Друге правило: покупці-слідчі демонструють настільки бездоганну ввічливість, що вона межує з прохолодою. Третє: ніхто не має права запитувати (принаймні під час першого візиту) нового продавця про його історію й bona fides. Четверте: не варто приносити гостинець, особливо щось жалюгідне на кшталт домашнього торта чи пирога. Останнє правило, настільки ж незмінне, як і перше: не можна виходити останніми.
Такий поважний ґавотякий можна назвати «танцем жіночих слідчих дій»триває приблизно від двох тижнів до двох місяців, і він не передбачений, коли свій бізнес відкриває хтось із самого містечка. Таке відкриття радше скидатиметься на церковну вечерю на Тиждень старої домівки неофіційне, радісне й досить нудотне. Але коли новий торговець Не Звідси (ці слова завжди так вимовляють, тож великі літери можна буквально почути), «танець жіночих слідчих дій» такий же неминучий, як смерть чи сила гравітації. Коли випробувальний період закінчується (про це, звісно, ніхто оголошень у газеті не публікує, але всі якось знають), трапляється одна з двох речей: або рух торгівлі стає рівнішим, а задоволені клієнтки приносять запізнілі вітальні подарунки й запрошення В Гості, або новий заклад провалюється. У містечках штибу Касл-Рока люди називають дрібні підприємства банкрутами ще за кілька тижнів чи навіть місяців до того, як безталанні власники самі відкривають цей факт.
Як мінімум одна жінка в Касл-Року не грала за правилами, хоч наскільки незмінними вони здавалися для інших. Це Поллі Чалмерз, власниця ательє «Шито-крито». Більшість від неї звичної поведінки й не чекали. Жіноцтво Касл-Рока (а також значна частина чоловіцтва) вважало її Ексцентричною.
Поллі створювала всі можливі проблеми для самопризначених громадських суддів Касл-Рока. Перш за все люди ніяк не могли зійтися в думці: Поллі сама Звідси чи Не Звідси? Вона народилася й більшу частину дитинства провела в Касл-Року, це правда, проте потім у вісімнадцять років виїхала з животом, який їй надув Дюк Шіген. Це було в 1970-му, й відтоді вона приїздила лише раз, перш ніж переїхати назад назовсім у 1987 році.
Той короткий візит-повернення почався в кінці 1975-го, коли її батько помирав від раку кишківника. Після його смерті інфаркт пережила Лоррейн Чалмерз, і Поллі залишилася, щоб доглядати матір. Лоррейн розбив другий інфарктцього разу на смертьнапровесні 1976-го, і після поховання матері на цвинтарі «Гоумленд» Поллі (яку вже тоді оповивала справжня Атмосфера Таємничості, як запитати в місцевих пані), знову поїхала геть.
«Цього разу назавжди», зійшлися всі в думці, а коли в 1981 році померла остання Чалмерз, стара тітка Евві, а Поллі не приїхала на похорон, ця думка здавалася доконаним фактом. Проте чотири роки тому вона повернулася й відкрила свою кравецьку майстерню. Хоча люди точно й не знали, проте здавалося, що вона на цю справу витратила гроші тітки Евві Чалмерз. Кому б іще та скажена стара шкапа їх заповіла?
Завзятіші послідовники la comédie humaine (а такі становили більшість) були певні: якщо Поллі досягне успіху в її маленькій справі й залишиться тут, більшість речей, які їх цікавлять, стануть явними, варто лише почекати. Проте у випадку Поллі більшість тем залишилися прихованими. Це дуже дратувало.
Було відомо, що кілька тих проміжних років вона провела в Сан-Франциско, але оце й усеЛоррейн Чалмерз була майже безязикою, коли йшлося про її свавільну дочку. Поллі там навчалася чи що? Зараз вона вела бізнес так, наче була відвідувала спеціальні курси й дечого там навчилася, проте ніхто нічого не знав напевне. Повернулася вона неодруженою, та чи була заміжньою в Сан-Франциско чи деінде, де провела (чи не провела) якийсь час між Тоді і Тепер? І цього теж ніхто не відав, окрім хіба того, що за Шігена вона так і не вийшла: той пішов у морську піхоту, був у кількох ротаціях, а тепер продає нерухомість десь у Нью-Гемпширі. І чому ж вона повернулася сюди жити після стількох років?
Найбільше люди загадувалися, яка ж доля дитини. Гарненька Поллі зробила аборт? Чи віддала маля на всиновлення? Чи зберегла? Якщо так, то чи воно померло? Чи воно (бісить цей займенник) живе зараз, десь навчається й час від часу пише листи додому мамі? Цього теж ніхто не знав, і здебільшого запитання без відповіді про «це» дражнили найбільше. Дівчина, що виїхала на автобусі «Ґрейгаунд» з надутим вітром животом, тепер стала майже сорокарічною жінкою, повернулася, живе й тримає бізнес у місті вже чотири роки, а ніхто й гадки не має, яка стать у дитини, через яку та змушена була втікати.
От зовсім нещодавно Поллі Чалмерз знову почала демонструвати містечку свою ексцентричність, якщо комусь цього бракувало: вона останнім часом частенько складає компанію Аланові Пенґборну, шерифові округу Касл, а сам шериф Пенґборн поховав своїх дружину й молодшого сина лише півтора року тому. Таку поведінку ще не можна було б назвати Скандальною, проте вона, безумовно, Ексцентрична, тож люди особливо не здивувалися, коли побачили, як Поллі Чалмерз крокує по Мейн-стріт від своїх дверей до дверей «Необхідних речей» дві хвилини по десятій вранці девятого жовтня. Навіть не дивувало те, що вона несла в руках у рукавицях: судок «Таппервер», в якому міг лежати лише торт.
Це було, казали місцеві, пізніше обговорюючи таку витівку, цілком у її стилі.
2
Вітрину «Необхідних речей» відтерли від мила й за нею розклали близько десятка товарів: годинники, срібну підставку, картину, чудовий триптих фоторамок, який тільки й чекав, що хтось заповнить його улюбленими світлинами. Поллі схвально роздивилася їх і подалася до дверей. На них висіла табличка «ВІДЧИНЕНО». Коли вона зробила те, на що табличка натякала, зверху теленькнув невеликий дзвоникйого встановили після попереднього візиту Браяна Раска.
У крамниці пахло новими килимами й свіжою фарбою. Приміщення переповнювало сонячне світло, й, увійшовши, Поллі роздивлялася навколо, коли чітко зрозуміла: «Це успіх. Ще жоден клієнт не переступав цього порога, я першаале це вже успіх. Неймовірно». Такі поспішні висновки були їй невластиві, як і відчуття миттєвого схвалення, але такі думки важко було заперечити.
Над однією з шафок схилився високий чоловік. Коли пролунав дзвінок, він підняв голову й усміхнувся їй.
Доброго дня, привітався.
Поллі була практична й рішуча, а ще їй сподобалося те, що вона тут побачила, і миттєве спантеличення, яке вона раптом відчула, вперше зустрівшись поглядами з незнайомцем, було незрозумілим.
«Я знаю його, прорвалася крізь несподіваний туман перша виразна думка. Я вже якось бачилася з цим чоловіком. Де?»
Проте вони були незнайомі, і це знанняця впевненістьприйшло за мить. «Це було дежа вю», припустила Поллі. Відчуття хибного спогаду, яке у всіх іноді трапляється й дезорієнтує, оскільки воно одночасно настільки мрійне, наскільки ж і прозаїчне.
На мить її вибило з колії, тож Поллі спромоглася лише на слабку усмішку. Тоді поворухнула пальцями лівиці, щоб краще вхопитися за контейнер із тортом, аж раптом грубий біль двома сліпучими ударами прошпигував тильний бік долоні аж до запястка. Ніби глибоко в плоть встромилася здоровенна хромована виделка. То був артрит, і боліло капець як, та принаймні це допомогло їй знову зосередитися, тож заговорила Поллі без помітної затримки хіба вона подумала, що чоловік міг щось помітити. Він мав яскраві карі очі, які, складалося враження, багацько здатні помітити.
Добрий день, відповіла на привітання вона. Мене звати Поллі Чалмерз. У мене невелике кравецьке і швейне ательє через два квартали від вас. Я подумала, оскільки ми вже сусіди, варто прийти й привітати вас у Касл-Року, перш ніж почнеться наплив.
Він усміхнувся, від чого все обличчя ніби засвітилося. Поллі відчула, як у відповідь кутики її губ також піднялися, хоч рука все одно боліла немилосердно. «Якби я вже не була закохана в Алана, подумала вона, думаю, я б миттю перед цим чоловіком розпростерлася, навіть не писнувши. Проведи мене в спальню, Хазяїне, і я покірно піду». З дивним задоволенням вона загадувалася, скільки жінок, які до кінця дня заскочать сюди, щоб просто оком кинути, повернуться додому ненаситно втюреними в нього. Вона помітила, що обручки в чоловіка нема, й це лише підлило олії у вогонь.
Радий вас бачити, міс Чалмерз, привітався він, ступаючи вперед. Я Ліленд Ґонт.
Підійшовши, він простягнув їй праву руку, а тоді ледь помітно скривився, коли жінка відступила.
Вибачте, перепросила вона. Я не потискаю руки. Це не через неввічливість, не подумайте. У мене артрит.
Поллі відклала контейнер на найближчу скляну шафку й підняла руки, сховані в сапянові рукавички. Нічого химерного, проте долоні були спотворені, ліва більша за праву.
У місті були жінки, які вважали, що Поллі пишається своєю болячкою: чому ж іще, думали вони, вона так швидко це демонструє? Правда ж була зовсім протилежна. Жінкою вона була не самозакоханою, але достатньо переймалася своїм виглядом, щоб соромитись огидності власних долонь. Вона демонструвала їх якомога швидше, й щоразу в голові на коротку митьнастільки коротку, що майже завжди непомітнувиникала думка: «Ось вони. Годі з цим. Тепер можемо говорити по суті».
Люди зазвичай виражали якесь занепокоєння чи сором, коли бачили ті руки. Але не Ґонт. Він ухопив її за передпліччя долонями, що здавалися неабияк дужими, і потиснув натомість його. Поллі це мало би здатися недоречно інтимним жестом як на перше знайомство, але не здалося. Жест був дружній, короткий і навіть радше приємний. Проте вона тішилася, що він короткий. Руки в чоловіка були сухі й дарували неприємне відчуття навіть крізь тонке осіннє пальто.
Мабуть, важко працювати у швейному ательє з такою недугою, міс Чалмерз. Як ви даєте собі з цим раду?
Таке запитання їй ставили вельми рідко, і вона не могла пригадати, хто ще, окрім Алана, робив це так відверто.
Я шила повний день, доки могла, розповіла вона. Зціпила зуби й ішачила, як то кажуть. Тепер у мене кілька дівчат працюють на неповній зайнятості, а я здебільшого займаюся дизайном. Але у мене бувають і гарні днини.
Це була брехня, але, на її погляд, невинна, бо говорила вона її здебільшого для власної вигоди.
Що ж, тішуся, що ви прийшли. По правді скажу вам: я дуже боюся публіки.
Справді? Чому?
Вона рідко поспішала з судженнями про людей, навіть рідше, ніж із судженнями про місця й події, а тут раптом була шоковананавіть дрібку стривоженатим, як швидко й просто стала почувати себе як удома з цим чоловіком усього за хвилину.
Постійно переживаю, що робитиму, якщо ніхто не зайде. Взагалі ніхто, за цілий день.
Прийдуть, заспокоїла вона. Усі хочуть подивитися, що ви продаєте. Ніхто гадки не має, що продається в магазині з назвою «Необхідні речі», та найважливіше те, що захочуть подивитися на вас. Просто у маленьких містечках, як Касл-Рок
ніхто не хоче демонструвати зайвий інтерес, завершив він за неї. Я знаю, маю досвід роботи в маленьких містах. Раціональна частина мозку підказує, що все, що ви оце розповіли, цілковита правда, але інший голосок повторює: «Вони не прийдуть, Ліленде, о-о-о, ні, не прийдуть, вони всі гуртом залишаться осторонь, от побачиш».
Поллі розсміялася, раптом згадавши, що переживала точно те саме, коли вперше відчинила «Шито-крито».
А це що? запитав він, рукою торкаючись контейнера. Тоді вона й помітила те, що вже бачив Браян Раск: що середній і вказівний пальці в чоловіка однакової довжини.
Там торт. І якщо я знаю це місто хоча б наполовину від того, наскільки думаю, що знаю, запевняю вас, на сьогодні цей у вас буде єдиним.
Він усміхнувся їй, помітно звеселілий.
Дякую! Дуже вам дякую, міс Чалмерз. Я вражений.
І вона, яка ніколи нікого не просила називати її на імя під час першого чи навіть недовгого знайомства (і яка підозріливо ставилася до всіх: ріелторів, страхових агентів, продавців автомобілівякі не питаючи перебирали цей привілей на себе), приголомшена сама від себе, промовила:
Раз ми вже сусідами будемо, то називайте мене Поллі?
3
Торт виявився «Диявольською їжею», що Ліленд Ґонт визначив, заледве піднісши кришку й принюхавшись. Він попросив Поллі залишитися й спробувати шматочок. Жінка відмахувалася. Ґонт наполягав.
Та за ательє хтось у вас подивиться, переконував він, а до мене ніхто не зайде ще як мінімум години півторидесь такі умови протоколів. А в мене ж іще тисяча запитань про ваше містечко.
Тож вона погодилася. Чоловік зник за завішаним дверним прорізом у задній частині магазину, де, судячи зі звуків, почав підніматися сходами («Він, мабуть, тимчасово живе нагорі», подумала вона), щоб узяти тарілки й виделки. Очікуючи на його повернення, Поллі гуляла крамницею й роздивлялася товари.
Табличка в рамці на дверях, через які вона ввійшла, повідомляла, що крамниця працюватиме з десятої ранку до пятої вечора кожних понеділка, середи, пятниці й суботи. Зачинено, окрім як «за попередньою домовленістю», буде щовівторка й щочетверга аж до кінця весниабо, подумала Поллі, про себе всміхнувшись, до наступного приїзду тих скажених помішаних туристів і курортників з готовими жменями доларів.
«Необхідні речі»це магазин сувенірів, визначилася Поллі. Магазин сувенірів вище середнього, сказала б вона на перший погляд, проте детальніший аналіз продукції на продаж натякав на те, що його не так легко можна віднести до певної категорії.
Речі, які були виставлені вчора, коли заходив Браян: жеода, фотоапарат «Полароїд», фотографія Елвіса Преслі й кілька іншихдосі були на місцях, але додалося ще десь із сорок нових. На білуватій стіні висів килимок вартістю, мабуть, із невеликий статок. Старий, турецький. В одній із шафок був набір свинцевих солдатиків, мабуть, антикваріат, проте Поллі знала, що всі свинцеві солдатики, навіть вилиті в Гонконґу минулого понеділка, мають антикварний вигляд.
Товари були шалено розмаїті. Між фотографією Елвіса, що, на її погляд, скидалася на річ, яку вроздріб можна купити на будь-якому ярмарку Америки за $4,99, і таким же занудним флюгером у вигляді американського орлана, стояв абажур із «карнавального» скла, який точно коштував вісім сотень доларів, а міг би й тисяч пять. Обабіч побитого й непривабливого заварного чайничка стояли пара чарівливих poupées, і вона навіть припускати боялася, скільки коштують ці прегарні французькі лялечки з румяними щічками й ніжками з підвязками.
Також там була колекція бейсбольних і тютюнових карток, пачка жовтих журналів з тридцятих («Химерні історії», «Приголомшливі байки», «Захопливі чудернацькі оповідки»), настільне радіо з пятдесятих того огидного блідо-рожевого відтінку, який тогочасні люди схвалювали, коли справа стосувалася побутових приладів, проте не політики.
Більшість предметівхоча не всі мали невеличкі таблички спереду. «ТРИКРИСТАЛЬНА ЖЕОДА, АРИЗОНА», повідомляла одна. «ЕКСКЛЮЗИВНИЙ НАБІР ТОРЦЕВИХ ГАЙКОВИХ КЛЮЧІВ»інша. Біля скалки, що так приголомшила Браяна, писалося «СКАМЯНІЛЕ ДЕРЕВО ЗІ СВЯТОЇ ЗЕМЛІ». А таблички перед картками й жовтими журналами інформували, що «ІНШІ ПРИМІРНИКИ ДОСТУПНІ НА ВИМОГУ».
І всі ці товари, чи то сміття, чи то скарби, мали одну спільну рису: жодних цінників.
4
Ґонт повернувся з двома тарілочками (простими старими «Корнінг Вер», нічого особливого), ножем для торта й виделками.
У мене тут такий рейвах, перепросив він, знімаючи кришку контейнера й відкладаючи вбік (він перевернув її догори дриґом, щоб не залишити кільце глазурі на шафці). Шукатиму житло, як тільки усе тут поприбираю, але поки що житиму над крамницею. Усе в картонних коробках, Господи, ненавиджу ті коробки. І хто, на вашу думку
Ні-ні, не так багато, заперечила Поллі. Та де!
Гаразд, радісно погодився Ґонт, кладучи кусень шоколадного торта на тарілку. Тоді цей буде мій. Давай, Гавкуне, набивай кендюха! Вам отакий?
Навіть менший.
Менше я вам уже не вріжу, сказав він і відчикрижив тонкий шматочок. Пахне божественно. Дякую вам, Поллі.
На здоровя.
Пахло дійсно добре, а Поллі була не на дієті, проте її відмова була не просто показом ввічливості для першого знайомства. Останні три тижні в Касл-Року тягнулося пречудове бабине літо, проте в понеділок похолодало, а її руки цю зміну сприйняли жахливо. Біль, мабуть, зменшиться, коли суглоби звикнуть до нижчих температур (принаймні вона на це молилася, та й так і було завжди, хоча Поллі не закривала очі на прогресування хвороби), але від сьогоднішнього ранку почувалася вона препогано. Такими днями Поллі ніколи не була певна, що вдасться чи не вдасться робити зрадливими долонями, а відмовилася вона через хвилювання й страх імовірного сорому.