браян пішов нагору і пів години просидів за столом, милуючись карткою Сенді Коуфекса. Коли зайшов Шон і запитав, чи він не хоче піти з ним у магазинчик неподалік, Браян захряпнув альбом із картками й наказав Шонові забиратися з кімнати й не повертатися, доки не навчиться стукати у двері, якщо ті зачинені. Він почув, як Шон стоїть і плаче в коридорі, й не відчув ні краплі співчуття.
Урешті-решт, мають же бути якісь манери.
10
В окружній тюрмі гульбу доглядач завів, Там був тюремний гурт, що вшкварив бісів. Холодна аж хиталась, як рубали рок, Чули б ви співи тих тюремних пташок!
Король стоїть, розвівши ноги, блакитні очі горять, холоші-кльош білого комбінезона трусяться. Штучні діаманти мерехтять і виблискують під світлом прожекторів над головою. Пучок синьо-чорного волосся падає йому на лоба. Мікрофон біля рота, та не настільки близько, щоб Майра не бачила відкопилений вигин верхньої губи.