Необхідні речі - Стивен Кинг 7 стр.


 А хто це?

Розалі зморщила ніс.

 Вілма Джерзик,  пояснила вона.  Вибачте мені справді варто наздогнати Нетті. Вона дуже нервова, знаєте.

 Звісно,  промовив він і поглядом провів Розалі до дверей. І додав:  Усі ми такі.

Тоді його плеча торкнулася Кора Раск.

 А скільки за фотографію Короля?  вимогливо запитала вона.

Ліленд Ґонт засяяв їй сліпучою посмішкою.

 Що ж, нумо це обговорювати,  запропонував він.  Скільки вона коштує, на вашу думку?

Розділ третій

1

Найновіший комерційний порт Касл-Рока був зачинений уже майже дві години, коли Алан Пенґборн повільно котив по Мейн-стріт у бік будівлі муніципалітету, в якій розташовувалися шерифська управа й департамент поліції Касл-Рока. Він був за кермом максимально невиразного автомобіляуніверсала «форд» 1986 року. Сімейне авто. Він почувався паскудно й напівпяним. Випив лише три пива, але вони йому добряче вдарили в бубен.

Минаючи «Необхідні речі», він кинув оком на крамницю, подумки, як і Браян Раск, схвалюючи темно-зелений навіс, що стирчав над вулицею. Алан про такі речі знав менше (оскільки не був жодним чином повязаний із працівниками компанії «Сайдинг і двері від Діка Перрі» в Саут-Перісі), але подумав, що ця деталь дарує Мейн-стріт невеликий мазок шику, на противагу іншим власникам магазинів, які просто додають фальшиві фасади й думають, що це гарно. Він поки не знав, що в цьому новому місці продається (Поллі знає, якщо ходила туди зранку, як планувала), але Аланові воно скидалося на приємний французький ресторан, куди водиш дівчину своїх мрій, перш ніж улестити її до себе в ліжко.

Крамниця вилетіла йому з голови, як тільки проїхав повз неї. Через два квартали він увімкнув правий поворот і заїхав у вузький провулок між приземкуватою цегляною будівлею муніципалітету й оббитою білими дошками спорудою водогосподарчого управління. У провулку стояв знак «ЛИШЕ ДЛЯ СЛУЖБОВИХ АВТОМОБІЛІВ».

Будівля муніципалітету мала форму літери «Г», а в кутку між двох крил була невелика стоянка. Три місця були позначені табличками «ШЕРИФСЬКА УПРАВА». На одному з них стояв проперджений старий «фольксваґен-жук» Норріса Ріджвіка. Алан припаркувався на сусідньому місці, вимкнув фари й двигун, потягнувся до ручки дверцят.

Депресія (відколи він покинув «Блакитні двері» в Портленді, вона оточувала його, кружляла, ніби вовча зграя навколо ватри в пригодницьких оповіданнях, що він їх читав дитиною) раптом кинулася на нього. Алан відпустив ручку й просто сидів за кермом універсала, сподіваючись, що минеться.

Цей день він провів у Портлендському районному суді, свідчачи за обвинуваченнями в чотирьох судових засіданнях поспіль. Район охоплює чотири округиЙорк, Камберленд, Оксфорд, Касл,  і з усіх правоохоронців у тих округах Аланові Пенґборну їздити доводилося найдовше. Тому троє районних суддів робили все можливе, щоб призначати слухання його справ щонайтісніше, щоб він не їздив частіше ніж двічі на місяць. Так він мав можливість проводити якийсь час в окрузі, який заприсягся захищати, а не в дорогах між Касл-Роком і Портлендом, проте це також виливалося в те, що після такого дня в суді він почувався ніби школяр, що шкандибає з аудиторії, в якій щойно складав схоластичні тести. Варто було трохи подумати й не глушити після цього ще й алкоголь, але Гаррі Кросс і Джордж Кромптон саме збирались у «Блакитні двері» й наполягли, щоб Алан приєднався. На це була хороша причина: низка стовідсотково повязаних крадіжок, які відбувалися на територіях, за які вони відповідальні. Проте реальна причина, чому він пішов, мала спільну з більшістю поганих ідей рису: у той час це здавалося хорошою ідеєю.

Тепер він сидів за кермом колись сімейного автомобіля, пожинаючи те, що посіяв власною свободою волі. Голова глухо боліла. Він відчував помітну нудоту. Але найгірше діяла депресіявона повернулася, ще й із наддатком.

«Привіт!  радісно вереснула вона з фортеці в його голові.  Ось і я, Алане! Приємно побачитися! Вгадай що? Ось він, кінець довгого важкого дня, а Енні з Тоддом досі мертві! Памятаєш суботу, коли Тодд розлив молочний коктейль на переднє сидіння? Ондечки, де зараз лежить твій портфель, правда? А ти на нього накричав? Вау! Ти цього не забув, правда? Забув? Ну, це нічого, Алане, бо я прийшла, щоб нагадати тобі! І нагадувати тобі! І нагадувати!»

Він підняв портфель і втупився в сидіння. Так, пляма нікуди не щезла, і так, він тоді накричав на Тодда. «Тодде, чому ти вічно такий безалаберний?» Щось таке, нічого серйозного, але не ті слова, які б сказав, якби знав, що твоїй дитині жити залишилося менше ніж місяць.

Йому сяйнуло, що насправді проблема не у випитому пиві. Це все через машину, яку він так до кінця й не почистив. Алан цілий день проїздив із примарами дружини й сина.

Він нахилився вперед й відкрив бардачок, щоб дістати блокнот штрафних квитанцій (носитися з ним, навіть коли їдеш у Портленд, щоб цілий день свідчити в суді, звичка непереборна), і потягнувся далі всередину. Пальці наштовхнулися на циліндричний предмет, і той із глухим ударом упав на підлогу універсала. Алан поклав блокнот на портфель, схилився й дістав те, що випало з бардачка. Він підніс той предмет до світла дугової натрієвої лампи й довго роздивлявся, відчуваючи, як у душу проникає старий огидний біль утрати й журби. Артрит Поллі уражає руки. Його, здавалося, бє в саме серце, і хто тут розсудить, кому з них гірше?

Банка, звісно, належала Тоддові  Тоддові, який, без сумніву, жив би в Обернській крамниці приколів, якби йому дозволили. Хлопця зачаровували копійчані чудасії, які там продавалися: шокери для рукостискання, порошок для чхання, склянки-проливайки, мило, що зафарбовувало долоні в колір вулканічного попелу, пластикове собаче гімно.

«Ця річ досі тут. Півтора року, відколи вони померли, а це досі тут. Як, заради всього святого, я це пропустив? Господи».

Алан покрутив круглу банку в руках, пригадуючи, як хлопець благав, щоб йому дозволили купити за кишенькові гроші саме цю річ, як Алан відмовляв, цитуючи прислівя свого батька: у дурня гроші недовго в кишені лежать. І як Енні тоді мяко його перемогла.

«Ти себе послухай, містере Чародію-Аматоре, говориш як пуританин якийсь. Просто в шоці з тебе! Як думаєш, звідки в нього взагалі таке шаленство через ті жарти й приколи? У моїй сімї фотографію Гудіні в рамці на стіні точно не тримали. Чи скажеш, що сам ніколи не купував одну-дві склянки-непроливайки в гарячі й шалені дні молодості? Що ти б не вмер за старий розіграш змія в банці з-під горіхів, якби побачив такий десь на вітрині?»

Він, гмикаючи й відкашлюючись, дедалі більше нагадував зарозумілого снобського пустомелю. Зрештою йому довелося прикрити рота долонею, щоб приховати присоромлену усмішку. Енні це, проте, помітила. Енні завжди помічала. Такий у неї був дар який не раз ставав йому порятунком. Її почуття гуморуі почуття міризавжди було краще, ніж у нього. Гостріше.

«Нехай купить собі, Алане, дитинство раз у житті. Та й це весело».

Тож він купив. А

«а через три тижні розлив молочний коктейль на сидіння, а ще через чотири помер! Вони обоє померли! Вау! Ти уяви собі! Час дійсно летить, правда, Алане! Але ти не переймайся! Бо я тобі все нагадуватиму! Так, сер! Я все тобі нагадуватиму, бо така в мене робота, для цього я створена!»

На етикетці банки писалося «СУМІШ ГОРІХІВ ЖУЙ-СМАКУЙ». Алан зняв кришку, і звідти вискочило пять футів скрученої зеленої змії, вдарилося об вітрове скло й відскочило йому на коліна. Алан дивився на змію, почув у голові сміх свого мертвого сина й заплакав. Ридання було позбавлене драматизму, тихе й виснажене. Здавалося, сльози мають багато спільного з мертвими близькими: вони не можуть просто минути. Вони надто повсюдні, і тільки-но починаєш розслаблятися й думати, що все позаду, все чисто, сміття винесено, аж тут знаходиться ще щось. А потім знову. І знову.

Чому він дозволив Тоддові купити ту дурню? Чому вона досі в бардачку? І чому він узагалі поїхав цим універсалом?

Він дістав із задньої кишені хустинку й витер з обличчя сльози. Тоді повільно запхав зміюз дешевого крепованого паперу з металевою пружиною всередині  назад у ту фальшиву банку з-під горіхів. Закрутив кришку й замислено попідкидав її в руці.

«Викинь ту довбану фігню».

Та він не думав, що зважиться. Принаймні не сьогодні. Він закинув приколостанній, який Тодд зміг купити у, за його словами, найкращому магазині світу,  назад у бардачок і захряснув дверцята. Тоді ще раз узявся за ручку, ухопив портфель і вийшов з машини.

Він глибоко вдихнув повітря раннього вечора, сподіваючись, що це допоможе. Не допомогло. Відчувався запах гнилої деревини й хімікатів, непривабливий дух, що регулярно доносився з паперових фабрик у Рамфорді, миль за тридцять на північ. Вирішив, що потелефонує Поллі й запитає, чи можна зайти. Це допоможе.

«Мабуть, розумнішої думки й не накумекаєш!  завзято погодився голос депресії.  І, між іншим, Алане, пригадуєш, як він тішився тією змією? Він нею всіх підколював! У Норріса Ріджвіка ледь серце не репнуло, а ти так реготав, що мало не обісцявся! Памятаєш? Який же жвавий він був! Який чудовий! А Енні  памятаєш, як вона сміялася, коли ти їй розповів? І вона була жвава й чудова, правда? Звісно, наприкінці вона й близько не була такою жвавою, та й чудовою також, але ти цього й не помітив, правда? У тебе своїм була голова забита. Наприклад, тією справою з Тедом Бомонтомти ж реально лише про це й думав. Про те, що сталося в їхньому будинку біля озера, й про те, як, коли все закінчувалося, він напивався й дзвонив тобі. А тоді його дружина взяла близнят і покинула його усе це, а ще ж звична робота в місті добряче забили тобі голову, чи не так? Настільки, що ти й не помітив, що діється у власному домі. Зле, що ти на це не звернув увагу. Бо якби звернув, вони б іще жили! Про це тобі також не варто забувати, тож я нагадуватиму і нагадуватиму і нагадуватиму. Окей? Окей!»

Збоку на універсалі тягнулася подряпина, довжиною десь із фут, одразу над отвором бензобака. Вона зявилася вже після смерті Енні з Тоддом? Цього він пригадати не міг, та це й не особливо важило. Він провів уздовж неї пальцями й знову нагадав собі, що треба завезти авто в «Суноко» до Сонні на ремонт. З іншого боку, навіщо перейматися? Може, просто взяти ту трикляту чортопхайку до Гаррі Форда в Оксфорд і обміняти на щось менше? Пробіг відносно невеликий. Можливо, вдасться домовитися про обмін з оплатою

«Але ж Тодд розлив молочний коктейль на передньому сидінні!  обурено озвався голос у голові.  Він зробив це ще коли був ЖИВИМ, Алане, старий! А Енні»

 Ой, та заткнися,  промовив він.

Він підійшов до будівлі, тоді спинився. Поруч, так близько до дверей, що його можна було б ударити, відчинивши їх навстіж, стояв великий червоний «кадиллак-севіль». Йому не було потреби навіть дивитися на номерний знак, щоб знати, що там написано «КІТОН 1». Він, замислившись, провів долонею по гладенькій шкурі авто, після чого ввійшов усередину.

2

Шила Бріґгем сиділа в скляній диспетчерській будці, читала «Піпл» і пила шоколадне молоко «Ю-Гу». Обєднані шерифська управа й департамент поліції Касл-Рока стояли безлюдні, якщо не враховувати Норріса Ріджвіка.

Норріс сидів позаду старої електричної друкарки «Ай-Бі-Ем», працював над звітом з тією болісною, затамованою зосередженістю, якою супроводжувати паперову роботу міг лише Норріс. Він втуплювався в друкарську машинку, тоді різко нахилявся вперед, ніби його вгатили в живіт, і з поспішним гуркотом починав лупити по клавішах. Він залишався у згорбленій позі достатньо часу, щоб прочитати написане, після чого мяко стогнав. Лунав звук «клац-рип! клац-рип! клац-рип!», із яким Норріс користувався коректором «Ай-Бі-Ем», щоб виправити помилки (зазвичай він витрачав за тиждень цілий коректор), після чого Норріс виструнчувався. Далі була багатозначна пауза, після якої цикл повторювався. Приблизно за годину Норріс кидав завершений звіт Шилі в кошик із вхідними документами. Раз чи двічі на тиждень ці звіти можна було навіть розібрати.

Норріс підняв голову й усміхнувся, забачивши Алана, що перетинав невелику зону з камерами.

 Здоров, начальнику, як воно?

 Ну, з Портлендом на два-три тижні розібрався. Тут нічого не відбувалося?

 Нє, все спокійно. Алане, знаєш, у тебе очі червоні як не знати що. Знов травою-муравою бавився?

 Ха-ха,  гірко проронив Алан.  Випив пару бокалів з кількома копами, а тоді тридцять миль витріщався на дальні світла. Маєш аспірин біля себе?

 Як завжди,  відповів Норріс.  Сам знаєш.

У долішній шухляді Норрісового стола розміщувалася його аптека. Він висунув її, попорпався, дістав величезний флакон каопектату з полуничним смаком, перевірив етикетку, похитав головою й поклав флакон назад у шухляду, після чого понишпорив там іще. Зрештою дістав пляшечку з дженериком аспірину.

 Маю для тебе невелику роботу,  повідомив Алан, беручи флакон і витрушуючи собі на долоню дві пігулки. Разом із ними висипалася купа білого пилу, і він замислився, чому з дженерика аспірину завжди осипається більше пилу, ніж із брендованого. А потім іще замислився, чи не сходить з розуму.

 Оу, Алане, у мене ще дві срані форми Е-9, і

 Коней притримай.  Алан підійшов до охолоджувача води й дістав паперовий стаканець із циліндра, вкрученого в стіну. «Буль-буль-буль»долинуло з бака, поки він наповнював стаканець.  Тобі треба лише перетнути кімнату й відчинити двері, через які я щойно зайшов. Так просто, що й дитина впорається, правда?

 Що

 Лише не забудь узяти з собою блокнот,  зауважив Алан і заковтнув аспірин.

Норріс Ріджвік одразу насторожився.

 Твій же он на столі, біля портфеля.

 Знаю. І там він і залишиться, принаймні на сьогодні.

Норріс довго дивився на нього. Зрештою спитав.

 Бастер?

Алан кивнув.

 Бастер. Бляха, знову припаркувався на місці для калік. Я йому вже минулого разу говорив, що мене замахало попереджати.

Першого виборного Касл-Рока, Денфорта Кітона ІІІ, називали Бастером усі, хто його знав, окрім муніципальних працівників, які, бажаючи втримати посаду, старалися називати його Деном чи містером Кітоном, коли той був неподалік. Лише Алан, який був вибраним чиновником, смів називати його Бастером в обличчя і вже скористався цим правом двічі, коли був дуже розлючений. І припускав, що вчинить так ще не раз. Ден «Бастер» Кітон був чоловіком, розлютитися на якого Аланові Пенґборну було дуже легко.

 Та ну!  вигукнув Норріс.  Ти з ним поговори, Алане, окей?

 Не можу. У мене наступного тижня нарада з виборними стосовно закупівель.

 Він мене вже й так ненавидить,  хворобливо промовив Норріс.  Я ж знаю.

 Бастер ненавидить усіх, окрім дружини й мами,  пояснив Алан,  і то щодо дружини я не впевнений. Але факт лишається фактом: я його попереджав разів пять минулого місяця про паркування на нашому єдиному місці для людей з інвалідністю, а тепер хочу підперти слова ділом.

 Та ти так мене з роботи попреш, а не підіпреш. Алане, це реально кінчено, я серйозно.  Норріс Ріджвік мав вигляд ніби з реклами книжки «Коли погані речі трапляються з хорошими людьми».

 Розслабся,  сказав Алан.  Почепиш йому на лобове штраф на пять доларів. Він підійде до мене й скаже, щоб я тебе звільнив.

Норріс застогнав.

 Я відмовлю. Тоді він скаже мені порвати штрафну квитанцію. І на це я також відмовлю. А тоді, завтра в обід, коли він трохи перепіниться через те, я змилуюся. І коли в нас буде наступна нарада щодо закупівель, він мені буде винен.

 Ага, а мені він що буде винен?

 Норрісе, ти хочеш новий пульсуючий радар чи ні?

 Ну

 А новий факс? Ми ж уже майже два роки говоримо про те, що нам потрібна нова факс-машина.

«Так!  фальшиво скрикнув радісний голос у нього в голові  Ти почав говорити про нього ще коли Енні з Тоддом були живі, Алане! Ти не забув? Не забув, коли вони були живі?»

 Ну, думаю  промовив Норріс. Він потягнувся по блокнот штрафних квитанцій із сумом і покірністю на обличчі.

 Ти хороший чоловік,  сказав Алан із сердечністю, якої не відчував.  Я трохи побуду в себе в кабінеті.

3

Він зачинив двері й набрав Поллі.

 Алло?  озвалася вона, і він одразу зрозумів, що не розповідатиме їй про депресію, яка охопила його з такою гладенькою повнотою.

Назад Дальше