Після цього усмішка трохи зівяла.
«Ти для цього його купив? Щоб тримати на найвищій полиці за замкненими дверцятами?»
Гю знову повільно надпив. «Гаразд, подумав, можливо, це не надто добре. Але краще так, ніж щоб якась капосна дитина вкрала».
Зрештою, уголос промовив Гю, зараз уже не 55-й. Уже не те, що колись.
Він кивнув, ніби наголошуючи свої слова. І все одно, думка нікуди не зникла. Який толк з того хвоста там? Який толк для Гю чи інших?
Але ще дві-три склянки розібралися з тією думкою. Дві-три склянки переконали Гю, що покласти лисячий хвіст назад, на місце, найрозумніше й найраціональніше рішення у світі. Вечерю він вирішив відкласти. Таке розважливе рішення заслуговує, щоб його відзначили однією-двома склянками.
Він знову наповнив креманку, всівся в одному з кухонних крісел з трубчастими сталевими ніжками й запалив цигарку. І сидячи там, випиваючи й струшуючи завитки попелу в одну з форм від замороженої вечері, Гю забув про хвіст і почав думати про Нетті Кобб. Психовану Нетті. Він збирався трохи розіграти Психовану Нетті. Може, наступного тижня, може, ще через тиждень але цей тиждень найімовірніший. Містер Ґонт сказав йому, що не любить марнувати час, і Гю з радістю повірив йому на слово.
Він очікує цього.
Це трохи розібє монотонність.
Гю пив, курив, і коли зрештою за чверть десята відключився на брудних простирадлах вузького ліжка в іншій кімнаті, то на обличчі в нього грала усмішка.
3
Зміна Вілми Джерзик у «Маркеті Гемпгіллів» закінчилася, коли магазин зачинився о сьомій. О сьомій пятнадцять вона заїхала на підїзну доріжку свого дому. Мяке світло лилося крізь затягнуті штори через вікно вітальні. Вона ввійшла і втягла носом повітря. Відчувався запах макаронів із сиром. Непогано принаймні поки що.
Піт розвалився на дивані без взуття і дивився «Колесо фортуни». На колінах у нього лежала портлендська «Пресс Геральд».
Я прочитав твою записку, сказав він, швидко виструнчуючись і відкладаючи газету. Поставив рагу в духовку. Має бути готове до сьомої тридцять.
Він дивився на неї щирими й дещо знервованими карими очима. Ніби собака, який щосили намагається задовольнити господиню. Піта Джерзика гарно надресували ще в ранньому віці. Він мав певні промахи, але вже давно такого не було, щоб вона прийшла й бачила, як він лежить на дивані взутий, і ще давніше, відколи смів запалювати свою люльку в будинку, а ще радше сніг у серпні піде, ніж він попісяє й по закінченні забуде опустити сідало.
Прання заніс?
Кругле відкрите обличчя скривилося від суміші провини й подиву.
Блін! Я зачитався газетою й забув. Уже йду. Він почав узуватися.
Не зважай, сказала вона й подалася на кухню.
Вілмо, я зараз принесу!
Не хвилюйся, солодко промовила вона. Я ж не хочу, щоб ти покидав свою газету чи Венну Вайт лише тому, що я останні шість годин пробула на ногах за касовим апаратом. Посидь, Піте. Відпочинь.
Їй не було потреби обертатися й перевіряти його реакцію. Після семи років шлюбу вона чесно вважала, що Пітер Майкл Джерзик більше не здатен її нічим здивувати. На обличчі в нього щось середнє між образою і слабкою досадою. Він постоїть там трохи після того, як вона піде, з таким виглядом, ніби щойно вийшов зі сральника й не дуже памятає, підтерся чи ні, а тоді візьметься за роботу, накриватиме на стіл і розкладатиме рагу. Він поставить їй купу запитань про її зміну в «Маркеті», уважно слухатиме відповіді й жодного разу не перебє деталями про власний день у «Вільямс-Браун», величезному агентстві нерухомості в Оксфорді, де працює. Що Вілму цілком задовольняє, оскільки для неї продаж нерухомості найнудніша тема, яка лише може бути. Після вечері він без попередніх прохань прибере зі столу, а газету почитає вона. Усі ці обовязки виконає він тому, що забув про одну дрібницю. Вілмі зовсім неважко принести праннянавпаки, їй подобається відчуття й запах речей, які провели чудовий день, сохнучи на сонці, але вона не мала наміру втаємничувати в це Піта. Такий у неї маленький секрет.
У Вілми багато таких секретів, і тримає вона їх з однієї причини: під час війни потрібно триматися за кожну перевагу. Бувають вечори, коли вона приходить додому й минає година чи навіть дві перестрілок, доки їй не вдається нарешті посунути Пітера в повномасштабний відступ, замінюючи його білі фішки на мапі бою в її голові на свої, червоні. Сьогодні вона здобула перемогу в сутичці за якихось дві хвилини після того, як переступила поріг, і Вілму це цілком задовольняло.
У душí вона вважала, що шлюбце агресивна пригода на все життя і в такій довгій кампанії, де не можна брати полонених і нікого не можна милувати, де жоден клаптик поля бою не залишиться недоторканим, з часом можна втратити смак до таких легких перемог. Та цей час іще не настав, тож вона рушила до мотузок із кошиком під лівою рукою й необтяженим серцем під випином бюста.
Вілма перетнула вже пів двору, коли зупинилася від спантеличення. Де, бляха, ділися простирадла?
Вона мала б їх легко помітити, великі прямокутні білі обриси в темряві, але їх там не було. Їх що, вітром знесло? Дурниці! Удень повівало трохи, але то навіть вітром важко назвати. Їх хтось украв?
Тоді пронісся порив вітру, і вона почула важке ліниве ляскання. Окей, вони на місці десь. Коли ти найстарша донька в розрослому католицькому сімействі з тринадцятьма дітьми, то знаєш, із яким звуком розвівається простирадло на мотузці. Але все одно звук був якийсь неправильний. Надто важкий.
Вілма ступила ще на крок уперед. Її обличчя, на якому завжди був злегка тьмяний вираз жінки, що очікує проблем, спохмурніло. Тепер вона бачила обриси або форми, які мали би бути простирадлами. Але вони були темні.
Вона зробила ще один, менший крок уперед, і двором знову пронісся легіт. Цього разу обриси поворухнулися в її бік, випинаючись, і не встигла Вілма підняти руку, як її вдарило щось важке й слизьке. Якийсь слиз бризнув їй на щоки, а до тіла притиснулося щось густе й вологе. Здавалося, ніби її намагається вхопити холодна липка рука.
Вілма Джерзик була не з тих жінок, що кричать легко й часто, але в ту мить вона закричала й впустила кошик для прання. Знову пролунав мякий ляскіт, і Вілма спробувала викрутитися від обрисів перед обличчям. Ліва гомілка наштовхнулася на вязаний кошик, і вона впала на одне коліно, уникнувши повного падіння лише завдяки поєднанню талану й швидких рефлексів.
Важка мокра штука заслинявилася їй по спині, густа мокрота ринула збоку по шиї. Вілма знову скрикнула і навкарачки відповзла від мотузок. Частина волосся виповзла з повязаної хустинки і тепер висіла їй над щоками, лоскочучи. Вона ненавиділа це відчуття але ще більше ненавиділа той потік, вязкі обійми з темної форми, що висить у неї на мотузці для одягу.
Двері кухні розчахнулися, і через двір долинув стривожений голос Піта:
Вілмо! Вілмо, з тобою все добре?
Ляскіт позаду неї гидкий звук, ніби хихотіння голосових звязок, укритих болотом. У сусідньому дворі високим неприємним голосом зарепетував дворняга Гейвергіллівдзяв! дзяв! дзяв! і це жодним чином не покращило психічний стан Вілми.
Вона підвелася й побачила, як Піт обережно спускається задніми сходами.
Вілмо? Ти впала? З тобою все добре?
Так! розлючено гаркнула вона. Так, я впала! Так, зі мною все добре! Включи довбане світло!
Ти не забилася
Просто включи те блядське СВІТЛО! крикнула вона на нього і витерла руку об перед пальта.
Її всю вкривала холодна гидь. Тепер вона так лютувала, що бачила власний пульс у вигляді яскравих цяток світла перед очима і найбільше злилася на себе, за те, що налякалася. Навіть на мить.
Дзяв! Дзяв! Дзяв!
Довбаний псяра у дворі сусідів здурів. Господи, як же вона ненавидить собак, особливо гавкучих.
Постать Піта відступила нагору кухонними сходами. Двері відчинилися, рука поповзла всередину, а тоді спалахнули прожектори, яскравим світлом наповнюючи задній двір.
Вілма опустила погляд на себе й побачила широку просіку темно-брунатної барви спереду її осіннього пальта. Вона люто витерла обличчя, витягнула руку й побачила, що та також покоричневіла. Вілма відчувала, як щось повільно й нудно стікає їй по спині.
Грязь! Вона остовпіла, не повіривши власним очамнастільки, що не усвідомила, що говорить уголос. Хто б міг таке їй зробити? Хто б посмів?
Що ти сказала, люба? запитав Піт.
Він уже був підходив до неї, але тепер зупинився на обачній відстані. Те, що Піт Джерзик побачив на обличчі Вілми, його неабияк схвилювало: здавалося, наче одразу під шкірою в неї вилупився виводок маленьких зміючок.
Грязь! скрикнула вона, простягаючи руки в його бік на нього. З пальців їй позлітали крупинки болота. Грязь, кажу! Грязь!
Піт подивився повз неї, зрештою усвідомлюючи. У нього відвисла щелепа. Вілма крутнулася в бік його погляду. Прожектори, встановлені над кухонними дверима, освітлювали мотузки для білизни й город із безжальною чіткістю, демонструючи все. Простирадла, повішані чистими, тепер звисали з прищіпок пригніченими вогкими шматами. Вони були не просто закаляні брудомвони були ним покриті, обліплені.
Вілма перевела погляд на свій городець і побачила глибокі виїмки на місці, де вичерпували болото. Побачила втоптану стежку, якою багномет ходив туди-сюди, спочатку заряджався, тоді підходив до простирадл, після чого повертався, щоб знову перезарядитися.
Сука-блядь! закричала вона.
Вілмо ходімо в будинок, дорогенька, і я силкувався віднайти потрібні слова Піт, а тоді відчув полегшення, ніби його зрештою просяяло. Я зроблю нам чаю.
Нахуй іди зі своїм чаєм! завила Вілма з висоти, най-найвищішої височини свого вокального діапазону, і дворняга Гейвергіллів по сусідству просто пішов ва-банк зі своїм дзявдзявдзяв, боже, як же вона ненавидить собак, це її зараз з розуму зведе, їбучий гавкітливий пес!
Лють переповнила її, і Вілма кинулася на простирадла, впилася в них нігтями, почала зривати. Пальці вхопили першу мотузку, і та репнула, ніби гітарна струна. Простирадла на ній ляпнулися мокрим мясистим плюскотом. Вілма стиснула кулаки, примружила очі, ніби дитина, в якої нервовий зрив, і величезним жабячим стрибком приземлилася зверху на одне з простирадл. Те змучено чваркнуло й роздулося, шматочками болота оббризкуючи її нейлонові панчохи. Це стало останньою краплею. Вона розкрила рот і заверещала від люті. О, вона знайде того, хто це зробив. Так-такечки-так-то-та. Ви не сумнівайтеся. А коли знайде
У вас там усе добре, місіс Джерзик? Голос місіс Гейвергілл, невпевнено-стривожений.
Так, бляха-муха, ми тут «Стерно» пємо й Лоуренса Велка дивимося, то, може, заткнете писок своєму дворнязі? викричалася Вілма.
Вона задихано відступила від брудного простирадла, волосся розсипалося їй по розпашілому обличчі. Щосили відкинула його. Довбаний собака її до сказу доведе. Довбане гавкітливе
Думки обірвалися з ледь чутним тріском.
Пси.
Довбані гавкітливі пси.
Хто живе одразу за рогом звідси, на Форд-стріт?
Уточнення: яка психована пані з довбаним гавкітливим псом з кличкою Рейдер живе отут за рогом?
Нетті Кобб, а хто ж іще.
Пес прогавкав усю весну тим високим щенячим гавкотом, що в печінках сидить, і зрештою Вілма потелефонувала Нетті й пояснила: якщо вона не може заткнути свого псяру, то його варто позбутися. Через тиждень, коли жодних змін (принаймні таких, які Вілма могла б визнати) не сталося, вона знову зателефонувала Нетті й повідомила: якщо та не може вгамувати свого пса, то Вілмі доведеться викликати поліцію. Наступного вечора, коли срана шавка знову почала своє дзявкотання й гавкотання, вона так і вчинила.
Десь через тиждень після цього Нетті прийшла в «Маркет» (на відміну від Вілми, Нетті потрібен якийсь час, щоб у голові все обдуматиобмислити навіть, перш ніж діяти). Вона стала в черзі біля Вілминої каси, хоча нічогісінько не купила. Коли надійшла її черга, Нетті заговорила своїм пискливим бездиханним голоском:
Припини створювати проблеми мені й Рейдеру, Вілмо Джерзик. Він хороший маленький песик, а ти краще припини створювати нам проблеми.
Вілма, завжди готова до битви, і близько не збентежилася від такого нападу на робочому місці. Навпаки, їй це навіть сподобалося.
Пані, ви ще навіть не знаєте, що таке проблеми. Але якщо ваш собака довбаний не стулиться, то дізнаєтеся.
Кобб зблідла як крейда, але виструнчилася, стискаючи сумочку так міцно, що сухожилля на її кощавих руках виступили від запястків аж до ліктів. Вона сказала: «Попереджаю тебе»і поквапилася геть.
Ой-йой, я ледь не всцялася від страху! гучно кинула їй вслід Вілма (присмак бою завжди дарував їй піднесення духу), але Нетті не повернуласялише почимчикувала трохи хутчіше.
Після цього пес утихомирився. Це Вілму радше розчарувало, тому що весна видалася нудною. Піт не демонстрував жодних ознак бунту, і Вілма переживала весняне знудження, яке не лікувала жодна зелень на деревах чи трави. От що реально могло б додати трохи барв і перцю в її життя, то це хороша пересварка. Якийсь час здавалося, що помішана Нетті Кобб прекрасно задовольнить цю потребу, та коли собака став поводитися пристойно, Вілма почала думати, що розваги доведеться шукати деінде.
А тоді одного травневого вечора пес знову розгавкався. Собацюра гавкав недовго, але Вілма чимдуж кинулася до телефону й усе одно зателефонувала Нетті її номер вона собі відзначила в записнику саме на випадок такої ситуації.
Вілма не марнувала часу на любязності, а перейшла одразу до суті.
Це Вілма Джерзик, дорогенька. І я телефоную, щоб повідомити: якщо ти не заткаєш того собаку, я сама його заткаю.
Він уже припинив! крикнула Нетті. Я перенесла його в дім, як тільки прийшла і почула! Залиш мене з Рейдером у спокої! Я тебе попередила! Якщо ні, то пошкодуєш!
Просто запамятай, що я сказала, промовила Вілма. З мене досить. Якщо він іще хоч раз почне те своє валування, копам я не дзвонитиму. Я сама прийду і переріжу йому горлянку!
Вона поклала слухавку швидше, ніж Нетті встигла відповісти. Головне правило в сутичках із ворогами (родичами, сусідами, чоловіком): останнє слово мусить бути за агресором.
Відтоді собака не подавав голосу. Можливо, й подавав, але Вілма не помічала. Він узагалі ніколи не був аж настільки докучливим, якщо чесно, і, крім того, Вілма взялася за нову перепалку з керівницею салону краси на Касл-Вю. Майже забула про Нетті з Рейдером.
Та, можливо, Нетті не забула про неї. Вілма бачила Нетті щойно вчора, у новій крамниці. І якби поглядом можна було вбити, міркувала Вілма, вона б там же намертво поточилася на підлогу.
Тепер, стоячи біля зашмарованих знищених простирадл, вона згадала вираз страху та непокори, що проступив на обличчі тієї хворої суки; як вона закотила губу, на мить вищиривши зуби. Вілма запросто впізнавала погляд ненависті, і саме його вона вчора бачила на обличчі Кобб.
«Я тебе попередила пошкодуєш».
Вілмо, ходімо всередину, попрохав Піт.
Він нерішуче поклав їй руку на плече.
Вона різко скинула її.
Лиши мене.
Піт на крок відступив. Він мав такий вигляд, ніби хоче потирати руки з нервів, але не сміє цього робити.
«Може, і вона також забула, подумала Вілма. Принаймні доки не побачила мене вчора в тому новому магазині. Або, може, уже давно щось планувала
(я тебе попередила)
у тій своїй пяній макітрі, а коли побачила мене, то зважилася нарешті».
За останні кілька секунд вона переконала себе, що все це робота рук Нетті, з ким іще вона бачилася за останні кілька днів, хто б тримав на неї образу? У місті й інші люди її недолюблюють, але такий учиноктакий підступний боягузливий учиноквписується в те, як Нетті на неї вчора дивилася. Той вищир суміші страху
(пошкодуєш)
і ненависті. Вона й сама скидалася на собаку, сміливого лише настільки, щоб кусати тільки тоді, коли жертва обертається спиною.
Так, це Нетті Кобб, без сумніву. Чим більше Вілма про це думала, тим більше переконувалася. І таке пробачити не можна. Не тому, що простирадла зіпсовано. Не тому, що це боягузливий вчинок. І навіть не тому, що таке може вчинити лише людина зі звихненим мозком.
Таке пробачити не можна тому, що Вілма злякалася.
Лише на мить, дійсно, ту мить, коли липка коричнева штука вигулькнула з темряви просто їй в обличчя, холодно обійнявши його, ніби долоня монстра але навіть одна-єдина секунда страхуце на секунду більше, ніж треба.